Думка експерта
Оксана Епель: «Судді не створюють правові норми, вони, у кращому випадку, вдосконалюють їх застосування…»
Оксана Володимирівна Епель пройшла свій суддівський шлях від самих початків. По закінченню в 2002 р. Донецького національного університету за спеціальністю «правознавство» працювала консультантом, згодом – помічником судді в Калінінському та Київському районних судах Донецька. У 2007 році була призначена на посаду судді Київського райсуду Донецька. А з часом, у 2013-му році, обрана суддею Київського апеляційного адміністративного суду (нині − Шостий ААС). Вона є суддею-спікером, а ще доктором юридичних наук, доцентом, рекомендована Радою суддів України до обрання суддею Конституційного Суду. Окрім того, за сумісництвом працює старшим науковим співробітником Інституту держави і права імені В. М. Корецького. Є авторкою та спіавторкою понад 70 наукових праць, зокрема монографій, серед яких : «Теоретико-правові основи захисту конституційних соціальних прав людини і громадянина в Україні», «Система соціального захисту в Україні як чинник формування соціальної держави: стан, проблеми та стратегія розвитку» й інші.
А нещодавно Оксана Володимирівна презентувала свою першу ліричну збірку «Шість чуттів», в якій вона у віршах подає свої внутрішні переживання під час російського вторгнення. Читачі були приємно здивовані тонкою лірикою, сповненою глибокого філософського змісту.
Редакції ЮВУ також стало відомо, що минулого року департамент суспільних комунікацій КМДА вибрав для друку коштом міського бюджету 16 книжок, одна із них − «Шість чуттів» Оксани Епель. І рішення щодо цієї книги було одноголосним. Книги були видані з благодійною метою і вже надіслана до бібліотек Києва.
Сьогодні пані Оксана гість ЮВУ. Ми розмовляємо з сильною, впевненою в собі жінкою з твердим характером, докторкою юридичних наук, доценткою, яка, водночас, є тендітною та чутливою матір’ю, що переживає сьогоднішні радощі та болі, як і кожен з нас, та вірить у краще майбутнє України. Її вірші про кохання, війну, наших захисників і надію, а також про те, як треба цінувати кожну життєву мить. До всього сказаного додамо, що минулого року Оксана Епель стала лауреаткою І ступеня Всеукраїнського конкурсу авторської прози та поезії «ЯwriteR», який проходив за підтримки Міністерства освіти і науки та Міністерства культури України.
– Оксано Володимирівно, мені видаються досить цікавими такі поєднання, як суддя і поетеса, науковиця і турботлива мама… Що скажете з цього приводу?
– А для мене, навпаки, все звично. Я завжди вважала, що людина − це багатогранна особистість, і наші ролі не суперечать, а, навпаки, доповнюють одна одну. Лірика − спосіб говорити з душею, спосіб торкнутися глибинних почуттів, які не завжди можна висловити раціонально. Наука − шлях пізнання, прагнення зрозуміти і вдосконалити закони, за якими живе суспільство. А материнська сила − це, мабуть, найприродніший інстинкт, який живить мене в усіх інших сферах життя. Більш того, я переконана, що виховувати дітей потрібно власним прикладом.
Коли я займаюся наукою чи працюю суддею, я все одно залишаюся людиною, здатною співчувати, відчувати й шукати красу в деталях. Це дає змогу не лише бачити факти, але й розуміти людей, причини їхніх вчинків, мотиви. Лірика допомагає говорити про це так, щоб торкнутися серця, а наука − щоб знайти коріння проблеми.
Материнство ж додає сили приймати рішення, залишатися вірною своїм принципам і водночас не втрачати здатності до співпереживання. Можливо, саме тому я не бачу суперечностей між цими ролями − вони всі про любов до людей, про розуміння їхньої складності та прагнення зробити цей світ хоч трохи кращим.
У цьому всьому, насправді, є й психологічна складова. І взагалі в нашуму світі все взаємопов’язано. От, наприклад, працюючи над удосконаленням системи соціального права, я зіткнулася з тим, що мені катострофічно не вистачає знань про психологію мас. До такого поняття, як гідний рівень життя, закріпленого в Конституції України, який я нині досліджую, не наблизитися впритул без знань із психології, тієї ж теорії Маслоу про піраміду потреб, або ж їх доповнення С. Кауфманом в книзі «За межами піраміди потреб». Тому я вступила до ВНЗ і незабаром, сподіваюся, здобуду магістра психології, щоб використовувати ці знання, зокрема, й у сфері правових наук. Я впевненна, що знання з психології будуть корисними і в професії судді, й у вихованні дітей, і в творчості. Всі ці, на перший погляд різні вектори мого персонального розвитку, насправді є складовими одного цілого.
– Це була, так би мовити лірика. Перейдемо до складніших питань. Скажімо, чи є, на Вашу думку, суд на сьогодні невід’ємною частиною системи розподілу влади і в чому Ви вбачаєте цю системність?
– Безумовно, суд – невід’ємна частина системи розподілу влади, і його роль у цьому контексті є фундаментальною. Системність судової гілки влади полягає насамперед у її незалежності та здатності діяти як арбітр між громадянами та державою. Саме ця незалежність дозволяє суду виконувати свою функцію справедливо й неупереджено, забезпечуючи баланс між законодавчою та виконавчою гілками влади.
На мою думку, основа системності суду полягає в дотриманні принципу верховенства права. Це означає, що всі − від пересічного громадянина до найвищих посадовців − повинні діяти в межах закону, а суд має бути тим місцем, де цей принцип захищається безкомпромісно. Відсутність цього балансу призводить до хаосу або узурпації влади, що, в свою чергу, підриває самі основи державності.
Судова система також виконує важливу роль у правозастосуванні, забезпечуючи сталість та передбачуваність правових норм. Коли рішення суду є зрозумілими, обґрунтованими й послідовними, вони сприяють утвердженню довіри до влади та правової культури в суспільстві. Це створює системність не лише у вузькому правовому сенсі, а й на рівні суспільної свідомості. Тому суд є не просто частиною системи розподілу влади, а її серцевиною, що об’єднує та врівноважує інші гілки, надаючи стабільність і легітимність всій державній системі.
– Тепер про джерела права, власне про судове нормотворення. На сьогодні побутують думки, що суди таки створюють правові норми. Як Ви ставитеся до таких тверджень?
− Це питання насправді є складним і дискусійним. Безумовно, суд не створює нових норм права, а лише застосовує вже існуючі, хоча на практиці судові рішення інколи відіграють роль, яка наближається до нормотворчої. Це відбувається в тих випадках, коли суд, розглядаючи конкретну справу, вимушений тлумачити закони або заповнювати прогалини, які існують у законодавстві. Особливо це стосується прецедентного права в країнах англосаксонської системи, де рішення вищих судів фактично стають нормами для аналогічних справ у майбутньому. Навіть у континентальній правовій системі судові рішення вищих судів, як-от Верховного чи Конституційного Суду, нерідко виконують функцію таких собі «орієнтирів», що впливають на подальшу практику.
Водночас, відповідно до Конституції та законодавства України, єдиним органом, який має право ухвалювати закони, є Верховна Рада. Судова влада здійснює правозастосовну діяльність, тобто тлумачить та застосовує чинні норми права в конкретних справах. Однак на практиці ми можемо спостерігати явище, яке умовно можна назвати «фактичним судовим нормотворенням». Це проявляється через формування єдиної судової практики, правових позицій та принципів тлумачення законів Верховним Судом, які де-факто мають обов’язковий характер для судів нижчих інстанцій. У наукових дискусіях судове нормотворення є наслідком так званого «еволюційного тлумачення» законів, коли суд розширює зміст правових норм, враховуючи зміни в суспільстві, нові виклики та ситуації, яких законодавець міг не передбачити. Наприклад, питання цифрових прав, конфіденційності в інтернеті, правовідносини в умовах воєнного стану в Україні − це ті сфери, де суди вимушені тлумачити закон, адаптуючи наявні правові норми до нових, іноді складних реалій та запитів суспільсва. З одного боку, така практика допомагає підтримувати актуальність і гнучкість правової системи, даючи змогу реагувати на нові виклики. З іншого боку, це вимагає від суддів дуже високого рівня професіоналізму та моральної відповідальності, аби така «творчість» не перетворилася на зловживання владою.
– Чи не вважаєте Ви, що судова влада вибудовує окрему комунікацію, окрему спільноту, окрему корпоративну систему в державі?…
– Так, я дійсно вважаю, що судова влада формує окрему комунікацію та певну корпоративну спільноту в межах державної системи, ще є природним і навіть необхідним процесом для забезпечення її незалежності та ефективності. Загалом же, як на мою думку, судова влада повинна зберігати свою відокремленість не лише на рівні повноважень, але й у питаннях професійної комунікації, стандартів та принципів. Особливий професійний менталітет суддів, специфічна правова мова та суворе дотримання етичних норм є тими елементами, які дають їй змогу не піддаватися впливу інших гілок влади та суспільних настроїв. Це – своєрідна «професійна автономія», яка дозволяє суддям зберігати неупередженість та незалежність у прийнятті рішень.
Окрім того, судова корпоративна спільнота сприяє підтриманню високих стандартів правосуддя через систему внутрішнього контролю, обміну досвідом та професійної етики. Інститути на кшталт ради суддів, органів суддівського самоврядування та спеціалізованих навчальних програм створюють внутрішню комунікацію, яка є відокремленою від зовнішнього впливу, але водночас необхідною для підвищення якості судових рішень та довіри суспільства до правосуддя. Втім важливо розуміти, що ця «корпоративність» не повинна перетворюватися на замкненість чи елітарність. Вона повинна бути спрямована на захист принципів верховенства права, а не на створення кастовості. Відкритість судової влади до суспільства, прозорість у прийнятті рішень, доступність до правосуддя − це ті принципи, які повинні врівноважувати корпоративний аспект судової системи.
Читайте також: Розгляд апеляційної скарги у кримінальному провадженні є неналежним, якщо таку скаргу було викладено іноземною мовою без перекладу
Отже, окрема комунікація та спільнота судової влади є цілком виправданими, але лише за умови, що вони не стають самоціллю, а слугують захисту незалежності та ефективності правосуддя. Мій особистий принцип як у кріслі судді, так і в будь-яких інших життєвих ситуаціях – завжди залишатися людиною й бути відкритою до суспільсва.
– Про розміри заробітної плати суддів. Вони завжди були в декілька десятків разів більшими, аніж розміри мінімальної або навіть середньої заробітних плати в державному секторі. Чи не є це викривленням в економіці виплат у державі?
– Це справді дуже чутливе питання, яке викликає багато дискусій у нашому суспільстві. Я розумію обурення людей, коли вони бачать такі значні розриви в зарплатах. Проте я вважаю, що висока заробітна плата суддів є не просто фінансовою винагородою, а частиною інституційної гарантії незалежності судової влади. Суддя не лише розглядає справи та ухвалює рішення − він несе відповідальність за життя, свободу та права людей. Його робота вимагає не лише високої кваліфікації, а й абсолютної незалежності від будь-яких сторонніх впливів − як політичних, так і фінансових. З іншого боку, висока заробітна плата є своєрідним бар’єром проти корупційних ризиків та спроб тиску. Суддя повинен знати, що його фінансове становище не залежить від прихильності чи невдоволення будь-якої зі сторін.
Слід зважати й на те, що судді часто працюють у надзвичайно складних умовах − великий обсяг справ, психологічний тиск, необхідність прийняття рішень, які не завжди будуть сприйняті позитивно як суспільством, так і владою. Висока заробітна плата – це також і визнання цієї відповідальності та важливості їхньої роботи.
Водночас я погоджуюся з тим, що такий значний розрив у доходах не є нормою для суспільства. Хоча в ідеалі він повинен зменшуватися не за рахунок зниження винагороди суддям, а шляхом підвищення доходів у державному секторі загалом. Здорове суспільство повинно прагнути до балансу, коли всі працівники державної сфери, зокрема вчителі, медики (професії дуже мною шановані) отримують гідні заробітні плати, а розриви в їх розмірі не викликають почуття соціальної несправедливості.
Тому я вважаю, що дискусія тут повинна вестися не стільки про зниження заробітних винагород суддям, скільки про економічні реформи, які дозволять підвищити рівень доходів для всіх державних службовців. Потрібно розвивати й удосканалювати сферу державних соціальних гарантій. Це сприятиме не лише зниженню соціальної напруги, але й підвищенню довіри до держави та її інститутів загалом. Саме тому, один із моїх наукових інтересів – це розвиток права соціального забезпечення.
– Про суддівські пенсії. Є численні випадки, які стали відомі останнім часом, коли пенсії нараховуються особам, які тим чи іншим чином порушували в своїй роботі службові обов’язки, а суди приймають рішення про прийняття позитивних рішень щодо таких суддів. Як ви ставитеся до такої практики?
– Перш за все хочу внести ясність. Згідно із законодавством України, правильніше вживати термін «довічне грошове утримання судді», коли йдеться про особливі виплати після завершення суддівської кар’єри. Це поняття закріплено в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» та має значні відмінності від звичайної пенсії. Це утримання виплачується суддям після звільнення в зв’язку з виходом у відставку або за станом здоров’я, а також у разі досягнення пенсійного віку. Основна мета такого утримання полягає в тому, щоб забезпечити незалежність судової влади. Високий рівень матеріального забезпечення знижує ризики корупції та тиску на суддів. Це дозволяє суддям ухвалювати рішення без страху залишитися без засобів існування після завершення суддівської кар’єри внаслідок впливу інших гілок влади «на згадку» про прийняті в минулому судові рішення. Це передбачений законом механізм захисту від будь-якого політичного тиску і переслідування. Фінансування з держбюджету підкреслює особливий статус судової влади. Пенсія фінансується з Пенсійного фонду України, а довічне утримання − з державного бюджету. Розмір виплат пенсії залежить від страхового стажу, сплачених внесків та середньої заробітної плати по Україні, а довічне утримання залежить від розміру суддівської винагороди, тому є значно вищим за пенсію. Пенсія є частиною загальної системи соціального страхування, а довічне утримання передбачено спеціальним законом і є гарантією незалежності суддів. Тож, як бачимо, грошове утримання − це особливий вид виплат, який передбачений спеціально для суддів як гарантія їх незалежності. Воно надається виключно тим суддям, які чесно та сумлінно відпрацювали на посаді судді певний строк і не були звільнені за порушення присяги або за вчинення злочинів. Закон передбачає конкретні випадки, коли суддя може бути позбавлений права на довічне утримання.
Я свідома того, що високі суми довічного утримання часто викликають обурення в суспільстві, особливо в умовах низьких пенсій у державному секторі. Водночас зниження цих виплат могло б знизити рівень незалежності суддів. Разом із тим вважаю, що ця система також потребує реформування для усунення зловживань і підвищення прозорості її функціонування. Інакше це руйнує довіру до судової влади та викликає цілком справедливе обурення в суспільства.
На мою думку, потрібно чітко розмежовувати тих, хто чесно працював, і тих, хто порушував закон або зловживав службовим становищем. На жаль, нинішня система іноді дозволяє уникати відповідальності тим, хто втратив довіру суспільства, і навіть після гучних скандалів такі особи можуть продовжувати отримувати грошове утримання. Втім ідеться про вдосконалення законодавства. Але це вже складне дискусійне питання, відповідь на яке виходить за межі короткого коментаря в цьому інтерв’ю.
– Як мені відомо, під час війни побільшало соціальних спорів. Виникла ситуація, яку іменують як «правовий дефолт», адже навіть за умови абсолютного наповнення штатів судів не вистачить ані суддів, ані бюджету для розгляду усіх цих справ. Чи не з цим пов’язаний такий довгий термін розгляду судових адміністративних справ протягом півроку, а подекуди й рік? Чи не могли б Ви прояснити дану ситуацію?
– Так, ситуація, яку ви описали, справді є критичною для судової системи України в сучасних умовах. Це явище цілком доречно називати «правовим дефолтом», адже воно характеризується неможливістю держави забезпечити своєчасний і ефективний розгляд усіх судових справ через надмірне навантаження на судову систему. Правовий дефолт є серйозним викликом, що вимагає негайних рішень на рівні законодавства та судової реформи. Без системних змін судова система ризикує втратити довіру суспільства та можливість виконувати свою головну функцію − забезпечувати справедливість. Тому необхідний комплексний підхід – від спрощення процедур для малозначних справ до суттєвого збільшення фінансування та кадрового забезпечення судів.
Окремою категорією тут дійсно виступають так звані соціальні спори. Війна призвела до лавиноподібного збільшення справ про виплати компенсацій, соціальну допомогу, пенсійне забезпечення тощо. Спрощені провадження щодо невеликих сум, які зазвичай розглядалися швидко, тепер накопичуються у величезній кількості. З одного боку, потреба людей у судовому захисті збільшилася, а з іншого боку – судова система ще до повномасштабного вторгення функціонувала в складних умовах браку суддів. Наразі внаслідок тривалої судової реформи та повільних конкурсів на заміщення вакантних посад у багатьох судах критично не вистачає суддів. І така ситуація лише загострилася нині. Деякі судді були мобілізовані або призупинили діяльність через безпекові ризики, чимало приміщень судів взагалі були зруйновані ворожими атаками. Зрозуміло, що державний бюджет в умовах війни спрямований на першочергові потреби: оборону, підтримку армії та гуманітарні витрати. Фінансування судової системи відбувається за залишковим принципом, що ускладнює забезпечення матеріально-технічної бази та гідної заробітної плати працівників апаратів судів. Є ще проблеми зі зв’язком та електропостачанням, постійні тривоги через обстріли також ускладнюють роботу суддів, які й без того працюють у надскладних умовах. Я не буду перелічувати всі проблеми, які й без того є загальновідомими.
Справді, стаття 6 Європейської конвенції з прав людини гарантує кожному право на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку. Однак Конвенція допускає врахування виняткових обставин, зокрема ситуацій, пов’язаних із війною та іншими форс-мажорними обставинами, які об’єктивно унеможливлюють дотримання цих строків. Умови війни в Україні створюють низку поважних причин, які Європейський суд з прав людини розглядає з урахуванням обставин справи. Це включає як об’єктивні фактори (руйнування судової інфраструктури, загроза життю суддів і сторін, неможливість дотримання строків через військові дії), так і суб’єктивні фактори (перевантаженість судів, нестача кадрів, евакуація). Слід віддати належне українським суддям, які попри все залишаються відданими присязі й виконують свій обов’язок в означених складних умовах. Для прикладу наведу деяку статистику. Так, за інформацією , яка розміщена на офіційному сайті Верховного Суду у 2024 році до КАС ВС як касаційної інстанції надійшло 52 092 справ та матеріалів, що є рекордним показником. Тож лишається тільки плекати надію про якнайшвидшу перемогу над ворогом, завершення розпочатих судових реформ і розбудову України.
– Свого часу ви висловлювалися про те, що авторитет та довіра є запорукою діяльності адміністративних судів. Хоча й тут проблема, адже авторитет невисокий, а довіра бажає кращого. Що врешті-решт потрібно для досягнення мети підвищення якості судочинства, реального втілення в ньому принципів верховенства права і законності та приведення його у відповідність з міжнародними стандартами?
– Так, дійсно, велика кількість звернень громадян до адміністративних судів, на чому я наголошувала вище, з одного боку, може свідчити про відносну довіру громадян до судової системи як останньої інстанції захисту своїх прав, а з іншого – цього зовсім недостатньо. Хоча до певної міри це є позитивним сигналом, адже вказує на те, що громадяни вірять у можливість відстояти свої права через судові механізми. Але справжня довіра до судів, як на мою думку, базується не на кількості позовів, а на багатьох інших чинниках. Це – багатовимірне явище. Довіра до судів не є чимось абстрактним − це результат спільної системної роботи всіх трьох гілок влади і громадянського суспільства. Для досягнення цієї мети, як гадаю, необхідно посилити незалежність суддів від будь-якого зовнішнього впливу, забезпечити повну прозорість та підзвітність діяльності судів, підвищити рівень професійної підготовки суддів і прозорість конкурсних процедур, забезпечити належне фінансування, імплементувати міжнародні стандарти до національного законодавства та прагнути цих стандартів практиці, а не лише на папері. Як бачимо, судова влада не взмозі вирішити всі ці питання самостійно.
Як раніше, так і нині я наполягаю, що незалежність судової влади є базовим принципом у демократичному суспільсві, без якого неможливо забезпечити довіру до суду. На жаль, сьогодні часто можна спостерігати випадки політичного впливу на суддів, цькування їх, викривлення інформації щодо суддів у ЗМІ, що значно підриває авторитет усієї судової гілки влади. Мають бути посиленні гарантії захисту суддів від переслідувань, тиску з боку інших гілок влади, огульних звинувачень, а відповідальність суддів має бути персоніфікованою й невідвопротньою. Недарма рекомендації Венеційської комісії та чисельні рішення Європейського суду з прав людини наголошують, що незалежність суддів є ключовою умовою для верховенства права. Забезпечення незалежності потребує не лише фінансових гарантій, а й захисту від політичних впливів. Рішення ЄСПЛ та рекомендації Венеційської комісії повинні бути не лише формально враховані, а й реалістично імплементовані як у національне законодавство, так і в судову практику.
Прозорість судових процесів, відкритість перед суспільством дозволяє громадянам бачити процес зсередини і розуміти логіку судових рішень і роботу суду з середини. Це значно підвищує авторитет судів. Високопрофесійний суддівський корпус є також одним із найбільших вагомих чинників довіри до суду. Високий рівень професіоналізму, підвищення кваліфікації кожним суддею дозволяє уникати помилок і робить судові рішення більш обґрунтованими та авторитетними.
Ну і резюмуючи, зазначу, що безумовно постать кожного судді є надзвичайно важливою для авторитету всієї гілки судової влади. Судді є не лише втіленням закону, але й уособлюють справедливість, незалежність та професіоналізм судової системи. Довіра громадян до судів великою мірою залежить від особистої репутації, компетентності та етичної поведінки кожного судді як на робочому місці, так і в побуті. Якщо суспільство довіряє конкретним суддям, це автоматично підвищує довіру до судової влади в цілому. І навпаки, випадки корупції, упередженості або неетичної поведінки окремих суддів підривають авторитет не тільки цього судді, а й усієї судової системи. Тому кожен суддя має неухильно дотримуватися закону, суддівської етики, бути взірцем для наслідування.
Дякую вам, пане Вікторе, за ці складні запитання. Деякі з них могли б бути окремими темами розмови. Й хоча мої відповіді й не вийшли достатньо розгорнутими з огляду на обмежений обсяг публікації та часові рамки нашого спілкування, сподіваюся, що головні його тези стануть корисними і цікавими читачам ЮВУ.
– Дякуємо за змістовні та цікаві відповіді.
Спілкувався
Віктор Ковальський
Джерело: Юридичний вісник України
