В Україні
Державоцентричність чи людиноцентричність: що принесе нам кращі перспективи і перемогу у війні?
Із наближенням Дня Незалежності все актуальнішим стає питання: а що ми, врешті-решт, будуємо, яку державу творимо за її якісними та кількісними характеристиками?
Сенс творення нової Української держави свого часу висловив Леонід Кучма. Ще в 1992 він, будучи Прем’єр-міністром України, «видав на гора» історичну фразу: «Скажіть мені, яку країну треба побудувати, і я її побудую». Тоді нам здавалося, що ми почали будувати державу свободи проти держави тиранії, державу сучасної цивілізації проти радянської державоцентричності, державу для людини, але не людину для держави.
Читайте також: Пріоритетні завдання інформатизації на 2024-2026 роки: безпека і оборона
Тоді, на початку доби Незалежності це було настільки очевидним, що обрій державного будівництва малювався світлими кольорами. І на нашому боці, як здавалося, була моральна перевага над минулим, яка стала «м’якою зброєю державного будівництва». Але питання державотворення сьогодні перетворилося у війну за незалежність. Ця війна стала новою реальністю, яка суперечить логіці міжнародного права і яке було й залишається на нашому боці, природною моральною вищістю потерпілого над нападником тощо. Водночас, як видається, в якийсь час ми виявилися в дечому схожими на північних сусідів (не дивуйтеся) набагато більше, аніж нам би того хотілося й аніж ми готові те визнати. Бо, врешті-решт, ми побудували неефективну державу на чолі з галасливими корумпованими можновладцями. Виявилося, що в країні наявний брак стратегічного мислення, політична ж еліта має бажання конвертувати чужі трагедії у власні статки, а частина населення готова, часто-густо, воювати «чужими життями» до переможного кінця. Загалом – маємо прірву між ідеологічними установками та реаліями правового життя.
Події останніх двох з половиною років війни з рашизмом загострили небезпечні радянські стереотипи, які проявляються настільки виразно, що деякі факти вже неможливо інгорувати. Головна їх ознака – державоцентричність. Людина для держави (незалежно від якості останньої), а не держава для людини. І цим ми радикально відрізняємося від європейських країн, куди так декларативно прагнемо. Звісно, що ці стереотипи (щодо ролі держави) проявляються й на фронті. Повна безкомпромісність та знайомий із нашого дитинства лозунг «Мы за ценой не постоим!» допомагають віднаходити чудеса героїзму та досягати неможливого, при тому це неможливе далеко не завжди ефективне. І природно, що всю цю сутнісну схожість із північними сусідами ми прикриваємо зовнішньою маніфестацією нашої інакшості. Бо звідки в нас енергія і парад топонімічних перейменувань, своєрідний кенселінг на російськомовну літературу (навіть на ту, яка написана українцями), бажання героїзувати історію в ключі одвічної боротьби Українського народу за звільнення від російського імперського ярма тощо. Стали нормою неофіти (незаплямовані єрессю москвофільства політики й держслужбовці). Цікаво, а хто з них зможе зацитувати щось по памʼяті творів В. Стуса чи Л. Костенко, а хто найкращий із сучасних письменників, чи досліджував хтось коріння «імперськості» частини української культурної еліти?
Читайте також: 6 завдань програми утвердження національної та громадянської ідентичності
Водночас, нерідко за українською вишиванкою ховається та сама «радянська людина» – жадібна та сервільна. І за постпатріотичним «славословієм» треба уважно дивитися за тим, крали ці руки чи не крали? Час райдужного сприйняття гасел і політичних «програм-заманух» минув. Головне, ми не повинні бути інфантильними. Так, є установка на вступ до НАТО та ЄС, установка на покарання росії сильними демократіями за агресію і зневажання міжнародного права, які підтримує суспільство. Водночас, навіть приниження «неправильних патріотів» – теж інфантильність. Це те, що робить нас схожими на агресивних сусідів. Але ж ми інші. Важливою перевагою українців у цьому смертельному протистоянні з російською навалою є бойовий дух, відданість певним засадам та ідеалам, громадянська свідомість і патріотична мобілізація. Хоча останнє – тема особлива й про це дещо пізніше.
Віктор Ковальський
Джерело: Юридичний вісник України