Юридична практика
Коли негативний результат, теж результат
Тетяна Огнев’юк, адвокатка
Так склалось, що новини від адвокатів поділяються на дві групи. Перша традиційно про перемоги в судових баталіях. Друга — про поразки, але з обов’язковим поясненням чому суд помилився. Новин про перемоги значно більше. І не тому, що це насправді так. За цим стоїть звичайне людське прагнення до визнання. Але парадокс у тому, що це прагнення часто поневолює. Коли ми живемо, озираючись на те, як виглядаємо в очах інших, то поступово починаємо жити не своє життя. Бо зайнятість тим, щоб подобатись іншим, можливо найгірший спосіб проживання свого єдиного і не надто довгого життя, який може придумати людина.
Про це багато написано в адлеріанській психології. Свобода, казав Альфред Адлер, завжди має свою ціну. І ця ціна доволі проста: вас не завжди любитимуть. В т.ч. за прояв свободи мислити по-іншому або називати речі своїми іменами. А тепер, від психології до права. Сьогоднішній допис ні з першої, ні з другої категорії. Він не про перемогу, але й не про критику суду, попри те, що наш позов до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України було залишено без задоволення. Спір стосувався доволі цікавого і, я б сказала, концептуального питання — перегляду оцінки за виконане практичне завдання кандидата до Вищого антикорупційного суду.
І це не стандартна категорія спорів щодо застосування, а точніше незастосування ВККС Методичних вказівок. Це, швидше, її логічне продовження. Так, наприкінці минулого року Комісія фактично погодилася з тим, про що кандидати до апеляційних судів писали в багатьох позовах: якщо вже прийняті Методичні вказівки з оцінки робіт, то їх потрібно застосовувати буквально і оцінювати кожен елемент завдання окремо, а не просто оголошувати сумарний бал.
Мій Довіритель, отримавши екзаменаційну відомість, не ставив під сумнів оцінку і не стверджував про невдалість завдання чи несправедливість результату. Навпаки. Він сказав мені: «Тетяно Василівно, я з повагою до Комісії та її рішення. Єдине, що мені не зрозуміло — це значна різниця в балах, які виставляли екзаменатори за кожен елемент завдання». Тобто один і той самий елемент один член Комісії оцінював в 10 з 10, а інший в половину менше. Відповідне положення передбачає, що у випадку виявлення 20% різниці між оцінками екзаменаторів робота підлягала повторній перевірці. Уся суть спору полягала в одному: сторона позивача вважала, що ці 20 % мають застосовуватись під час перевірки кожного елемента оцінювання; комісія вважала, що рахувати потрібно розбіжність у 20% від сумарної оцінки екзаменатора за всі елементи.
Ми навели Суду власні підрахунки, згідно з якими за 10 критеріями роботи Позивача, спостерігалась різниця між оцінками екзаменаторів у понад 20%. Ми висловили переконання, що такі суттєві розбіжності свідчили про відсутність єдиних критеріїв оцінювання серед членів екзаменаційної комісії, що звісно негативно вплинуло на загальний результат іспиту. Інша сторона — наводила свої аргументи про те, що така логіка була закладена в положення. У результаті Суд дійшов висновку, що Комісія правильно застосувала Положення.
Що це означає для Позивача? Прочитавши рішення суду, він переконався, що порушення процедури не було. Виникло питання правильності закладеної ВККС архітектури оцінювання завдання, але це вже інший вимір проблеми. Що це означає для Комісії? Що суд валідизував у очах спільноти правильність оцінювання роботи цього кандидата. Та, звісно, інших. Що це означає для мене? Що внаслідок розгляду цієї справи з’явився орієнтир, який у майбутньому враховуватимуть інші кандидати, ставлячи те ж саме питання після отримання екзаменаційної відомості. Тепер на нього є судова позиція.
Ми свідомо не плануємо оскаржувати це рішення, оскільки з нього зрозумілі мотиви. Єдине, про що я трохи шкодую, що ці мотиви не були такими ж зрозумілими з відповідей Комісії на досудовій стадії листування з кандидатом. Але право працює саме так. Іноді щоб отримати обґрунтовану відповідь, питання потрібно поставити саме в суді. Неупередженому. Незалежному. Справедливому. Як в шахах, де не кожна гра обов’язково закінчується матом, так і в суді не кожен хід варто грати до останньої фігури. Іноді найсильніший хід це визнати позицію. Це, до речі, невеликий дружній приклад для Комісії: оскаржувати все підряд і до кінця — не завжди найкраща стратегія. Справжня сила в тому, щоб уміти визнавати аргумент іншої сторони. І звісно у тому, щоб правила не змінювались посеред партії.
Саме це робить гру чесною. У праві це також працює. Інколи навіть справа, яка завершилась не на твою користь, має іншу цінність. Вона допомагає прояснити правила для всіх. У праві це і є одна з форм стратегічного правосуддя: коли процес ведеться не лише заради виграшу конкретної справи, а й заради отримання чіткої відповіді на питання, яке впливає на багатьох.
Джерело: Юридичний вісник України
