Connect with us

Юридична практика

Правила визначення юрисдикції спору у справі щодо зняття арешту з майна

Дата публікації:

Артур КІР’ЯКОВ,
адвокат

Визначення правильної юрисдикції спору — це отримання бажаного результату в найкоротший термін з мінімальними витратами. Натомість прорахунок призводить до фінансових витрат, пов’язаних із підготовкою процесуальних документів та участю в судових засіданнях, а ще відсутністю відповідного судового рішення протягом значного періоду часу.

Обставини справи

Позивач є спадкоємицею ОСОБА_1 та прийняла спадщину у встановлений законом строк. Під час оформлення свідоцтва про право на спадщину на майно позивачці стало відомо, що згідно з відомостями з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна в реєстрі на все майно ОСОБА_1 накладено арешт на підставі постанови підрозділу примусового виконання рішень відділу Державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Кіровоградській області. Вищевказаний відділ ДВС відмовив у знятті арешту з майна, посилаючись на відсутність підстав для задоволення заяви позивачки.

Зміст рішень судів попередніх інстанцій

Кіровоградський окружний адміністративний суд рішенням від 18 січня 2019 року позов задовольнив. Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 24 квітня 2019 року рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду залишив без змін. Судові рішення мотивовано тим, що відповідачем не доведено наявності відкритого виконавчого провадження та не підтверджено належними доказами правомірності існування арешту, накладеного на нерухоме майно ОСОБА_1, а наявність у Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна запису про цей арешт перешкоджає позивачці зареєструвати у визначеному законом порядку право власності на відповідне майно. При цьому невиконання відповідачем свого обов’язку щодо необхідності зняття арешту з майна ОСОБА_1 при завершенні виконавчого провадження є протиправним.

Позиція Великої палати Верховного Суду

Для визначення юрисдикції цього спору необхідно визначити підстави позову, зміст прав, на захист яких направлено звернення до суду:

I. Якщо підставою позову є неправомірні, на думку позивача, дії органу державної виконавчої служби при накладенні арешту на певне майно, то такий спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

II. Якщо підставою позову є наявність спору про право та/ або позивач подає його з метою захисту права власності або іншого речового права, то ці спори мають розглядатися в порядку цивільного/господарського судочинства як такі, що випливають із цивільних правовідносин (п. 27).

Щодо вказаного позову, то його підставою позивачка визначила наявність арешту, накладеного на невизначене майно спадкодавця, що перешкоджає їй в оформленні її спадкових прав на нерухоме майно (п. 28). Тобто правовий висновок Великої палати Верховного Суду містить чітке розмежування юрисдикції розгляду спорів щодо зняття арешту з майна між адміністративним та цивільним/господарським судочинством. Постанова Великої палати ВС від 22 січня 2020 року по справі № 340/25/19, провадження № 11-669апп19. Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В. С., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області, третя особа Головне територіальне управління юстиції в Кіровоградській області, про визнання протиправними дій та зобов’язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 18 січня 2019 року (суддя Черниш О. А.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року (судді Круговий О. О., Прокопчук Т. С., Шлай А. В.), установила:

ОСОБА_1 в січні 2019 року звернулася до суду з позовом до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області, третя особа — Головне територіальне управління юстиції в Кіровоградській області, в якому просила:

— визнати неправомірною відмову відділу примусового виконання рішень Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області щодо зняття арешту з майна, належного на праві власності ОСОБА_2, накладеного постановою від 13 грудня 2011 року у виконавчому провадженні № 23555996;

— зобов’язати відділ примусового виконання рішень Управління ДВС Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області зняти арешт з майна, належного на праві власності ОСОБА_2, у вказаному виконавчому провадженні.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1, яка є спадкоємицею ОСОБА_2, при оформленні спадщини з’ясувала, що постановою відповідача від 13 грудня 2011 року у виконавчому провадженні № 23555996 накладено арешт на майно, що належить на праві власності ОСОБА_2. При цьому при зверненні до Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області із заявою про зняття арешту з майна, позивачці було відмовлено в задоволенні такої заяви.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Кіровоградський окружний адміністративний суд рішенням від 18 січня 2019 року позов задовольнив. Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 24 квітня 2019 року рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 18 січня 2019 року залишив без змін. Судові рішення мотивовано тим, що відповідачем не доведено наявності відкритого виконавчого провадження та не підтверджено належними доказами правомірності існування арешту, накладеного на нерухоме майно ОСОБА_2 , а наявність у Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна запису про цей арешт перешкоджає позивачці зареєструвати у визначеному законом порядку право власності на відповідне майно. При цьому невиконання відповідачем свого обов’язку щодо необхідності зняття арешту з майна ОСОБА_2 при завершенні виконавчого провадження є протиправним.

Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог

Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області в касаційній скарзі, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. Зазначається, зокрема, про порушення судами правил предметної юрисдикції; вказується на те, що виконавче провадження відкрите за виконавчим документом, виданим у цивільній справі, тому справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу позивачка, посилаючись на законність й обґрунтованість рішень судів, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Рух касаційної скарги

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 5 червня 2019 року відкрив касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 26 червня 2019 року призначив її до розгляду. Той же суд ухвалою від 27 червня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області, третя особа — Головне територіальне управління юстиції в Кіровоградській області, про визнання протиправними дій та зобов’язання вчинити певні дії передав на розгляд Великої палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАСУ) у зв’язку з тим, що учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 серпня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників.

Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

ОСОБА_1 є спадкоємицею ОСОБА_2 та прийняла спадщину у встановлений законом строк. Під час оформлення свідоцтва про право на спадщину на майно позивачці стало відомо, що згідно з відомостями з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна в реєстрі 13 грудня 2011 року зареєстровано обтяження на все невизначене майно, власником якого є ОСОБА_2, на підставі постанови про арешт майна боржника від 13 грудня 2011 року, винесеної підрозділом примусового виконання рішень відділу Державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Кіровоградській області. ОСОБА_1 14 грудня 2018 року звернулася до Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області із заявою про зняття арешту з майна ОСОБА_2 , за результатами розгляду якої відповідач листом від 20 грудня 2018 року зазначив про відсутність підстав для задоволення заяви позивачки, оскільки на виконанні у відділі примусового виконання рішень відсутні виконавчі провадження, боржником за якими виступає ОСОБА_2, до того ж, відповідач зазначив, що виконавче провадження № 23555996, боржником за яким виступав ОСОБА_2, завершене у 2012 році та знищене. При цьому суди встановили, що арешт на нерухоме майно, належне ОСОБА_2, накладено постановою державного виконавця підрозділу примусового виконання рішень відділу Державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Кіровоградській області від 13 грудня 2011 року у виконавчому провадженні № 23555996, відкритому за виконавчим листом № 2-620, виданим 14 грудня 2010 року Кіровським районним судом міста Кіровограда, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Індекс-банк» коштів у сумі 1 258 771,47 грн. Дане виконавче провадження завершено у 2012 році, а 29 лютого 2016 року знищене у зв’язку із закінченням терміну зберігання, про що складено акт. Вважаючи відмову в занятті арешту на майно протиправною, позивачка звернулася до суду з цим позовом.

Позиція Великої палати Верховного Суду

Релевантні джерела права й акти їх застосування, оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи. Згідно з частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. За визначенням пунктів 1 та 2 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа — це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір — це спір, в якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв’язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Відповідно до частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи в публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-пра­вових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб’єктний склад. Участь суб’єкта владних повноважень є обов’язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб’єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Водночас визначальними ознаками приватноправових відносин є, зокрема, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб’єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб’єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

Положеннями частини першої статті 287 КАС визначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи, органу Державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Згідно з частинами третьою — п’ятою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» в разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу Державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу Державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених із боржника (в тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб’єкта оціночної діяльності — суб’єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв’язку зі значним ступенем його зношення, пошкодження; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів із дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного в частині шостій статті 61 цього закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості зі сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 1—2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону. У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.

Із наведеної норми вбачається, що зняття арешту з майна здійснюється шляхом винесення виконавцем постанови. Така постанова може бути винесена на підставі постанови начальника відповідного відділу Державної виконавчої служби лише в разі порушення порядку накладення арешту, в усіх інших випадках — виключно на підставі рішення суду. Відповідно до частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на момент звернення позивачки до суду з позовом) рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів Державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Для визначення юрисдикції цього спору необхідно визначити підстави позову, зміст прав, на захист яких направлено звернення до суду. Якщо підставою позову є неправомірні, на думку позивача, дії органу Державної виконавчої служби при накладенні арешту на певне майно, то такий спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Якщо підставою позову є наявність спору про право та/або позивач подає його з метою захисту права власності або іншого речового права, то ці спори мають розглядатися в порядку цивільного/господарського судочинства як такі, що випливають із цивільних правовідносин.

Так, підставою цього позову позивачка визначила наявність арешту, накладеного на невизначене майно спадкодавця, що перешкоджає їй в оформленні її спадкових прав на нерухоме майно. За таких умов позов спрямовано на захист цивільних прав позивачки, пов’язаних з оформленням права власності на спадкове майно та фактично є різновидом негаторного позову. Виходячи з наведеного Велика палата Верховного Суду вважає, що суди помилково розглянули в порядку адміністративного судочинства справу за позовом ОСОБА_1 як спадкоємиці ОСОБА_2 — боржника у виконавчому провадженні № 23555996, відкритому на підставі виконавчого листа, виданого судом цивільної юрисдикції, оскільки цей спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновків судів першої та апеляційної інстанцій підтвердилися під час перегляду справи Великою палатою Верховного Суду. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково й закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. За правилами частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково й залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених, відповідно, статтями 238, 240 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього кодексу, є обов’язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини шостої статті 139 КАС, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він, відповідно, змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика палата Верховного Суду не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 2, 19, 345, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика палата Верховного Суду постановила: касаційну скаргу Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області задовольнити частково. Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 18 січня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року скасувати. Провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Кіровоградській області, третя особа — Головне територіальне управління юстиції в Кіровоградській області, про визнання протиправними дій та зобов’язання вчинити певні дії закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement

Юридична практика

Розподіл майна при розлученні: як поділити автомобіль?

Опубліковано

on

На жаль, для багатьох українців автомобіль продовжує залишатися річчю статусною й дорогою, таким собі сімейним надбанням. Сімей, де в кожного є власна машина, не так багато. При тому в більшості вона одна на всіх. І в цих сім’ях новий автомобіль дуже часто купується в кредит. Хоч машина і вважається «сімейною», реєструється вона на конкретну людину. А якщо сім’я розпадається й постає питання про розподіл майна після розлучення, як ділити автомобіль, особливо якщо кредит за нього погашали зі спільних коштів? А якщо кредит погашений частково? Відповіді на ці запитання про розподіл майна після розлучення є в двох справах, які нещодавно закінчив слухати Верховний Суд.

Розподіл майна після розлучення: ділити автомобіль — без варіантів

Перша справа про розподіл майна при розлученні доволі проста. Історія сталася в одному районному центрі Полтавської області. П’ятнадцять років тому пара зареєструвала шлюб і на сьомому році спільного життя придбала авто, порівняно нову «Тойоту». Чоловік казав потім, що гроші на неї дістав він, продавши стару машину своєї матері. Новий автомобіль був оформлений теж на чоловіка.

Не дотягнувши трохи до десяти років, пара розлучилася. Розлучення не оформлювали, але дружина звернулася до суду з позовом про стягнення з чоловіка аліментів на спільну дитину, і її вимога була задоволена. Однак за деякий час чоловік запропонував зробити ще одну спробу врятувати шлюб. Дружина погодилася й навіть подала до виконавчої служби заяву про закриття провадження щодо стягнення аліментів. Однак коли пара намагалася налагодити стосунки, дружина раптом дізналася, що чоловік машину продав без її відома.

Із тієї пори й без того хиткі стосунки зіпсувалися остаточно. Два роки тому дружина звернулася до чоловіка з письмовою заявою про те, щоб він повернув належну їй частину майна. Чоловік теж письмово відмовився від запропонованого дружиною розділу майна, й за три місяці він подав заяву про розірвання шлюбу. Дружина, своєю чергою, вимагала повернути їй половину вартості машини — трохи більше 120 тисяч грн. І це важливо, як побачимо далі, що дружина подала свій позов про розподіл майна ще перебуваючи формально в шлюбі.

Суд першої інстанції розглядав спір влітку минулого року й задовольнив вимоги дружини частково, але в головному — визнанні машини спільною власністю подружжя, придбаною в шлюбі, і в тому, що чоловік повинен компенсувати дружині половину її вартості, — суд погодився з позивачкою. Чоловік натомість подав апеляційну скаргу, наголошуючи на тому, що колишня дружина пізно заходилася ділити автомобіль, і в її вимог минув строк позовної давності. Але апеляційний суд теж встав на бік дружини й окремо відзначив, що під час звернення до суду подружжя перебувало в шлюбі, а позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб не розірвано.

Тоді чоловік подав касаційну скаргу. Головним його аргументом було те, що дружина не довела, що автомобіль був спільною власністю і проданий без її згоди. До того ж, сума компенсації вирахована, на думку колишнього чоловіка, неправильно. Машина була продана, але в звіті про вартість вказана вартість авто такої марки і року випуску.

Тож яких висновків дійшов Верховний Суд? По-перше, в рішенні сказано, що ст. 60 Сімейного кодексу говорить: майно, придбане в шлюбі, належить обом, навіть якщо один із подружжя в цей момент не мав власного доходу з поважних причин. І розподілу після розлучення підлягає не тільки майно, яке є в подружжя, а й те, що перебуває в третіх осіб.

Оскільки автомобіль був проданий чоловіком без згоди дружини і встановити ринкову вартість конкретно цієї машини неможливо, при поділі майна після розлучення за основу береться ринкова вартість автомобіля тієї ж марки і року випуску, що й проданий.

Був у касаційній скарзі чоловіка ще один аргумент: машина, що стала яблуком розбрату, куплена за кошти, отримані від продажу автомобіля його матері. Але купівля авто була здійснена в шлюбі, а значить, йдеться про спільне майно.

Одним словом, вища судова інстанція залишила в силі попередні рішення, й колишньому чоловікові доведеться компенсувати дружині половину вартості проданої машини.

Чи ділиться автомобільний кредит?

Друга справа трохи складніша — в ній ідеться про поділ машини, за яку ще виплачується кредит. Було це у великому обласному центрі на сході країни. Шістнадцять років тому пара зареєструвала шлюб, який протримався рівно десять років. Але за рік до розлучення подружжя купило в кредит новенький «Фольксваген», який був зареєстрований на дружину. Кредит був строком на п’ять років, рік подружжя виплачувало його разом, а після розірвання шлюбу жінка забрала машину собі й незабаром продала її.

Чоловік звернувся до суду, вимагаючи від колишньої дружини повернути половину суми, виплаченої за кредитну машину, поки вони були в шлюбі, — всього трохи більш 60 тисяч гривень. Суд першої інстанції позов чоловіка задовольнив, вирішивши, що проданий автомобіль є спільною власністю розлученої пари. Дружина подала апеляційну скаргу. Апеляційний суд вирішив, що машина все-таки не є спільною власністю, але щодо повернення половини кредитних грошей чоловікові погодився з першою інстанцією.

Та дружина звернулася з касаційною скаргою до вищої судової інстанції, вимагаючи рішення суду про стягнення 60 тисяч гривень скасувати й відправити справу на новий розгляд.

Верховний Суд виніс, як на мене, дуже цікаве рішення. Коротко кажучи, оскільки ст. 60 Сімейного кодексу вказує, що майно, придбане в шлюбі, належить чоловікові та дружині на праві спільної сумісної власності, то чоловік має право вимагати стягнути з неї половину вартості машини, а не половину виплаченого кредиту.

Здавалося б, чоловікові залишається тільки порадіти. Але… суд скасував рішення попередніх інстанцій про стягнення з дружини половини виплаченого кредиту. Отже, чоловік залишився без своїх грошей, натомість із перспективою нової судової тяганини, цього разу за цілий автомобіль, давно проданий дружиною. Спасибі, що судові витрати все-таки стягнули з дружини.

Людмила ЗАГЛАДА,
експерт

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Для підключення до нового постачальника газу згода попереднього не потрібна

Опубліковано

on

3 грудня 2020 р. “Київоблгаззбут”, “Закарпатгаззбут” та “Одесагаз-Постачання” оскаржили до Київського окружного адміністративного суду постанову НКРЕКП № 1080 від 10 червня 2020 р., якою було спрощено процедуру заміни постачальника газу побутовим споживачам, зокрема визначено термін від 3 днів для укладення договору із новим постачальником, усунено вимогу отримання довідки про відсутність заборгованості від попереднього.

Один з позивачів – «Одесагаз-Постачання» навіть подав заяву про забезпечення позову, в якій просив заборонити НКРЕКП здійснювати заходи для уможливлення зміни постачальника природного газу побутовими споживачами без розірвання договору з діючим постачальником та погашення заборгованості перед ним. Однак, суд відмовив у задоволенні заяви через відсутність очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам та інтересам заявника до прийняття у справі судового рішення, чи неможливості захисту таких прав та інтересів без вжиття заходів забезпечення позову.

Отже, зміни постачальника природного газу за спрощеною схемою можна і надалі, причому навіть засобами електронного обміну інформацією.

Покрокова інструкція – у процедурі Зміна постачальника газу для побутових споживачів на платформі Lex.

Леонід Лазебний

Читати далі

Юридична практика

Пастки фінансового моніторингу

Опубліковано

on

Наприкінці року Національний банк України зазнав остаточної поразки у спорі з акціонерним товариством «МТБ–Банк» щодо правомірності призначеного цій фінансовій установі покарання у вигляді штрафу в сумі 4,35 мільйона гривень за його неприпустиму, на думку НБУ, легковажність під час обслуговування клієнтів, зокрема в частині дотримання вимог Закону «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення».

Підданий стягненню банк, вважаючи, що його покарано несправедливо й надмірно суворо, успішно оскаржив рішення Нацбанку спочатку в Одеському окружному, потім у П’ятому апеляційному адміністративних судах, а 10 грудня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду за наслідками розгляду касаційної скарги НБУ залишив їхні вердикти без змін. Дана справа (№ 420/3096/19) цікава тим, що тексти останніх, на думку сторін, містили комерційну таємницю, а тому на їх прохання були приховані від публіки відповідно до положень Закону «Про доступ до судових рішень». Проте рішення суду останньої інстанції в повному обсязі все ж таки було розміщене в профільному Єдиному державному реєстрі, через що платники податків можуть дізнатися про деякі пікантні моменти в стосунках фінансового регулятора з підконтрольними йому ліцензіатами.

Приводом для даного спору стали висновки перевірки, проведеної фахівцями департаменту фінансового моніторингу Нацбанку, щодо надання «МТБ–Банком» фінансових послуг семи товариствам з обмеженою відповідальністю у період з лютого 2018-го по квітень 2019-го років. Вибір, зроблений керівництвом департаменту, не був випадковим, оскільки протягом зазначеного часу правоохоронні органи здійснювали досудове розслідування низки кримінальних проваджень, фігурантами яких були ці сім ТОВ, причому за тими статтями Кримінального кодексу України, які тісно пов’язані з фінансовими махінаціями, зокрема ст. 191 (заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем), ст. 205 (фіктивне підприємництво), ст. 209 (відмивання коштів, одержаних злочинним шляхом), ст. 212 (ухилення від сплати податків). Як бачите, нічого дивного не було в тому, що слідчі попросили НБУ провести їх перевірку ще й по своїй лінії. ЇЇ результати показали, що протягом зазначеного вище часу ці товариства переказали зі своїх рахунків в «МТБ–Банку» на свої ж рахунки в «Банку Юнісон» 1,118 мільярда гривень у безготівковій формі з призначенням платежу «Перерахування власних грошових коштів на власний рахунок, без ПДВ», а потім зняли ці кошти вже готівкою.

У принципі, чинне законодавство не забороняє людям «ганяти» свої кошти з одного свого рахунку на інший, але в даному випадку поведінка клієнтів наводила на думку про те, що вони ганяли не свої власні гроші, а чужі й крадені, і метою цих незрозумілих рухів якраз і було відмивання коштів, здобутих злочинним шляхом. Така підозра підкріплювалася тим, що окрім цих сумнівних операцій, дані товариства не подавали жодних ознак життя, оскільки перевіркою було встановлено відсутність платежів, пов’язаних із виплатою заробітної плати, сплатою податків, оплатою транспортних послуг, оренди майна тощо.

Усе це дало підстави фахівцям НБУ написати в звіті, що перевіркою встановлено ознаки здійснення ризикової діяльності в сфері фінансового моніторингу, оскільки спостерігалися, по-перше, проведення клієнтами банку фінансових операцій, що не мають документального підтвердження очевидної економічної доцільності, по-друге, надання банком послуг у проведенні фінансових операцій, характер або наслідки яких дають підстави вважати, що вони можуть бути пов’язані з легалізацією кримінальних доходів, по-третє, нездійснення банком достатніх заходів для запобігання та протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом. Виходячи з цього 22 квітня 2019 року Комітет з питань нагляду та регулювання діяльності банків НБУ прийняв рішення, яким за здійснення «МТБ–Банком» ризикової діяльності на нього було накладено штраф у розмірі 4,35 млн грн.

Розглядаючи дану справу, суди всіх трьох інстанцій дійшли висновку, що регулятор переплутав правопорушення, які він виявив у діях підконтрольного банку, із правопорушенням, за яке він наклав на нього стягнення. Зверніть увагу: перевіркою було встановлено «ознаки здійснення ризикової діяльності у сфері фінансового моніторингу», а штраф накладено за «здійснення ризикованої діяльності». Звучить, начебто, схоже, але це не одне й те ж саме. Щоб збагнути різницю, почати треба здалеку — із Закону «Про банки і банківську діяльність», статтею 48 якого банкам забороняється здійснювати ризикову діяльність, що загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку. Разом із тим зазначений закон не розшифровує, що таке ризикова діяльність і не перелічує її ознак, а відсилає до підзаконного акту, яким є Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.08.2012 р. № 346. А от уже в ньому якраз дуже детально розписано, що таке «ризикова діяльність», а що таке «ризикова діяльність у сфері фінансового моніторингу». Тож за обставин, коли фахівці НБУ в мотивувальній частині свого рішення написали один вид порушення, а в резолютивній зовсім інший, розбиратися з кваліфікацією дій, вчинених «МТБ–Банком», довелося суддям адміністративних судів.

Зробити це було неважко, якщо уважно вчитатися в пункт 3 згаданого Положення. Ним перелічені сім ознак здійснення банком ризикової діяльності, серед яких, зокрема, проведення операцій, що не мають очевидної економічної доцільності, операцій з цінними паперами, що мають ознаки фіктивності, а ще одноразове грубе або систематичні порушення банком законодавства у сфері готівкового обігу. Саме такі дії становлять потенційну загрозу вкладникам і кредиторам банку, але те, в чому було обвинувачено «МТБ–Банк», під жодну з цих ознак не підпадало.

Разом із цим у тому ж пункті того ж Положення наводиться перелік десяти ознак ризикової діяльності у сфері фінансового моніторингу, під які якраз і підпадають ті три пункти порушень, виявлені перевіркою НБУ: тут тобі і проведення клієнтами банку сумнівних фінансових операцій, і надання банком послуг у їх проведенні, і нездійснення банком достатніх заходів для запобігання та протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом. Таким чином, суди встановили, що в діях «МТБ–Банку» могло мати місце порушення вимог законодавства, але не з питань банків і банківської діяльності, а з питань фінансового моніторингу, за яке накладається штраф у розмірі не більше ніж 400 тисяч гривень. Але на цьому історія не скінчилася, оскільки «могло мати місце порушення» й «мало місце порушення» — це також не одне й те ж саме. Так, головним козирем Нацбанку, який, на його думку, доводив винуватість свого ліцензіата, був той факт, що його клієнти фігурують у кримінальних провадженнях за ознаками вчинення кримінальних правопорушень. Але відповідно до статті 79 Кодексу адміністративного судочинства України для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи є обов’язковими лише вирок або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили. А лише фігурування в кримінальних провадженнях осіб, які були засновниками підприємств, котрі, в свою чергу, були клієнтами банку, не має будь-якого правового значення для визначення в даному випадку порушень «МТБ–Банком» законодавства у сфері фінансового моніторингу. Слід зазначити, що в матеріалах, наданих Нацбанком судовим органам, був один вирок, який набрав законної сили, але він стосувався контрагента клієнта банка, а не безпосередньо клієнта банку. Що ж стосується перелічених регулятором клієнтів «МТБ–Банку, то згідно з наданими останнім витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, усі вони як юридичні особи не перебувають у статусі припинених.

Виходячи з цього, суди вирішили, що працівники оштрафованого банку виконали все, що від них вимагалося чинним законодавством у сфері проведення фінансового моніторингу, а тому рішення Нацбанку про накладення стягнення на цю фінансову установу підлягає скасуванню.

Костянтин ЮРЧЕНКО,
спеціально для ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram