Думка експерта
Добровольці. Чому влада не шанує українських патріотів, які самі пішли захищати рідну землю? Частина 2
Закінчення. Початок
 Олексій Баганецьзаступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України, віце-президент Світового конгресу українських юристів, адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, стрілець Тероборони м. Києва |
Здавалося б Апеляційний суд у цій зрозумілій для стану війни ситуації поставив юридичну крапку – виправдувальний вирок набув законної сили. Слідчі Національної поліції та прокурори Київської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону мали б заспокоїтися та дати можливість Іллі Лорткіпанідзе спокійно продовжувати захищати Україну на передовій. Але, як виявляється, – ні. Двадцять першого лютого цього року ще один прокурор, вже третій, Київської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону подав до Касаційного кримінального суду Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року та просив скасувати її, а також призначити новий розгляд справи у суді апеляційної інстанції.
Незважаючи на те, що для мене правова сторона даної ситуації цілком зрозуміла і я не маю будь-яких сумнівів в законності і обґрунтованості судових рішень що першої, що другої інстанцій, все ж таки, на деяких моментах цієї касаційної скарги спеціалізованого прокурора буду змушений зупинитися. Зокрема, ця прокуратура так і не визнала беззаперечний факт проведення обшуку в квартирі Лорткіпанідзе І. І. – 18 квітня 2022 року, приблизно о 09:00 ранку, без участі понятих та без проведення відеозйомки, на чому й обґрунтували свої рішення суди першої та апеляційної інстанцій, продовжуючи наполягати на законності наявного у провадженні протоколу обшуку, складеного в той день, але лише з його початком о 13:30.
До речі, прокурор саме з цією метою, наприклад, продовжував не помічати показання обвинуваченого про те, що один із працівників СБУ, які зранку увірвалися до нього в квартиру, погрожував йому фізичною розправою, якщо він відмовиться видати боєприпаси і вибуховий пристрій. Більше того, в зазначеній касаційній скарзі дійшло до повного маразму, коли прокурор стверджує про те, що суд, вирішуючи питання про вплив порушень порядку проведення процесуальних дій на доказове значення отриманих у їх результаті відомостей, повинен був, насамперед, з’ясувати вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити наскільки процесуальні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання. В мене склалося враження, що цей прокурор намагається «переписати» наявний процесуальний Кодекс, прямо ігноруючи вимоги ч. 1 ст.87 КПК України.
Не маючи будь-яких переконливих підстав для оскарження наведеної вище ухвали апеляційного суду, спеціалізована прокуратура «опустилася», вибачте, до того, що почала докоряти апеляційному суду тим, що суд першої інстанції помилково зіслався на ч. 4 ст. 223 та ч. 10 ст. 263 КПК України, коли називав недопустимим доказом згаданий вище протокол обшуку, у той час, коли таке могло бути чисто механічною помилкою (ч. 4 замість ч. 7 ст. 223 і те ж саме стосується ч. 10 ст. 263 замість ч. 1 ст. 236, в якій ідеться про те, що обшук проводиться слідчим і прокурором, а не співробітниками поліції чи СБУ, які фактично його і провели в квартирі Лорткіпанідзе І. І. без понятих і без фіксації на відео).
І це все, зверніть увагу, прокурор здійснює замість того, щоб спростовувати той факт, що фактично обшук проводився в цей день, але ще зранку, а не після 13:30, як це вказано в самому протоколі.
Проявляючи й далі свою необ’єктивність при оцінці зібраних у даному провадженні доказів невинуватості виправданого І. Лорткіпанідзе, прокурор абсолютно безпідставно намагався відкинути і показання як обвинуваченого, так і свідків Свинаренка й Саса та понятого Шуткевича, про те, що вилучені в квартирі І. Лорткіпанідзе боєприпаси і вибухові пристрої були здобуті під час участі в бойових діях проти окупантів, не визнав неповноту проведеного досудового розслідування, під час чого, як я уже говорив, не було проведено жодного допиту свідків із числа командира військового підрозділу та побратимів обвинуваченого, з якими він брав участь у боях у Київській та Чернігівській областях, а в той же час пред’явив претензії до суддів з приводу недослідження ними нормативно-правових актів, якими передбачено прийняття й облік трофейного майна, порядок, спосіб і форму видачі його членам ДФТГ, хоча це не мало жодного значення для доведення винуватості І. І. Лорткіпанідзе, який діяв у тих умовах, коли ворог був на підступах до столиці. Та й посилання прокурора на позицію Верховного Суду України з цього приводу було явно невдалим, а саме, тільки вдумайтеся: «незаконним придбанням бойових припасів, вибухових пристроїв слід вважати вчинені дії, пов’язані з їх набуттям (за винятком викрадення, привласнення, вимагання або заволодіння шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем) всупереч передбаченому законом порядку: в результаті купівлі, обміну, привласнення знайденого, одержання як подарунок, на відшкодування боргу тощо».
Тому мені особисто незрозуміло, яке це мало відношення до здобуття боєприпасів і вибухових пристроїв у бою з окупантами. Та, думаю, що й судова колегія Верховного Суду навряд чи з такими доводами погодиться.
Ще більше здивували мене не тільки явно обвинувальний ухил цього прокурора, незважаючи на беззаперечні підстави для визнання І. І. Лорткіпанідзе невинуватим у цьому злочині, а і відкритий виклик з його боку людям, які з перших днів війни не втекли в безпечні райони України чи за кордон, а зі зброєю в руках стали на захист нашої країни, навіть не задумуючись, коли прямо із автомобілів в столиці без будь-яких дозволів одержували в руки автомати, гранати і боєприпаси саме з цією метою. Хіба й такі способи одержання вогнепальної зброї і боєприпасів в тих умовах для захисту своєї Батьківщини може вже бути в майбутньому визнано незаконним придбанням?
Здивувала мене й манера цього прокурора при написанні даної касаційної скарги, чого я раніше ніколи в своїй практиці не зустрічав (це вже мабуть стиль такий у нових «реформованих» прокуратурах), Ви тільки вчитайтесь (дослівно): «Водночас, вбачається, що суд апеляційної інстанції, звертаючись ймовірно до умов воєнного стану, вважає, що можна нівелювати завдання кримінального процесуального кодексу, визначені ст. 2 КПК України, та (мабуть пропустив прикметник «на») власний розсуд вирішивши, хто має бути притягнений до кримінальної відповідальності за незаконне зберігання зброї та боєприпасів, а хто ні». Мало того, що цей прокурор будує свою позицію на припущеннях, що взагалі заборонено не тільки КПК а і Конституцією України, так у мене складається враження, що він взагалі не орієнтується, хто з процесуальних суб’єктів вирішує питання щодо визнання особи винуватою у вчиненні злочину. Або візьміть його інші особисті «міркування», бо інакше їх не назвеш: «Вбачається, що у кримінальному провадженні стосовно І. І. Лорткіпанідзе суди як першої, так і апеляційної інстанції, враховуючи показання обвинуваченого про те, що він збирався використовувати зброю та боєприпаси для відсічі збройної агресії російської федерації проти України, надано привілеї, виходячи лише із незаконного використання зброї, а тому і прийнято рішення виправдати за ч. 1 ст. 263 КК України»? Мало того, що не зрозуміло про які «привілеї» йдеться, так і викладена інформація про використання зброї не відповідає матеріалам провадження, бо про зброю ні в обвинувальному акті, ні у вироку суду і мови не було.
Не витримують жодної критики й доводи прокурора про те, що, начебто, в момент зберігання обвинуваченим вибухових пристроїв і боєприпасів не було будь-якої небезпеки від російської агресії, бо вже на початку квітня 2022 року територія всієї Київської області, начебто, була звільнена від окупантів. Можна лише позаздрити цьому прокурору, бо він чомусь не згадав, що в той час ще велися кровопролитні бої з агресором як на території Чернігівської області, де І. І. Лорткіпанідзе й заволодів у бою цими трофеями, так і Запорізької області, куди він збирався наступного дня їхати разом з військовим підрозділом і де збирався застосувати вказані трофейні боєприпаси і вибухівну. Я вже мовчу про ті важкі бої, які тривають до цього часу на території України, в яких бере активну участь й І. І. Лорткіпанідзе. Продовжуючи необґрунтовано настоювати на відсутності в обвинуваченого виправданого ризику, прокурор договорився (дофантазувався) навіть до того, що збереження в багатоквартирному будинку бойових припасів та вибухових пристроїв, навіть в такій ситуації, начебто, створювало загрозу для життя осіб, які проживають в ньому та могло стати причиною настання інших надзвичайних подій.
Більше того, намагаючись абсолютно голослівно переконати касаційну інстанцію в незаконному застосуванні судами першої і другої інстанції ст. 39 КК України, прокурор «дописався» до того, що сам абсолютно вірно виклав якраз ті підстави, про які і йшлося у виправдальному вироку. А саме: що апеляційний суд не врахував тривалості протиправного зберігання зброї (знову наголошую, що саме вогнепальну зброю обвинувачений і не зберігав) та боєприпасів, місце, обстановку, потенційну шкоду для інших осіб тощо, хоча із матеріалів кримінального провадження чітко було видно, що зазначені вибухові пристрої і боєприпаси (а не зброя) зберігалися в багатоквартирному будинку не кілька днів, тижнів чи, тим більше місяців, а лише одну ніч, бо обвинувачений мав намір вже того ж дня їхати далі воювати на Запорізькому напрямку, при цьому не вчинивши жодних дій із використання цих предметів вдома, тим більше, що й намірів таких у нього не було, а тому, і потенційної загрози для оточуючих під час цієї події не могло бути.
Та і посилання прокурора на Постанову Верховного Суду від 26.07.2023 року не зовсім вдале, бо стосувалося зберігання боєприпасів зовсім в інших умовах, а ніж у даному провадженні, та і рішення суду першої інстанції в тій справі було обґрунтованим зовсім іншими обставинами. Якщо вже треба було посилатись на судову практику касаційної інстанції, то я б рекомендував цьому прокуророві ознайомитися з Постановою Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 04.05.2023 року, де чітко касаційна інстанція зазначає наступне (дослівно): «Зокрема, обвинувачений вказав, що в березні 2022 року працював на забезпечення сил територіальної оборони Збройних сил України, зброю отримав від військових на блок-пості в Київській області з метою відсічі збройній агресії російської федерації, тобто фактично за умов, що мають ознаки стану крайньої необхідності…. В той же час, відповідно до змісту обвинувального акту ОСОБА_8 інкримінувалося те, що він придбав і зберігав вогнепальну зброю, бойові припаси та вибухові пристрої, отримані незаконно, за невстановлених обставин і в невстановлений час, тобто, начебто, за відсутності небезпеки, що безпосередньо загрожувала правоохоронюваним інтересам особи, суспільства і держави». Тобто, виходячи саме з таких обставин, Верховний Суд і погодився, що названа особа теж діяла в стані крайньої необхідності, як і Лорткіпанідзе І. І., який здобув боєприпаси й вибухові пристрої в бою, з метою використання їх для відсічі збройної агресії рф.
Прокурорське «резюме»
Не можу стриматися, щоб не прокоментувати й кінцівку цього «видатного» процесуального документа, який, у цілому, компрометує не лише органи прокуратури, в першу чергу Київську спеціалізовану прокуратуру в сфері оборони Центрального регіону, а й саму державу, яка послідовно, складається таке враження, намагається всіляко «погасити» добровольчий рух в Україні і тим самим полегшити окупанту можливість завоювати нашу землю. Бо як ще, вибачте, можна оцінити таке наполегливе бажання цієї прокуратури добитися засудження добровольця І. І. Лорткіпанідзе за вчинення діяння в умовах крайньої необхідності, під час відсічі збройній агресії рф, я вже мовчу про здобуття доказів в порушення порядку, передбаченого КПК України?
На підтвердження такого неприємного для себе висновку цитую наступні «перли» даної касаційної скарги (дослівно): «Поблажливе ставлення суду до обвинуваченого за незаконне зберігання зброї (хоча цього, ще раз повторюю, не інкримінували обвинуваченому) та боєприпасів в умовах воєнного стану не лише не сприятиме запобіганню вчиненню нових кримінальних правопорушень іншими особами, а навпаки, породить у них впевненість у тому, що можна зберігати за місцем свого проживання будь-яку зброю, гранати тощо й жодного покарання за це не настане».
Далі цей прокурор «відкриває майже Америку», зробивши такий висновок, який виходить за рамки кримінального процесу: «Подібна практика може призвести до глобального використання незаконної зброї, що спричинить шкоду як окремим громадянам, так і суспільству в цілому». На це мені хотілося б вчергове наголосити цьому «колезі», який, скоріше за все, не залишився в Києві після початку повномасштабного вторгнення окупантів в Україну, коли вже під час перебування росіян на околицях столиці військові роздавали сотні тисяч одиниць зброї та боєприпасів прямо з автомобілів по вулицях і дворах міста. Він мабуть теж не знав і не чув повідомлення нинішнього міністра внутрішніх справ про те, що сьогодні на руках у людей знаходиться від 1 до 5 млн одиниць вогнепальної зброї, не кажучи вже про кількість боєприпасів до неї.
Короткий авторський відступ
Те, що рівень професійної підготовки нинішніх прокурорів, після проведення протягом 10 років так званих «реформ», особливо болючих у 2019 – 2021 роках, а факт цього руйнування органів прокуратури безперечний, мене все ще більше вражає ледь не вороже ставлення названих процесуальних керівників до виправданого судом обвинуваченого добровольця. Як після цього пояснити йому та його близьким родичам, а тим більше побратимам по зброї, таке відверте ігнорування його самопожертви заради захисту суверенітету своєї Батьківщини з боку кабінетних прокурорів, які перебувають на мирній території, на відміну від фронтовиків. Тому, ще раз наголошую на безпідставності намагань спеціалізованих прокурорів добитися визнання добровольця І. І. Лорткіпанідзе винним у вчиненні кримінального правопорушення, пов’язаного з добровільною його участю в спротиві окупантам.
Ви тільки вдумайтесь у те, що я змушений додати й те, чого не бажають враховувати наші нинішні прокурори: 24.02.2022 р., у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України та введення воєнного стану в нашій країні, Президент України В. О. Зеленський в своєму виступі закликав кожного, хто має бойовий досвід, приєднатися до оборони України та негайно прибути до відповідних центрів комплектації Міністерства внутрішніх справ (інформація із сайту глави держави).
Й тоді десятки тисяч патріотичних чоловіків та жінок добровільно долучилися до захисту Батьківщини, дехто з власною мисливською зброєю, а значній частині цивільних осіб – добровольцям Міністерство оборони роздавало за власною ініціативою нарізну стрілецьку зброю, про що я вже говорив раніше.
Проте дії всіх цих цивільних добровольців, які в перші дні війни взяли в руки зброю для захисту Вітчизни, брали участь у боях та фізично знищували окупантів, при цьому здобуваючи трофейну зброю і боєприпаси, за допомогою яких надалі продовжували знищувати ворога, відразу потрапили, нехай і формально, але під ознаки злочинів, які описані в досить великому переліку статей Кримінального кодексу України. Законодавче закріплення бойового імунітету, в тому числі й для добровольців, відбулося пізніше. Зокрема, 03.03.2022 р. Верховна Рада України прийняло Закон № 2114-IX «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України», який був опублікований 06.03.2022 p. і набрав чинності 7 березня 2022 року.
Статтею 2 вказаного закону передбачено, що застосування цивільними особами вогнепальної зброї, отриманої відповідно до цього Закону, здійснюється аналогічно до застосування зброї військовослужбовцями під час виконання завдань із відсічі застосуванню зброї агресії проти України в порядку, затвердженому КМУ. Ба більше, положеннями ст. 5 цього Закону передбачено, що цивільні особи не несуть відповідальності за застосування вогнепальної зброї проти осіб, які здійснюють збройну агресію проти України, якщо така зброя застосована на підставі та в порядку, визначених статтями 1 та 4 цього Закону.
Крім того, 15.03.2022 р. Верховною Радою України було прийнято Закон № 2124-IX «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та інших законодавчих актів України щодо визначення обставин, що виключають кримінальну протиправність діяння та забезпечують бойовий імунітет в умовах дії воєнного стану», який набрав чинності 21 березня того ж року. Цим же Законом Кримінальний кодекс було доповнено ст. 43-1 «Виконання обов’язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України», згідно її ч. 1 не є кримінальним правопорушенням діяння (дія або бездіяльність), вчинене в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту та спрямоване на відсіч та стримування збройної агресії російської федерації або агресії іншої країни, якщо це заподіяло шкоду життю або здоров’ю особи, яка здійснює таку агресію, або заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, за відсутності ознак катування чи застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інших порушень законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо ви звернули увагу, то, на жаль, і слідчі Національної поліції, і спеціалізовані прокурори уваги на ці норми чомусь не звернули.
З урахуванням викладеного назву очевидний суспільний парадокс. З одного боку, маємо зовсім молоду людину, справжнього патріота України, який із перших днів повномасштабного російського вторгнення добровільно взяв до рук зброю і став на захист своєї країни. Наголошу: добровільно пішов воювати, не підлягаючи призову навіть за законом про мобілізацію та маючи абсолютну можливість спокійно займатися своїми справами та продовжуючи навчатися. З другого боку – цілий загін силовиків (11 прокурорів і 7 слідчих поліції та невідомо скільки було під час обшуку працівників СБУ), які фактично протягом 2-х років завзято «заганяли» в тюрму цю молоду людину, яка допустила формальне порушення правил поводження з боєприпасами та вибухівкою, може навіть і не задумуючись про це в ті перші напружені дні війни, помножені на повсюдну паніку, в тому числі й у владних кабінетах.
Хоча в чому ж суспільна небезпечність такого формального порушення, за яке так вхопилися поліцейські слідчі та прокурори? Чи можна в умовах війни, коли йдеться взагалі про існування України, до його оцінки підходити за мірками мирного часу?
«Ексцес виконавців»
Якщо силовики не зважають на війну і реальну небезпеку для країни (навіть до сьогодні), то з таким підходом до кримінальної відповідальності можна притягувати й мабуть, десятки тисяч тих киян, які в лютому 2022 року без передбаченого законом дозволу одержали прямо зі складів чи автомобілів у дворах автомати та використовували їх при захисті столиці та в боях на Київщині? Адже у їхніх діях формально також є склад злочину, передбаченого ст. 263 КК України, оскільки вони формально незаконно отримали (виходить, що придбали) цю зброю, носили, зберігали та використовували її. А тепер виходить, що їм також потрібно боятися того, що в майбутньому (коли ситуація стабілізується й про небезпеку в столиці забудеться) до них в житло почнуть вриватися цілими загонами слідчі поліції, СБУ та прокурори, щоб масово «робити» собі показники за ст. 263 КК України?
У зв’язку із ситуацією з добровольцем І. І. Лорткіпанідзе (яка зовсім не поодинока й відображає загальну тенденцію діяльності нинішніх силовиків) взагалі постає принципове запитання: тут мав місце «ексцес виконавців» (конкретних поліцейських та прокурорів) чи такою є нині державна політика? Чи відповідає позиція прокурора, який будь-якою ціною домагається «засадити» молодого бійця-добровольця в тюрму, навіть «висмикнувши» його з передової, політиці нашої держави, яка наразі немає достатніх сил та засобів для свого захисту, приймаючи в такому поспішному порядку досить непопулярний та неконституційний закон про мобілізацію?
Невже, 7 слідчих поліції та 11 прокурорів, які в липні 2022 року склали обвинувальний акт щодо Іллі Лорткіпанідзе, а також спеціалізована прокуратура в сфері оборони, які подавали апеляційну та касаційну скарги, не усвідомлюють, що такими діями вони не стимулюють громадян ставати на захист України від російського агресора та тим самим, навпаки, ослаблюють нашу оборону? Не зрозуміло також, що ними рухає в намаганні вилучити з передової мотивованого бійця-добровольця – звичайна боязнь визнання судом «браку» в їхній роботі (постановлення виправдувального вироку, що констатує безпідставність притягнення особи до кримінальної відповідальності) чи щось інше?
Дивує й ще одне: чи не забагато «спеціалізованих прокурорів» задіяно в розслідуванні такого простого й нескладного в доказуванні «кримінального правопорушення», відсутність якого доведена судом? Можливо, краще було б спрямувати їх зусилля на розкриття вчинених рашистськими військовими десятків тисяч воєнних злочинів проти громадян України ‒ у тих же Бучі, Гостомелі, Бородянці, я вже мовчу про Чернігівщину, де І. Лорткіпанідзе, начебто, «незаконно придбав» ворожі боєприпаси й вибухові пристрої? Чи все таки прокурори та поліцейські вважають, що дії наших громадян, таких, як Ілля Лорткіпанідзе, є більш небезпечними ніж вчинення росіянами воєнних злочинів проти українців? Питань багато, і суспільство чекає на них відповіді, в тому числі й справедливості та захисту прав і свобод наших громадян, в першу чергу тих, хто добровільно встав на захист своєї Батьківщини від зовнішнього ворога. Надій мало, чесно кажучи, але в цьому провадженні всі ми очікуємо «останню крапку» від нашої найвищої судової інстанції. А вже із такими горе-прокурорами нехай розбирається новий Генеральний прокурор, якщо він буде здатний це зробити.
Слава Україні!
Слава Збройним Силам!
Слава добровольцям територіальної оборони!
Джерело: Юридичний вісник України
