Юридична практика
Банкірська недоторканність у дії
Наслідки постанови Великої Палати Верховного Суду на прикладі справи банку «Михайлівський»
Дев’ятнадцятого січня Господарський суд Києва відмовив у задоволенні позову Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у стягненні 742 мільйонів гривень з колишнього власника банку «Михайлівський» Віктора Поліщука і колишнього виконуючого обов’язки голови його правління Дениса Панфілова. Аргументи, якими оперував суддя Юрій Підченко, суперечили висновкам постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 р., яку було ухвалено за наслідками розгляду схожої справи, пов’язаної з крахом банку «Укоопспілка», але будь-які докори з цього приводу виглядатимуть недоречно, оскільки ще 3 серпня 2022 р. цей, як тоді здавалося, зразково-показовий вердикт був скасований більшістю голосів тої самої ВП ВС. При цьому судді, які лишилися в меншості, склали окрему думку про те, що такий реверс було зроблено з надуманих підстав.
Банки, які насправді не були банками
Внаслідок «банкопаду», який почався в 2014 році, було ліквідовано близько сотні зі 180 наявних тоді фінансових установ даної категорії, але, як слушно зауважила колишня очільниця НБУ Валерія Гонтарева, жалкувати за ними не варто, оскільки вони за своєю сутністю не були банками. Ці утворення можна умовно поділили на два види. Перші займалися імітацією банківської діяльності: їхні власники однією рукою вкладали в них кошти, іншою брали з них кредити, потім повертали, малювали прибуток і навіть платили з нього податки, і все для того, щоб в один слушний момент взяти в Нацбанку кредит і його не повернути – в такий спосіб державному бюджету було завдано збиток у тридцять мільярдів гривень.
Читайте також: Держава проти банку «Альянс»: на кону два мільярди гривень
Що ж стосується другого виду ліквідованих банків, то вони були нічим іншим, як фінансовими пірамідами. Вперше українці познайомилися з ними в 1994 році, коли посипалися трасти, які брали в людей гроші під тисячі процентів річних, вдруге вони нагадали про себе уже в 2008-му, коли одночасно луснули десятки кредитних спілок, які обіцяли вже менше – лише 200–300%. Розквіт пірамід банківського типу припав на післякризові 2011–2013 роки, коли вони заманювали вкладників порівняно скромними 20-ма процентами. На той момент рівень фінансової грамотності людей значно виріс і вони мали би розуміти, що в легальному секторі економіки України немає галузей, які б давали такий високий прибуток, та попри те шахраї зуміли зібрати з фізичних осіб двісті мільярдів гривень. Половину з них було компенсовано Фондом ГВФО, причому в основному за рахунок державного бюджету, оскільки власні кошти зазначеної установи, які складалися з внесків банків – учасників системи гарантування вкладів, не перевищували чотирьох мільярдів гривень на рік.
У 2013-му «Михайлівський» назвали «відкриттям року»
Публічне акціонерне товариство «Банк Михайлівський» належало до категорії фінансових пірамід. Його заснував Віктор Поліщук – власник мережі магазинів з продажу побутової техніки «Ельдорадо». З’явившись на світ у 2013-му, цей банк уже через рік налічував уже півсотні відділень і дві тисячі точок видачі кредитів. Завдяки майстерно організованій рекламі, до нього швидко потягнулися представники середнього класу, які щиро повірили в «двадцять процентів річних», і невдовзі сума вкладених ними грошей перевищила встановлений для нього Національним банком України ліміт на залучення вкладів фізичних осіб. Фахівці регулятора порахували, що в разі, якщо ці вкладники раптом одночасно прийдуть за своїми грошима, на їх виплату не вистачить усіх наявних активів «Михайлівського», а тому заборонили приймати кошти, поки не буде збільшено обсяг капіталу.
Й ось тоді, аби обійти накладене обмеження, махінатори придумали такий фокус: коли приваблені спокусливими обіцянками люди приходили вкладати гроші, співробітники банку пропонували їм перерахувати гроші одній хорошій фінансовій компанії, де вони отримають ще більші відсотки, аніж ті, які обіцяв «Михайлівський», але при цьому замовчували, що на цю операцію вже не поширюватиметься державна гарантія повернення 200 тисяч вкладених у банк гривень. Всього на цю вудку попалося 15 тисяч громадян, які свідомо чи не свідомо, але пустили транзитом через банк 1,2 млрд грн на адресу фінансових компаній, регулятором діяльності яких був уже не Нацбанк, а Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.
Усе це з’ясувалося після того, як 23 травня 2016 р. рішенням НБУ банк «Михайлівський» було віднесено до категорії неплатоспроможних і в нього була введена тимчасова адміністрація, сформована Фондом ГВФО. Її керівництво невдовзі повідомило, що не має жодних зобов’язань перед тими легковажними громадянами, які згідно закону не належать до категорії вкладників, але після того, як ці люди кілька разів перекрили Хрещатик, тодішній Президент України Петро Порошенко запропонував змінити закон й урівняти в правах «несправжніх» вкладників зі «справжніми». Парламент його підтримав і 15 грудня 2016 р. прийняв законопроект № 5390, відповідно до положень якого кожен із 40 мільйонів українців мав скинутися по 30 гривень на те, аби кожен із 15 тисяч необачних клієнтів «Михайлівського» отримав у середньому по 80 тисяч гривень. Всього ж за підсумками проведеної Фондом інвентаризації обсяг вимог кредиторів до цього банку становив 2,7 мільярда гривень, суму, яка, начебто, з лихвою покривалася обсягом ліквідаційної маси в 5,1 млрд грн, проте реальна вартість активів складала всього-на-всього 138 мільйонів гривень, тобто в 37 разів менше.
Два шляхи компенсації й обидва безрезультатні
Приводом до порушення господарської справи № 910/11028/20 стала одна з операцій по розтраті грошей вкладників банку «Михайлівський», проведена його керівництвом. Так, 19 травня 2016 року, тобто напередодні оголошення банку неплатоспроможним, за підписом в.о. голови його правління Д. Панфілова були укладені два договори про відступлення права вимоги: один із ТОВ «Інвестиційно-розрахунковий центр», інший із ТОВ «Кредитний інвестиційний центр». За їх умовами названі товариства за 742 мільйони гривень продавали «Михайлівському» свої цінні папери, придбавши які банк набував право отримати від позичальників-продавців кошти на загальну суму 743 млн грн. Зовні виглядало таким чином, ніби банк, придбавши ці, так би мовити, боргові розписки, на рівному місці заробив один мільйон. Але насправді він нічого на цьому не заробив, а навпаки втратив, оскільки зазначені «цінні» папери насправді виявилися «сміттєвими» й не вартими ні копійки: прикол у тому, що за три дні до укладення цих договорів усі позичальники погасили свої зобов’язання і перед «Інвестиційно-розрахунковим центром», і перед «Кредитно-інвестиційним центром», про що керівник банку Д. Панфілов, маючи в своєму розпорядженні потужний штат фахівців відповідного профілю, знав або повинен був знати.
Читайте також: Рахунки електронних гаманців прирівняно до банківських
Це була тільки одна з численних схем, які провернули колишні господарі банку і з приводу якої Фонд ГВФО звернувся до господарського суду після того, як розчарувався в перспективах стягнути гроші з винуватців за допомогою правоохоронних органів. У минулі роки механізм компенсації для подібних ситуацій був один: обвинувальний вирок у кримінальній справі про заволодіння чужим майном з одночасним задоволенням цивільного позову про стягнення коштів у рахунок відшкодування заподіяних збитків. Проте цей шлях виявився надзвичайно неефективним: чи то банкіри наймали дуже талановитих адвокатів, чи то адвокати дуже щедро ділилися своїми гонорарами зі слідчими та прокурорами – таких даних офіційна статистика не вела, проте відомо, що за підсумками кримінальних проваджень Фонд не отримав нічого. Наприклад, справа «Михайлівського» у червні 2016- го почалася дуже гучно: обвинувачення було пред’явлене шістьом його високопосадовцям, а колишній голова його правління Ігор Дорошенко навіть півроку провів у в’язниці, проте обвинувальний вирок було ухвалено лише одному з них, а саме начальнику департаменту споживчого кредитування, якого засудили до штрафу 15,3 тис грн, при цьому цивільний позов на суму 318 млн грн залишено без розгляду (вирок Печерського районного суду Києва від 14.04.2021 р.).
З огляду на цю сумну реальність, у 2015 році законодавство було доповнене положеннями, відповідно до яких Фонд ГВФО отримав можливість отримати компенсацію заподіяних державі збитків без посередництва органів прокуратури. Так, відповідно до статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у разі недостатності майна ліквідованого банку для покриття вимог його кредиторів, ця установа могла звернутися до суду з позовом до пов’язаних з банком осіб про відшкодування шкоди, заподіяної їхніми діями чи бездіяльністю. Згідно ж Закону «Про банки і банківську діяльність» до числа пов’язаних з банком осіб були віднесені його власники та керівники.
Вирішення подібних справ – це компетенція господарських судів, але їхній розгляд проходив туго й невдало для Фонду ГВФО – очевидно, адвокати відповідачів зуміли знайти підхід не лише до слідчих і прокурорів, а й до суддів також. Так, у справі за позовом про стягнення 76 млн грн з 14 посадових осіб банку «Укоопспілка» рішення про відмову в їх задоволенні прийняли судді обох попередніх інстанцій, але Фонд зумів добитися, аби касаційний перегляд було здійснено саме Великою Палатою Верховного Суду. В очікуванні її остаточного рішення господарськими судами було поставлено на паузу розгляд ще тридцяти аналогічних справ, і от 25 травня 2021 року сталося те, що потім назвали дивом: ВП ВС не лише задовольнила позов, а й виклала правову позицію про те, що під час розгляду інших аналогічних справ по відношенню до власників і керівників збанкрутілих банків має діяти щось на кшталт презумпції винуватості.
Серед справ, розгляди яких спочатку поставили на паузу, а потім зняли з неї, була й та, яку порушили за позовом Фонду ГВФО до В. Поліщука та Д. Панфілова про стягнення з них 742 млн грн. Тут варто зазначити, що з кого-кого, а з першого з них було що взяти: за даними журналу «Форбс» У 2021 році він перебував на 36-му місці в списку найбагатших людей країни, йому, зокрема, належав торгово-офісний комплекс «Гулівер» у центрі Києва, а приналежна йому компанія «Технополіс» регулярно вигравала тендери МВС. Але через рік після ухвалення свого резонансного зразково-показового рішення судді Великої Палати, ніби злякавшись того, яку скриньку Пандори вони відкрили, вирішили зробити задній хід і скасували свою постанову, після чого всі викладені в ній правові висновки про розгляд подібних справ полетіли сторчака. Звісно, за таких обставин суддя Підченко міг без зайвих докорів сумління визнати всі надані Фондом докази непереконливими, не дуже обтяжуючи себе їх дослідженням.
Костянтин Юрченко,
спеціально для ЮВУ
Джерело: Юридичний вісник України
