«Украерорух»: куди пішли навігаційні гроші, або Як авіаперевізник вчиняв «самосуд» - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Юридична практика

«Украерорух»: куди пішли навігаційні гроші, або Як авіаперевізник вчиняв «самосуд»

Дата публікації:

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Наприкінці квітня Верховний Суд завершив господарську справу за позовом Приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Міжнародні авіалінії України» про стягнення завданих їй збитків у сумі 876 мільйонів гривень з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України. Останнє, більш відоме під назвою ДП «Украерорух», є єдиним в країні підприємством, яке надає аеронавігаційні послуги літакам, котрі пролітають над її територією. Нічого поганого в цьому немає, адже як за кермом має бути один шофер, так і рухом у повітряному просторі має управляти одна структура. Але ціну за свої послуги вона виставляє не як їй самій заманеться, а відповідно до законів «Про природні монополії» та «Про ціни і ціноутворення», положення яких вимагають включати в тариф лише собівартість послуг і певний відсоток на розвиток системи. Проте авіакомпанія-позивач (далі — МАУ), вирішила, що, окрім необхідного, в ціну послуг були закладені чималі кошти, призначені для їх подальшого розкрадання, й навіть порахувала, скільки саме припало на її долю. Проте судді вирішили, що надані докази були непереконливими, а склад цивільного правопорушення в діях «Украероруху» не доведений.

Криза — не перешкода для розкрадань

Минулий рік був не найкращим для авіапасажирської галузі. Так, наприклад, загальна сума експорту послуг повітряного транспорту знизилася з 1,4 мільярда доларів США у 2019 році до 796 мільйонів у 2020-му. Гірші показники в цьому плані хіба що в трубопровідного транспорту, експорт послуг яких зменшився з $5,9 млрд до $2,4 млрд , але там ситуація пояснюється надто високою порівняльною базою, сформованою неординарним джерелом доходу: завдяки нашим американським друзям російський «Газпром» не зміг добудувати газопровід «Північний потік 2» й змушений був укласти з Національною акціонерною компанією «Нафтогаз України» контракт, умовою якого було виконання рішення Арбітражного інституту Торгівельної палати Стокгольму про виплату трьох мільярдів доларів. Що стосується «Украероруху» з його чотирма тисячами працівників, то кількість рейсів, яким той надав аеронавігаційні послуги зменшилася з 335 до 142 тисяч, а відтак замість передбачених фінансовим планом на 2020 рік 148 мільйонів гривень чистого прибутку він отримав 1,5 млрд грн чистого збитку.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Проте були в житті цього державного підприємства й гірші часи. Тут варто зазначити, що найжирнішим, так би мовити, був 2013 рік — 535 тисяч рейсів і гроші текли рікою. Потім війна, окупація, збитий «Боїнг», а наприкінці 2015 року ще й заборона літакам російських компаній не лише приземлятися на наших аеродромах, а й взагалі пролітати транзитом через територію України. В результаті у 2016 році кількість авіарейсів упала до 214 тисяч. І ось у цьому найгіршому в поточному столітті році керівництво «Украероруху» примудрилося «закачати» 404 мільйони гривень у «Платинум Банк», який у січні наступного, 2017-го року цілком очікувано був оголошений банкрутом.

Взагалі-то, на думку знавців даної сфери, згаданий банк мав піти на дно двома роками раніше, але прожив довше ніж треба завдяки Катерині Рожковій, яка з 2013 року працювала на посаді заступника голови правління «Платинум Банку», потім, в червні 2015-го, стала директором департаменту банківського контролю Національного банку України, потім заступником, а нині є першим заступником голови правління НБУ. Проблеми з платоспроможністю в нього почалися ще в 2015 році, коли компанія мобільного зв’язку МТС не змогла зняти свого часу вкладені в «Платинум Банк» 250 мільйонів гривень, у зв’язку з чим звернулася до суду з позовом, в якому вимагала в зазначеного банку віддати її гроші, а в Нацбанку — визнати його проблемним банком. Історія вийшла доволі гучна й НБУ мав би відправити «Платинум Банк» на ліквідацію, як він це зробив із семи десятками інших банків, але чомусь відтягнув цей момент. Разом із тим зі стін Нацбанку вийшла рекомендація всім міністерствам і відомствам утриматися від подальшого співробітництва з «Платинум Банком». Дана рекомендація, як належить, була продубльована Міністерством інфраструктури України, яке відправило її державним підприємствам, що перебували в його віданні, в тому числі й «Украероруху», проте воно замість того, щоб негайно забрати ті свої гроші, які вже були там, навпаки, в листопаді 2016-го переказало до приреченого «Платинум Банку» 90 млн грн, а в грудні ще 70 мільйонів.

Погодьтесь, що 404 мільйони гривень на дорозі не валяються, тож розслідувати обставини їх втрати злетілися всі хто тільки міг — і СБУ, і Національна поліція, і НАБУ, і ДБР, але слідчі дії обмежилися лише обшуками й вилученням документів, а от повідомлень про підозру — жодної, вже не кажучи про обвинувальний вирок. А заступники директора підприємства, які за відсутності директора дали добро на два зазначені вище транші — Сергій Гомболевський та Ігор Касьяненко — благополучно скасували в судовому порядку оголошені їм догани за порушення закону під час погодження згаданих транзакцій. Одним словом, чотири сотні мільйонів немов корова язиком злизала й немає винуватих.

Хтось інший, можливо, з цим би й змирився, але не Ігор Коломойський, якому формально належить четверта частина акцій МАУ, хоча в реальності він контролює її майже одноособово. Його обурення в даній ситуації цілком зрозуміле: авіакомпанія чесно платить за аеронавігаційні послуги, думаючи, що вони йдуть на потрібне діло — зарплату диспетчерам, придбання обладнання та інші речі, без яких неможливе повноцінне надання аеронавігаційних послуг, а вони, виявляється, безсовісно розкрадаються за умови повного сприяння з боку правоохоронних органів. Тож, так би мовити, в порядку самосуду МАУ, по-перше, припинила платити «Украероруху» кошти за авіанавігаційне обслуговування, по-друге, добилася заборони суду на припинення надання зазначених послуг через їх несплату, по-третє, подало до цього держпідприємства позов про стягнення збитків у вигляді надмірно сплачених у 2016–2017 роках коштів за ці послуги. А оскільки головна резиденція відповідача знаходиться в місті Бориспіль, то справу в першій інстанції розглядав Господарський суд Київської області.

Як формується тариф

За всіма формальними ознаками даний позов не мав шансів бути виграним. Суд констатував той факт, що згідно Повітряного кодексу України ДП «Украерорух», як природний монополіст у сфері аеронавігаційного обслуговування, не встановлює самостійно ціни на свої послуги — за нього це робить галузевий регулятор в особі Міністерства інфраструктури. Причому зазначене відомство також обмежене в своїх тарифних фантазіях низкою міжнародних договорів, згідно положень яких держава Україна добровільно взяла на себе зобов’язання дотримуватися нормативних актів Міжнародної організації цивільної авіації (ІСАО) та Європейської організації з безпеки аеронавігації (Євроконтроль). Так, у руслі цієї політики наказом Міністерства транспорту та зв’язку України від 25.11.2009 р. № 1209 «Про застосування в цивільній авіації України документа Євроконтролю» було введено в дію на території України два циркуляри, один з яких називається «Принципи визначення вартісної основи для маршрутних зборів та обчислення одиничних ставок», другий — «Умови застосування системи маршрутних зборів та умови оплати».

А вже на виконання вимог названих вище документів тим же міністерством було видано наказ від 15.09.2010 р. № 669 «Про встановлення Ставок плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден у повітряному просторі України», яким одинична ставка плати за послуги з організації повітряного руху встановлювалася в розмірі 45,56 євро на маршруті і 7,56 євро на підході та в районі аеродрому. Цей наказ діяв адже до 2019 року, коли іншим наказом регулятора ставки були істотно підвищені, але в оскаржуваний «Міжнародними авіалініями України» період 2016–2017 років чинними були саме ці тарифи.

За таких от обставин 1.01.2016 р. між «Украерорухом» і МАУ було укладено договір про надання аеронавігаційних послуг, повне виконання умов якого підтверджувалося актами приймання-передачі послуг і банківськими документами про рух коштів: всього протягом двох років авіакомпанія заплатила держпідприємству 1,716 мільярда гривень, причому жодних нарікань щодо якості послуг з боку замовника не виникало. Звідки ж в МАУ раптом з’явилася надія стягнути з державного підприємства 876 млн грн зайве сплачених коштів?

Зібрані факти не було визнано переконливими доказами

Названа сума, звичайно ж, була не зі стелі взята. Справа в тому, що в процесі формування тарифів ДП «Украерорух» зовсім не є стороннім спостерігачем, оскільки ціна на його послуги розраховується на базі наданих ним даних про собівартість аеронавігаційних послуг. Однак юристи МАУ надали суду інформацію про те, що держпідприємство використовувало кошти своїх клієнтів на різні речі, мало пов’язані з необхідними для аеронавігаційного обслуговування витратами. Окрім згаданої вище історії з «Платинум Банком», вони пригадали «Украероруху» придбання завеликої як для його потреб кількості пального, закупівлю іранських туристичних автобусів та багато чого іншого, про що позивачеві стало відомо з відкритих джерел, як то судові рішення, повідомлення державного підприємства «Прозорро» й аудиторських звітів. Із цього всього було складено загальну цифру коштів, яка пішла на непрофільні витрати, а потім, відштовхуючись від факту, що авіакомпанія «Міжнародні авіалінії України» є найбільшим клієнтом «Украероруху», формуючи третину його доходів, юристи останньої й вивели цифру в розмірі 876 мільйонів.

Однак дані аргументи не справили на суд очікуваного позивачем враження. Колегія суддів, нагадавши, що відповідно статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, дійшла висновку, що авіакомпанією не було доведено належними та допустимими доказами факт вчинення «Украерорухом» протиправної поведінки, розмір завданої майну позивача шкоди і причинний зв`язок між протиправною поведінкою відповідача та шкодою, а відтак відсутні підстави для застосування до відповідача відповідальності у вигляді стягнення збитків, оскільки відсутній склад цивільного правопорушення. З таким висновком погодився Північний апеляційний господарський суд, а зовсім недавно й Верховний суд, про що свідчить резолютивна частина його постанови від 27.04.2021 року.

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement

Юридична практика

Справа скандального трубопроводу: думки суддів з приводу долі експертки розділилися

Опубліковано

on

От

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Наприкінці минулого року читаючій публіці знову нагадала про себе справа української ділянки нафтопродуктопроводу «Самара — Західний напрямок»: 22 грудня колегія Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду ухвалила направити обвинувальний акт стосовно єдиної обвинуваченої — експертки Ольги Конопліної з ВАКС до Баглійського районного суду Дніпродзержинська (м. Кам’янське) Дніпропетровської області, де зловмисниця, звичайно, матиме набагато більше шансів отримати виправдувальний вирок. Таке рішення було не одностайним — двоє суддів палати Микола Глотов і Олег Павлишин офіційно виклали з цього приводу свої окремі думки.

Світло пролили «плівки Медведчука»

Збудований у другій половині минулого століття трубопровід «Самара — Західний напрямок» попервах перебував у віданні Державного комітету СРСР по забезпеченню нафтопродуктами, який було ліквідовано у 1987 році, після чого на його базі створили три республіканські комітети з такими самими назвами: в Росії, Казахстані й Узбекистані. Російський Держкомнафтопродукт обслуговував не лише територію РСФСР, зокрема експлуатацією української ділянки зазначеного трубопроводу займалося підприємство «Прикарпатзахідтранс» зі штаб-квартирою в Рівному. Після розвалу Радянського Союзу постало питання, кому він має належати. Відповідно до прийнятих незалежною Україною законів усе загальносоюзне майно мало перейти в її державну власність, а ось доля майна інших союзних республік мала вирішуватися відповідно до міждержавних договорів.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Одеський припортовий завод: уроки стокгольмської епопеї

Дискусії з цього приводу тривали двадцять років — у червні 2005-го в тодішнього Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко луснуло терпіння й заступник Генерального прокурора України в інтересах Фонду держмайна подав до Господарського суду Рівненської області позов до «Прикарпатзахідтрансу» щодо повернення трубопроводу, але її наступник Юрій Єхануров домовився домовлятися і в жовтні того ж року провадження у справі було зупинене. Вже при Януковичу рішенням від 22.03.2011 р. зазначений позов було задоволено — суд вирішив, що шляхом переговорів має вирішуватися доля того майна, яке належать до соціальної сфери, тобто санаторії, будинки відпочинку й дитячі табори, а такі виробничі об’єкти як трубопроводи мають перейти у власність української держави. Даний вердикт, хоча й не з першого разу, але все ж було залишено без змін постановами Рівненського апеляційного господарського суду від 25.11.2014 р. і Вищого господарського суду України від 17.03.2015 р.

Необхідно зазначити, що позовні вимоги були сформульовані не дуже коректно. Так, прокурор вимагав у позивача віддати українські ділянки не одного, а двох нафтопродуктопроводів, один з яких уже відомий нам «Самара — Західний напрямок», а другий — «Грозний — Армавір — Трудова», загальна протяжність яких складала 1433 км. Але другий з названих вище трубопроводів ніколи не перебував у віданні «Прикарпатзахідтрансу» — його експлуатацією займалося підприємство «Північно-Кавказький транснафтопродукт», яке теж спочатку входило до структури Держкомнафтопродукт РСФСР, а потім разом з іншими влилося до складу російської корпорації «Транснафта». Мало того, у зв’язку з війною в Чечні ця «труба» була виведена з експлуатації, демонтована й на момент подання позову взагалі перестала існувати як об’єкт матеріального світу. Саме ця промашка й стала формальною зачіпкою для того, щоб 21 квітня 2015 р. рішенням судді ГСРО Ярослави Гудзенко попередній вердикт цього ж суду був скасований у зв’язку з переглядом справи за нововиявленими обставинами. Прокурор переконливо доводив, що ця обставина зовсім не була нововиявленою — про неї під час багаторічного розгляду справи неодноразово згадували обидві сторони, але все марно — рішення було прийняте й залишене без змін постановою РАГС від 24.06.2015 р.

Читайте також: Миколаївський глиноземний завод: спроба стягнути дев’ять мільярдів за «екологію» виявилася невдалою

Такий розворот ошелешив аналітиків. Попервах прихильність судів до росіян пояснювали мотивами економічної доцільності: коли в них відібрали трубопровід, вони перестали качати через нього нафтопродукти, внаслідок чого на ринку дизельного пального України виник неабиякий дефіцит, а от коли повернули, то нові-старі власники дуже швидко відновили його наповнення. Однак після того, як спецслужби злили в засоби масової інформації записи телефонних розмов Віктора Медведчука з російським віце-прем’єром Дмитром Козаком і президентом «Транснафти» Миколою Токарєвим, в яких прозвучала фраза «міняємо завод на трубу», сформувалося інше, більш правдоподібне припущення, яке полягало в тому, що тодішній Президент України Петро Порошенко погодився повернути продуктопровід, з прибутків якого йому особисто капатиме компенсація за конфіскацію Севастопольського морського заводу. Проте, як відомо, обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Експертний висновок з арифметичними помилками

На новому етапі справи естафету її розгляду було передано від Ярослави Гудзенко іншій судді ГСРО — Наталії Політиці, яка призначила інженерно-технічну судову експертизу, проведення якої було доручене Державному підприємству «Український державний науково-дослідний і проектний інститут азотної промисловості і продуктів органічного синтезу» (ДП «УкрДІАП»). На висновку від 20.03.2017 р., складеному заступником директора цього інституту Ольгою Конопліною, й ґрунтувалося рішення ГСРО від 30.08.2017 р. про відмову в задоволенні позову прокурора, яке в подальшому було залишене без змін постановами РАГС від 18.12.2017 р. та новоствореного Верховного Суду від 30.05.2018 р.

Результат експертного дослідження полягав у тому, що відібраний у відповідача трубопровід — це якісно інший об’єкт, аніж той, що був при Радянському Союзі. Протягом двадцяти років експлуатації «Прикарпатзахідтранс» перманентно виводив з експлуатації, демонтував і списував старі елементи обладнання, натомість купуючи та встановлюючи нові. Так, у 1992 році балансова вартість української ділянки протяжністю 1245 км складала 3 мільярди російських рублів або 8 мільйонів доларів США, а з того часу по 2013 рік підприємство інвестувало в його реконструкцію та модернізацію 43 мільйони доларів, тобто вкладено було у понад 18 разів більше (за підрахунками Ольги Конопліної), аніж те, що дісталося. Таким чином, фактично було створено нову річ, право власності на яку, відповідно до положень статті 332 Цивільного кодексу України та статті 7 Закону України «Про трубопровідний транспорт», належить тому, хто цю нову річ створив.

Читайте також: Запорізький титано-магнієвий комбінат: держава зберегла контроль над підприємством

Прочитавши це, представник Фонду держмайна категорично поставив питання про необхідність призначення повторної експертизи, оскільки наявного висновку недостатньо для правильного вирішення спору, проте суддя йому відмовила. Недовіру сторони позивача до результатів експертизи «УкрДІАП» зрозуміти можна — чого вартий лише той факт, що в експерта Конопліної 43 поділити на 8 вийшло 18. Цей епізод, звичайно, можна списати на банальну арифметичну помилку, але ж ця помилка потім автоматично перекочувала до вердиктів судів усіх трьох інстанцій, з чого належить зробити висновок про те, що судді Верховного Суду Інна Берднік, Іван Міщенко та Валерій Суховий (й нині працюючі на своїх посадах) не писали й не читали того, під чим підписувалися.

Лабіринти підслідності й підсудності

У зв’язку з наведеними подіями Національне антикорупційне бюро України в листопаді 2017 року відкрило два кримінальних провадження, згодом об’єднаних в одне: перше за фактом заволодіння службовими особами «Прикарпатзахідтранс» державним майном (стаття 191), друге — за фактом отримання неправомірної вигоди суддею ГС Рівненської області. Протягом трьох років нічого цікавого, окрім збирання макулатури, в ході цього розслідування не спостерігалося, колесо закрутилося в лютому 2021 року, коли Указом Президента України Володимира Зеленського було введено в дію рішення РНБО, яким Офісу Генпрокурора й НАБУ рекомендовано було «забезпечувати захист інтересів держави стосовно прав власності на частини нафтопродуктопроводів», після чого ухвалою ВАКС було накладено арешт на українську ділянку трубопроводу «Самара — Західний напрямок», управління якою було доручене структурам НАК «Нафтогаз України».

Тоді ж сталося й перше повідомлення про підозру в зазначеному вище кримінальному провадженні — цим фігурантом стала Ольга Конопліна, якій було інкриміноване зловживання повноваженнями (ст. 365-2 ККУ) та завідомо неправдивий висновок експерта (ст. 384 ККУ). Запобіжним заходом їй обрали заставу в сумі 272 тис. грн. Як ви вже зрозуміли, нікому зі співробітників «Прикарпатзахідтранс» чи судів до кримінальної відповідальності притягнуто не було й навряд чи колись буде, а от матеріали в частині експертки в квітні 2021 року були виділені в окреме провадження і в листопаді того ж року разом з обвинувальним актом направлені до ВАКС, Апеляційна Палата якого й вирішувала питання про підсудність справи.

Відповідно до положень статті 216 Кримінального процесуального кодексу України («Підслідність») усі злочини, підслідні НАБУ (а значить, і підсудні ВАКС) можна, образно кажучи, поділити на три категорії. Перша — коли корупційний злочин скоїла велика «шишка», посада якої міститься в розлогому, але вичерпному переліку. Друга — коли злочин вчинила невелика «шишка», якщо вона хотіла вкрасти в держави дуже велику суму коштів, причому зловмисник має бути службовою особою якої-небудь державної установи, організації, підприємства чи принаймні господарського товариства, в якому частка державної власності перевищує 50 відсотків. Третя категорія — коли підозрюваним є звичайна людина, якщо вона намагалася дати хабар великій «шишці». Але є в кодексі окремий абзац, який дозволяє детективам НАБУ розслідувати злочини, що не входять у жодну з трьох перелічених вище категорій, якщо це дуже необхідно для попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень, віднесених до підслідності даного відомства, однак робити це можна лише за рішенням директора НАБУ та за погодженням із прокурором САП.

Справа Конопліної якраз і підпадала під положення цього абзацу, оскільки її посади немає в переліку великих «шишок», а обвинувачення в заволодінні майном їй не пред’являлося. Якби вона пішла під суд з усіма разом, жодних питань би не виникло, але оскільки спільників у неї формально немає, значить і справа не є підслідною НАБУ, а відтак і підсудною ВАКС, тож її слід направити за місцем скоєння злочину в Кам’янське, де розташований «УкрДІАП» і де писався цей висновок. З іншого боку, інкриміновані зловмисниці дії стосувалися одних і тих самих епізодів та пов’язані одним умислом з тими злочинами, які продовжують розслідуватися НАБУ, тож логічно було би судити її у ВАКС.

Слід зазначити, що КПК України не містить норми, яка регулює зміну предметної підсудності на територіальну у зв’язку з виділенням кримінального провадження стосовно одного з обвинувачених, тож судді мали самі для себе зробити вибір. Даниїла Чорненька, Інна Калугіна та Андрій Никифоров зробили його на користь Кам’янського. У Миколи Глотова та Олега Павлишина виявилась окрема думка.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Відшкодування шкоди, завданої дорожнім транспортним засобом

Опубліковано

on

От

Геннадій АНАСТАСОВ,
адвокат

Власник дорожнього транспортного засобу відповідає за завдану шкоду, якщо не доведе наявність непереборної сили або умислу потерпілого.

Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів й обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак і собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Читайте також: Перевірка технічного стану транспортних засобів на дорозі

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов’язана відшкодувати її на загальних підставах. Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, в частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (стаття 1187 Цивільного кодексу України). Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою; за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов’язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини (ст. 1188 Цивільного кодексу України). Недолік — будь-яка невідповідність продукції вимогам нормативно-правових актів, умовам договорів або вимогам, що пред’являються до неї, а також інформації про продукцію, наданій виробником (виконавцем, продавцем) (п.15 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Читайте також: В разі порушення вимог оформлення товарно-транспортної накладної адмінпротокол складуть обов’язково

Істотний недолік — недолік, який робить неможливим чи недопустимим використання товару відповідно до його цільового призначення, виник з вини виробника (продавця, виконавця), після його усунення проявляється знову з незалежних від споживача причин і при цьому наділений хоча б однією з нижченаведених ознак: він взагалі не може бути усунутий, його усунення потребує понад чотирнадцять календарних днів або він робить товар суттєво іншим, ніж передбачено договором (п. 12 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів»).

У разі, коли під час гарантійного строку необхідно визначити причини втрати якості продукції, продавець (виконавець, виробник) зобов’язаний у триденний строк з дня одержання від споживача письмової згоди організувати проведення експертизи продукції. Експертиза проводиться за рахунок продавця (виконавця, виробника). Якщо у висновках експертизи буде доведено, що недоліки виникли після передачі продукції споживачеві внаслідок порушення ним встановлених правил використання, зберігання чи транспортування або дій третіх осіб, вимоги споживача не підлягають задоволенню, а споживач зобов’язаний відшкодувати продавцю (виконавцю, підприємству, яке виконує його функції) витрати на проведення експертизи. Споживач, продавець (виконавець, виробник) мають право на оскарження висновків експертизи в судовому порядку (ч. 2 п. 4 ст. 17 Закону України «Про захист прав споживачів»).

При пред’явленні споживачем вимоги про безоплатне усунення недоліків товару вони повинні бути усунуті протягом чотирнадцяти днів з дати його пред’явлення або за згодою сторін в інший строк. На письмову вимогу споживача на час ремонту йому надається (з доставкою) товар аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) незалежно від моделі. Для цього продавець, виробник (підприємство, що задовольняє вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті) зобов’язані створювати (мати) обмінний фонд товарів. Перелік таких товарів визначається Кабінетом Міністрів України (Перелік товарів, з яких утворюється обмінний фонд, Додаток № 2 до постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. № 172). За кожний день затримки виконання вимоги про надання товару аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) та за кожний день затримки усунення недоліків понад установлений строк (чотирнадцять днів) споживачеві виплачується неустойка відповідно в розмірі одного відсотка вартості товару (п. 9 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Читайте також: Закон про кримінальну відповідальність не містить обмежень щодо позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких воно є джерелом доходу

У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку недоліків споживач, в порядку та в строки, що встановлені законодавством, має право вимагати: пропорційного зменшення ціни, безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк або відшкодування витрат на усунення недоліків товару. У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, і на підставі обов’язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника: розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми або вимагати заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявних у продавця (виробника), товар (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Технічне обслуговування — комплекс операцій з підтримання роботоздатності та справності ДТЗ (дорожніх транспортних засобів) при використанні його за призначенням протягом гарантійного терміну експлуатації. Перелік та обсяг операцій з технічного обслуговування, а також періодичність обслуговування, встановлюються виробником в експлуатаційній документації на ДТЗ (дорожніх транспортних засобів), зокрема в Сервісній книжці або в документах, що її замінюють.

Гарантійний ремонт — комплекс операцій із відновлення справності та роботоздатності ДТЗ (дорожніх транспортних засобів) або його складових частин, які спричинені недоліками, протягом гарантійного терміну експлуатації ДТЗ. У цьому випадку використовуються виключно ті матеріали та запасні частини, що рекомендовані виробником (п. 1 Порядку гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійної заміни дорожніх транспортних засобів, затверджено Наказом Міністерства промислової політики України 29.12.2004 № 721).

Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню не містить такого виду господарської діяльності, як технічне обслуговування, ремонт, у тому числі гарантійний ремонт дорожніх транспортних засобів (ст. 7 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності»). Разом із тим, дорожні транспортні засоби віднесені до джерел підвищеної небезпеки (ст. 1188 Цивільного кодексу України).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Юридична практика

Фіктивний та фраудаторний (на шкоду кредиторам) правочин

Опубліковано

on

От

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Судова практика Верховного Суду щодо різниці між фіктивним та фраудаторним (на шкоду кредиторам) правочинами.

Десятого червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/9834/18, провадження № 61-7827св20 (ЄДРСРУ № 97565747) та від 10 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/2981/20 (ЄДРСРУ № 97597925) досліджували питання фіктивності правочинів. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів відповідно до статті 16 ЦК України є визнання правочину недійсним.

Читайте також: Видача довіреності не може бути фраудаторним правочином

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першоютретьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. В силу частин першої—третьої, частини п’ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правомірність правочину

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). За частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Виділяються наступні критерії визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що-небудь у результаті проведення реституції (права, майно).

Читайте також: Фіктивний правочин є оспорюваним, а не нікчемним, і визнається недійсним на підставі судового рішення

Виходячи з наведених норм при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину, судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначитися, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає порушення.

Відповідно до частин першої, другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (частина третя статті 234 Цивільного кодексу України). Фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення судом умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. Для визнання зобов’язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявність наступних умов: вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути в сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором. Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов’язання вчинялося фіктивно. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Ознаки фіктивного правочину

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення. Основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Читайте також: Якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфіковано як фіктивний

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише «про людське око», знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 р. у справі № 369/11268/16-ц та Об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 р. у справі № 910/7547/17.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20.06.2019 р. у справі № 522/8158/15-ц зроблено висновок, що визнання судом недійсним договору у зв’язку з його фіктивністю має свої особливості, а саме: у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року в справі № 583/780/17 (провадження № 61-11198св20) вказано, що укладення особою, яка заподіяла шкоду, договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на це майно в рахунок відшкодування шкоди відповідно до статей 1166, 1188 ЦК України свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Читайте також: Якщо у представника за довіреністю відсутні повноваження на вчинення певного правочину, укладений правочин є недійсним, а його юридичні наслідки – відсутні

У постанові від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду підтримала та конкретизувала висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) про те, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 5 липня 2018 року у справі № 922/2878/17 зазначено, що «цивільно-правовий договір (у тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Укладення боржником, проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу, і в першу чергу, з тривалою відстрочкою платежу, може свідчити про його недобросовісність та зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий договір купівлі-продажу може порушити майнові інтереси кредитора й бути направлений саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які можуть хоч і не порушувати конкретних імперативних норм, але бути недобросовісними та зводитися до зловживання правом».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що «договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов’язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/ неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника)».

Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання в нього зобов’язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам) (постанови Верховного Суду у справі № 405/1820/17 від 24.07.2019 р., № 910/8357/18 від 28.11.2019 р.). Боржник, який вчиняє дії, пов’язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення в нього зобов’язання з повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора (постанова Верховного Суду від 20 травня 2020 року по справі № 922/1903/18).

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов’язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Висновок

Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину, та спрямований на введення в оману або сторону правочину або будь-яку іншу третю особу, натомість фраудаторний договір завжди вчиняється виключно на шкоду кредиторам та є різновидом фіктивних правочинів.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link