Які довідки видають НАБУ та ГПУ?

Володимир ПЕТРАКОВСЬКИЙ, екс-прокурор, менеджер групи «Реформа органів правопорядку» РПР, StateWatch

Національне антикорупційне бюро та Генеральна прокуратура України не видають довідок. Жодних не видають, якщо бути лаконічним.

Чому це питання стало актуальним? Дванадцятого березня Національне антикорупційне бюро опублікувало роз’яснення, де зазначило, що «звинувачення НАБУ у пособництві корупційним схемам в ОПК — безпідставні» – у відповідь на розслідування Лесі Іванової та Bihus.info. У заяві бюро йдеться про те, що воно не видає довідки, але відповідає на запити, а розслідування містить неточності і маніпуляції.

Однак занепокоєння журналістів через «довідки» НАБУ не є надуманим. Адже в 9 випадках із 10 за тим, що журналісти назвали «довідками» (фігурантам розслідувань), стоять корупційні історії. Найвідоміша з них – історія 23-х мільйонів доларів Миколи Злочевського, колишнього міністра екології часів президента Віктора Януковича. На початку грудня 2014 року Генеральна прокуратура у відповідь на лист його адвокатів написала, що Злочевський не має статусу підозрюваного. Захисники екс-міністра тут же скористалися, передавши листа з ГПУ до англійського суду, який зняв арешт з грошей, «заморожених» раніше за запитом органів правопорядку Сполученого Королівства.

Й аналогічних історій чимало — органи розслідування та прокуратура досить вправні у підписуванні таких «довідок-листів». Водночас не треба мати ілюзій: таке трапляється далеко не в кожному кримінальному провадженні. Аби це сталося, мають існувати дві умови. Перша: розслідування зачепило інтереси компанії чи персоналії. Як правило, вони ще не мають офіційного статусу підозрюваних у кримінальному провадженні, але запити чи інші слідчі або процесуальні дії вже кинули на них тінь.

Зазвичай вже тоді у фігурантів розслідування виникають труднощі: державні/комунальні установи чи підприємства заморожують виплати по контрактах, банки починають проводити додаткові перевірки клієнта, інші контрагенти побоюються мати справу з такими компаніями, іноземні суди чи адміністративні органи теж створюють незручності. Звісно, діє презумпція невинуватості та інші правові гарантії, але факт залишається фактом: ставлення органів влади (національних та іноземних) і контрагентів до компанії чи особи, які потрапили в поле зору органів розслідування та обвинувачення, є інакшим.

Тому кожен, хто потрапив «під слідство», всіма силами намагається боронити свою репутацію від початку. Проте, як вже було зазначено, далеко не в кожному випадку «підозріла» компанія чи персоналія отримає від українських органів розслідування чи прокуратури бажану «довідку». Це станеться лише тоді, коли буде наявна й друга умова – прихильне ставлення до фігуранта розслідування. Прихильним воно буде тому, що будьяка компанія чи персоналія, які потрапили в «поле зору» органів розслідування або обвинувачення, є для останніх потенційним правопорушником, а відтак – процесуальним опонентом. А процесуальному опоненту не підіграють, його максимально обмежують у доступі до інформації, що наявна в слідства.

Причина цього проста: органи правопорядку та обвинувачення не знають, як витік інформації або їхнє передчасне твердження в офіційних документах вплине на хід та результати розслідування. Точніше, вони чудово розуміють, що в переважній більшості випадків це позначиться на їхній роботі виключно негативно.

Навіть законодавець потурбувався про цей аспект, передбачивши, що дія закону про звернення громадян не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, встановлений кримінальним процесуальним законом. Майже аналогічне положення міститься і в законі про доступ до публічної інформації.

Доступ процесуального опонента сторони обвинувачення та третіх сторін до матеріалів розслідування за загальним правилом відбувається відповідно до статей 221 та 222 Кримінального процесуального кодексу. Згідно з ними в слідчих та прокурорів величезна дискреція. Інакше кажучи, вони можуть на власний розсуд встановлювати обсяг інформації, який готові надати процесуальному опонентові або третій стороні, чи відмовитися її надавати взагалі.

Тому дивно виглядає заява НАБУ від 12 березня, що бюро, як і будь-який державний орган, зобов’язане відповідати на запити, адже – не зобов’язане. Але ключовим все ж лишається питання: що стало причиною такої прихильності органу досудового розслідування до згаданої журналістами компанії?

І наостанок. НАБУ та його вболівальники вже активно пропагують тезу, що «довідки» – це просто листи, що вони нічого не підтверджують і не спростовують, жодних наслідків не мають, що це лише інформація. Та треба пам’ятати: Європейський Союз ввів санкції проти Януковича та інших втікачів на підставі точно таких же листів Генпрокуратури, які «просто листи», що містять «лише інформацію».

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути