В Україні
Жінка на лінії вогню
Війна випробовує на міцність народ. Звичайні люди, залишаючи всі свої буденні справи, починають боротись з лютим ворогом за щасливе майбутнє поколінь. Військовослужбовці, волонтери та цивільні, які щодня допомагають армії — це титани України, на плечах яких тримається наше сьогодні.
За великий час гібридної та повномасштабної війни нашої Батьківщини, мабуть, в кожного є той, хто зараз зовсім в іншій реальності — на фронті. Чоловіки мужньо взяли до рук зброю та непохитно тримають її досі. Щобільше, армія не має гендеру: на рівні з чоловіками наш спокій оберігають жінки.
Читайте також: Районні ТЦК та СП не мають статусу юридичних осіб, тому цивільні справи, в яких вони є відповідачами, не підлягають розгляду
Однією із таких жінок є Яна Липчук, старший бойовий медик артилерійської батареї. Її головна задача — це вивезти з поля бою пораненого і надати йому першу медичну допомогу, заспокоїти від шоку та доставити лікарям.
Яні 28 років, навчалась на фармацевта, яким і працювала в приватній аптеці. Проте, завжди міряла бути військовою, мабуть, це було в неї в крові від мами, яка теж займала військову посаду. Так і почалась історія служби в далекому 2019 році, коли звільнилось місце фельдшера. Яна без роздумів погодилась зайняти його. Не зупинив навіть осуд тата, заперечення бабусі.
Початок 2022 року
— Чи вірила ти, Яно, в повномасштабне вторгнення зимою 2022 року?
— Не вірила навіть тоді, коли нас уже почали готувати і перекинули на Схід. Пам’ятаю як сміялась з хлопців, які були впевнені у тому, що це не жарт і все дуже серйозно. Чесно, тоді від побратимів відчувалось більше підтримки та поваги.
— Як для тебе почалось 24 лютого того року?
— Тоді я була в Луганській області. В опівночі вже були обстріли. Село, в якому ми знаходились палало. Але в мені був страх лише за брата, який тільки місяць почав теж свою службу та за чоловіка, який керував гарматою. Пам’ятаю були постійні переїзди, ми розвертали кухню, готували хлопцям їжу, бо працювали вони в негоду — 20 градусів. Гірше за все було те, що люди, котрі посміхались нам в обличчя, нас «здавали». Спогади жахливі. Лисичанськ, обстріли, на вулицях трупи, сморід…
Фронт очима жінки
— Чи відрізняється твоя служба в 2019 році та сьогодні?
— Звісно. Як тільки я почала свій шлях, все було дещо простіше і це зрозуміло. Це було в с. Кринки Херсонської області, що тепер для мене символізується з місцем сили, свіжого повітря й красивої природи.
— Яка армія очима тих, хто там кожен день?
— Сувора. Тут свої правила, командири і накази. Має бути чітка дисципліна і виконані завдання. Комусь це подобається, а комусь ні. Особисто мене влаштовує, єдине чого не вистачає — відпусток.
— Чи багато ти знаєш жінок-військовослужбовців?
— Саме тут, де служу я, жінок не дуже багато, але є. Кожна має свою посаду і завдання. Я пишаюся жінками-військовими, нам тут дуже важко.
— Як думаєш, що ними рухає йти на фронт?
— Скоріше всього відповідальність і сила духу. Хтось тут заради своїх дітей і домівки, а хтось від безвиході.
— Як ставляться до жінок в армії?
— Буває по-різному. Говоритиму за себе: я відчуваю підтримку, повагу. Мене готові вислухати, та й взагалі я захоплююсь своєю командою, яка складається з чоловіків. Мені чомусь навіть з ними простіше, ніж із жінками.
— А з якими стереотипами стикалась на шляху?
— Різними. Кажуть, що жінка на війні — це слабкість. Але одного разу командир, вітаючи нас з жіночим днем, сказав, що армія без жінок безсила. Тому, я не вірю ні в які стереотипи.
— Розкажи, як війна впливає на жіночність: вона забувається чи навпаки відривається нова версія себе?
— Звісно, війна впливає на це. Спочатку я себе втратила, бо втратила коханого. Про жіночність не йшло навіть мови, все відійшло на останній план. Але з часом я знайшла цю нову версію себе, змогла себе полюбити. Чесно кажучи, без психолога не обійшлось, за що я їй дуже вдячна.
— Не таємниця, що жінки більше емпатичні, вразливіші ніж чоловіки. Як ти справляєшся із жорстокістю на полі бою, втратами?
— Так, це дуже близько мені знайомо. До 2022 року я була більш стійка, але жорстокість ламає людей, що й сталось зі мною. Війна змусила мене вчитись. Вчитись приймати втрати. Коли в першій рік повномасштабного вторгнення мій коханий зник безвісти, думаю, це був переломний момент для мене.
— Який найперший спогад приходить в голову, пов’язаний із війною?
— Найбільше пам’ятаю, колись проїжджали на машині й я побачила, як мій побратим стоїть на вулиці в літніх берцях і навіть без шкарпеток. Мені залишилось тільки зняти свої та віддати йому, також віддали їжу, щоб вони поїли.
— Як ти вважаєш, якого реформування потребує українська армія для жінок-військовослужбовців?
— Найперше, жінка в армії має сприйматись як професіонал, а не як виняток. Також потрібні реальні механізми безпеки — нульова толерантність до домагань і захист тих, хто говорить про порушення. Ще необхідно забезпечити адаптовану форму, медичну та гінекологічну допомогу, гідні побутові умови наскільки це можливо.
Не вистачає чітких і при цьому людяних правил щодо материнства, кар’єр-ного росту без тиску та дискримінації. Збройні Сили України потребують реформування, орієнтованого на людину, де її життя, гідність і психічне здоров’я є пріоритетом, а не формальними показниками.
Можна дійсно говорити багато і про відповідальність командирів, систему забезпечення, ротації. Все це для того, аби армія була не лише сильною у бою, а й стійкою всередині.
Повернення до цивільного життя
— Як часто ти повертаєшся в цивільне життя? Що відчуваєш при цьому?
— На жаль, знімаю військову форму рідко. Але якщо чесно, в такі моменти мені стає нудно і не цікаво поміж цивільних. Відчуваю спустошення та розчарування, особливо, коли немає поваги та підтримки.
— До речі, чи відчуваєш як змінилось ставлення українців до військових, порівнюючи 2022 рік і сьогодні?
— Так, змінилось дуже. На початку повномасштабного вторгнення рф ми були Герої, а зараз… важко говорити. Зараз ми ніби ніхто. Значно відкрились очі на багатьох людей поруч, їх залишились одиниці.
— Де ти береш мотивацію рухатись далі, коли вже зовсім немає сил?
— Я знайшла своє спасіння в медитаціях, такі ми жінки. Я пишу власні медитації, розпочинаю шлях блогерства. Можливо не професійно, але з душею. В мене є віра, вона теж мені допомагає.
— А як ти бачиш своє життя після перемоги?
— Я бачу своє життя вільним — без кайданів та нав’язаних зобов’язань. Я буду подорожувати, кохати й жити у вільній країні, з довірою до людей і відкритим серцем. Моє місце не серед шуму, а там, де тиша, ліс, свіже повітря і спокій.
— На завершення, розкажи, як особисто для тебе змінилась Україна за час війни?
— Україна — це Герой. Я обожнюю й пишаюся нашою країною, вона вже довела всім наскільки сильна. Значно змінилась, стала, як ніби дорослішою, чеснішою із собою і значно сильнішою. Країна навчилась жити у втраті, але не втратила здатності триматися разом. Тепер свобода є не просто гаслом, а щоденним відповідальним вибором кожного з нас.
— Дякую за цікаві відповіді.
Спілкувалася Яна Холод
Джерело: Юридичний вісник України
