Юридична практика
Зигзаг газової справи
Юрій Котнюк,
ЮВУ
Минулого місяця сталася чергова знакова подія в багаторічному процесі за позовом Юлії Тимошенко до Кабінету Міністрів України про визнання протиправною та нечинною постанови уряду № 315 від 27.04.2016 р., якою було збільшено ціни на газ для житлово-комунального сектора. Вердикти судів перших двох інстанцій були позитивними для позивачки, проте Верховний Суд їх скасував і направив матеріали провадження на новий розгляд. Й ось 13 вересня Окружний адміністративний суд Києва ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову. Проте до фіналу цієї досить простої за своєю сутністю справи ще дуже далеко, оскільки служителі Феміди, судячи з усього, зробили з неї непогану для себе годівничку, тож для того, аби її розгляд тривав якомога довше, навмисне залишають у текстах судових рішень максимальну кількість помилкових висновків і нез’ясованих моментів.
Читайте також: Заборгованість перед Нафтогазом реструктуруватимуть за новим законом
Два способи цінового регулювання
Якщо уважно розібратися, то позовні вимоги були дуже смішними: якби рішення про їх задоволення було виконане вчасно, тобто до того, як спірна урядова постанова втратила чинність з волі самого ж уряду, це призвело б не до здешевлення, а, навпаки, до здорожчання газу для населення. Як відомо, раніше цей вид палива належав до категорії тих товарів, ціни на які підлягають державному регулюванню, і займалася цим Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. Процес регулювання був, так би мовити, безперервним: ціни на газ затверджувалися постановою НКРЕКП, і якщо виникала потреба їх змінити (як правило, в сторону підвищення), Нацкомісія ухвалювала нову постанову з новими ціновими показниками, а останнім пунктом скасовувала дію попередньої постанови. Якби трапилося так, що нова постанова рішенням суду була б визнана нечинною, то нечинним визнався б і її останній пункт, а відтак автоматично відновилася б дія попередньої постанови.
Читайте також: Тарифи до кінця опалювального сезону не зростатимуть
Такий порядок було змінено після прийняття у 2015 році Закону України «Про ринок природного газу» й відтоді ціни на нього мали встановлюватися не якимось-небудь державним органом, а шляхом вільної домовленості між продавцем і покупцем. Разом із тим у статті 11 згаданого закону було написано, що «З метою забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу на суб’єктів ринку природного газу у виключних випадках та на визначений строк можуть покладатися спеціальні обов’язки в обсязі та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України після консультацій із Секретаріатом Енергетичного Співтовариства». Фактично це означало, що уряд мав право наказати Національній акціонерній компанії «Нафтогаз України» (для якої він — єдиний акціонер) постачати газ для потреб житлово-комунального сектора не за ринковою ціною, а за такою, якою він скаже. Разом із тим витрати на виконання цих обов’язків мали бути компенсовані. Ще один важливий момент — дія урядової постанови про покладення спеціальних обов’язків була обмеженою в часі, тож у її тексті обов’язково мало бути зазначено, до якої дати вона діє. Ну а найцікавішим для нашої ситуації було те, що визнання в судовому порядку постанови КМУ нечинною автоматично знімало б з НАК «Нафтогаз України» обов’язок постачати газ для потреб населення за визначеними урядом, тобто зниженими цінами.
Спірна постанова не порушила прав позивачки
Зазначена постанова КМУ встановлювала, що протягом наступних 11 місяців — з 1.05.2016 по 31.03.2017 рр. пільгова ціна блакитного палива «нафтогазівського» походження для потреб житлово-комунального сектора складатиме 6,879 грн за 1 кубометр, в той час як раніше вона становила 7,2 грн в літній і 3,6 грн в зимовий період року. Юлія Тимошенко подала позов у червні 2016-го, а задоволений він був колегією суддів ОАС Києва у складі суддів Євгена Аблова, Альони Мазур й Олесі Чудак аж 4 березня 2019 року, тобто якраз напередодні президентських виборів, де позивачка була одним з основних претендентів на головну посаду країни. Протягом цих трьох років Кабмін прийняв ще дві постанови про ПСО й оскаржуваний урядовий акт уже давно втратив чинність. Його скасування в судовому порядку не тягло жодних наслідків ні для суб’єктів ринку природного газу, яким він був адресований, ні, тим більше, для населення, проте передвиборчий штаб кандидатки зумів сформувати в її виборців впевненість у тому, що в разі виконання зазначеного рішення суду буде проведено перерахунок та компенсацію зайво сплачених сум.
Ще більший резонанс у засобах масової інформації справило повідомлення про те, що 8 липня того ж року колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі Ярослава Собківа, Наталії Безименної та Олени Ганечко відмовила в задоволенні апеляційної скарги уряду й залишила в силі вердикт ОАС Києва, а це, нагадаємо, було якраз напередодні парламентських виборів. Цікаво, що після того дана справа зникла з інформаційного поля країни, тож ухвалення постанови Верховного Суду від 25 червня 2020 р. пройшло в обстановці повної байдужості з боку представників ЗМІ, хоча раніше вона для них була ніби медом намазана. Один з головних моментів, що став причиною бракування рішень попередніх судів, був пов’язаний із правом даного конкретного позивача на оскарження саме цього урядового акта. Взагалі-то в статті 55 Конституції України написано, що «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб», але це ще не означає, що суд зобов’язаний розглядати, а тим більше задовольняти такий позов, оскільки офіційне тлумачення наведеного вище положення, здійснене рішенням Конституційного Суду, уточнює, що право на судовий захист має лише та особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність.
Отже, в даній ситуації ключовим було питання про те, чи порушила постанова КМУ права, свободи та законні інтереси позивачки? Остання позиціонувала себе звичайним побутовим споживачем, котрому, як і мільйонам іншим їй подібним, довелося дорожче платити за газ. Це, на її думку, було настільки очевидним, що не потребувало зайвих доказів, і судді ОАС Києва та Шостого ОАС цілком із цим погодилися. Інакше вирішила колегія суддів Касаційного адміністративного суду, яка вказала, що попередніми судами не були належним чином перевірені доводи Кабміну про відсутність порушеного права або інтересу, а тому справу треба відправити на повторний розгляд, в ході якого це питання слід ретельно дослідити й дати йому всебічну оцінку.
У ході повторного розгляду справи новий склад колегії суддів вирішив, що правою все ж таки була сторона відповідача. Справа в тому, що оскаржуваною постановою спеціальні обов’язки покладалися лише на обмежене коло газовидобувних, газопостачальних і газорозподільних підприємств, а от що стосується споживачів, то на них ще Цивільним кодексом України покладено загальний (а на спеціальний) обов’язок своєчасно і в повному обсязі оплачувати поставлені товари й надані послуги. Тим більше, що постанова КМУ № 315 жодним чином не перешкоджала споживачам природного газу скористатися гарантованим законом правом купувати його на вільному ринку в тих газопостачальних підприємств, на які, на відміну від Нафтогазу, спеціальні обов’язки не покладалися (якщо, звичайно, пощастить знайти на цьому вільному ринку ціни, дешевші за ті, що встановив уряд). Таким чином, оскаржувати цей урядовий акт могли тільки ті, кого він безпосередньо стосувався, зокрема, Нафтогаз або акціонерне товариство «Укргазвидобування». Вони, до речі, судилися з Кабміном, тільки не через покладання на них спеціальних обов’язків, а через відмову уряду здійснити передбачену законом компенсацію витрат на їх виконання, але це вже зовсім інша історія.
Нове рішення залишило нерозмінованою стару «міну»
Встановлена вище обставина була цілком достатньою підставою для відмови в задоволенні позову, що власне й було зроблено рішенням ОАС Києва від 13.09.2021 р., та попри це необхідно висвітлити ще один важливий момент, який так і лишився недослідженим судом, що може стати причиною скасування зазначеного вердикту в судах наступних інстанцій. Головний аргумент позивачки полягав у тому, що під час прийняття спірної постанови урядом не були виконані вимоги, передбачені законом «Про ціни і ціноутворення», а відтак встановлені ціни на газ вийшли економічно необґрунтованими. Цей довід легко спростовувався тим фактом, що газ є тим товаром, на операції з яким не поширюється дія зазначеного закону — в цих правовідносинах застосовується лише Закон «Про ринок природного газу», і для того, щоб встановити цей факт, зовсім необов’язково мати вищу юридичну освіту.
Ціни, встановлені Кабміном в рамках покладання передбачених зазначеним законом спеціальних обов’язків, могли бути, грубо кажучи, хоч взятими зі стелі, хоч висмоктаними з пальця, аби лише потім Нафтогазу та іншим суб’єктам ринку були компенсовані витрати на їх виконання. Позивачка в такий спосіб (можливо навмисно, а, можливо, й добросовісно помиляючись) заплутувала суд, але судді прийняли цю гру й вирішили, так би мовити, пошукати в темній кімнаті чорну кішку, якої в ній не було. Для того, щоб встановити, чи є передбачені спірною постановою ціни економічно обґрунтованими, перший склад суддів ОАС Києва призначив судово-економічну експертизу, проведення якої було доручене аж трьом науково-дослідним інститутам судових експертиз системи Міністерства юстиції України — Донецькому, Харківському й Київському. Думки експертів розділилися: донеччани написали, що ні, кияни — що так, а харків’яни від відповіді ухилилися, написавши, що не вбачається можливим дати відповідь у межах наданих для дослідження документів. При цьому жоден із них не набрався сміливості заявити про те, що було поставлене некоректне питання, на яке не може бути дана правильна відповідь.
Під час першого розгляду справи судді першої інстанції вирішили покластися на донецький висновок, який стверджував, що встановлені спірною постановою ціни були економічно необґрунтованими, і з ними в цьому повністю погодилися судді апеляційної інстанції. Верховний Суд, скасовуючи їхні вердикти, саме цьому моментові уваги не приділив і вказівок, обов’язкових для виконання суддям нижчих інстанцій у ході нового розгляду справи не дав. Нова ж колегія суддів ОАС Києва у складі Тетяни Шейко, Ірини Васильченко та Володимира Донця проігнорувати цей один з основних доводів позивачки, звичайно не могла, але вона при цьому не придумала нічого кращого, як спираючись на результати експертизи цього разу вже не Донецького, а Київського НДІСЕ, написати, що встановлені спірною постановою ціни на газ були економічно обґрунтованими. Саме цей некоректний висновок і може стати непоганою зачіпкою, якою невдоволена рішенням суду сторона може скористатися для того, аби домогтися його скасування в апеляційній інстанції.
Джерело: Юридичний вісник України
