Юридична практика
Між революцією та війною. Уроки восьмирічної боротьби на судово-газовому фронті. Частина 2
Газ – найслабше місце економіки України, як, до речі, й більшості країн Європейського Союзу, хоча за інших обставин він міг би стати найуразливішим місцем російської економіки, яка, за великим рахунком, є сировинним придатком економіки Заходу. Протягом перших місяців війни міжнародні санкції зробити велику справу – всерйоз і надовго заморозили половину золотовалютних резервів Росії, а саме триста мільярдів доларів, які були покладені на зберігання до фінансових установ розвинутих країн. Але майже незайманим лишився російський експорт, щорічна сума якого становить близько шестиста мільярдів доларів, майже сорок відсотків якого припадає на газ і нафту, й саме цей шматок заробітку є для Кремля найціннішим, оскільки його, умовно кажучи, можна віднести до категорії «легкого хліба».
Нереалізовані можливості
Навіть якби й були запровадженні такі «пекельні санкції», котрі одразу зупинили б весь російський вивіз, це ще не означає, що наступного дня впала б економіка Росії, а повсталий народ пішов би скидати режим Путіна. Разом з тим не варто перебільшувати й щирість російського патріотизму. Про це, зокрема, свідчить досвід Першої світової війни: ті люди, які в 1914- му дружно кричали «За веру, царя и отечество!», через три роки не менш дружно кричали «Долой войну!» з подальшими дуже сумними наслідками для релігії, династії та імперії. Однак для того, щоб у сучасній Росії сталося щось подібне, потрібні кілька років повної економічної блокади, а нам і нашим союзникам у цій ситуації, як виявилося, потрібно кілька років лише для того, аби цю саму повну економічну блокаду організувати.
Читайте також: Обмежено доступ до інформації про системи газо-, водо- і теплопостачання
А між тим, якби повноцінна підготовка до неї почалася ще в 2014 році, коли були захоплені Крим і частково Донбас, вона могла бути оголошена одразу ж після початку масштабного російського вторгнення, та й Путін навряд чи б насмілився на велику війну, якби знав, що його чекає негайна блокада. Реалістичність такого сценарію підтверджує досвід Польщі та країн Прибалтики, які вже в березні 2022-го фактично припинили споживання російських енергоносіїв, хоча всього два десятиліття тому ті були невід’ємними частинами їхніх економік.
У нас була інша історія, тому нині Україна, будучи жертвою російської агресії, продовжує надавати їй послуги з транспортування до Європи природного газу, чим, звісно, підсилює її військовий та фінансовий потенціал. І не лише тому, що їй так шкода Європи, а тому, що самій тоді нізвідки буде взяти цього виду палива для задоволення власних потреб і підтримання звичного способу життя своїх громадян. Й ось про те, чому 24 лютого не був перекритий газовий вентиль, й буде наша розповідь.
За офіційними даними РФ, у 2021 році нею було експортовано 230 мільйонів тонн нафти і 144 мільйони тонн нафтопродуктів на загальну суму 180 мільярдів доларів США. В перерахунку на більш звичні для світових аналітиків одиниці виміру це, відповідно, 4,5 і 3 мільйони барелів на добу. Що ж стосується природного газу, то загальний обсяг його експорту в тому ж році становив 203 мільярди кубометрів на суму 54 мільярди доларів. Дані цифри, звичайно, не можна вважати цілком достовірними, як не можна вважати достовірною й статистику будьякої авторитарної держави, але для загальної уяви про ситуацію в галузі вони цілком придатні. Слід зазначити, що вказаний рівень вивозу даної категорії російських вуглеводнів і валютної виручки за них є приблизно середнім для останніх десяти років з урахуванням усіх падінь і підйомів світової кон’юнктури.
Як бачимо, від нафтового експорту Росія має втричі більше, аніж від газового, але якраз останньому вона приділяє найбільше своєї зовнішньополітичної уваги, з чого належить зробити висновок, що на підтримку могутності імперії найбільше коштів спрямовується саме з газової виручки, в той час як нафтова значно більшою мірою витрачається для покриття витрат на видобування й транспортування. Для того, щоб краще уявити, чи можна було вразити цю «ахіллесову п’яту», повернімося думкою в шоковий для України 2014 рік, на початку якого навряд чи хто міг уявити, що почнеться війна з народом, який багато хто вважав братнім.
Коли в першій декаді березня «зелені чоловічки» активно окуповували Крим, єдиним, хто публічно на сцені Євромайдану заявив, що Путін почав війну проти України, і єдиний спосіб припинити її – це перекрити постачання газу з Росії до Європи через територію України, був Євген Балашов, але оскільки він до числа популярних впливових політиків не входив, то його слова не були сприйняті всерйоз. Посудіть самі – в останньому передвоєнному для неї 2013 році Україна спожила п’ятдесят кубометрів газу, тридцять з яких були російського походження. Країни Європейського Союзу того ж року спожили 430 млрд м³, сто тридцять з яких було імпортовано з Росії, причому 80 мільярдів кубометрів з цього числа транспортовано через Україну. Зрозуміло, що за таких обставин повний і негайний газовий бойкот став би дуже некомфортним для Європи, а тому запроваджені в 2014 році санкції США та ЄС проти країни-агресора жодним чином не торкнулися газової сфери.
Що ж стосується довгострокової перспективи, то для цього Україні слід було звершити два подвиги. Перше – шляхом зменшення внутрішнього споживання та збільшенням власного видобутку замістити ті тридцять мільярдів кубометрів, які до цього щороку постачалися з Росії. Друга – зацікавити Європу зробити те ж саме зі згаданими вище тридцятьма мільярдами російського газу. А це не лише додаткові витрати європейських країн на збільшення видобування газу з їхніх нерентабельних на фоні дешевого російського газу родовищ і не лише закупівля значно дорожчого за нього скрапленого газу, що перевозився танкерами. Це ще й буріння нових свердловин, будівництво нових регазифікаційних терміналів, тобто заводів по перетворенню природного з рідинного в газоподібний стан, а також будівництво нових газопроводів у ті райони, які до цього були охоплені виключно російським трубопроводним газом. За приблизними підрахунками, зробленими аналітиками дослідницького агентства «Бернстайн Рісач» все це мало коштувати кожному жителю 28 країн Європейського Союзу в 160 доларів щорічно до моменту повної готовності припинити споживання російського газу.
На перший погляд поставлені нереальні завдання, волюнтаризм, місія нездійсненна. Але якщо придивитися уважніше, то виявиться, що не такий страшний чорт як його малюють. І перше, на що слід звернути увагу, – були в Європі країни, яких не треба було переконувати.
Північно-східний фланг НАТО
Як відомо, Польща до 2014 року споживала близько 25 млрд м³ природного газу, третину якого брала з Росії. Нині ж там щорічне споживання опустилося до 18 мільярдів і доля російського газу з квітня 2022 року – нуль. Рішення про будівництво терміналу в місті Свіноуйсьце на березі Балтійського моря було прийнято урядом Польщі в лютому 2006 року, коли ще ніхто не міг передбачити ні грузинської, ні, тим більше, української війни. Реалізація йшла як завжди з прогнозованими й несподіваними перешкодами, зривами строків і вимушеними їх переносами, а замість запланованих 350 мільйонів євро будівництво обійшлося вдвічі більше – 720 млн €. Але попри все влітку 2015 року на пущений в експлуатацію завод прийшов перший танкер з Катару, влітку 2016-го – з Норвегії, в червні 2017-го – із США. Зазначимо, що зведення цього об’єкту не було, так би мовити, «загальноєвропейським будівництвом». Не лише проплачені Кремлем, а й цілком об’єктивні аналітики вказували на збитковість і нерентабельність затіяного: мало того, що будуть витрачені шалені, як для Польщі, гроші на побудову терміналу, а й придбаний танкерний газ буде на порядок дорожчим традиційного трубопровідного. Для Польщі термінал у Свиноуйсце був таким же політичним проектом, як і для Росії Північний потік, що зводився приблизно в ті ж самі роки: одній було вигідніше купувати газ у Росії, іншій вигідніше використовувати українську трубу, але, на думку більшості поляків, коли йдеться про незалежність країни, розмови про гроші не завжди бувають доречними.
Ще драматичніше розвивалися події у Литві, яка з усіх колишніх радянських республік вважає себе найбільш ображеною Кремлем, тільки ця ображеність вимірюється не в кількості загиблих протягом півстолітньої окупації, і не в кількості публічних прокльонів на адресу кривдника, а обсягом робіт, виконаних для того, щоб ніколи знову не повторилася ця окупація. В числі заходів суто економічного плану перш за все слід назвати придбання плавучого регазифікаційного терміналу з характерною назвою «Незалежність» і зведення берегової інфраструктури для прийому газу поблизу міста Клайпеда. Реалізація цього проекту вартістю 330 мільйонів доларів була розпочата в складчину трьома прибалтійськими країнами в 2010 році й завершена в жовтні 2014-го. Нині він має потужність приймати 4 мільярди кубометрів газу на рік, що становить 90 відсотків потреб Литви, Латвії та Естонії разом узятих. Мало того – в разі нагальної необхідності зазначений комплекс може підставити плече ще й сусідній Польщі.
А для того, аби підкреслити ставлення литовського народу до питання відносин з Росією, доречно буде нагадати більш ранню історію, пов’язану з імпічментом президента країни Роландаса Паксаса. Після відновлення незалежності Литви в 1991 році її керівництво в своїй економічній політиці керувалося лозунгом «Геть від Москви», але значна частина населення була не в захваті від того, яку ціну прийдеться платити за це. Питання газової незалежності тоді ще гостро не стояло, зате вирували бурхливі дискусії з приводу нафти й нафтопродуктів. Партії, орієнтовані на Захід, були за те, щоб поступово відмовлятися від російських трубопровідних поставок до найбільшого в країні Мажейкяйського нафтопереробного заводу та збільшення танкерного експорту. Останній був на порядок дорожчим традиційного, але, на думку тамтешніх інтелектуалів, заради економічної незалежності від Росії на це треба було йти, навіть такою важкою ціною, як продаж контрольного пакету акцій заводу американським компаніям. Натомість простий народ не дуже був радий тому, що внаслідок цього значно здорожчають бензин і солярка. Ось на хвилі цього невдоволення у 2003 році президентом країни й був обраний 46-річний Роландас Паксас. Стартом до великої політики для нього стали дві обставини. Перша – те, що він ще у 1980 році став чемпіоном Радянського Союзу з авіаційного спорту, а відтак й одним з предметів національної гордості литовців. Друга – те, що в 1990 році, тобто ще в умовах радянської окупації, він, будучи начальником Вільнюського аероклубу, разом зі своєю беззбройною ескадрильєю добровільно влився до складу новоствореної Служби охорони краю, сформувавши таким чином перший авіаційний підрозділ незалежної Литви. Вчинок швидше символічний, але разом із тим доволі сміливий.
Отже, в його патріотизмі ніхто не сумнівався, проте були відмінності в поглядах на те, який краще обрати спосіб реалізації політики економічної незалежності – більш жорсткий для незаможних верств населення чи більш гуманний по відношенню до них. Новообраний глава держави був прихильником другого, тож російські засоби масової інформації, потираючи руки від задоволення, смакували його обрання як перемогу бідної більшої частини Литви над багатою меншістю. Проте довго керувати країною йому не судилося: вже через півроку після інавгурації тамтешні спецслужби висипали йому на голову мішок надуманих, як виявилося згодом, звинувачень у порушенні конституції, розголошенні державної таємниці, причетності до міжнародної організованої злочинності та інших тяжких гріхах. Литовські ЗМІ почали проти нього нещадну кампанію критики, підтримка з боку «простого народу» виявилася невідчутною і вже в 2004 році вороже налаштований до Паксаса парламент країни більшістю голосів прийняв рішення про його імпічмент, а невдовзі й місцевий конституційний суд заборонив йому довічно виставляти кандидатуру на виборах на президента. Через деякий час Верховний суд Литви, розглянувши матеріали офіційного обвинувачення органів прокуратури, виніс виправдувальний вирок, а Європейський суд з прав людини визнав неправосудним зазначене вище рішення конституційного суду, але обидва ці вердикти вже не мали жодного практичного значення – литовська еліта довела, що не зупиниться ні перед чим, аби не допустити проведення політики, що сприятиме затягуванню строку енергетичної залежності країни від Кремля.
Україна – не Литва
На відміну від Польщі й Литви Україна не могла собі дозволити розкіш будівництва регазифікного заводу – ні стаціонарного, ні плавучого, оскільки Туреччина ще до президентства Януковича категорично відмовилася пропускати через протоку Босфор танкери зі скрапленим газом і рішення свого міняти не збиралася. Зате були інші способи позбавитися залежності від російського газу. Перший крок – зменшити споживання, і з цим країна впоралася блискуче – замість п’ятдесяти мільярдів кубометрів у 2013-му вона протягом останніх років стабільно спалювала близько тридцяти. Правда, сталося це з незалежних від неї причин: внаслідок різкого подорожчання імпортного газу, на чому докладно зупинимося нижче, комерційно-промислові споживачі, особливо теплові електростанції, стали значно економніше використовувати газ. Гірше була ситуація в житлово-комунальному секторі, якому держава протягом восьми років так і не наважилася скасувати пільги й про це теж детальніше згодом, адже саме в цій сфері тривали найцікавіші судові процеси тієї епохи. Ще одна причина зменшення внутрішнього споживання має більш неприємний характер і пов’язаний він із втратою значної частини території, де була сконцентрована велика кількість споживачів усіх категорій. Другий необхідний для вирішення проблеми крок полягав у збільшенні обсягів видобування газу, але він так і лишився невиконаним, бо Україна не змогла суттєво відірватися від планки двадцяти мільярдів кубометрів на рік.
От у зв’язку з цим варто нагадати цікавий факт: у серпні 2013 року Кабінет Міністрів ухвалив постанову про затвердження Енергетичної стратегії України на період до 2030 року, якою передбачалося збільшення видобутку природного газу в країні до 2030 року до 45 мільярдів кубометрів і скорочення його імпорту до 5 млрд м³, для чого передбачалося залучення інвестицій в обсязі 200 мільярдів доларів. Цікаво те, що цей документ був прийнятий не задля годиться, а його положення грунтувалися на цілком реальних розрахунках. Зверніть увагу на те, що споживання передбачалося зберегти на тому ж самому рівні – п’ятдесят мільярдів на рік: якби малювали показуху, вивели б значно меншу цифру. Що ж стосується двохста мільярдів доларів інвестицій, які в більшості мали бути іноземного й зрозуміло неросійського походження, то їхній розмір також не був із пальця висмоктаний – якраз тоді, нагадаємо, ударними темпами йшла підготовка до підписання угоди про асоціацію з ЄС, заради чого Янукович навіть збирався випустити свою непримиренну опонентку Юлію Тимошенко з харківської в’язниці до німецької лікарні. Ну видобування сорока п’яти мільярдів кубометрів на рік ніяк не можна назвати фантастикою, з огляду на те, що згідно даних офіційної вітчизняної статистики, обсяг доведених запасів природного газу в надрах України дорівнює шестистам мільярдам, а загальні запаси взагалі перевищували трильйон кубометрів.
Вісім років тому думалося зовсім не про ту блокаду
Але так уже склалося, що в 2014 році керівництво держави думало не про те, як відмовитися від поставок російського газу, а навпаки, про те, як їх зберегти. Весною того ж року Росія скасувала одразу дві знижки для України на свій газ. Одна з них була дана в квітні 2010 р. після укладання Харківських угод про продовження на 25 років терміну базування її військового флоту в Севастополі, а друга – в грудні 2013 р. як плата за відмову Януковича підписувати угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Внаслідок цього ціна газу різко зросла з 268 до 485 доларів США за тисячу кубометрів, одразу ставши непідйомною для українських споживачів.
З Харківськими угодами, до речі, вийшла цікава юридична історія. Коли проходила їх ратифікація парламентом, опозиція так рішуче намагалася не допустити голосування, що навіть спробувала заблокувати вхід до сесійної зали. Та коли через чотири роки ця сама опозиція стала владою, то категорично відмовилася їх денонсувати, хоча вони після загарбання Криму Росією вже були денонсовані останньою в односторонньому порядку. Секрет простий: якщо в 2010-му році їх противники бажали будь-що не допустити відтягнення терміну ліквідації іноземної військової бази на території України, то в 2014-му вони вже не хотіли відмовлятися від знижки на газ, оскільки юридичний факт порушення саме російською стороною раніше укладеного договору став би неабияким козирем для майбутнього розгляду спору в міжнародному комерційному арбітражному суді.
Проте стокгольмська перемога була ще дуже неблизькою перспективою, а тоді треба було щось терміново вирішувати з газом, оскільки НАК «Нафтогаз України» відмовився платити нову ціну, а російський газово-експортний монополіст РАО «Газпром» у відповідь з квітня 2014-го припинив його постачання Україні. Ось тоді-то в квітні 2014-го й відновилися закупки російського газу не в Росії, а в європейських компаній, які погодилися постачати його через Польщу, Угорщину та Словаччину за ціною 376 доларів: все ж менше, аніж 485. Спочатку трошки, потім усе більше, а за підсумками року всього натекло з боку західного кордону 5 мільярдів кубометрів. Наголосимо, що тоді йшлося про реальний, а не віртуальний, як зараз, реверс. Справа в тому, що за умовами підписаного у 2009 році контракту Україна транспортувала російський газ через свою територію, а електронно-вимірювальні прилади на виході з неї дистанційно контролювали росіяни через хитру систему спеціальних кодів і паролів. Таким чином, для реверсу доводилося робити таку собі петлю через західний кордон, можливості якої, до того, ж були не дуже великі: в річному вимірі 10 мільярдів кубометрів через Словаччину, 6 млрд м³ через Угорщину та 1,5 млрд м³ через Польщу.
Але навіть такий реекспорт викликав неймовірно нервову реакцію Росії, зокрема, керівника Газпрому Олексія Міллера, який обурено кричав у телекамеру «Нас хтось спитав!». Очевидно, з його точки зору, кероване ним підприємство мало право вирішувати долю свого товару навіть і після того, як він проданий, а гроші отримані, неначе це зброя, що могла бути обернута проти країни-виробника. Проте не маючи юридичних засобів впливу, Газпром у вересні 2014-го почав обмежувати постачання газу до трьох названих вище країн, натякаючи при цьому на те, що він взагалі може припинити український транзит, розподіливши звільнені обсяги по трьом іншим трубопровідним напрямкам: балтійському, білоруському й турецькому. А це вже викликало неабияку паніку в деяких керівників Європейського Союзу, які почали лихоманково мирити Україну з Росією, принаймні в частині газового конфлікту між ними.
Слід зазначити, що так нервували тієї осені не всі. Наприклад, один із депутатів Європарламенту від Польщі Яцек Саріуш-Вольський, посилаючись на висновки проведеного на замовлення зазначеної установи дослідження, переконував, що в разі наявності політичної волі запровадити дієві санкції проти Росії, Євросоюз міг би протягом дев’яти місяців протриматися взагалі без російського газу за рахунок запасів у своїх підземних сховищах, збільшення поставок трубопроводного газу з Алжиру та Норвегії, а також скрапленого танкерами з Америки. Цю тезу підтверджували тодішні президент США Барак Обама і державний секретар Джон Керрі, які публічно запевняли, що їх країна спроможна експортувати більше природного газу, аніж споживає Європа.
Однак Євросоюз, не будучи впевнений у перемозі, вирішив не починати «війну нервів», оскільки в разі поразки відновлювати імпорт з Росії довелося б на значно гірших умовах. Що ж стосується американського газу, то його в США справді багато, але експортувати цей специфічний товар у таких гігантських обсягах можна було хіба що в Канаду чи Мексику, куди прокладені труби суходолом, а для морських перевезень треба було ще побудувати танкери й термінали. Закінчилося це протистояння тим, що 30 жовтня 2014 року в Брюсселі було укладено так званий тристоронній зимовий газовий пакет угод, який підписали міністри енергетики України та Росії Юрій Продан і Олександр Новак, а з боку ЄС – віце-президент Єврокомісії з питань енергетики Гюнтер Еттінгер. Відповідно досягнутого компромісу, Газпром брав на себе зобов’язання не припиняти й не обмежувати поставки газу через українську трубу, Нафтогаз, у свою чергу, отримував ціну 385 доларів, а крім того, повинен був заплатити 4,6 млрд доларів за газ, який був спожитий, до того і ще буде спожитий до квітня наступного 2015 року.
Всього ж за підсумками того пам’ятного для України 2014 року загальний імпорт російського газу сумарно склав 20 мільярдів кубометрів, з яких три четверті було придбано безпосередньо в Газпромі, а решта – реверсом у країнах Європи. Наступного року газпромівська частка в структурі українського імпорту взагалі впаде до нуля, але про це в наступній нашій історії.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
