Комісійна винагорода банків: Верховний Суд вирішив, що її стягнення є законним, але розмір має бути обгрунтованим

Протягом січня–лютого Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду ухвалив низку постанов у спорах, пов’язаних з актуальною проблемою стягнення банками з позичальників комісійної винагороди за розрахунково-касове обслуговування. Найбільш інтригуючим і повчальним у цьому плані був судовий процес у справі № 450/126/20, оскільки в даному випадку спостерігався конфлікт між рішеннями судів різних інстанцій.

Дорогий кредит: це коли одна гривня коштує дві з половиною гривні

У даній справі в ролі позивача виступила мешканка Львівської області, яка в 2019 році взяла в Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (нині це націоналізований «Сенс-Банк») кредит у сумі 80 тисяч гривень під 20% річних строком на чотири роки, тож за користування цими коштами мала сплатити 64 тисячі гривень. Але це не ще все – в одному з пунктів договору було зазначено, що, окрім цього, вона ще має щомісячно платити комісійну винагороду за розрахунково-касове обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 1,5 % від тіла кредиту, що в загальному підсумку виливалося в 58 тис. грн. Таким чином виходило, що сукупна вартість кредиту становить 202 тисячі гривень, з яких банк мав чистий дохід у 122 тис. гривень. Отже, насправді виходило, що видавався кредит не під 20 процентів річних, а під 38, що майже вдвічі більше.

Читайте також: «Фокуси» колишніх банкірів

Тут необхідно зазначити, що дана проблема має давню історію – банки споконвіку полюбляли заманювати позичальників обіцянками невеликих процентів, цифру яких писали в кредитних договорах великими літерами, зате розмір комісійної винагороди губився в тексті документу серед малозначних пунктів, котрі зазвичай мало хто й читає. Такі маніпуляції завжди викликали обурення і їм було покладено край Законом «Про захист прав споживачів», відповідно до положень статті 11 якого кредитодавцю заборонялося встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього закону. При цьому особливий акцент було зроблено на тому, що умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення зазначених платежів, є нікчемною. Аналогічні норми містилися в пунктах Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168. Висновок, який можна було зробити з перелічених нормативно-правових актів, полягав у тому, що зайво стягнуті з позичальника кошти можна було повернути в судовому порядку.

Наша героїня нічого цього, звісно, не знала й дуже здивувалася, коли банк пред’явив їй претензії в тому, що вона щомісячно перераховує за користування кредитом лише половину суми, передбаченої графіком погашення заборгованості, котрий офіційно вважається невід’ємною частиною кредитного договору. Жінка звернулася до знайомого адвоката, який написав для неї позовну заяву, де й виклав наведені вище аргументи. Проте на першому етапі цього процесу їй не щастило, оскільки рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 23.11.2020 р., залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 10.05.2022 р. в задоволенні позову було відмовлено. Проблема полягала в тому, що її адвокат надто поклався на свій особистий досвід і недостатньо пильно стежив за змінами в законодавстві, бо 10 червня 2017 року набрав чинності Закон «Про споживче кредитування», який, так би мовити, легалізував комісійну винагороду за обслуговування кредиту. Відповідно до його положень до загальних витрат за споживчим кредитом, які має понести позичальник, включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов’язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, в тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, а також юридичне оформлення. Те ж саме було прописано і в нових Правилах розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит, затверджених постановою Правління Національного банку України від 8 червня 2017 року № 49.

Читайте також: «Труба Порошенка»: чергове «остаточне рішення» суду останньої інстанції

Адвокат позивачки, не інакше як з відчаю, почав пускати суддям пил в очі, розповідаючи про те, що банк, нібито, ввів позичальницю в оману, приховавши від неї умови надання кредиту в частині стягнення комісійної винагороди, але ця карта була битою: банк надав текст договору з підписами жінки, що свідчило про те, що їй була надана можливість ознайомитися з усіма його умовами й пунктами, тож якщо вона, мовляв, підписувала папери не читаючи, то в цьому сама й винна.

Справедливість як один із критеріїв кредитного договору

Переглядаючи цю справу в касаційному порядку, Верховний Суд констатував, що дійсно, стаття 11 Закону «Про захист прав споживачів» після 10 червня 2017 року зазнала суттєвих змін і з неї були виключені пункти щодо незаконності стягнення банками комісійної винагороди. Але він при цьому звернув увагу на статтю 18 цього ж закону, що лишилися незмінною, й деякі положення якої варті того, аби навести їх повністю. Отже, відповідно до вимог вказаної статті, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими; умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача; якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Як бачите, тут нічого не сказано про комісійну винагороду, зате визначені основні принципи договору між надавачем і споживачем послуг. До речі, в Законі «Про споживче кредитування» є пряма вказівка на те, що договори між банками й позичальниками повинні укладатися з урахуванням положень статті 18 Закону «Про захист прав споживачів». Стосовно ж нашого випадку з «Альфа-Банком», то Верховний Суд вирішив, що умови його кредитного договору з позивачкою жодним чином не можна назвати справедливими, оскільки розмір комісійної винагороди за розрахунково-касове обслуговування (58 тис. грн) майже дорівнює сумі процентів (64 тис. грн) й наближається до розміру тіла кредиту (80 тис. грн). Втім, навіть не це головне – банк не обґрунтував, які ж саме послуги надавалися фінустановою й чому вони коштували саме таку суму, а не інакшу? Бо розмір процентів банк може визначати на свій розсуд, виходячи з ризиків кредитування, витрат на можливе примусове стягнення, або взагалі ймовірного неповернення позичених коштів, то порахувати вартість розрахунково-касового обслуговування цілком реально, а відтак воно має бути обґрунтованим.

Виходячи з цих міркувань Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій, ухваливши при цьому нове рішення про задоволення позову, яким були визнані нікчемними пункти договору банку з позичальницею про стягнення з неї комісійної винагороди, а відповідача зобов’язано провести перерахунок сплачених жінкою коштів, тобто ті гроші, які вона сплатила за розрахунково-касове обслуговування, зарахувати в рахунок погашення тіла кредиту й процентів по ньому, а те, що залишиться, повернути позивачці.

Аналогічне за своєю сутністю рішення було 9 лютого ухвалене Касаційним цивільним судом в іншій справі (№ 337/3703/22), відкритій за позовом позичальника до Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро». Щоправда в цьому випадку Хортицький районний суду Запоріжжя й Запорізький апеляційний суду одразу ж стали на бік споживача кредитних послуг, тож у ролі касатора виступив уже банк. Хоча й тут не обійшлося без помилок: розглядаючи цю справу в 2022 – 2023 роках, суди попередніх інстанцій посилалися на скасовані ще в 2017 році норми Закону «Про захист споживачів», які забороняли стягнення комісійної винагороди. Виходить, не дуже слідкують деякі судді за змінами в законодавстві. Проте Верховний Суд виправив цю помилку й ухвалив постанову на користь споживача, виходячи з положень статті 18 того ж закону.

Конфлікт законів щодо судового збору вирішували суди

У даному рішенні, як, до речі, в багатьох інших аналогічних вердиктах Верховного Суду, було порушено питання сплати судового збору. Нагадаємо, що десять років тому, відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» споживачі звільнялися від сплати судового збору за позовами, пов’язаними з порушенням їхніх прав. Аналогічна норма містилася й у статті 5 Закону «Про судовий збір», але 22 травня 2015 року Верховна Рада прийняла Закон № 484-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» вона була з нього вилучена – це було зроблено з цілком практичною метою – збільшення надходжень до бюджету по лінії органів судової влади. Але разом із тим парламент чи то забув, чи то навмисне так зробив, але залишив у Законі «Про захист прав споживачів» норму про звільнення від сплати судового збору за подання позовів даної категорії.

Таким чином утворився такий собі конфлікт законів і питання про те, який із них є головнішим, було передано на суб’єктивний розгляд суддів, які вирішували його як кому заманеться. Кінець такому неподобству було покладено ще в 2017 році, коли Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалив постанову, в якій виклав правову позицію про те, що у справах про захист прав споживачів позивачі звільняються від сплати судового збору.

Однак на цьому історія не завершилася – деякі позивачі даної категорії, програвши справи в місцевих судах, подавали скарги до судів апеляційних, а там від них уже вимагали заплатити судовий збір, оскільки, мовляв, у постанові ВССУРЦКС йшлося лише про звільнення від його сплати лише за подачу позову, а от про апеляційні й касаційні скарги в ній не йшлося, а відтак треба платити. Одна з таких справ (№ 761/24881/16-ц) потрапила на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яка 21 березня 2018 року ухвалила постанову, де виклала з цього приводу нову правову позицію, відмінну від тої, яку перед тим виклав ВССУ РЦКС. Як було заначено в цьому вердикті, відступаючи від попередньої практики, колегія суддів ВП ВС вважає, що порушені права можуть захищатися як у суді першої інстанції (при пред’явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, зокрема й при апеляційному перегляді справи. Ці стадії судового захисту, мовляв, є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права споживачів.

Костянтин Юрченко,
спеціально для ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути