Юридична практика
Дивіденди «Укрнафти»: уряд програв менеджерам Коломойського справу на мільярд гривень
Двадцять першого вересня Касаційний адміністративний суд завершив трирічний спір між Кабінетом Міністрів України та Акціонерним товариством «Укрнафта» з приводу розміру дивідендів, які останнє мало сплатити своїм акціонерам за підсумками фінансово-господарської діяльності в 2018 році. Тоді воно отримало прибуток у сумі 6,4 мільярда гривень, з яких, відповідно до вимог чинного законодавства, на сплату дивідендів мало бути спрямовано не менше двох мільярдів. Натомість уряд вирішив, що Укрнафта повинна сплатити вдвічі більше, проте суди всіх трьох інстанцій у цьому питанні з ним не погодилися.
Підприємство з ознаками унікальності
Акціонерне товариство «Укрнафта» може слугувати яскравим прикладом того, як правовий режим діяльності підприємства визначається не стільки законом, скільки політичними домовленостями. Яке відомо, державі в ньому опосередковано через НАК «Нафтогаз України» належить контрольний пакет у розмірі «50 відсотків плюс одна акція», проте більшість членів його правління є висуванцями групи компаній «Приват», якій сумарно належить лише 42% акцій. Але це далеко не єдиний парадокс. Наприклад, у 2006 році Укрнафта відмовилася продавати для потреб населення видобутий нею газ за встановленими урядом заниженими цінами, але при цьому не припинила його видобування й передачу до газотранспортної системи. Вийшло так, що протягом десятиліття зазначене товариство фактично безкоштовно передало в розпорядження держави чималий обсяг природного газу, ринкова вартість якого тоді оцінювалася в 15 мільярдів гривень. Такі дії, на перший погляд, суперечать здоровому глузду, але повністю вкладаються в структуру політичних домовленостей, відповідно до яких Укрнафта отримувала за це компенсації за рахунок деяких пільг, котрі вона мала в нафтовому сегменті свого бізнесу.
Читайте також: Провал трубної справи. «Чорноморнафтогаз» програв позов, який міг поповнити державний бюджет
У 2015 році баланс рівноваги було порушено з боку тодішнього Президента України Петра Порошенка, який наполіг на тому, аби з посади голови правління належного державі акціонерного товариства «Укртранснафта» було звільнено ставленика Ігоря Коломойського Олександра Лазорка, через якого цей олігарх використовував зазначене підприємство в інтересах свого бізнеса. У відповідь на це призначені «Приватом» керівники Укрнафти вчинили розтрату її коштів у сумі близько 15 мільярдів гривень шляхом укладення низки фіктивних договорів купівлі-продажу, внаслідок виконання яких очолюване ними товариство гроші за товар платило, але сам товар не отримувало, або, навпаки, нафтопродукти поставляло, а гроші за них не одержувало.
Восени 2020 року, вже при Зеленському, держава зробила щось на кшталт жесту доброї волі, заплативши Укрнафті за колись отриманий від неї газ, але аналогічного жесту у відповідь не дочекалася, оскільки «приватівські» менеджери так і не повернули до каси товариства розтрачені кошти, у зв’язку з чим у вересні поточного року Спеціалізована антикорупційна прокуратура оживила розслідування відкритого ще сім років тому кримінального провадження, повідомивши про підозру вісьмох осіб. Проте війна між державою та впливовим олігархом ведеться не лише шляхом заподіювання один одному різних не зовсім законних капостей – вона йде й на судовому фронті, тобто в межах цілком легального правового поля, про що свідчать численні адміністративні та господарські справи.
Два бунтівних товариства
Цього разу спір виник з приводу постанови Кабміну № 364 від 24.04.2019 р., яка встановлювала розміри виплати дивідендів для тих акціонерних товариств, більша половина статутного капіталу яких прямо чи опосередковано належить державі. Відповідно до її положень, ті підприємства, які в 2018 році отримали прибуток у сумі менше 50 мільйонів гривень, зобов’язані були відрахувати на виплату дивідендів 50 його відсотків, а ті, які більше названої суми, – вже 90%. З цього правила випадали чотири акціонерні товариства – «Укргідроенерго», «Укрзалізниця», «Ощадбанк» і «Об’єднана гірничо-хімічна компанія», для яких доля прибутку, що мала бути спрямована на виплату дивідендів, дорівнювала 30%.
Читайте також: Нафтогаз — новий арбітраж проти газпрому
Із таким урядовим рішенням категорично не погодилися два господарських товариства, які підпадали під її дію – НАК «Нафтогаз України» та «Укрнафта», чий прибуток за підсумками 2018 року значно перевищував планку в 50 мільйонів – у першого 13,6 млрд грн, в другого – 6,4 млрд грн – і які, відповідно, мали спрямувати на виплату дивідендів 90 відсотків зазначених сум. Вони, кожен окремо, подали до Окружного адміністративного суду Києва позови про скасування деяких пунктів постанови КМУ № 364, провадження за якими було об’єднано в одну справу № 640/10694/19. При цьому суддя Андрій Федорчук задовольнив заяви про заходи забезпечення позовів і спеціальними ухвалами зупинив дію тих положень оскаржуваного урядового акту, які стосувалися безпосереднього позивача.
Заперечуючи проти задоволення позовів, юристи Кабміну стверджували, що той діяв у межах своїх повноважень, наданих йому Законом України «Про управління об’єктами державної власності». На виконання положень останнього, ним ще в травні 2007 року було затверджено нормативно-правовий акт під назвою Порядок формування та реалізації дивідендної політики держави, який поширювався на ті акціонерні товариства, контрольний пакет акцій яких належав державі. Він же й визначав нижню планку базового нормативу частки прибутку, що мала бути спрямована на виплату дивідендів: згідно зазначеного Порядку вона становила 30 відсотків – більше можна, менше – ніяк. Таким чином, конкретна сума для всіх підприємств даної категорії, або певної групи, або взагалі для кожного окремо мала встановлюватися щорічно окремою урядовою постановою, виходячи з підсумків фінансово-господарської діяльності за той чи інший рік. Отже, мовляв, постанова Кабміну була прийнята виключно в рамках дискреційних повноважень, коридор можливостей яких дозволяє діяти за принципом «Моя річ – що хочу, те й роблю».
Урядові маніпуляції успіху не мали
Із цих чи, може, якихось інших міркувань, але Нафтогаз вирішив припинити боротьбу, заплатив дивіденди у визначеному урядом обсязі й вийшов зі справи, зате «Укрнафта» вирішила поборотися й виграла справу. На її користь зіграла та обставина, що на ці правовідносини поширювалася дія ще одного закону – а саме «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», який встановлював таке поняття, як регуляторний акт, і визначав правила його прийняття. Якщо стисло, то регуляторним актом вважається офіційний письмовий документ, положення якого регулюють відносини між органами державної влади та суб’єктами господарювання. Його характерною особливістю є те, що він застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб. Той факт, що оскаржувана постанова КМУ є регуляторним актом, юристи відповідача не оскаржували, зате гаряча дискусія розгорілася навколо дотримання правил його прийняття. Відповідно до вимог зазначеного закону, в процесі такого ухвалення обов’язково мають бути дотримані три умови: перша – до проекту повинен бути доданий аналіз регуляторного впливу даного документа на економічний розвиток країни, друга – задовго до прийняття проект має бути оприлюднений принаймні на офіційному сайті Міністерства економіки, третя – проект регуляторного акту має бути схвалений профільним уповноваженим органом, роль якого нині виконує Державна регуляторна служба України.
Так от, Кабмін стверджував, що всі ці три вимоги він чесно виконав – й аналіз намалював, і проект оприлюднив, і з названим вище відомством погодив, який схвалив його без зауважень. Натомість юристи «Укрнафти» повідомили суд, що відповідач водить їх за ніс, оскільки текст постанови при цьому було викладено зовсім не в тій редакції, в якій вона була остаточно прийнята. Так, у проекті, наданому для погодження, пропонувалося всім акціонерним товариствам, незалежно від суми одержаного ними прибутку, призначити норматив 50 відсотків, за винятком лише трьох – Укргідроенерго, Укрзалізниці й Ощадбанку, для яких передбачалося 30%. Саме такий розклад і схвалила Державна регуляторна служба. Потім урядові чиновники переписали проект, в якому заявилася градація на тих, у кого прибуток менше і хто платитиме 50%, і тих, у кого він більше і хто платитиме 90%. Саме цей варіант і було подано на підпис Прем’єр-міністру, зареєстровано в Міністерстві юстиції та оприлюднено в газеті «Урядовий кур’єр». Якщо вже бути зовсім точним, то в переліку тридцятивідсоткових «пільговиків» з’явилася ще й Об’єднана гірничо-хімічна компанія, але пов’язаний із нею пункт у рамках даної адміністративної справи позивачем не оскаржувався.
Варто зазначити, що навіть той варіант проекту постанови, який не викликав заперечень в ДРСУ, був жорстко розкритикований Міністерством юстиції України, котре проводило його правову експертизу. На думку останнього, положення цього регуляторного акту суперечили вимогам статті 6 Господарського кодексу щодо рівного захисту державою всіх суб’єктів господарювання й заборони приймати норми, які дискримінують одних і ставлять у привілейоване становище інших. Однак наявність заперечень з боку МЮУ не входила до переліку тих обставин, які дають суду підстави для скасування урядової постанови, а от відсутність погодження з боку Державної регуляторної служби якраз такі підстави дає, у зв’язку з чим рішенням ОАС Києва від 23.03.2020 р. позов Укрнафти було задоволено, а оскаржувані пункти регуляторного акту визнані протиправними й нечинними.
Незадовго до цього уряд, очевидно усвідомивши програшність справи та бажаючи уникнути необхідності виконання невигідного для нього судового вердикту, зважився на хитрий трюк і 4 грудня 2019 року постановою № 1015 вніс корективи до оскаржуваного акту, які полягали в тому, що всі господарські товариства, на яких поширювалася його дія, повинні були спрямовувати на виплату дивідендів 90% свого прибутку – незалежно від того, більший він за 50 млн грн чи менший. Однак такий маневр не дав позитивного результату і суд у резолютивній частині рішення написав, що оскаржуваний урядовий акт скасовується саме в пізнішій його редакції, викладеній у постанові КМУ № 1015. Такий хід ОАС Києва міг бути розцінений як вихід за межі позовних вимог, але судді обгрунтували свій хід посиланням на положення статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України, уривок якої варто навести дослівно: «Якщо у процесі розгляду справи щодо нормативно-правового акту суд виявить, що інші нормативно-правові акти, прийняті відповідачем, чи їх окремі положення, крім тих, щодо яких відкрито провадження в адміністративній справі, безпосередньо впливають на прийняття рішення у справі і без визнання таких нормативно-правових актів протиправними неможливий ефективний захист прав позивача, суд визнає такі акти чи їх окремі положення протиправними».
Із цією позицією повністю погодилися судді наступних інстанцій, які зазначили, що оскаржувані пункти урядової постанови, всупереч вимог Конституції України, були прийняті не на підставі, не в межах та не в спосіб, визначений чинним законодавством.
Костянтин ЮРЧЕНКО,
спеціально для ЮВУ
Джерело: Юридичний вісник України
