Депутатська недоторканність: перезріла проблема чи звичайний популізм?

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Спроби скасувати депутатську недоторканність робили всі без винятку президенти України — деякі парламентські старожили навіть хизуються тим, що вже сім разів голосували за ліквідацію свого імунітету, але далі першого читання справа ніколи не йшла. Вирішив пошукати щастя на цій ниві й нині чинний глава держави Петро Порошенко, який рік тому вніс до Верховної Ради законопроект No 7203, котрий у вересні вже цього року було внесено до порядку денного вищого представницького органу країни. Обговоренню даної теми був присвячений круглий стіл, який пройшов 8 жовтня в інформаційному агентстві «Лігабізнесінформ», в якому взяли участь народні депутати, прокурори та експерти.

З історії депутатських злочинів

Проблема депутатської недоторканності існувала в Україні ще в радянську епоху — любителі копирсатися в архівах можуть знайти датовану 1981 роком доповідну записку тодішнього прокурора республіки Федора Глуха, в якій міститься довгенький перелік депутатів місцевих рад, які, працюючи на керівних посадах у різних галузях народного господарства, вчинили ті чи інші злочини. Особливе нарікання автора викликала відмова рад районного рівня надавати згоду на їх кримінальне переслідування, у зв’язку з чим прокурори змушені були звертатися до обласних рад, які були в цьому відношенні безвідмовними. Серед зловмисників, наприклад, були названі голова Іванівської райради Одеської області, який брав хабарі за незаконне надання квартир, та голова Вільшанського райсуду Кіровоградської області, який ухвалив завідомо незаконне рішення про розірвання шлюбу. Втім найбільш резонансний випадок позбавлення депутатської недоторканності пов’язаний із колишнім депутатом уже не якоїсь місцевої, а Верховної Ради УРСР Степаном Хмарою, який 7 листопада 1990 року разом зі своїми соратниками роззброїв співробітника Управління карного розшуку Києва, підполковника міліції Ігоря Григор’єва, за що й провів дев’ять місяців у Лук’янівській в’язниці.

Протягом 27 років пострадянської історії України Верховна Рада дала згоду на притягнення до кримінальної відповідальності 16 осіб, які на момент прийняття відповідних постанов були її депутатами. Обвинувальні вироки було ухвалено лише двом, причому в обох випадках їх постановляли не українські суди: Павло Лазаренко був засуджений у США, а Віктор Жердицький у ФРН, причому вердикт останньому був скасований самою ж німецькою Фемідою, а справу було закрито за браком доказів. Варто зазначити, що за часів президенства Леоніда Кучми депутатського імунітету було позбавлено чотирьох нардепів, при Ющенко та Януковичі — жодного (Віктор Лозинський був підданий кримінальному переслідуванню після того, як добровільно склав депутатські повноваження), решта — вже в новітню епоху, тобто після лютого 2014 року.

З усіх цих 16-ти випадків найбільше переконливих аргументів на користь скасування депутатської недоторканності дає історія з Олегом Царьовим. Цей чоловік під час російської агресії на сході України відверто займався пособництвом окупантам й при цьому вільно розгулював по Києву, будучи певним, що правоохоронні органи з огляду на його депутатську недоторканність, не посміють його зачепити. Врешті-решт 15 квітня 2014 р. Після чергового антиукраїнського виступу Царьова в ефірі телеканалі «ІСТВ» обурені кияни спіймали його на виході з телестудії, добряче натовкли й доставили до приміщення Генеральної прокуратури, сподіваючись, що там його неодмінно заарештують через очевидність скоєного ним злочину. Але звідти його відпустили, а подання до Верховної Ради про позбавлення недоторканності направили аж через кілька тижнів. Третього червня того ж року воно було задоволене, але Царьов на той момент уже перебував на непідконтрольній українській державі території, де разом із російськими окупантами займався реалізацією проекту «Новоросія».

Випадок із депутатом Ігорем Мосійчуком свідчить про те, що Генеральна прокуратура за наявності бажання знайде спосіб ув’язнити невгодного депутата навіть якщо для цього необхідно переступити через закон, а от історія з Євгеном Бакуліним показала, що коли прокуратура не захоче, то вона саботуватиме кримінальне переслідування народного обранця рівно стільки, скільки їй це буде вигідно. Як відомо, колишній очільник НАК «Нафтогаз України» був ув’язнений за підозрою в мільярдних розкраданнях ще в березні 2014 р. Втім уже через місяць після цього його було звільнено під смішну як для нього заставу в сумі 10 мільйонів гривень, а в грудні того ж року, після обрання Бакуліна народним депутатом, справа щодо нього була взагалі закрита за нереабілітуючими обставинами. І от після того протягом аж трьох років Генеральна прокуратура не порушувала питання про згоду Верховної Ради на його притягнення до кримінальної відповідальності. Подання про це було направлено до парламенту Генпрокурором Юрієм Луценко лише на початку 2018-го, а 3 березня така згода була отримана, тільки Бакулін на той момент уже перебував у Росії, де розкошував на вкрадені гроші.

Народні обранці не заперечували

Згаданий вище президентський законопроект No 7203 передбачає вилучити зі статті 80 Конституції України абзац про те, що народні обранці не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані без згоди Верховної Ради України. Таким чином у ній залишиться лише норма, відповідно якої депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Таким чином, депутатський імунітет формально, начебто, зберігається, але фактично скасовується, оскільки із 16 підданих кримінальному переслідуванню, образно кажучи, за «політику» було притягнуто до відповідальності лише двох — Олега Царьова і Надію Савченко, а решту, переважно, за розкрадання й хабарі. Учасники згаданого круглого столу неодноразово цитували уривок із висновку Венеціанської комісії про те, що в політичній системі з вразливою демократією, такою, як в Україні, повне скасування депутатської недоторканності може бути небезпечним для функціонування й автономії парламенту. Тож у пропонованому Президентом законопроекті, можна сказати, витримано принцип, щоб і «вовки були ситі, і вівці цілі».

Проте з точки зору Валерія Євдокимова, почесного голови Союзу юристів України (свого часу був прокурором, а також депутатом ВРУ кількох скликань), навіть той обмежений імунітет, який пропонує зберегти президентський законопроект, виглядає зайвим, бо депутат за вчинення злочинів має відповідати перед законом, як і всі інші громадяни. За його словами повинна бути відповідальність, у тому числі, й за прийняття тих законів, які потім у Конституційному Суді України були визнані неконституційними і за період своєї дії наробили шкоди людям, тож свідоме порушення норм Основного Закону країни не повинне залишатися непокараним, бо інакше таке порушення стане системним.

У свою чергу народний депутат України Валерій Карпунцов зазначив, що депутатський імунітет нині часто використовується в інтересах олігархату. В минулі роки ходили легенди про те, як представники олігархів пропонують депутатам гроші за «правильне» голосування з того чи іншого питання, але часи міняються і протягом двох— трьох останніх скликань парламенту такого вже немає. Тепер олігархи платять гроші за те, аби завести своїх депутатів у Верховну Раду, а вони потім голосують за потрібні їм законопроекти так би мовити «безкоштовно». Таким чином Україна нині має олігархізований парламент, який є дзеркалом олігархізованого суспільства. Разом із тим, на думку Валерія Карпунцова, депутатська недоторканність потрібна для уникнення тиску на опозиційних депутатів. Це в державах із високим рівнем розвитку демократії, як скажімо США чи Велика Британія, немає недоторканності депутатів у тому вигляді, до якого ми звикли, але в більшості інших, в тому числі й розвинутих країн, вона є. Депутатський імунітет повинен бути, але лише в тих рамках, які адекватно дозволяють народному обранцеві виконувати свої обов’язки з максимальною користю для виборця. Аналогічну думку висловили народні депутати Ігор Попов та Андрій Помазанов.

Думка практиків

Присутній на круглому столі колишній перший заступник Генпрокурра, а нині проректор Національної академії прокуратури України Юрій Севрук, розповів, що нині народні депутати України мають дуже широкий, порівняно зі своїми зарубіжними колегами, спектр повноважень, але при цьому не несуть адекватної цим повноваженням відповідальності. Так, під час спілкування з зі своїми колегами з Латвії пан Севрук був дуже здивований тим, що депутати тамтешнього Сейму не мають права надсилати до правоохоронних органів депутатські запити з приводу розслідування тих чи інших злочинів. Навіть безневинна спроба поцікавитися, як там ідуть справи, може обернутися для народного обранця складанням на нього протоколу про корупцію.

Як зазначив далі Юрій Севрук, на даний час правоохоронні органи фактично позбавлені можливості належним чином розслідувати кримінальні провадження щодо злочинів, вчинених народним депутатами, бо для одержання доказів необхідно проводити слідчі дії, а для цього необхідно відкрити кримінальне провадження, дозвіл на здійснення якого має дати Верховна Рада. Ця процедура вимагає часу, протягом якого докази можуть бути втрачені. Тож не дивно, що навіть у тих випадках, коли дозвіл парламенту є, розслідування може тривати роками й результатів у вигляді обвинувальних вироків поки що немає.

Дану тему продовжив заступник начальника Головного слідчого управління Генпрокуратури Сергій Овчаренко. Згідно нового Кримінального процесуального кодексу, зазначив він, слідчий зобов’язаний відкривати кримінальне провадження за всіма повідомленнями без винятку й проведення попередньої перевірки. Особливо багато надходить звернень, пов’язаних із незаконним збагаченням народних депутатів, причому дуже часто від інших народних депутатів. Для того, аби підтвердити наявність чи відсутність в особи неправомірно набутого майна, необхідно провести елементарні слідчі дії, як от направити запити до підрозділів Державної фіскальної служби чи органів реєстрації. Але для того, щоб одержану від них інформацію можна було використати в суді, потрібне кримінальне провадження щодо конкретного народного депутата, а згоду на відкриття такого провадження має дати Верховна Рада. Без цього суд визнає докази неналежними й недопустимими.

Отже, учасники дискусії були одностайними в тому, що існуючу нині депутатську недоторканність варто суттєво обмежити. А от як на президентську ініціативу відреагує решта народних обранців — побачимо найближчим часом.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути