Юридична практика
Сюрприз від ВАКСу
Юрій Котнюк, ЮВУ
У суддів виявилися розбіжності в питанні обов’язковості отримання держслужбовцями електронного цифрового підпису
Цього місяця сталася подія, як посіяла глибокі сумніви в душах тих людей, які ще донедавна покладали великі надії на Вищий антикорупційний суд: 3 червня в стінах цієї новоспеченої судової установи було проголошено виправдувальний вирок відставному судді Апеляційного суду Дніпропетровської області Олександру Баранніку, притягнутому до кримінальної відповідальності за статтею 366-1 КК України — «Декларування недостовірної інформації».
Новації декларування
Як для наших часів виправдувальний вирок — не дивина: всі суди їх ухвалюють, то чому б і ВАКСу його не ухвалити. Але в даній ситуації підстави не довіряти правильності цього рішення дають дві обставини. Перша — один із трьох членів колегії суддів, які його приймали, — Ярослав Шкодін — написав окрему думку, суть якої полягала в тому, що О. Баранніка все ж таки варто було б визнати винним, але по тому звільнити від кримінального переслідування через малозначність діяння: такий варіант передбачений статтею 11 ККУ. Друга — за півроку до того, 30 жовтня 2019 року тим же Вищим антикорупційним судом за те ж саме діяння була засуджена до штрафу в сумі 51 тисячу гривень інша відставна суддя того ж самого Апеляційного суду Дніпропетровської області на ім’я Надія Посунся. Причому остання, судячи з даних Єдиного державного реєстру судових рішень, свій вирок в Апеляційній палаті ВАКСу не оскаржувала.
Тож спробуємо порівняти найбільш відмінні моменти цих двох вердиктів. Згадана вище стаття 366-1 з’явилася в Кримінальному кодексі України в жовтні 2014 року внаслідок ухвалення Верховною Радою низки антикорупційних законів. Попри те, що її офіційна назва звучить як «Декларування недостовірної інформації», вона містить у собі два діяння. Одне — це подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації, інше — умисне неподання суб’єктом декларування зазначеної декларації. Нашим героям «шили» саме умисне неподання, але фокус у тому, що декларації-то вони подавали, але не в той спосіб, в який це вимагають робити відповідні нормативно-правові акти, а тому їхній вчинок детективи Національного антикорупційного бюро України кваліфікували як умисне неподання.
Почати варто з того, що пані Посунся працювала суддею з 1986 року, а пан Бараннік — з 1993 року. Про таких жартома кажуть, що вони на ниві застосування законів «собаку з’їли». До 2016 року, відповідно до діючих на той момент законів , судді добросовісно декларували свої статки, але після того, як 26 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. і система декларування суттєво змінилася, ці аксакали вирішили погратися в бунтівників.
Судді вирішили, що закон їм не писаний…
Спершу стисло нагадаємо, що то були за новації. На виконання зазначеного закону і в межах своєї компетенції Національне агентство з питань запобігання корупції затвердило своїм рішенням № 3 від 10.06.2016 р. Порядок формування, ведення та оприлюднення (надання) інформації Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, який був зареєстрований у Міністерстві юстиції України за № 959/29089 від 15.07.2016 р. Відповідно до його положень така посадова особа, як суддя, зобов’язана була подавати декларацію в трьох випадках: щорічно за минулий рік, після звільнення з посади за той період року, коли вона на ній перебувала, а крім того, ще й за весь рік, в якому вона звільнилася. Останнє, судячи з усього, призначене спеціально для тих ситуацій, коли посадовець надасть комусь незаконну послугу, ще перебуваючи на посаді, а хабар від зацікавлених у такій послузі осіб отримає «відстрочений» — уже після звільнення з державної служби.
Проте цим новації не вичерпувалися. Суб’єкт декларування повинен був зареєструватися в зазначеному вище Реєстрі з використанням особистого ключа та кваліфікованого сертифіката відкритого ключа. А після заповнення всіх необхідних полів форми декларації мав підписати документ накладанням на нього особистого кваліфікованого цифрового підпису. Саме така форма декларації, що подається особисто із застосуванням унікального електронного цифрового підпису (ЕЦП) через власний електронний кабінет, визначена законодавцем як найефективніша та єдино можлива. По-перше, електронна форма декларації виключає доступ до її заповнення або корегування з боку третіх осіб, гарантуючи автентичність наданої суб’єктом декларування інформації, адже тільки ця особа ідентифікується конкретним цифровим підписом. По-друге, на кожну декларацію одразу після її подання автоматично надається унікальний ідентифікатор та накладається електронна печатка Реєстру, що унеможливлює в подальшому внесення до її змісту будьяких змін.
Про новий порядок декларування Н. Посунся і О. Бараннік були повідомлені під розпис керівником апарату Апеляційного суду Дніпропетровської області, та попри це відмовилися отримувати ЕЦП й продовжували декларуватися звичним для себе способом. Надія Посунся, наприклад, заповнила вручну наданий НАЗК зразок декларації і поштою відправила її паперовий варіант на адресу агентства. Олександр Бараннік, напевне, краще за неї володів секретами сучасної техніки, а тому шляхом сканування зробив зі своєї паперової декларації електронну копію, яку через комп’ютер відправив на електронну адресу НАЗК. Попри це з точки зору чинного законодавства таке листування не можна було кваліфікувати як подання декларації, оскільки в Нацагентстві могли зазначену кореспонденцію хіба що зберігати собі на згадку, але не мали права розмістити таку декларацію на загальний огляд.
Ось таким чином двоє цих дніпропетровських суддів не подали декларації за 2015-й, 2016-й і 2017-й роки. У травні 2018 року вони майже одночасно звільнилися з державної служби, причому з дуже хорошим формулюванням — у зв’язку з поданням заяви про відставку, але не подали декларації за січень—травень вказаного року, так само, як і на початку 2019 року не подали декларації за весь 2018 рік. Керівництво Апеляційного суду Дніпропетровської області вказувало їм, що так робити не можна й повідомляло про їхні вчинки до НАЗК, звідки теж до них надходити грізні застереження. Словом, хоч плюй у вічі — їм Божа роса. В результаті в січні—лютому 2017 року щодо обох цих суддів були відкриті кримінальні провадження, які й потрапили на розгляд до Вищого антикорупційного суду.
Злочин один — вироки різні
У ході судового розгляду Н. Посунся зазначила, що вона свідомо відмовилася від отримання електронного цифрового підпису після прийняття Закону України «Про захист персональних даних», оскільки він порушує природні права та основоположні свободи людини, гарантовані Конституцією, вводить її в залежність від державних органів, дозволяє збирання, обробку, використання, розповсюдження та передачу третім особам її персональних даних, а ще наполягала на тому, що цей закон фактично створює державний реєстр з необмеженими правами держави для збору й поширення будьякої персональної інформації про кожну людину, у зв’язку з чим вона неодноразово зверталася до органів державної влади з пропозицією щодо внесення до нього змін, а також щодо визнання цього закону неконституційним. Аргументи подібного ґатунку більше личать народному депутату, який має право молоти з трибуни будьяку дурницю, аби лишень вона подобалася виборцям, але від судді з тридцятирічним стажем публіка вправі була очікувати чогось більш серйозного.
Що ж стосується конкретики, то обвинувачена наполягала на тому, що її фактично судять не за відмову від подання декларації, яку вона якраз подавала у всіх п’яти перелічених вище випадках, а за відмову від електронного цифрового підпису. Проте колегія суддів у складі Олени Танасевич, Тетяни Гавриленко і Катерини Сікори визнала її позицію необґрунтованою, оскільки, на думку суддів, відмовитися від отримання ЕЦП — це все одно, що навмисно не подати декларацію.
А от пану Баранніку із суддями, до складу колегії яких увійшли Лариса Задорожна, Олег Ткаченко і вже згадуваний Ярослав Шкодін, пощастило більше. Вони, окрім Шкодіна, звичайно, вирішили, що сторона обвинувачення довела об’єктивну сторону злочину, але не довела наявності його суб’єктивної сторони, тобто наявність у підсудного прямого умислу на вчинення злочину, нагадавши в мотивувальнй частині вироку про те, що інтелектуальний момент цього прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння, а його вольовий момент характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків.
Обґрунтовуючи свій висновок, вони зазначили, зокрема, що Закон України «Про електронний цифровий підпис» (який діяв до 7 листопада 2018 року) передбачав можливість використання електронних підписів, а не обов’язковість їх впровадження. Тож, мовляв, О. Бараннік, скориставшись своїм правом не отримувати його, опинився в ситуації, коли, з одного боку, законом на нього покладено обов’язок подати декларацію, а з іншого боку, обов’язку отримувати електронний цифровий підпис законодавство України не передбачало. Тобто, начебто, й хотів виконати вимоги закону, але не міг.
Як написано в тексті вироку, підсудний не подавав електронні декларації не тому, що безвідповідально ставився до виконання своїх обов’язків, і не тому, що мав на меті приховати свої доходи та фінансові зобов’язання, і тим більше не тому, що мав бажання приховати від суспільства свій майновий стан, а тому, що не мав технічної можливості заповнити декларацію на сайті НАЗК без електронного цифрового підпису, отримувати який він не був зобов’язаний відповідно до діючого в Україні законодавства.
Логіка, що й казати, «залізна». Врешті—решт, жодним законом не передбачений обов’язок людини отримувати посвідчення на право керування автомобілем, але якщо її спіймають за кермом без такого документа, на неї буде накладено адміністративний штраф. Втім, поки своє слово з цього приводу не скаже Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду, ми не можемо з повною певністю сказати, котра із суддівських «бригад» мала рацію — та, яка судила Надію Посунся, чи та, котра займалася Олександром Баранніком. Поки що видно лише те, що хтось із них помилився.
Звичайно, ніхто із суддів не позбавлений права на помилку й судді ВАКСу теж. Але якщо в його суддів немає одностайності в оцінці таких відносно простих ситуацій, то чого від них можна чекати, коли йтиметься про багатомільярдні розкрадання державних коштів під виглядом, скажімо, закупівлі неіснуючих товарів і послуг?
Джерело: Юридичний вісник України
