Connect with us

Юридична практика

Сюрприз від ВАКСу

Юрій Котнюк, ЮВУ

У суддів виявилися розбіжності в питанні обов’язковості отримання держслужбовцями електронного цифрового підпису

Цього місяця сталася подія, як посіяла глибокі сумніви в душах тих людей, які ще донедавна покладали великі надії на Вищий антикорупційний суд: 3 червня в стінах цієї новоспеченої судової установи було проголошено виправдувальний вирок відставному судді Апеляційного суду Дніпропетровської області Олександру Баранніку, притягнутому до кримінальної відповідальності за статтею 366-1 КК України — «Декларування недостовірної інформації».

Новації декларування

Як для наших часів виправдувальний вирок — не дивина: всі суди їх ухвалюють, то чому б і ВАКСу його не ухвалити. Але в даній ситуації підстави не довіряти правильності цього рішення дають дві обставини. Перша — один із трьох членів колегії суддів, які його приймали, — Ярослав Шкодін — написав окрему думку, суть якої полягала в тому, що О. Баранніка все ж таки варто було б визнати винним, але по тому звільнити від кримінального переслідування через малозначність діяння: такий варіант передбачений статтею 11 ККУ. Друга — за півроку до того, 30 жовтня 2019 року тим же Вищим антикорупційним судом за те ж саме діяння була засуджена до штрафу в сумі 51 тисячу гривень інша відставна суддя того ж самого Апеляційного суду Дніпропетровської області на ім’я Надія Посунся. Причому остання, судячи з даних Єдиного державного реєстру судових рішень, свій вирок в Апеляційній палаті ВАКСу не оскаржувала.

Тож спробуємо порівняти найбільш відмінні моменти цих двох вердиктів. Згадана вище стаття 366-1 з’явилася в Кримінальному кодексі України в жовтні 2014 року внаслідок ухвалення Верховною Радою низки антикорупційних законів. Попри те, що її офіційна назва звучить як «Декларування недостовірної інформації», вона містить у собі два діяння. Одне — це подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації, інше — умисне неподання суб’єктом декларування зазначеної декларації. Нашим героям «шили» саме умисне неподання, але фокус у тому, що декларації-то вони подавали, але не в той спосіб, в який це вимагають робити відповідні нормативно-правові акти, а тому їхній вчинок детективи Національного антикорупційного бюро України кваліфікували як умисне неподання.

Почати варто з того, що пані Посунся працювала суддею з 1986 року, а пан Бараннік — з 1993 року. Про таких жартома кажуть, що вони на ниві застосування законів «собаку з’їли». До 2016 року, відповідно до діючих на той момент законів , судді добросовісно декларували свої статки, але після того, як 26 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. і система декларування суттєво змінилася, ці аксакали вирішили погратися в бунтівників.

Судді вирішили, що закон їм не писаний…

Спершу стисло нагадаємо, що то були за новації. На виконання зазначеного закону і в межах своєї компетенції Національне агентство з питань запобігання корупції затвердило своїм рішенням № 3 від 10.06.2016 р. Порядок формування, ведення та оприлюднення (надання) інформації Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, який був зареєстрований у Міністерстві юстиції України за № 959/29089 від 15.07.2016 р. Відповідно до його положень така посадова особа, як суддя, зобов’язана була подавати декларацію в трьох випадках: щорічно за минулий рік, після звільнення з посади за той період року, коли вона на ній перебувала, а крім того, ще й за весь рік, в якому вона звільнилася. Останнє, судячи з усього, призначене спеціально для тих ситуацій, коли посадовець надасть комусь незаконну послугу, ще перебуваючи на посаді, а хабар від зацікавлених у такій послузі осіб отримає «відстрочений» — уже після звільнення з державної служби.

Проте цим новації не вичерпувалися. Суб’єкт декларування повинен був зареєструватися в зазначеному вище Реєстрі з використанням особистого ключа та кваліфікованого сертифіката відкритого ключа. А після заповнення всіх необхідних полів форми декларації мав підписати документ накладанням на нього особистого кваліфікованого цифрового підпису. Саме така форма декларації, що подається особисто із застосуванням унікального електронного цифрового підпису (ЕЦП) через власний електронний кабінет, визначена законодавцем як найефективніша та єдино можлива. По-перше, електронна форма декларації виключає доступ до її заповнення або корегування з боку третіх осіб, гарантуючи автентичність наданої суб’єктом декларування інформації, адже тільки ця особа ідентифікується конкретним цифровим підписом. По-друге, на кожну декларацію одразу після її подання автоматично надається унікальний ідентифікатор та накладається електронна печатка Реєстру, що унеможливлює в подальшому внесення до її змісту будьяких змін.

Про новий порядок декларування Н. Посунся і О. Бараннік були повідомлені під розпис керівником апарату Апеляційного суду Дніпропетровської області, та попри це відмовилися отримувати ЕЦП й продовжували декларуватися звичним для себе способом. Надія Посунся, наприклад, заповнила вручну наданий НАЗК зразок декларації і поштою відправила її паперовий варіант на адресу агентства. Олександр Бараннік, напевне, краще за неї володів секретами сучасної техніки, а тому шляхом сканування зробив зі своєї паперової декларації електронну копію, яку через комп’ютер відправив на електронну адресу НАЗК. Попри це з точки зору чинного законодавства таке листування не можна було кваліфікувати як подання декларації, оскільки в Нацагентстві могли зазначену кореспонденцію хіба що зберігати собі на згадку, але не мали права розмістити таку декларацію на загальний огляд.

Ось таким чином двоє цих дніпропетровських суддів не подали декларації за 2015-й, 2016-й і 2017-й роки. У травні 2018 року вони майже одночасно звільнилися з державної служби, причому з дуже хорошим формулюванням — у зв’язку з поданням заяви про відставку, але не подали декларації за січень—травень вказаного року, так само, як і на початку 2019 року не подали декларації за весь 2018 рік. Керівництво Апеляційного суду Дніпропетровської області вказувало їм, що так робити не можна й повідомляло про їхні вчинки до НАЗК, звідки теж до них надходити грізні застереження. Словом, хоч плюй у вічі — їм Божа роса. В результаті в січні—лютому 2017 року щодо обох цих суддів були відкриті кримінальні провадження, які й потрапили на розгляд до Вищого антикорупційного суду.

Злочин один — вироки різні

У ході судового розгляду Н. Посунся зазначила, що вона свідомо відмовилася від отримання електронного цифрового підпису після прийняття Закону України «Про захист персональних даних», оскільки він порушує природні права та основоположні свободи людини, гарантовані Конституцією, вводить її в залежність від державних органів, дозволяє збирання, обробку, використання, розповсюдження та передачу третім особам її персональних даних, а ще наполягала на тому, що цей закон фактично створює державний реєстр з необмеженими правами держави для збору й поширення будьякої персональної інформації про кожну людину, у зв’язку з чим вона неодноразово зверталася до органів державної влади з пропозицією щодо внесення до нього змін, а також щодо визнання цього закону неконституційним. Аргументи подібного ґатунку більше личать народному депутату, який має право молоти з трибуни будьяку дурницю, аби лишень вона подобалася виборцям, але від судді з тридцятирічним стажем публіка вправі була очікувати чогось більш серйозного.

Що ж стосується конкретики, то обвинувачена наполягала на тому, що її фактично судять не за відмову від подання декларації, яку вона якраз подавала у всіх п’яти перелічених вище випадках, а за відмову від електронного цифрового підпису. Проте колегія суддів у складі Олени Танасевич, Тетяни Гавриленко і Катерини Сікори визнала її позицію необґрунтованою, оскільки, на думку суддів, відмовитися від отримання ЕЦП — це все одно, що навмисно не подати декларацію.

А от пану Баранніку із суддями, до складу колегії яких увійшли Лариса Задорожна, Олег Ткаченко і вже згадуваний Ярослав Шкодін, пощастило більше. Вони, окрім Шкодіна, звичайно, вирішили, що сторона обвинувачення довела об’єктивну сторону злочину, але не довела наявності його суб’єктивної сторони, тобто наявність у підсудного прямого умислу на вчинення злочину, нагадавши в мотивувальнй частині вироку про те, що інтелектуальний момент цього прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння, а його вольовий момент характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків.

Обґрунтовуючи свій висновок, вони зазначили, зокрема, що Закон України «Про електронний цифровий підпис» (який діяв до 7 листопада 2018 року) передбачав можливість використання електронних підписів, а не обов’язковість їх впровадження. Тож, мовляв, О. Бараннік, скориставшись своїм правом не отримувати його, опинився в ситуації, коли, з одного боку, законом на нього покладено обов’язок подати декларацію, а з іншого боку, обов’язку отримувати електронний цифровий підпис законодавство України не передбачало. Тобто, начебто, й хотів виконати вимоги закону, але не міг.

Як написано в тексті вироку, підсудний не подавав електронні декларації не тому, що безвідповідально ставився до виконання своїх обов’язків, і не тому, що мав на меті приховати свої доходи та фінансові зобов’язання, і тим більше не тому, що мав бажання приховати від суспільства свій майновий стан, а тому, що не мав технічної можливості заповнити декларацію на сайті НАЗК без електронного цифрового підпису, отримувати який він не був зобов’язаний відповідно до діючого в Україні законодавства.

Логіка, що й казати, «залізна». Врешті—решт, жодним законом не передбачений обов’язок людини отримувати посвідчення на право керування автомобілем, але якщо її спіймають за кермом без такого документа, на неї буде накладено адміністративний штраф. Втім, поки своє слово з цього приводу не скаже Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду, ми не можемо з повною певністю сказати, котра із суддівських «бригад» мала рацію — та, яка судила Надію Посунся, чи та, котра займалася Олександром Баранніком. Поки що видно лише те, що хтось із них помилився.

Звичайно, ніхто із суддів не позбавлений права на помилку й судді ВАКСу теж. Але якщо в його суддів немає одностайності в оцінці таких відносно простих ситуацій, то чого від них можна чекати, коли йтиметься про багатомільярдні розкрадання державних коштів під виглядом, скажімо, закупівлі неіснуючих товарів і послуг?

Джерело: Юридичний вісник України

Юридична практика

Чи спроможна держава виконати рішення суду?

Віталій КУЛАКОВ, адвокат

Христина Римець, юрист

Відповідно до Конституції України судові рішення, які набрали законної сили, обов’язкові для виконання по всій території України для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств і звичайних громадян. Винятків немає й не повинно бути ні для кого. Чи діє цей принцип у реальності?

У практиці нашої компанії був кейс, де ми захищали інтереси клієнта в спорі з податковим органом. Суть спору полягала в наступному. На адресу підприємства надійшов наказ про проведення виїзної документальної перевірки органами державної податкової служби. Звичайно, ми ретельно дослідили як підстави винесення такого наказу, так і виявили інші порушення, в тому числі щодо процедури його направлення тощо. Тож маючи стійку правову позицію та докази порушення норм Податкового кодексу України з боку фіскалів, звернулися до адміністративного суду з позовом про визнання протиправним даного наказу.

Розгляд справи відбувався за правилами спрощеного провадження, що фактично дозволяло суду розглядати справу в невизначений строк (так найчастіше відбувається в судах адміністративної юрисдикції). Однак, маючи на меті отримання рішення в найкоротший строк, шляхом подання відповідних клопотань та скарг ми змусили суд прийняти рішення протягом 3 місяців (хоча законом визначений 60-тиденний термін). При цьому нам вдалося довести протиправність дій податкового органу та отримати рішення про скасування наказу про проведення виїзної документальної перевірки органами державної податкової служби.

Податковий орган, не погоджуючись із рішенням суду, подав апеляційну скаргу, однак не сплачуючи судового збору. У подальшому він ще й подавав клопотання про надання додаткового часу для його сплати. Звичайно, такий спосіб затягування процедури оскарження не був на користь платника податків, оскільки рішення не вступало в законну силу. Враховуючи дані обставини, нами було прийнято принципове рішення щодо прискорення розгляду апеляційної скарги податкового органу. Шляхом численних заяв та скарг ми фактично змусили апеляційну інстанцію прийняти рішення по суті апеляційної скарги. Так, останній повернув апеляційну скаргу податковому органу, а саме підприємство отримало рішення суду, яке набрало законної сили. Начебто, все добре вийшло.

Однак наш принцип діяти до повного завершення захисту прав нашого клієнта змусив нас повернути сплачений судовий збір за рахунок податкового органу. Звернувшись до суду, останнім було видано виконавчий лист. Здавалося б, усе добре, але за час розгляду справи назва податкового органу змінилася з «Державна фіскальна служба» на «Державна податкова служба». Це стало перепоною у виконанні самого рішення щодо відшкодування судових витрат. Однак ми звикли до непередбачуваних обставин, тож пішли шляхом заміни сторони у виконавчому провадженні й отримали додаткове рішення суду. Звертаємо увагу, що дуже важливим є наявність на виконавчому листі чи ухвалі гербової печатки суду, а не печатки його канцелярії.

Отримавши ухвалу суду про заміну сторони та виконавчий лист, ми звернулися до Державної казначейської служби з метою стягнення відповідної суми коштів. Однак знову виникли непередбачувані обставини. Суть їх полягає в тому, що відповідно до абз. 8 ст. 2 ч. 2 Прикінцевих положень Закону «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ установлено, що тимчасово, з дня набрання чинності цим законом і до 1 січня 2021 року, не застосовується норми частини 1 статті 25 Бюджетного кодексу, якими передбачено здійснення Казначейством безспірного списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Таким чином, виплати, в яких держава — боржник, зупинені. І це при тому, що Європейський суд з прав людини неодноразово (пілотне рішення «Іванов проти України», «Бурміч та інші проти України») наголошував на гострій проблемі невиконання рішень в нашій країні, відсутність ефективних засобів захисту в разі невиконання рішень національного суду, за виконання якого вона несе відповідальність відповідно до принципів, встановлених практикою ЄСПЛ.

І тут постає питання якості роботи законодавчого органу, який замість спрощення робить ускладнення. Шановні депутати, припиніть безвідповідальне прийняття рішень, не провокуйте знищення принципу «невідворотності виконання рішення суду». Залишається сподіватися, що ця ситуація буде виправлена найближчим часом. І ми нарешті почнемо не лише прописувати на папері правові стандарти, але й реально втілювати їх у життя. Ми все одно зробимо все, аби рішення суду було виконано, а посадовці податкового органу відчули відповідальність за свої протиправні дії.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Як не стати відповідачем у суді в справі про захист авторського права на твір?

Володимир Коноваленко, консультант з авторського права, підприємець

У справах, які розглядаються в судах про захист авторського права на твір, класично є позивачі, особи, які захищають своє порушене авторське право на твір, і відповідачі, ті, що притягаються до відповідальності за порушення авторського права

Позивачі, а саме автори творів, спадкоємці та інші особи, яким належать майнові права на такий твір, можуть отримати поради про захист авторського права у статті «Як стягнути компенсацію за порушення авторського права на твір в інтернеті. Оновлений алгоритм дій». Настав час звернути увагу на другу сторону судового процесу – на відповідача, з якого стягують компенсацію за порушення авторського права на твір.

Зазвичай усе починається з претензії, яку отримує особа, котра, на думку людини, якій належать майнові права на твір, використовує цей твір з порушенням авторського права. Отримавши претензію, перш за все слід з’ясувати, чи мало місце порушення прав та/або законних інтересів саме особи, яка погрожує звернутися до суду за захистом авторського права на твір. Варто зазначити, що позивачем у справі може бути (1) особа, якій належать майнові права на твір, або (2) особа, яка отримала виключну ліцензію на використання твору.

Для того, щоб дізнатися про склад майнових прав на твір, відкриємо частину 1 ст. 440 ЦКУ, відповідно до якої: «Майновими правами інтелектуальної власності на твір є:

1) право на використання твору;

2) виключне право дозволяти використання твору;

3) право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом».

Автор твору для підтвердження наявності майнових прав на нього може надати свідоцтво про реєстрацію авторського права на твір (презумпція авторства) або авторський договір (ліцензійний договір чи договір замовлення), в яких є запис про те, що майнові права на твір належать автору. За відсутності доказів іншого, автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства). В цьому випадку додатком до претензії є ці матеріальні докази.

Спадкоємець автора для підтвердження наявності майнових прав на твір надає свідоцтво про спадщину, в якому є запис про те, що він успадкував майнові права на твір, права на який порушуються. Інші особи для підтвердження наявності майнових прав на твір надають договір про розпорядження майновими правами, а саме:

1) договір про передачу (відчуження) майнових прав на твір;

2) договір замовлення, за яким позивачу належать майнові права інтелектуальної власності на твір або виключні права на використання твору;

3) ліцензійний договір, за яким надана виключна ліцензія на використання твору.

Якщо претензія не містить доказів, що підтверджують порушення прав та/або законних інтересів позивача, то в задоволенні претензії слід відмовити, повідомивши його про це відповідним листом. Якщо ж докази вказують на те, що позивач є особою, права та/або законні інтереси якої порушуються, то слід залагодити спір до подачі позову, оскільки судовий процес – це додаткові витрати на адвоката, судовий збір, експертизу тощо.

Слід зазначити, що особа, яка надала виключну ліцензію на використання твору, не може бути належним позивачем у справі про стягнення компенсації за порушення авторського права з наступних причин. Відповідно до ч. 3 ст. 1108 ЦКУ: «Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром об’єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об’єкта в зазначеній сфері».

Слід зазначити, що відповідно до пункту г) ч. 2 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» компенсація стягується судом замість відшкодування збитків або стягнення доходу. У зв’язку з тим, що позивач не має права надати ліцензію відповідачу, то в позивача відсутні збитки у вигляді неотримання суми ліцензійних платежів, а тому предметом позову не може бути захист авторського права на твір шляхом стягнення компенсації замість відшкодування збитків.

У судовій практиці нерідкі випадки, коли позивачем у справі про стягнення компенсації є особа, яка на момент порушень майнових прав на твір передала іншій особі виключні права на його використання. На жаль, на це не звертають увагу деякі представники відповідача й судді. Прикладом такої справи може бути справа № 916/807/19 за позовом ТОВ «Студия анимационного кино «Мельница» (Російська Федерація) до ТОВ «Золота Іграшка» (Україна) про стягнення компенсації в розмірі 300 000 гривень за неправомірне використання персонажу «Лунтік» мультиплікаційного серіалу «Лунтік та його друзі».

Слід зазначити, що Господарським судом Одеської області та Південно-Західним апеляційним господарським судом було встановлено факт укладення ТОВ «Студия анимационного кино «Мельница» і ТОВ «Той-Хауз» ліцензійного договору, за умовами якого останньому надано виключну ліцензію на використання фільму «Лунтик и его друзья», в тому числі персонажу «Лунтік». Однак судові інстанції, стягнувши компенсацію, не дослідили та не з’ясували, чи могло ТОВ «Студия анимационного кино «Мельница» виступати позивачем у даній справі, і зокрема, чи мало місце порушення саме його прав та/або законних інтересів, за захистом яких воно звернулося до господарського суду. На це звернув увагу Верховний суд у постанові від 2 червня 2020 р. по справі № 916/807/19 і скасував рішення попередніх судових інстанцій.

Зупинимося на запобіжних заходах, які треба виконувати власникам вебсайту, щоб не стати відповідачем у суді.

Перш за все на вебсайті треба використовувати твори без порушень авторського права. Але як це зробити? Адже більшість власників вебсайтів слабо розбираються в авторському праві. Для перевірки законності використання на вебсайті літературних, художніх і фотографічних творів слід скористатись онлайн-тестом, який дозволяє виявити порушення авторського права на твори. Результати тестування виводяться на дисплей у вигляді рекомендацій з усунення наявних проблем з авторським правом.

Слід зазначити, що на деяких художніх і фотографічних творах є зображення скульптур, пам’ятників та інших об’єктів авторського права, які можуть використовуватися з порушенням авторського права. Прикладом порушення авторського права на зображення художнього твору є використання без дозволу автора картини «Битва під Берестечком» у заставці до всіх серій телесеріалу «Слуга народу 2. Від любові до імпічменту». Автор картини звернувся до суду з позовом до ТОВ «Студія Квартал 95», ТОВ «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» і ТОВ «Кіностолиця» про захист авторських прав і виплату компенсації (справа №757/4995/19-ц).

Печерський районний суд Києва затвердив мирову угоду між ТОВ «Кіностолиця», ТОВ «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» та автором картини «Битва під Берестечком».

Для перевірки правомірності використання зображення об’єктів авторського права на художніх і фотографічних творах слід скористатись онлайн-тестом з юридичного «очищення» фотографій (малюнків) від прав третіх осіб, який дозволяє виявити й усунути проблеми з авторським правом. Не слід забувати й те, що на деяких художніх і фотографічних творах є зображення фізичних осіб, використання яких має свої обмеження. Слід зазначити, що за деякими винятками використання зображення фізичної особи має здійснюватися тільки з його дозволу. Для того, щоб не порушити немайнові права фізичних осіб при використанні художніх і фотографічних творів, треба скористатися онлайн-тестом з перевірки законності використання зображення фізичної особи на вебсайті, який дозволяє виявити й усунути наявні проблеми з використанням зображення фізичної особи.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Немає місця для комфортного банкрутства

Епідемії є природними (об’єктивними) чинниками руйнування господарської діяльності із наступним поширенням випадків банкрутства. Пандемія коронавірусу – не виняток, а тому невдовзі слід очікувати пожвавлення юридичної практики в галузі банкрутства, до якого вдаватимуться як до способу позбутися боргів і зберегти активи.

Цій темі й було присвячено вебінар, проведений силами аналітичної системи правових інструментів Lex та  Адвокатським об’єднанням «Капустін і Партнери» , відеозапис якого щойно з’явився у вільному доступі.

Впродовж годинної сесії адвокат, арбітражний керуючий Володимир Капустін поділився ґрунтовним різноплановим досвідом практики в галузі банкрутства, окреслив тенденції, що унаочнилися після прийняття Кодексу з процедур банкрутства, приділив увагу особливостям ведення справ.

Зокрема, оскільки справи про банкрутство розглядаються за місцезнаходженням боржника, раніше було популярно вдаватися до зловживань із локаціями, через що деякий час Харків був кращим місцем для банкрутства, а після цього – Одеса. Нині скінчилися часи «офшорних судів», які «допомагали» комфортно банкрутувати.

Розібрали також випадки притягнення до відповідальності керівників, які не вчиняють належних заходів із реагування на загрозу неплатоспроможності, хитрощі боржників, які безкінечно оскаржують боргові вимоги, переваги для заставних кредиторів та оптимальну поведінку таких кредиторів в разі продажу майна банкрута, й багато інших специфічних питань практики.

Відео та презентація вебінарутут.

Читати далі

В тренді

Telegram