«Іноземний елемент» у судовому процесі

Ірина БЕРДНИЧЕНКО,
юрист ЮФ «DEVOSO»

Використання судового доручення як способу отримання інформації про іноземне право.

Чим відрізняється судовий процес з «іноземним елементом»?

Нерідко в судовій практиці мають місце спори, яким притаманна наявність «іноземного елемента». Іноземний елемент — це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються Законом України «Про міжнародне приватне право» (надалі — Закон) та виявляється в одній або кількох з таких форм:

— хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

— об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

— юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

У першу чергу зазначимо, що розгляд справ з іноземним елементом здійснюється за «законом суду». Тобто юридичною підставою для застосування іноземного права на території нашої країни є норми процесуальних кодексів, Закон, міжнародні договори, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, тощо. При цьому, суд зобов’язаний застосовувати норми іноземного законодавства в разі, якщо спірні відносини характеризуються наявністю іноземного елемента.

Відповідно до листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з іноземним елементом від 16 травня 2013 року № 24­754/0/4. (надалі також Лист № 24­754/0/4), суд використовує наступні способи здобуття інформації про іноземне право:

1) власне з’ясування змісту іноземного права суддею, у провадженні якого є справа;

2) використання експертних висновків;

3) дипломатичний порядок отримання такої інформації;

4) офіційний запит через Міністерство юстиції;

5) отримання довідок через систему правової допомоги;

6) обмін правовою інфор ­ мацією;

7) безпосередні зносини судів різних держав та з іншими компетентними органами;

8) встановлення іноземного права сторонами тощо.

Суд з’ясовує зміст норм законодавства іноземної держави згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування й доктриною у відповідній іноземній державі. Застосування права іноземної держави охоплює всі його норми, які регулюють відповідні правовідносини. Застосування норми права іноземної держави не може бути обмежене лише на тій підставі, що ця норма належить до публічного права (стаття 6 Закону).

Суд може застосовувати не тільки іноземні закони, але й звичаї та судову практику в тих межах, в яких останні визнаються джерелами права у відповідних державах. Крім цього, важливо, що зміст права може встановлюватися не лише судом, але й учасниками справи, зацікавленими в застосуванні іноземного права. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм.

Нерідко суди першої інстанції перекладають обов’язок доводити зміст права іноземної держави на учасника справи, що не відповідає вимогам законодавства і є майбутньою підставою в для скасування рішення суду й направлення на новий розгляд з підстав порушення норм процесуального права. Як приклад, візьмемо ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року у справі № 359/7264/15­ц «(…) З огляду на викладене, помилковим є висновок суду про те, що саме позивач повинен доводити зміст норм права Англії (вчиняти дії, спрямовані на встановлення змісту цих норм), адже саме на суд покладено обов’язок сприяти всебічному і повному з’ясуванню обставин справи, встановлення характеру спірних правовідносин та норм матеріального права, які підлягають застосуванню, в тому числі й вжиття заходів для з’ясування змісту норм права Англії. У зв’язку з недоведенням позивачем зазначених обставин суд дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні його позову (…)».

Варто зазначити, що найбільш поширеним способом отримання інформації про іноземне право є офіційний запит через Міністерство юстиції. Запит здійснюється шляхом надсилання судом судового доручення до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

Відповідно до положень статті 498 Цивільного процесуального кодексу (далі — ЦПК), в разі, якщо в процесі розгляду справи суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, суд України може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі — іноземний суд) у порядку, встановленому цим кодексом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Доручення суду України надсилається в порядку, встановленому цим кодексом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено — Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами. Таке ж положення міститься у частині 1 статті 80 Закону «Про міжнародне приватне право»: «в разі, якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в порядку, встановленому процесуальним законом України або міжнародним договором України».

Обов’язок суду

Таким чином, суд зобов’язаний, з метою повного розгляду справи, враховуючи наявність такої ознаки приватноправових відносин, як «іноземний елемент», самостійно здобувати інформацію про іноземне право. При цьому він у праві використовувати будь­які способи здобуття інформації, визначені вище, в тому числі, але не виключно, — звернення до Міністерства юстиції за допомогою судового доручення.

Варто вказати, що відповідно до судової практики, що склалася, учасники справи нерідко подають клопотання до суду з проханням видати судове доручення для надання правової допомоги у відповідності до статті 498 ЦПК України (ухвала Приморського районного суду м. Одеса у справі № 520/8264/19 від 20 серпня 2019 року; ухвала Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 05.03.2019 року у справі № 177/31/19; ухвала Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16.01.2019 року у справі № 308/8321/15­ц.)

Щодо обміну правовою інформацією, то дієві способи передбачені двосторонніми договорами про правову допомогу, укладеними між Україною та іншими країнами. Як правило, вони містять положення про взаємне надання правової допомоги та органи, що її здійснюють. Перелік чинних двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорів у сфері міжнародно­правового співробітництва розміщений на сайті Міністерства юстиції України та веб­порталі Верховної Ради України. Суд, застосовуючи норми іноземного права, визначає дію цих норм у часі та просторі.

Вимоги конвенції

Розглянемо взаємодію України з іноземними державами на прикладі Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах» від 18 квітня 1970 року, до якої Україна приєдналася шляхом прийняття Закону «Про приєднання України до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах» від 19 жовтня 2000 року (далі — Конвенція), яка застосовується у відносинах України з Данією, Мексикою, Люксембургом, Болгарією, Ізраїлем, Італією, Словенією, Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії, Німеччиною тощо.

Статтею 1 Конвенції передбачено, що судовий орган договірної держави може відповідно до положень законодавства цієї країни шляхом надіслання судового доручення звернутися до компетентного органу другої договірної держави з проханням отримати докази або провести інші процесуальні дії. Доручення не може бути використано з метою отримання доказів, які призначаються не для використання в судовому розгляді, вже розпочатому або такому, що готується. Вираз «інші процесуальні дії» не включає вручення судових документів або проведення дій із метою виконання або примусового виконання судових рішень чи розпоряджень, або постанов про застосування тимчасових чи охоронних заходів.

Згідно зі статтею 2 Конвенції договірна держава призначає центральний орган, який зобов’язується отримувати судові доручення, що надходять від судових органів іншої договірної держави, й передавати органу, компетентному їх виконувати. Кожна держава організовує такий центральний орган згідно зі своїм правом. Доручення надсилаються центральному органу держави виконання без посередництва будь­якого іншого органу цієї країни. Судове доручення складається мовою запитуваного органу або супроводжується перекладом на цю мову (стаття 4 Конвенції). Додатково порядок опрацювання доручень про вручення документів, отримання доказів, вчинення інших процесуальних дій, а також клопотань про визнання й виконання судових рішень на виконання чинних міжнародних договорів України з питань надання правової допомоги в цивільних справах визначає Інструкція про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 року № 1092/5/54 (далі —Інструкція).

Відповідно до пункту 2.1 розділу ІІ Інструкції в разі, якщо при розгляді цивільної справи в суду України виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд України складає доручення про надання правової допомоги за кордоном. Відповідно до пункту 7.3 Інструкції, доручення України на підставі Конвенції надсилається через Мін’юст. З урахуванням положень цієї Інструкції, суди здійснюють обмін правовою допомогою, в тому числі з метою здобуття інформації про іноземне право.

Акцентуємо увагу, що такий спосіб отримання інформації про іноземне право, як судове доручення, значно ускладнює судовий розгляд справи та суттєво подовжує його. Адже, відповідно до пункту 8 частини 1 статті 252 ЦПК України, суд може за заявою учасника справи, а також із власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках звернення із судовим дорученням про надання правової допомоги, вручення виклику до суду чи інших документів до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави. Відповідно до пункту 12 частини 1 статті 253 ЦПК, провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених пунктом 8 частини першої статті 252 ЦПК, — до надходження відповіді від іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

Враховуючи вищевикладене, робимо висновок, що судовий процес, в якому приватноправові відносини характеризуються наявністю такої ознаки, як «іноземний елемент», відрізняються рядом притаманних йому рис. Зокрема, суд зобов’язаний застосовувати норми іноземного права, проте не обмежений законодавством щодо способів отримання інформації про іноземне право. Розгляд цивільних справ з іноземним елементом здійснюється за «законом суду».

Учасник справи може зініціювати отримання правової допомоги в іноземного суду, або іншого компетентного органу іноземної держави, шляхом надання клопотання про звернення суду із судовим дорученням. Крім того, учасники справи не обмежені в праві самостійно готувати різного роду правові консультації та висновки, що стосуються застосування іноземного права. Норми права інших держав суд застосовує у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою.

Варто пам’ятати, що ініціювання питання надіслання судового доручення через органи Мін’юсту тягне за собою зупинення розгляду справи на невідомий період до отримання інформації від іноземного суду, що спричиняє затягування розгляду справи по суті.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути