Думка експерта
Санкції проти українських громадян як виклик правовій державі
Вибачте, але в мене особисто інколи складається враження, що влада не протидіє загрозам національній безпеці нашої держави в умовах повномасштабної війни, а просто зводить рахунки з неугодними, обходячи правові механізми й підміняючи судові рішення політичними санкціями. При цьому я мимоволі згадую основоположні принципи права, які ще під час навчання в юридичному вузі навіть у радянські часи, здавалося, були непорушними.
 Олексій Баганецьзаступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України, віце-президент Світового конгресу українських юристів, адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, стрілець Тероборони м. Києва |
Коли принципи права «поставлені на паузу»
Сьогодні, спостерігаючи як застосовуються такі санкції в Україні до власних громадян, я мушу констатувати, що ці принципи, теж, мабуть, поставлені «на паузу», якщо не сказати жорсткіше – просто викинуті на смітник. Посудіть самі. Візьмемо Закон України «Про санкції», ч. 2 ст. 1 якого чітко визначає, що вони можуть застосовуватися до іноземної держави, іноземної юридичної особи, осіб без громадянства або тих, хто здійснює терористичну діяльність. Виходячи з цього, застосування санкцій до громадян України можливе лише у виняткових випадках, тобто, якщо такі особи підпадають під категорію терористів, і то, лише тоді, коли їх вина у вчиненні таких кримінальних правопорушень чітко доведена у встановленому законом порядку й підтверджена обвинувальним вироком суду. А тому давайте, хоча б коротко, розберемося, чи дійсно нинішні випадки їх застосування в Україні відповідають цим критеріям і вимогам?
Читайте також: Виконавці перевірятимуть застосовування до боржників Закону «Про санкції»
Одразу вкажу, що ніхто не каже, що держава не має права й не повинна захищатися в умовах війни, але такі заходи мають здійснюватися виключно в межах закону, а не через свавільні, вибачте, рішення Ради національної безпеки і оборони, які більше нагадують політичну розправу, аніж обґрунтовані дії із забезпечення національної безпеки. Так, не заперечую, що Закон «Про санкції» у своїй первинній концепції дійсно був спрямований на протидію саме зовнішнім загрозам, терористичній діяльності та боротьбі з державою-агресором. А що ж ми побачили на практиці? Санкції масово використовуються нашою нинішньою владою проти українських громадян, наголошую на цьому, без обвинувальних вироків суду, без належної доказової бази, а тим більше, без належної процедури судового оскарження. Тож про яке верховенство права тоді можна говорити?
Більше того, згідно зі статтею 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», терористична діяльність – це не просто абстрактне поняття, а конкретно визначені дії: планування і здійснення терористичних актів, фінансування тероризму, пропаганда агресії рф та створення терористичних організацій. Як мінімум кілька із відомих мені громадян України, в тому числі й той же П. Порошенко, проти яких сьогодні застосовуються санкції, явно не підпадають під ці визначення. Зрештою, їм у вину і не інкримінують склади злочинів, пов’язані із тероризмом.
Мені вже неодноразово доводилося чути аргументи про те, що це тимчасові заходи, які викликані війною, що згодом все повернеться в правове русло тощо. Але, цікаво, як довго це «згодом» буде тривати? І найголовніше – хто гарантує, що цей механізм не стане новою нормою української політики, коли санкції будуть застосовуватися не лише до тих, кого вважають ворогами нашої держави, а й до будь-кого, хто, наприклад, їй не подобається? Вибачте, я не нагнітаю обстановку, але така вірогідність як мовиться, навіть без окулярів проглядається.
Про презумпцію невинуватості
Давайте, наприклад, ще раз розглянемо таку ситуацію виключно із юридичної точки зору. Конституція України гарантує презумпцію невинуватості – тобто особа вважається невинуватою, доки її вина не буде доведена в установленому порядку судом. Це не абстрактний принцип, а ключова складова будь-якої правової системи. Санкції ж у нас, у нинішньому вигляді, позбавляють громадянина прав ще до того, як його провину доведено. Далі, а як бути із дотриманням конституційного права на судовий захист? Будь-яке обмеження прав повинно передбачати механізм оскарження, в першу чергу в судовому порядку, однак у нас санкції вводяться підпорядкованим особисто Президенту України органом – РНБО, за його особистої участі й затверджуються його ж Указом без можливості ефективного судового перегляду. Й це не дивно, бо Закон «Про санкції» просто не передбачає такої процедури. Тобто нечіткі, незрозумілі, «розмиті» формулювання щодо підстав для застосування санкцій та їх процедуру оскарження не відповідають засадам правової визначеності, що фактично відкриває для будь-якої влади необмежені можливості для зловживання ними та побудови тоталітарної держави, що наша влада категорично заперечує. Як на мою думку, такий стан справ у демократичному суспільстві є неприйнятним і загрожує нашим прагненням вступити як до НАТО, так і, тим більше, до Європейського Союзу.
Про законність, прозорість і позицію ЄСПЛ
Ідемо далі. Якщо більш прискіпливо розглянути статтю 3 Закону України «Про санкції», то також побачимо, що підставами для їхнього запровадження є дії саме іноземної держави, іноземних юридичних або фізичних осіб, а не україеських громадян, що створюють загрозу національним інтересам України. І це при тому, що сам закон чітко визначає, що санкції мають відповідати принципам законності, прозорості, об’єктивності та ефективності. Але про яку законність та об’єктивність можна говорити, якщо механізм ухвалення санкцій є повністю заполітизованим і не передбачає судового контролю?
Читайте також: Банк не повинен нараховувати військовослужбовцю штрафні санкції, пеню та проценти за користування кредитом
А тепер уявімо ситуацію: завтра будь-хто, хто висловлює незгоду з політикою влади, може опинитися під санкціями, в тому числі. бути позбавленим майна, права займатися бізнесом, користуватися банківськими рахунками тощо? Це дійсно більше схоже на політично вмотивоване рішення, аніж на правосуддя, адже якщо особа вчинила злочин, то її необхідно притягнути до кримінальної відповідальності, згідно чинного українського законодавства, а не карати через позасудові рішення РНБО. Як закономірний висновок, ще раз можна повторити, санкції – це політичне рішення РНБО, а не вирок суду.
До речі, й міжнародна практика дає чітку відповідь на подібні ситуації. Зокрема, той же Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що будь-які обмежувальні заходи повинні відповідати принципу правової визначеності та мати чітку правову основу. Застосування санкцій без можливості судового перегляду може розцінюватися як порушення статті 6 Європейської конвенції з прав людини (право на справедливий суд) та статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту). І якщо хтось думає, що нинішня українська практика не стане предметом розгляду ЄСПЛ у майбутньому, то я допускаю, що він глибоко помиляється.
Про політичну культуру і демократію
Зрештою, ситуація із санкціями проти українських громадян – це не лише юридичне питання, а й питання політичної культури, державного управління та демократії. Демократична держава тим і відрізняється від авторитарної, що влада не може робити все, що їй заманеться, в тому числі й у воєнний час. Скажу більше: верховенство права має залишатися непорушним, інакше ми ризикуємо побудувати систему, в якій замість правосуддя діятиме політична доцільність, а замість прав і свобод – страх і свавілля, проти чого й воюють наші героїчні воїни на передовій. Тому я й підтримую тих небагатьох політиків та експертів, які скептично відносяться до закликів та обіцянок про вступ, тим більше швидкий, України до Європейського Союзу, оскільки сьогодні існує, вибачте, реальна перспектива, що незабаром в нашій країні офіційно закріплять право влади без суду й слідства карати будь-кого, хто вважатиметься «небажаним». Але тоді варто чесно визнати: ми не будуємо європейську правову державу, а просто формуємо нову форму автократії, замасковану під захист національних інтересів. Вибір за нами, але чи справді наше суспільство готове прийняти таку реальність? Не знаю, чесно, не впевнений.
Слава Україні! Слава ЗСУ!
Джерело: Юридичний вісник України
