Юридична практика
Від’ємна спадщина «Радикал Банку»
У середині вересня нарешті була оприлюднена постанова Верховного Суду від 19.08.2022 р. у справі за позовом одного з акціонерів збанкрутілого «Радикал Банку» про стягнення з Національного банку України 129 мільйонів гривень компенсації за шкоду, заподіяну неправильними діями регулятора в ході проведення процедури ліквідації даної фінансової установи. Суди перших двох інстанцій задовольнили претензії позивача, що могло подати дурний приклад іншим при вирішенні численних аналогічних справ, проте Касаційний господарський суд розставив усе по своїх місцях.
Законність ліквідації банку було поставлено під сумнів
Згідно повідомлень засобів масової інформації, «Радикал банк» належав особам, дуже наближеним до колишнього президента країни Януковича – такий висновок вони зробили виходячи з того, що засновниками його основних акціонерів виявилися ті ж самі люди, які були тісно пов’язані з компанією «Танталіт» – формального власника резиденції «Межигір’я». Постановою правління НБУ від 9.07.2015 р. він був оголошений неплатоспоможним і в той же день виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб ухвалила рішення про запровадження в ньому тимчасової адміністрації. Через чотири місяці правління Нацбанку прийняло постанову про відкликання банківської ліцензії й ліквідацію «Радикал Банку», на виконання якої Фондом того ж дня було прийняте рішення щодо призначення його ліквідатора. Але вже через півроку по тому вердиктом Окружного адміністративного суду Києва від 29.03.2016 р. перша з названих вище постанов НБУ, котра стосувалася неплатоспроможності банку, була скасована.
Читайте також: Нові заходи впливу на учасників платіжного ринку
На жаль, це та інші рішення адмінсудів у подібних справах закриті для загального доступу, причому на прохання самого ж Нацбанку. Галузеві фахівці припускають, що це зроблено для того, аби приховати від громадськості страшенну юридичну малограмотність високопоставлених працівників регулятора, які ухвалювали правильні за своєю сутністю постанови з численними процедурними порушеннями, кожна з яких відповідно до положень Закону України «Про банки і банківську діяльність» була підставою для їх подальшого скасування в судовому порядку. Проте скасування постанови НБУ про неплатоспроможність банку не робила його платоспроможним – якби фінансова установа вчасно та в повному обсязі платила своїм вкладникам, нікому б і в голову й не прийшло сумніватися в її здоровому стані, а раз таке питання було поставлене, значить, не все було гаразд із співвідношенням дебіторської та кредиторської заборгованостей. Аналогічним чином скасування постанови про ліквідацію банку не відновлювала його діяльність як банківської установи – таке правило діяло й раніше, а в 2020 році воно було остаточно закріплене низкою прийнятих парламентом нормативних актів, які в народі прозвали «антиколомойським законом». Відповідно до його положень, колишні власники банку більше не могли розраховувати на те, що вони колись у майбутньому зможуть реанімувати ліквідовані банки й знову стати їх господарями, але при цьому останніх не було позбавлено права отримати грошову компенсацію за шкоду, яку їм заподіяла незаконна ліквідація фінансової установи.
Цим і вирішило скористатися ТОВ «Промислова інноваційна компанія», яке було власником 71 відсотка акцій «Радикал Банку». Наприкінці 2018 року воно подало до Господарського суду Києва позов про стягнення з НБУ 129 мільйонів гривень шкоди, заподіяної незаконними діями регулятора, які полягали в ухваленні незаконної постанови, згодом скасованої в судовому порядку. Суму збитків вони обчислювали виходячи з того, що станом на дату її прийняття – 9.07.2015 р. – вартість активів складала 181 млн грн, а відтак на 71-відсоткову долю позивача якраз і припадає 129 мільйонів.
Суди повірили замовній експертизі
Нацбанк заперечував обгрунтованість позовних вимог тим, що попри скасування його постанови про неплатоспроможність «Радикал Банку», залишалися чинними його друга постанова – про ліквідацію банку від 9.11.2015 р., а також два рішення Фонду – одне про запровадження тимчасової адміністрації, друге про введення ліквідатора. Виконання, мовляв, саме цих актів, ніким не оскаржених і не скасованих, стало причиною того, що акціонер має до регулятора претензії, які мають бути відхилені. Суди попередніх інстанцій категорично з цим не погодилися й зазначили, що саме скасована адмінсудом незаконна постанова НБУ запустила механізм виведення банку з ринку, що позбавило акціонерів їхніх корпоративних прав і можливості отримати користь від вкладених в нього кошти.
Виходячи з цих міркувань, ГС Києва ухвалив рішення задовольнити позов, яке Північний апеляційний господарський суд залишив без змін. Однак їхні вердикти були скасовані постановою Верховного Суду від 27.08.2019 р., який назвав передчасними висновки про те, що розмір шкоди, завданої позивачу, становить саме 129 млн грн, оскільки така сума була вирахована виходячи з даних, що містилися в звіті, складеному самим позивачем, котрий теоретично міг намалювати яку завгодно вигідну йому цифру. Для ретельного дослідження цього питання справа й була направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.
Читайте також: Бізнес в умовах воєнного стану. Банкрутство. Війна боргів не спише
Під час цього другого кола позивач замовив і оплатив експертне дослідження, яке виконало ТОВ «Дослідницький інформаційно-консультаційний центр». Судячи з матеріалів справи, його фахівці – не люди з вулиці, оскільки їхні свідоцтва були видані на підставі рішення Центральної експертно-кваліфікаційної комісії при Міністерстві юстиції України, а в ході проведення експертизи вони спиралися на Методичні рекомендації щодо визначення вартості чистих активів акціонерних товариств, схвалених рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17.11.2004 р. № 485. Напевне це й вплинуло на суддів ГС Києва й Північного АГС, які, побачивши знайому вже нам цифру заподіяної позивачу шкоди в сумі 129 млн грн, ухвалили рішення щодо необхідності задовольнили позов ТОВ «Промислова інноваційна компанія».
Остаточне рішення — в задоволенні позову відмовити
Такі вердикти судів були оскаржені Нацбанком, і Касаційний господарський суд, розуміючи важливість моменту, сформував для розгляду його скарги об’єднану палату в складі восьми суддів, очолити яку жереб випав судді Ніні Ткаченко. В січні 2020 року касаційне провадження було поставлено на паузу тривалістю два з половиною роки – поки Велика Палата Верховного Суду не ухвалить остаточне рішення в аналогічній справі № 910/6175/19, відкритій за позовом про стягнення з НБУ 277 мільйонів гривень збитків, завданих внаслідок порушення законів під час ліквідації банку «Базис». Той позов так і не було задоволено, а висновки, зроблені суддями ВП ВС у подальшому, стали таким собі дороговказом для вирішення інших подібних спорів.
Отже, за результатами перегляду справи «Радикал Банку», рішення ГС Києва та Північного АГС були вдруге скасовані, тільки цього разу причина полягала не в тому, правильно чи неправильно було пораховано суму завданої позивачеві шкоди, а в тому, що відповідно до висновку КГС діями НБУ йому взагалі не було завдано шкоди. Справа в тому, що скасована в судовому порядку постанова регулятора щодо неплатоспроможності банку аніяк не позбавляла його акціонера права власності на акції, а лише усувала від управління фінансовою установою. Раніше банком керували правління й наглядова рада, обрані на загальних зборах акціонерів, найбільшим з яких був позивач, а внаслідок ухвалення Нацбанком зазначених вище установ кермо перейшло до осіб, уповноважених Фондом гарантування вкладів фізичних осіб. Саме вони мали визначити справжню вартість активів і пасивів ліквідованого банку шляхом встановлення розміру вимог його кредиторів та обсягу ліквідаційної маси. Якщо актив переважить пасив, акціонер отримає свою долю того, що залишилося, а саме 71%, якщо ж ні – сам винуватий у тому, що голосував за той склад керівних та контрольних органів, який довів банк до банкрутства.
Якщо ж піднятися над цією конкретною ситуацією, то варто зазначити, що ця пов’язана з «Радикал Банком» справа є порівняно невеличким епізодом грандіозної драми, яка до історії вітчизняного казнокрадства увійшла під назвою банкопад. Доволі дивно, що з приводу його причин і точилися такі бурхливі дискусії, хоча все й так зрозуміло, як божий день: ще в 2014 році Україна за кількістю банків на душу населення суттєво випереджала більш розвиненні за неї країни, з чого належить зробити висновок, що певна їх частина прямо чи опосередковано паразитувала на державному бюджеті, тож коли на вимогу МВФ їх фінансування було припинене, вони одразу ж і «впали». Гірше того, вже після ліквідації банкрутів оплачувати їхні рахунки змушені були всі платники податків.
Якщо ви хоча би поверхово ознайомитесь із положеннями Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», то вас із високою ступінню ймовірності осяє ідея, схожа на ту, яка осяяла головного героя поеми Гоголя «Мертві душі», а саме: заснувати банк, через тисячу підставних фізичних осіб вкласти в нього свої ж гроші по 200 тисяч гривень на кожного, потім збанкрутувати і згодом через цих же фіктивних вкладників отримати 200 мільйонів державної компенсації. На перший погляд геніально, проте втілити подібну схему в життя не так просто, оскільки регулятор в особі НБУ має достатньо наданих йому Законом «Про банки і банківську діяльність» повноважень, аби зарубати її в зародку – питання лише в тому, чи захоче він це зробити. А от для того, щоб «не захотів», бізнес на банкрутстві банків повинен мати системний характер, тобто в нього мають бути залучені впливові представники всіх наявних у державі гілок влади. Судячи з усього, так воно й було у випадку з нашою країною: ця лавочка прикрилася з причин, незалежних від волі її керівництва, але за збитки, заподіяні бюджету, матеріально так ніхто покараний не був та й навряд чи колись буде.
Однак позитив у цьому всьому також є: на прикладі описаної нами історії можна бачити, як махінатори хотіли налагодити не просто бізнес на банкрутстві банків, а й бізнес на виконанні рішень адміністративних судів про визнання незаконними постанов НБУ про ліквідацію збанкрутілих банків. Однак не вийшло, в чому слід віддати належне Великій Палаті Верховного Суду.
Костянтин ЮРЧЕНКО,
спеціально для ЮВУ
Джерело: Юридичний вісник України
