Зброярі виграли справу в Міністерства юстиції

У Верховному Суді вирішилася справа за позовом громадської організації «Українська асоціація власників зброї» до Міністерства юстиції України — постановою Касаційного адміністративного суду від 30 березня залишено без змін рішення судів попередніх інстанцій щодо визнання протиправною бездіяльності відповідача, котрий невчасно скасував рішення про державну реєстрацію одного безнадійно застарілого наказу МВС щодо обігу зброї.

Спори про доцільність дозволу володіти вогнепальною зброєю широким верствам населення точаться вже три десятиліття: його прихильники переконують, що масове озброєння населення стримуватиме вуличних грабіжників й сприятиме зменшенню злочинності, противники ж, навпаки, лякають тим, що в такому разі підлітки заради розваги стрілятимуть у перехожих з вікон будинків. Однак у текстах згаданих судових рішень міститься не жваве обговорення даної теми, а скрупульозне дослідження обставин дотримання чи недотримання тих чи інших пунктів відомчих інструкцій чиновниками Мін’юсту. Тож вони розважать читача не дискусією про реформу обігу зброї, а швидше повідають про якість роботи адвокатів, у яких назване відомство за гроші платників податків закуповує юридичні послуги.

Наказ, через який розгорівся цей спір, був виданий спільно Міністерством внутрішніх справ і Державним комітетом з питань регуляторної політики та підприємництва ще 21 березня 2001 р. а тому отримав подвійний номер № 53/213. Ним, зокрема, були затверджені Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з виробництва й продажу вогнепальної зброї не військового призначення, а також деяких інших предметів, якими можна заподіяти шкоду життю й здоров’ю людини.

Даний наказ було видано в рамках виконання вимог Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», який втратив чинність 28 червня 2015 року, коли набув чинності інший закон, правда з дуже схожою назвою «Про ліцензування видів господарської діяльності». Отже, формальна підстава існування в правовому полі цього наказу зникла й далі з ним треба було щось робити. Що саме належить робити в подібних випадках докладно розписано в Положенні про державну реєстрацію нормативно­правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 р. № 731. Зокрема в його пункті 16, де вказано, що орган, який видав цей нормативно­правовий акт, зобов’язаний у місячний термін внести до нього відповідні зміни, доповнення або визнати його таким, що втратив чинність.

Контролювати цей процес має ніхто інший як Міністерство юстиції, наказом якого від 31.07.2000 р. № 32/5 затверджено Порядок скасування рішення про державну реєстрацію нормативно­правових актів, занесених до державного реєстру. Відповідно до його вимог Мін’юст повинен письмово повідомити органу­розробнику про такі обставини та необхідність у 5­-денний строк зробити одне з двох: або внести зміни в застарілий акт, або визнати його нечинним. Якщо ж адресат не вкладеться у відведений термін, Мін’юст має скасувати рішення про державну реєстрацію цього нормативно­правового акту, після чого той автоматично втратить чинність.

Міністерство юстиції першу половину завдання виконало на совість, відправивши до МВС та Державної регуляторної служби відповідні повідомлення. А от з другою половиною не впоралося, бо коли адресати стали тягнути волинку, воно палець об палець не вдарило для того, аби вжити заходи для скасування рішення про реєстрацію наказу про обіг зброї. Саме це обурило Українську асоціація власників зброї, яка в лютому 2016 року подала до Окружного адміністративного суду Києва позов, в якому просила, по­перше, визнати протиправною бездіяльність Мін’юсту з цього приводу, по­друге, зобов’язати його в судовому порядку скасувати реєстрацію згаданого нормативно­правового акту.

Із цієї причини, чи може з якоїсь іншої, але нормотворчий процес по цьому швидко зрушив з мертвої точки і 26 березня 2016 р. старий наказ МВС і Держкомпідприємництва № 53/213 нарешті було визнано нечинним і знято з реєстрації, а замість нього видано новий. Таким чином ще до завершення розгляду справи в суді першої інстанції необхідність у задоволенні другої частини позовних вимог відпала, але позивачі вирішили не припиняти судовий процес й отримати хоча б моральне задоволення від того, що бездіяльність відповідача буде в судовому порядку визнана протиправною. Позивача в даному випадку зрозуміти можна — він все одно заплатив 1 378 грн судових витрат, які йому навряд чи були би повернуті в разі відмови від позову. Зате важко зрозуміти керівництво Міністерства юстиції, юристи якого після програшу справи в ОАС Києва двічі тратили час і гроші на оскарження рішення останнього: спочатку в апеляційній, а потім і в касаційній інстанціях.

Так у скарзі до Київського апеляційного адміністративного суду вони написали, що скасування рішення про державну реєстрацію нормативно­правового акту є правом Мін’юсту, а не обов’язком, а на підтвердження послалися на той пункт згаданого вище Порядку, який стосується процедури скасування актів, зареєстрованих територіальним органом МЮУ. Судді у відповідь тактовно зауважили, що посилання на вказану норму є необґрунтованим, оскільки в даній ситуації жодним територіальним органом й близько не пахне. В касаційній скарзі відповідач намагався переконати суддів у наявності в нього дискреційних повноважень, але у Верховному Суді також було констатовано допущення Мін’юстом протиправної бездіяльності, в силу чого рішення судів попередніх інстанцій було залишене без змін.

Сторінку підготував
Костянтин ЮРЧЕНКО, ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути