Прокурорські «більма» та Фемідині справи

Володимир Вак, керівник Адвокатського об’єднання «Вак та партнери», адвокат

Я чудово пам’ятаю ті часи (бо отримав адвокатське посвідчення три десятки років тому), коли поняття «виправдувальний вирок» було таким же екзотичним, як персональний комп’ютер – чути то чули, але ніхто не бачив. Вулицями міст і сіл молодої незалежної держави ходили мільйони несудимих людей, що дратувало нашу правоохоронну систему, яка заради самоствердження і в силу історичної пам’яті обирала принцип Фелікса Дзержинського: «Якщо ви ще не сидите – це не ваша заслуга, а наша недоробка». Обирала й твердо впроваджувала в життя.

Адвокатські можливості

Стеля досягнення для адвоката тоді – добитися перекваліфікації з умисного вбивства на необережне, з розбою на крадіжку або направити справу на додаткове розслідування. Образно кажучи, якщо вдавалося врятувати руку, пальці все одно відсікали. Потім, уже після прийняття нових Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів, виправдувальні вироки почали з’являтися, але вони все одно сприймалися як якесь диво, на кшталт непорочного зачаття, чи вважались якимось юридичним «герпесом», що виріс на тілі ослаблого державного організму.

Читайте також: Виконання рішення суду

Насправді ж виправдувальний вирок, скажу це спираючись на особистий досвід, був результатом виснажливої інтелектуальної роботи, вдумливого вивчення матеріалів кримінальної справи, відточеного мистецтва допиту свідків, експертів, посилання на невідомі прокурорам рішення Верховного Суду чи Європейського Суду з прав людини. Добитися виправдувального вироку тоді можна було лише правовим нокаутом. Бо в інших випадках прокуратура завжди вміла «приписувати собі очки».

I тут українська історія зробила крутий зигзаг в бік Монтеск’є і Руссо та подалі від Троцького й Дзержинського. Майдан 2014 року задекларував торжество європейських цінностей так переконливо, що в це повірили навіть цинічні, до всього готові адвокати, які нічому не дивуються. Той факт, що півроку в правоохоронній системі України не бралися хабарі багато про що говорить.

Про реформи і власний досвід

Довелося навіть повірити в те, що реформи цього разу підуть справді на користь. Після медійно «розкрученої» і наперед оголошеної прогресивною реформації поліції та прокуратури, судова статистика справді досить сильно змінилася. Чистки в кращих традиціях революціонерів зробили свою справу: якість прокурорсько-поліцейського корпусу упала до непристойно низького рівня й до суду почали валом надходити справи, які в домайданний період навіть би не порушувалися. Адвокати в судах відчули себе Кличками, які б’ються на рингу з першорозрядниками.

Ці тенденції я сповна відчув і на собі. Мушу скромно зізнатися, що моїми стараннями вдалося добитися шести (!) виправдувальних вироків за перші п’ять місяців цього року. Було навіть, що два дні поспіль суди виправдовували моїх клієнтів, що не може не радувати. Здавалося б, пане адвокате, пишайся такими професійними здобутками, підраховуй гонорари. Але ми ж люди й часто вимушені повертатися до принципу «не хлібом єдиним». Ну не гріють мою адвокатську душу такі «судові бої різних вагових категорій». Як говорив кіногерой: «За державу обідно». Практично по всіх цих виграних справах я, людина обережна у висновках, навіть гарантував своїм клієнтам на досудовому слідстві, б’ючи себе кулаком у груди та запевняючи, що на 99 відсотків ТАКА справа, з ТАКОЮ доказовою базою ніколи не «піде» до суду. Але виявляється, що я, за чиїми плечима сотні й сотні справ, недооцінив рівень професійної деградації вітчизняної правоохоронної системи, яка все віддаляється від законності й усе ближче стає до юридичної фантастики. Деякі прокурори навіть неспроможні грамотно оформити свої «хотілки» в законоподібну форму, змішуючи грішне з праведним і гаряче з холодним. Мене вражають їхні антирекорди безглуздя, які їх зовсім не бентежать. Мене засмучує ставлення до людей як до об’єктів професійних експериментів, рівень неповаги до них, непомірна гординя стосовно самих себе. Доказова база, змайстрована за принципом «він винен тому, що я відчуваю, що він винен» – основна фішка нинішнього відреформованого прокурорсько-поліцейського корпусу. Щось таке типу «класового відчуття» в більшовиків. Ніколи не думав, що в нашій Україні, яка на законодавчому рівні закріпила декомунізацію, таким живучим виявиться більшовизм, але вже в головах посадовців.

Складається враження, що правоохоронцям просто байдуже, що відправляти до суду. I вони реально не несуть жодної відповідальності за приниження людей, яких притягують до відповідальності за надумані злочини. З останнього найсвіжішого – виправдувальний вирок Солом’янського райсуду міста Києва.

Коротка фабула справи. Відомий далеко за межами України фаховий лікар, доктор медичних наук, лауреат Державної премії, орденоносець, автор десятків монографій – провів протезування аортального клапану, але, на превеликий жаль, пацієнт через три дні після операції помер. Як потім з’ясувалося, через іншу хронічну хворобу, якою страждав тривалий час. Але правоохоронці вже включилися в режим «посадити хірурга» і для цього не гребували нічим. Провели судову експертизу, висновки якої базуються – увага! – на підставі усної консультації з директором столичного кардіологічного інституту, який офіційно до проведення експертизи не залучався.

Читайте також: Коли скальпель стає кухонним ножем. Як українські суди вміло спотворюють практику ЄСПЛ

Про це зізнався на суді й сам експерт, очевидно також травмований реформацією, як і наші правоохоронці. За версією цієї експертизи, яку, мабуть, робили шляхом «ловіння за рукав» зайнятого роботою директора інституту десь на сходах чи в ліфті, обвинувачений мав би зробити перед протезуванням ще одну операцію, яку – повний аут! – вiн не мав права робити. На це існує відповідний наказ по медичному закладу, де працює мій клієнт.

Такі операції, яку, за версією експертизи, злочинно не зробив мій підзахисний, мають робити спеціалісти іншої кафедри, завідувач якої, всесвітньо відомий академік, власноруч написав в історії хвороби пацієнта, що той цієї операції і не потребує. Під час допиту він переконливо пояснив, чому цю операцію в тій ситуації проводити було неможна.

Отже, мого клієнта притягнули до кримінальної відповідальності за те, що він не зробив операцію, яку ніколи в житті не проводив і на проведення якої взагалі не мав права, маючи висновок колег, що такої операції і не потрібно було робити. І все це було відомо ще під час досудового слідства. Про що думав прокурор, коли підписував обвинувальний акт у цій справі, пояснити, з точки зору нормальної логіки та здорового глузду, неможливо.

Суд, звичайно, виправдав лікаря, але справа, з причини нашого «вселенського бардака», «бігала» судами майже 7 років, забравши купу нервових клітин у виправданого хірурга. Я не говорю вже про певні репутаційні моменти, які обов’язково виникають у людини, яку тягають по судах, а чому і за що в даному випадку – справа вторинна. Це як в анекдоті про попа і доньку-повію. Кому цікаво, що в попа одні лише сини?

Я не хочу здаватися надто жорстоким, але, дивлячись на все це, хотілося б, аби ті прокурори, що своїми обвинувальними актами ґвалтують право і здоровий глузд, колись потрапили в дзеркальну ситуацію. Нехай би їм щось там вирізали хірурги, а згодом – так років через сім – виявилося, що різати то й не було потреби, існують інші, не хірургічні методи лікування. А наркози, психологічні і матеріальні збитки, що їх пережила жертва хірургічної помилки – це так, податок на низький професійний IQ.

«Волюнтаристська юстиція»

Або ще два приклади на цю ж тему. Завідувачка відділом освіти одного із районів Київщини уклала договір на встановлення енергоощадних вікон у спортзалі однієї зі шкіл. У зв’язку з погодними умовами їх встановили майже на місяць пізніше, аніж було передбачено договором. Але дехто з правоохоронців, перебуваючи на той момент у стані «тяжкої юридичної безтямності», вирішив: якщо роботи зроблено із запізненням, то це означає – нічого не зроблено, а гроші вкрадені. Тож за цю місячну затримку у встановленні вікон завідувачка заслуговує на декілька років тюрми з ганебним ярликом казнокрада. Той факт, що в даному випадку правоохоронці оцінювали процес, а не результат, значення не мав. Це був той момент, коли в усій своїй красі проявилася «волюнтаристська юстиція», коли прокурорське «хочу» чавить усі вимоги вітчизняного законодавства.

На мої адвокатські потуги достукатися до здорового глузду – «якщо всі гроші поцупили, то звідки ж у спортзалі з’явилися вікна» – від прокурора отримав співчуваючий погляд, як зазвичай дивляться на людину, в якої IQ складається з двох цифр і то між ними кома. Логічно, що суд, заслухавши справу, виправдав мою підзахисну, адже інший варіант якось і не прогнозувався. Слава Богу, не в Північній Кореї живемо, хоча, здається, прокурори в душі про це шкодували.

Другий приклад. Голова територіальної громади під час блекауту в 2023 році купив для громади 4 дизельні генератори потужністю 38 кіловат кожен. Але в силу певних конструктивних особливостей два генератори, які приїхали з останньою партією, були меншими за габаритами, аніж два перших.

Про прокурорську фантасмагорію

I тут cтрашна догадка кольнула прямо у серце прокурора – він одразу зрозумів: справа нечиста. Сказавши магічні слова «крібле-крабле-бумс!», він одягнув «прокурорську шапку невидимку» на менші за розміром генератори, які важили майже півтори тонни, й оголосив, що двох генераторів взагалі не існує і все до копієчки, що на них було витрачено, було нахабно викрадено моїм підзахисним. Повний крінж, фантасмагорія!

Я намагався довести, що для генераторів головний чинник – потужність, а не його вага, висота чи ширина. Розуміючи двозначність фрази, двічі повторив: що розмір не має значення. Проводив аналогію, що як худі-низенькі, так і товсті-довжелезні прокурори, незважаючи на різницю у вазі й обхваті талії, мають однакову потужність, тобто однакові процесуальні повноваження. Та все як горохом об стінку! Прокурор просив 10 років позбавлення волі з повною конфіскацією майна. На наше щастя суддя керувався законом, а не прокурорськими апетитами і виніс виправдувальний вирок.

Читайте також: Знову ті самі «граблі»?… Погляд фахівця на реформу юридичної освіти в Україні

Але під прокурорського «шапкою-невидимкою», виявляється, можна сховати і більш габаритні об’єкти, аніж якісь там дизельні генератори. Так, в одній із моїх справ, яка ще не завершена, під специфічною прокурорською оптикою залишилася непоміченою асфальтована дорога загальною площею в 1700 квадратних метрів в одному із сіл Київської області. Парадокс – усі дорогу бачать, прокурор – ні. Крім того, він переконаний, що всі гроші, які були призначені на будівництво дороги, до останньої копієчки, були викрадені сільським головою. Прокурор стверджує: дороги немає, асфальту немає, все розкрадено і, головне, – якщо він так каже, то цьому треба вірити на слово, будь-яких доказів не потрібно. Це, як у стервозної жінки, яку кинув чоловік: треба бездоказово вірити її версії, що втікач на свободу був негідником, ледарем, п’янюгою, жлобом, боягузом, бандитом і жебраком одночасно. Горе тому, хто засумнівається…

Аби похитнути прокурорську позицію довелося робити за допомогою дрона та професійного оператора відеозйомку неіснуючої, з точки зору обвинувачення, і невидимої для прокурорських очей асфальтної дороги та приєднати цей ролик як доказ до матеріалів кримінального провадження. Я назвав його «додатковий протокол огляду місця пригоди». Коли досліджували як «прокурорський бур не може здолати цнотливість асфальту», то посміхнувся навіть непохитний у своїй святій правоті прокурор.

І в зв’язку з цим постає питання – наскільки доцільно навантажувати суд справами з доведення того, що трава – зелена, а вода – мокра? Адже суди й так перевантажені «по саме нікуди»? Над цим хочеться посміятися, але від самої справи та від інших аналогічних справ на душі стає гірко й сумно.

Замість висновку

І на завершення. Думаю, що офтальмолог, який зможе пояснити причину того, чому прокурорські очі не бачать того, що бачать очі простої людини, бачить усе суспільство, отримає Нобелівську премію. А поки що на очах прокурорів України спостерігаються якісь чудернацькі, дивні, погано описані наукою і не оцінені кримінальним правом більма…

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути