Ідея соборності України: політико-правовий дискурс

Двадцять другого січня в день проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки Україна відзначила День Соборності. Офіційно це свято встановлене Указом Президента України «Про День Соборності України» від 13 листопада 2014 року № 871.

Марія Чорна докторка філософії в галузі права, здобувачка

Федір Медвідь доктор наук у галузі політології, кандидат філософських наук, докторант, академік Міжнародної академії безпеки життєдіяльності

Запорука нашої державності

Сама ідея соборності генетично закладена в українцях із давніх-давен. Від часів феодального дроблення Київської Русі вона стала однією із запорук збереження нашої державності та національного самоусвідомлення. У найважчі часи національної історії кращі сини України озброювалися нею для боротьби з ворогами. Ідея соборності немислима без ідеї державності, без національного поступу, бо в нашому народі ніколи не затухала ватра надії на відновлення державотворчого життя й відчуття належності до великої соборницької та єдинокровної нації (Медвідь Ф. М., Твердохліб А. І., Урбанський М. В. Філософсько-правовий вимір ідеї соборності України // Соборність як фундаментальна складова ідеології українського націоналізму. Матеріали ІХ Всеукраїнської наукової конференції з міжнародною участю. Івано-Франківськ, 16–17 квітня 2021 р./ О. М. Сич. Івано-Франківськ: Лілея НВ, 2021. С. 93–98). Після більш як століття по ліквідації Гетьманщини український народ був поділений між двома імперіями – Австро-Угорською та російською. Навіть будучи поділеними між кількома чужинними державами українці завжди вірили й сподівалися на національне об’єднання.

Читайте також: Чи гарантує Конституція ваше право на особистий прийом?

Сам термін «соборність» у загальному розумінні означає єднання людей на основі толерантності, свободи, демократії, віротерпимості й культури в широкому розумінні цього слова, тобто культури політичної, правової, моральної, релігійної атеїстичної, міжнародних відносин тощо. Він традиційно вживається в науці та політичній практиці як відображення процесів згуртування споріднених ідеологічних і суспільно-політичних рухів. Про це свідчить, зокрема, використання терміну «соборність» для визначення об’єднавчих конфесіональних процесів християнства, мусульманства, іудаїзму та інших світових релігій, а також реалізація політичної стратегії імперських супердержав (Римська імперія, Візантія, російська імперія, радянський союз та ін.).

У новітні часи ідея соборності стала пов’язуватися з консолідаційними етнонаціональними процесами, становленням і розвитком національної державності. Так, питання соборності було нейтральним у доктрині і практиці ідеологів українського націоналізму, зокрема, Д. Донцова та М. Міхновського (Сич О. Соціально-консервативний націоналізм: теорія і політика. – Івано-Франківськ: Вид-во «Лілея НВ», 2019. C. 155–175; Медвідь Ф. М., Чорна М. Ф. Політико-правова доктрина Миколи Міхновського (до 150–річчя від дня народження)// Юридичний вісник України. 2023. № 15–16. 17. 30 квітня. С.34–37).

Ідея соборності: релігійно-філософський погляд

Поняття «соборність» виступає ключовим релігійно-філософської думки ХІХ – ХХ століть. Так, соборність визначалася А. Хом’яковим, а пізніше М. Бердяєвим, як подолання конфлікту між індивідуальністю і колективом у суспільному діянні любові, як духовне єднання людей безпосередньо один з одним, вільне від диктату держави й політичних структур. Згаданий А. Хом’яков, як один із засновників слов’янофільства, протиставляв православний тип духовного єднання в любові більш формально і зовнішньо організованим католицькій та протестанській спільнотам. У його філософській системі соборність постає як особливий вид людської спільності, що характеризується свободою, любов’ю та вірою. Він протиставляє соборність механічній спільності людей, тобто йдеться не про кількість об’єднаних людей, а про спосіб їхнього єднання, його якість. Соборність, на думку А. Хом’якова, невпізнанна й не дана ані в чуттєвому, ані в раціонально-логічному досвіді пізнання, бо вона пізнається не ззовні, а з середини, у своїй цілісності, яка репрезентує єдність індивідуальності та спільності. Згідно його теорії соборність є зразком справжньої соціальності, яка, незважаючи на свою тотальність, має не насильницький і не примусовий характер. Основа спільності – свобода, джерело якої – не індивідуальність, а суспільність. Творіння здійснюються вільно, закладаючи свободу в саму структуру людського єства. Водночас реалізація цієї свободи можлива лише в об’єднаному людстві. Індивідуальність і суперечність індивідуальних інтересів, з погляду А. Хом’якова, є результатом відчуження від початкової цінності людського буття. Досягнення цієї втраченої цільності пов’язане зі встановленням такого суспільного життя, в основі якого буде духовність.

У подальшому ідеї А. Хом’якова розвивали М. Булгаков, П. Флоренський, А. Красавін, й особливо С. Франк та інші. Так, М. Федоров наголошував, що справжнє духовне єднання людей по типу Божественної Трійці відбудеться в ім’я «спільної справи» – спільної праці задля перемоги над смертю і загального воскресіння.

У філософській системі В. Соловйова ідея соборності була пов’язана з ідеєю всеєдності: людство розглядалося як соборний або суспільний організм, а соборність визначалася як пошук людьми в житті такої форми всеєдності, яку вони мають у Бозі. Релігійно-філософська думка розглядала ідею соборної свідомості як факт слов’янської ментальності. Персоналістичним уособленням соборності В. Соловйов, М. Булгаков, Г. Фроренський вважали Святу Софію – як соборний, зібраний воєдино Всесвіт, як всесвітнє соборне буття людей, культури і природи. Загалом ідея соборності корелювала з історіософічною ідеєю (яку розділяли практично всі предстаники релігійної філософії від ранніх слов’янофілів до О. Лосєва) про те, що дух індивідуалізації й відчуження, який домінує в сучасній Європі, має бути замінений духом нової органічної епохи людства (Кіхно О. Cоборність // Філософський енциклопедичний словник. К.: Абрис, 2002. С. 591).

Неподільність суспільства і держави

Соборність України як об’єднаність, цілісність, неподільність суспільства і держави, має кілька вимірів: соборність її земель, державності, громадськості, правової, політичної і громадянської культури, духовності тощо. Українська ідея соборності почала набувати сучасного змісту ще в епоху нової і новітньої історії, в ході національно-визвольних змагань, етнонаціональних консолідаційних процесів, розв’язання національно-державних проблем. Історичні коріння та передумови соборності, на думку дослідників, вимальовуються вже в ході об’єднання земель України-Руси в княжу добу, в період формування українського козацтва як консолідаційного ядра становлення української нації, національно-визвольної війни українського народу в другій пол. ХУІІ ст. (під проводом Богдана Хмельницького) (Медвідь Ф. М., Чорна М. Ф. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний як фундатор геополітичної доктрини України ( до 400-річчя Хотинської битви) // Боротьба українського народу за ідентичність та державність через призму століть (до 400-річчя Хотинської битви та 100-річчя національно-визвольного руху на територіях Поділля початку 20-х років ХХ ст.)/ Матеріали міжрегіональної історико-краєзнавчої конференції. З грудня 2021 р., м. Бар Вінницької області. Вінниця: ПП Балюк І.Б., 2022. С. 27–34).

Читайте також: Подвійні стандарти уряду: наступ на права пенсіонерів і підрив довіри до держави

Нових барв і глибини ідея соборності України набуває в середині ХІХ – на початку ХХ століть: українофільство Кирило-Мефодієвського товариства, «Руська трійця», ідеї Т. Шевченка, П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка, В. Антоновича, Д. Донцова, М. Міхновського, В. Липинського, М. Грушевського, діяльність громад, Наукового товариства ім. Т. Шевченка, українських національно-демократичних партій, Центральної Ради, Української Народної Республіки тощо.

Центральними проблемами в ході реалізації української ідеї соборності протягом багатьох століть виступали формування національної самосвідомості, об’єднання українських етнічних територій, які протягом тривалого часу були роз’єднані кордонами сусідніх держав (росія, Польща, Литва, Австро-Угорщина, Румунія, Чехословаччина), створення незалежної, самостійної держави. Рух за соборність, тобто об’єднання українських етнічних земель у незалежній державі, особливо посилився на початку. ХХ століття. Значною історичною подією того часу став Акт Злуки УНР і ЗУНР 1919 року, проголошення якого й відзначається щороку в нашій держав 22 січня як офіційне свято – День соборності України. Важливим етапом у реалізації ідеї соборності стало входження у 1939 р. західноукраїнських земель до складу УРСР. Процес формування нових кордонів України завершився після Другої світової війни, коли до УРСР ввійшли також споконвічні українські землі – Північна Буковина і Закарпаття. У 1954 році до складу України було передано Кримську область.

Ідея соборності знайшла політико-правове закріплення в Акті проголошення незалежності України 1991 року й Конституції України. В нових умовах реалізації ідеї соборності України постають і нові проблеми, пов’язані передусім з теоретичним і методологічним осмисленням найважливіших факторів, що визначають механізм цього процесу. До практично-політичних чинників реалізації ідеї соборності в умовах демократизації слід віднести й формування етнічної, міжетнічної та соціально-класової єдності громадян України, збереження цілісності території держави, зважену внутрішню і зовнішню політику, толерантне ставлення до всіх політичних партій, громадських рухів й угрупувань, визнання єдиної, соборної української християнської церкви та уважне ставлення до інших релігійних конфесій, руху екуменізму.

Феномен соборності в умовах війни

В умовах повномасштабного воєнного вторгнення росії в Україну нового розуміння та осмислення вимагає й сутність феномену соборності, національної та політичної єдності, консолідованості суспільства у відстоюванні територіальної цілісності країни, бо тимчасово окуповані Крим, частини Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської, Харківської, Миколаївської областей – це теж Україна. Під час деокупаціії цих територій, що виступає як процес у царині політико-правового фронту з питань протидії російській агресії, відновлення територіальної цілісності України, захисту прав наших громадян в умовах війни й окупації та притягнення до юридичної відповідальності держави агресора, а також осіб і організацій, винних у скоєнні воєнних злочинів, колабораційній та іншій антидержавній діяльності, питання нашої єдності і соборності набуває архіважливого значення.

Читайте також: Чи довіряють українці правовим інститутам?

Замість висновку

Отже, політико-правовий дискурс соборності української державності означає, що Україна має свою єдину, вільну, суверенну, демократичну, правову і соціальну національну державу, яку створив сам Український народ. Соборність – це державна, територіальна, суспільна, духовна консолідація всіх громадян України. Соборність залишається актуальним національним завданням, а День Соборності є приводом нагадати про єдність і неподільність українських земель, зокрема тимчасово окупованих. У нових історичних умовах реалізації ідеї соборності важливу роль повинно відігравати формування в громадян України правової, політичної і громадянської культури системою продуманої гуманітарної політики.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути