Законодавство
Відмову у задоволенні скарги на рішення, дії чи бездіяльність, вчинені органом влади – відповідачем на виконання рішення суду, можна оскаржити в апеляції
Конституційний Суд України визнав неконституційними приписи ч. 1 ст. 294, ч. 6 ст. 383 Кодексу адміністративного судочинства України в тім, що вони унеможливлюють апеляційне оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку ст. 383 КАСУ (Визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень – відповідачем на виконання рішення суду).
Заявник, обґрунтовуючи твердження щодо неконституційності оспорюваних приписів, зазначив, що ними не встановлено право на апеляційне оскарження ухвали про відмову у задоволенні заяви, поданої в порядку ст. 383 КАСУ, водночас встановлено право на апеляційне оскарження ухвали про задоволення такої заяви. Таке нормативне регулювання, на думку Заявника, є проявом законодавчої дискримінації і порушенням ч. 1 ст. 24 та п. 1 і 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України, оскільки рішення, ухвалене на користь держави, апеляційному оскарженню не підлягає, а ухвалене не на її користь – може бути оскаржено в апеляційному порядку (виділено ред.).
Читайте також: Дискримінаційні умови праці педагогів-пенсіонерів визнано неконституційними
Суд зазначив, що з принципу «верховенства права» (правовладдя) та вимоги утвердження і забезпечення права особи на судовий захист, що його як загальне право визначено в ч. 1 ст. 55 Конституції України, а в її частині другій виокремлено гарантоване право на оскарження до суду рішень, дій або бездіяльності органів публічної влади, їх посадових і службових осіб, випливає обов’язок держави в особі органу законодавчої влади запровадити юридичний механізм реалізації права особи на судовий захист, зокрема в ділянці судового захисту прав і свобод особи у сфері відносин за публічним правом.
Такий юридичний механізм має забезпечувати дієвість права особи на судовий захист, що виявляється в запровадженні законом процесуальних можливостей для реального захисту та поновлення порушених прав і свобод особи, особливо в ситуації, коли це порушення спричинено рішеннями, діями або бездіяльністю органів публічної влади, їх посадових і службових осіб.
Суд звернув увагу, що «адміністративне судочинство є стрижневим елементом демократичного врядування, а його дієвість – засадничою для будь-якого суспільства, ґрунтованого на правовладді»; «у юридичних відносинах між особою – з одного боку, і державою (в особі органів державної влади) та іншими органами публічної влади – із другого, особа завжди є слабшою стороною. Саме тому в державі, керованій правовладдям, мають діяти адміністративні суди, метою діяльності яких є захист особи супроти держави».
Читайте також: Визнано неконституційною норму, якою прокурорів попередили про можливе майбутнє звільнення
Проаналізувавши приписи ч. 2 ст. 3 Конституції України в системному зв’язку з приписами ч. 1 ст. 8, ч. 1, 2 ст. 55, ч. 5 ст. 125, п. 1, 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України, Суд дійшов висновку, що «законодавець для забезпечення дієвості правовладдя, права особи на судовий захист в адміністративному судочинстві, гарантій його реалізації, мети діяльності адміністративних судів повинен запровадити такий юридичний механізм здійснення адміністративного судочинства, за якого особа в судовому процесі не перебуватиме в гіршому процесуальному становищі порівняно з державою в особі органів державної влади, а також іншими органами публічної влади, їх посадовими і службовими особами, та матиме реальну процесуальну можливість захистити і поновити свої порушені права, свободи та інтереси, зокрема завдяки наявності потрібного у зв’язку із цим обсягу права на судовий захист».
Також Суд наголосив, що судовий захист та поновлення прав, свобод, інтересів особи, що зазнали порушення внаслідок ухвалення рішень, учинення дій або бездіяльності органами публічної влади, їх посадовими і службовими особами, неможливий без забезпечення виконання судового рішення, ухваленого на користь особи.
Судовий контроль за виконанням судового рішення є щонайпершим елементом в юридичному механізмі забезпечення виконання судового рішення, особливо в разі, коли таке судове рішення ухвалено на користь особи в юридичному спорі супроти органів публічної влади, їх посадових і службових осіб.
Суд дійшов висновку, що законодавець, ухваливши оспорювані приписи, якими не встановив для особи-позивача права оскаржити апеляційним порядком ухвалу суду про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку ст. 383 КАСУ, не виконав головного обов’язку, покладеного на нього приписами ч. 2 ст. 3 Конституції України, оскільки законодавчо не встановив дієвого судового контролю за виконанням судового рішення, не забезпечив права особи на судовий захист в адміністративному судочинстві та гарантій його реалізації, як-от: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, право на апеляційний перегляд справи, обов’язковість судового рішення, що є неодмінними вимогами правовладдя як засади конституційного ладу в Україні, вираженої через формулу: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» (ч. 1 ст. 8 Конституції України).
З текстом Рішення Суду можна ознайомитись за посиланням.
