Законодавство
Кодекс приватного права: Що він нам усім дає?
Верховна Рада України зареєструвала законопроєкт №14394 від 22 січня 2026 року, який пропонує ухвалити новий Цивільний кодекс України під назвою «Кодекс права приватного». Цей документ має стати оновленою основою для регулювання приватноправових відносин в Україні. Але що зміниться по суті?
Сьогоднішні корупційні скандали дедалі вих прав — через механізми безпосередньої виразніше показують одну й ту саму проблему: нувориші у зв’язці з можновладцями захоплюють землю, ліси, узбережжя, надра, забудовують історичні райони міст, руйнують міський простір заради швидкої «копійчини». Чиновники нерідко поводяться так, ніби з приходом до влади вся країна переходить у їхню власність.
Це і є наочний приклад провалу держави як управителя спільних благ. Здавалося б, відповіддю мало стати посилення спроможності громадянського суспільства, розвиток механізмів безпосередньої демократії та реального контролю народу над публічними ресурсами. Але проєкт нового ЦК фактично рухається у протилежному напрямі.
Він цементує антинародний підхід: вибудовується навколо абстрактної автономії приватних прав, але майже не бачить колективного інтересу, спільного блага та самого Українського народу як суб’єкта.
Це особливо помітно у конструкції «права власності Українського народу». Проєкт повторює конституційну формулу про належність народу: землі, надр, вод та інших природних ресурсів (ст. 413), але одночасно не визнає Український народ суб’єктом приватних відносин (ст. 2). Виникає парадокс: право власності є, а власника у системі цивільного права — немає. Народ перетворюється на цивілістичне ніщо.
Тому реальним розпорядником залишається державний апарат. Дивно, що «власність народу» взагалі не викинули з кодексу — мабуть, надто вже очевидним був би конфлікт із Конституцією. Натомість перетворили цю конструкцію на декоративну: народ є «власником» лише на папері.
І це при тому, що логіка статті 13 Конституції, навпаки, спонукає до інституціалізації народу як особливого суб’єкта майнодемократії, співуправління, публічних трастів, цифрової участі громадян, спеціальних способів захисту тощо. Саме це дозволило б відокремити державу від народу та унеможливити чиновницьке свавільне розпорядження спільними благами під прикриттям «державного». Особливо в епоху, коли об’єктами спільного інтересу стають не лише надра чи ліси, а й цифрові дані, культурна спадщина, історичне середовище міст, просторове планування, алгоритми державного управління. Але все це спільне благо залишено поза кодексом. Розробникам ЦК це просто не цікаво.
Читайте також: Положення чинного ЦК України не застосовуються до правочинів, учинених до набрання ним чинності, зокрема й щодо нікчемності
Натомість проєкт ЦК дедалі виразніше підходить до суспільного та державного як до чогось меншовартісного. Це видно в багатьох положеннях:
– ослаблення захисту публічного власника у спорах із добросовісним набувачем;
– казуїстичне обчислення позовної давності з моменту внесення запису до реєстру;
– легалізація конструкцій посідання із ризиком розмивання класичного речового захисту;
– сумнівна ідея письмової заяви про недійсність договору поза повноцінною судовою процедурою;
– послідовне відторгнення державних підприємств із системи цивільного права як «аномалії» приватноправового порядку.
У підсумку вимальовується доволі цілісна ідеологія: кодекс, який галасливо говорить про «тисячолітнє державотворення» у преамбулі, але структурно майже не залишає місця ані для народного суверенітету у сфері спільних благ, ані для належного захисту публічних інтересів.
І це вже не просто питання юридичної техніки. Це питання того, кому саме належатиме Україна після натискання зелених кнопок за новий ЦК.
Олег ПОДЦЕРКОВНИЙ, д.ю.н., професор
Джерело: Юридичний вісник України
