Безпека vs приватність. Чи потрібен Україні повсюдний відеонагляд?

В останні місяці буквально всі — депутати, уряд, МВС — пропонують запровадити повсюдний відеонагляд — для безпеки. Експерти, натомість, говорять про небезпеки тотального контролю.

Що планується охопити відеонаглядом і для чого?

Отже, в Україні хочуть запровадити повсюдний відеонагляд. Відповідний законопроект № 11031 під назвою «Про єдину систему відеомоніторингу стану публічної безпеки» на розгляд Верховної Ради подали народні депутати від фракції партії «Слуга народу», серед яких В’ячеслав Медяник, котрий, до речі, збирається скласти повноваження, Максим Павлюк, який разом із колегами провів поправку до законопроекту про декларування, що суттєво полегшує депутатам життя, Сергій Кузьміних, якого підозрюють у хабарництві, та Максим Бужанський.

Читайте також: 300% вартості цифрового контенту – штраф за порушення прав споживачів такого контенту

Проект закону передбачає, зокрема створення єдиної системи відеомоніторингу, що перебуватиме під контролем Міністерства внутрішніх справ України, мета якого — «забезпечення дотримання громадського порядку в публічному просторі та транспорті, виявлення правопорушень, встановлення й розшук осіб, які переховуються, покращення захисту дітей». При цьому в документі передбачена ідентифікація людей системами відеонагляду на підставі набору персональних і біометричних даних, відцифрованого образу обличчя, що легітимізує відповідні технічні продукти та програмне забезпечення.

Ми ж спробуємо детальніше пояснити сутність законопроекту та позицію Міністерства внутрішніх справ, яке має керувати даною системою. Для цього журналісти також поспілкувався з фахівцями з громадянських, медійних, цифрових прав про подану ініціативу, зокрема щодо викликів, які принесе поспішне його прийняття без дискусії з громадянським суспільством та правозахисними організаціями.

Відповідно до законопроекту, йдеться про створення системи відеоспостереження за публічними місцями й об’єктами критичної інфраструктури, котра дозволить спостерігати за всім, що відбувається на вулицях українських міст і сіл. Пропонується здійснювати відеомоніторинг не лише вулиць і шляхів, будівель органів держвлади, пам’яток культурної та історичної спадщини, але й територій поблизу закладів освіти й охорони здоров’я та приміщень у них, територій біля магазинів, аптек, автостоянок тощо. У переліку визначені також «інформаційні об’єкти», до яких віднесено людей і транспорт.

Ідентифікувати громадян за допомогою систем вуличного відеоспостереження пропонується, використовуючи широкий набір персональних даних, зокрема ім’я, дату народження, відомості про місце проживання, реєстраційний номер облікової картки платника податків тощо.

До того ж, передбачається дозволити використання для цього набору біометричних даних, тобто зображення обличчя чи дактилоскопічні дані, голос, що допомагають однозначно ідентифікувати особу.

Метою проекту закону заявлено:

• здійснення превентивної та профілактичної діяльності, спрямованої на запобігання вчиненню правопорушень;
• виявлення правопорушень та їх припинення;
• встановлення й розшук осіб, які переховуються;
• створення умов для запобігання та подолання дитячої безпритульності і злочинності серед дітей;
• безпеки на транспорті, зокрема регулювання дорожнього руху та здійснення контролю за дотриманням Правил дорожнього руху;
• здійснення прикордонного контролю й пропуску через державний кордон;
• забезпечення безпеки дітей, учнів, студентів та інших громадян.

Багаторівнева система під контролем МВС

Автори документа пропонують, аби система відеоспостереження мала три рівні — центральний, регіональний і місцевий, а також сюди входитимуть і відомчі системи відеомоніторингу підприємств, установ, організацій, незалежно від форм їхньої власності. Центральним рівнем управлятиме Міністерство внутрішніх справ. Для виконання закону воно має затвердити положення про систему відеомоніторингу стану публічної безпеки центрального рівня. А ще визначити державне підприємство чи установу зі сфери свого управління, яке буде адміністратором системи відеомоніторингу стану публічної безпеки центрального рівня.

Читайте також: Залучення міжнародної допомоги для кібербезпеки координуватиме Міжвідомча група

На регіональному рівні система відеоспостереження має управлятися обласними держадміністраціями. Місцевим рівнем займатимуться органи місцевого самоврядування, які й визначатимуть власників і розпорядників цих систем. Місцеві та регіональні рівні пропонують інтегрувати в загальну систему відеомоніторингу.

Аргументація влади

За місяць до появи цього законопроекту, на засіданні уряду 9 січня, Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль повідомив про розгортання в Україні єдиної платформи відеоспостереження. «Важливим завданням влади є захист українців від злочинності. Створюємо єдину платформу відеоспостереження. З понад 50 тисяч наявних відеокамер більше 8 тисяч уже інтегровано, і ця робота постійно триває», — сказав Д. Шмигаль, додавши, що влада змінює стандарти безпеки в цивільному житті, що є потребою воєнного часу, яка, на його думку, має зберегтися й після війни. «Формування безпечного середовища для наших громадян стане одним із пріоритетів уряду на цей і наступні роки», — повідомив він.

До цього, наприкінці 2023 року, міністр внутрішніх справ Ігор Клименко вказував, що в планах міністерства — доєднати до єдиної системи всі наявні 50 тисяч камер. «Побудова безпечного громадського середовища є одним із пріоритетних напрямків роботи МВС. І розбудова комплексної системи відеоспостереження — ключова в цьому процесі», — сказав міністр.

Натомість його заступник Леонід Тимченко в ефірі національного телемарафону «Єдині новини» 21 лютого говорив, що «система відеоспостереження вже запроваджена, вона діє». Разом із тим необхідно створити єдині правила її функціонування. «Законопроект покликаний створити та впровадити єдині технічні і функціональні вимоги до побудови систем відеоспостереження та відеомоніторингу. Крім того, він покликаний забезпечити єдині правила інформаційного обміну між усіма суб’єктами, які отримуватимуть доступ до вказаних систем, порядок здійснення доступу до цієї інформації та контролю за доступом», — сказав Леонід Тимченко.

За його словами, саме цього законопроекту не вистачало для того, аби цей процес був унормований, а порядок був єдиний для всіх, хто використовує камери відеомоніторингу не тільки для фіксації, а також й для подальшого використання такої інформації. Щоправда, забігаючи наперед, скажемо, що порядок доступу до інформації в системах відеомоніторингу, які входять до єдиної системи відеомоніторингу стану публічної безпеки, у самому законопроекті якраз і не викладений. Натомість зазначено, що «він встановлюється Кабінетом Міністрів України».

Небезпека тотального контролю

Усеохопність і масштабність відеостеження, які відкриває законопроект, окрім досягнення заявлених корисних для суспільства цілей — запобігання зростанню злочинності та диверсіям в умовах воєнного стану, — може містити значні ризики насамперед для сфери приватності та реалізації громадянських прав, вважають опитані Media Sapiens спеціалісти.

Медіаюрист, заступник директора Центру демократії та верховенства права Ігор Розкладай розповів, що ініціатива такого відеомоніторингу обговорюється віддавна й представники даної громадської організації не підтримують цього. «Ми завжди виступали проти самої ідеї впровадження загальної системи відеоспостереження, бо це елемент тотального контролю і за негативного сценарію унеможливлює будь-який громадянський протест. Ми вважаємо, що такі речі є надмірними. Загальна система відеоспостереження — достатньо серйозне втручання у сферу приватності й воно має бути збалансованим», — сказав медіаюрист.

Читайте також: Затверджено Положення про державного інспектора з безпеки авіації

Він уточнив, що детального аналізу законопроекту ЦЕДЕМ ще не робив, проте загалом впадає в око непропорційність пропонованої системи порівняно з її метою. Ігор Розкладай каже, що в умовах воєнного стану вона справді може допомогти боротися з диверсіями, проте в цілому це небезпечний тренд, що може вести до звуження громадянських прав. «Сама ідея такої уніфікації є доволі сумнівною, потрібно поставити питання: якої мети ми цим хочемо досягнути? Щоб стежити за всіма людьми в будь-який момент часу будь-де? Це — сумнівна історія», — додає він.

До того ж, за словами І. Розкладая, забезпечення обігу такого масиву даних потребує збільшення видатків та більшого контролю. «Агрегація такої кількості даних потребує надмірних безпекових заходів — це дуже дорого. Мали б бути дуже жорсткі вимоги до протоколювання доступу до цих даних, — продовжує Ігор Розкладай. Також ця історія пов’язана з тим, які камери встановлені в Україні. Ми робили дослідження в 2021 році. У межах проектів безпечних громад в Україні було поставлено достатньо багато китайських камер Hikvision з функцією на основі штучного інтелекту з розпізнавання обличчя». Він додав, що неякісне регулювання та недостатня культура використання доступу до персональних даних може призвести надалі до зловживань. «На рівні громади це може бути із серії: хто контролює доступ до цих даних — контролює все село», — резюмує Ігор Розкладай.

Захист персональних даних викликає серйозні сумніви

«Нині взагалі немає нормального правового регулювання наявних систем публічного відеоспостереження. У МВС давно стоїть питання, яким чином це врегулювати. Зрозуміла інтенція депутатів, щоб дане питання врегулювати, але в тому вигляді, в якому поданий цей законопроект, це виглядає дуже дивно. Як на мене, тут є ризики в контексті захисту права на приватність і персональних даних», — сказав у коментарі MediaSapiens програмний директор «Української Гельсінської спілки з прав людини» Максим Щербатюк.

Він розповів, що в законопроекті, зокрема, вказано: захист персональних даних має бути забезпечений на рівні Конвенції 108+ («Конвенція про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних»). Конвенція 108 — європейський рамковий документ, який визначає загальні принципи обробки, зберігання та обміну персональних даних, із купою застережень, покликаних забезпечити захист прав людини. Й хоча Україна ратифікувала цю конвенцію в 2010 році, але відтоді вона була суттєво оновлена у 2018 році, а ці оновлення Україна поки що не запровадила. «Згадка в законопроекті Конвенції 108+ свідчить про повне нерозуміння авторів, що побудова такого захисту — це на п’ять років роботи. Не можна написати одним реченням, що цей рівень забезпечується — і він просто так забезпечуватиметься. З таким успіхом можна написати, що ми вступили в ЄС і не чекати жодних рішень з його боку, а просто так собі вважати. Ця позиція декларативна», — додав Максим Щербатюк.

У документі також задекларовано право кожної особи звертатися про поновлення та виправлення персональних даних, що внесені в систему відеомоніторингу, проте, не описано, як це має відбуватися на практиці, зважаючи, що йдеться про інформацію у відеоформаті. Водночас, за словами згаданого М. Щербатюка, наявний стан право-юридичного захисту персональних даних в Україні надзвичайно низький. «Немає жодної судової справи за ст. 182 «Порушення недоторканності приватного життя» Кримінального кодексу, за минулий рік є всього 9 протоколів щодо адмінвідповідальності. Це ні про що, про який рівень захисту персональних даних можемо говорити?» — резюмує фахівець, додаючи при цьому, що даний законопроект потребує ґрунтовного доопрацювання в частині створення єдиного регулювання технічних параметрів систем відеоспостереження, щоб обмежити появу в Україні високоризикових систем, зокрема із застосуванням штучного інтелекту, та продовження дискусії щодо проведення ідентифікації з використанням цифрових образів людських облич.

Активіст нагадав, що існує нещодавнє рішення Європейського суду з прав людини проти Угорщини про те, як може здійснюватися розпізнавання облич за допомогою систем відеоспостереження, де такі системи кваліфіковані як високоризикові. Так само, відповідно до проекту європейського Акту про регулювання штучного інтелекту, який готують до голосування, системи відеоспостереження з ШІ також трактуються як високоризикові. «У співпраці з правозахисними організаціями, громадянським суспільством треба багато чого змінювати в цьому законопроекті, аби він хоч якось почав відповідати потребам суспільства», — підсумував Максим Щербатюк.

Безлімітний відеодоступ держави

На юридично-правові недоліки згадуваного проекту закону звернула увагу й старша юристка Лабораторії цифрової безпеки Тетяна Авдєєва. За її словами, в наявному вигляді законопроект поширює можливість стеження державою не лише на публічну сферу, але й на приватну, що наштовхує на думку про можливість повсюдного стеження. «По суті намагаються поширити дію проекту закону на все. Це не лімітується лише на публічну сферу. Пропонується надавати доступ навіть до приватних систем відеостеження підприємств, установ та організацій та інтегрувати дані й відео з їхніх баз у єдину центральну мережу стеження, щоб державі можна було краще моніторити рівень безпеки, начебто. Насправді це передбачає можливість повсюдного стеження й це буде цілком можливо зробити. Держава зможе мати доступ до будь-якої камери, яка встановлена біля магазину, аптеки, перукарні тощо», — говорить Тетяна Авдєєва.

Тепер щодо правового регулювання. Відповідно до законопроекту, доступ до інформації систем відеомоніторингу під час досудового розслідування та оперативно-розшукової діяльності має здійснюватися в порядку, передбаченому Кримінально-процесуальним кодексом і Законом «Про оперативно-розшукову діяльність». Із цього приводу Тетяна Авдєєва вказує: йдеться про те, що працівники нацполіції та органів досудового розслідування матимуть право збирати інформацію з телекомунікаційних систем без ухвали слідчого судді. «Не потрібно навіть отримувати судову ухвалу, аби подивитися записи з камер відеостеження. Якщо в таку систему будуть інтегровані всі можливі камери, які працюють, буде велика проблема», — каже вона.

Читайте також збірник Воєнний стан. Всі нормативні матеріали, алгоритми дій, роз’яснення, корисні ресурси

Експертка також зазначила, що в самому законопроекті немає чітко визначеного переліку органів, які можуть отримувати доступ до систем відеоспостереження та порядку здійснення такого доступу. «Вказується, що уповноважені Сили безпеки та оборони, органи державної влади та органи місцевого самоврядування в установленому порядку зможуть отримувати доступ. Що таке «установлений порядок» і які саме «органи» — не вказується безпосередньо в законопроекті, відповідно цього не планується вказувати і в законі, — говорить вона. Підзаконні акти планують розробляти на рівні Кабінету Міністрів. Але виникає питання: чи справді додаткові повноваження державних органів можуть встановлюватися актами Кабінету Міністрів? Насправді це мало б визначатися на рівні закону».

Межа доступності приватних даних

Перелік приватних даних про людину, які можуть використовувати під час відеоспостереження, анонсований у проекті закону, — без перебільшень «розкішний», повніше «меню» годі й скласти, вказує Т. Авдєєва. «У законопроекті наведено дуже широкий перелік персональної інформації, на підставі якої може бути здійснена ідентифікація: нелімітований набір біометричних даних, а також дати народження й смерті особи, місце її народження, стать, відомості про громадянство, — каже експертка. — Якщо з ознакою статі з натяжкою можна погодитися, що це може бути розпізнавальною особливістю під час стеження, то яким чином інформація про місце народження має допомагати під час ідентифікації особи на тій чи тій вулиці? Якщо камера вуличного спостереження може створювати профайл особи, вказуючи безпосередньо її місце народження, то в мене виникає запитання: для чого нам настільки інтрузивні технології стеження? (Інтрузивність — здатність глибоко проникати в наявну систему та змінювати процеси, запроваджуючи панівний контроль, термін із геології, — Авт.). Також згадуються відомості про громадянство: з одного боку, це є актуальним на час воєнного стану, з іншого боку, йде собі особа вулицею — на неї наводиться камера з функцією розпізнавання облич. Яким чином можна отримати відомості про її громадянство? Ймовірніше за все, для цього підтягується інформація з бази даних. Тож можна припустити, що ця система виглядатиме як система стеження в Китаї, коли під час наведення камери на обличчя людини видається профайл на неї, включно з віком, місцем народження, статтю та іншими відомостями (з інших реєстрів)».

При цьому, за словами Тетяни Авдєєвої, зміни до Закону «Про захист персональних даних», прийнятого в 2010 році, не вносилися, і він не містить положень щодо регулювання доступу до такої інформації, коли йдеться про відеоформат.

Чи потрібно легалізовувати підозрілі камери відеостеження?

І в правоохоронній системі, й опитані представники громадських організацій визнають, що розслідування, проведені журналістами «Схем» про небезпеку витоку даних зі встановлених в Україні камер відеостеження китайського виробництва та камер із російським програмним забезпеченням, актуалізували потребу створення єдиних технічних вимог до систем вуличного відеонагляду. Як вважає та ж Тетяна Авдєєва, згадуваний проект закону не містить таких вимог. Щоб уникнути проблеми, їх слід уточнити, щонайменше, в дотичних законах. «Цей законопроект, наприклад, не пропонує внести зміни до Закону «Про органи місцевого самоврядування», на які переважно пропонується покладати обов’язки щодо встановлення камер стеження. Якщо в профільному законі про місцеве самоврядування не будуть передбачені повноваження щодо встановлення та управління такими системами, виникне проблема», — вважає експертка.

Зараз це законопроект, тобто пропозиція, яка ще може багато в чому змінитися на етапі розгляду комітетами та подальшого голосування в Раді. Але в грудні, після виходу розслідувань «Схем», в МВС перевіряли роботу тисяч камер і заявляли: хоча ризики використання російського програмного забезпечення й існують, але всі виявлені такі камери були в локальній та ізольованій мережі, а тому ризики вразливості системи відносно малі. А вже на початку нового року схвально ставляться до ідеї об’єднати всі камери, включно з китайськими й тими, що працюють на російському програмному забезпеченні, грошей на заміну яких МВС під час війни не має, в єдину систему відеоспостереження.

Юлія Поліковська,
«Детектор медіа»

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути