Еволюція українського правосуддя: судовий прецедент – реальність, конституційність, надії та майбутнє. Частина 7

Продовження. Початок ч.1., ч.2., ч.3., ч.4, ч.5, ч.6

Володимир Дон, член Національної спілки журналістів України

Як уже зазначалося раніше, основною характеристикою та принциповою відмінністю англосаксонської правової системи є визнання як домінуючого джерела права судового прецеденту, а також закріплення в діяльності судів не лише функції щодо застосування, а й щодо створення норм права, а також присутність у суддів високого ступеня процесуальної свободи.

Судова правотворчість у системі загального права (англосаксонській) та романо-германській системі

Таким чином, поняття «судової правотворчості» є характерною ознакою англосаксонської правової системи, яку ще називають системою прецедентного права. На відміну від романо-германської системи, до якої належить Україна, правозастосовчий процес у країнах прецедентного права здійснюється суддею на основі загальних уявлень суспільства про справедливість, моральні цінності, звичаї та традиції. Знову ж таки, необхідно наголосити, що в країнах англосаксонської правової сім’ї відсутнє структурування за окремими галузями права, прийняття нового кодифікованого акту шляхом гармонізації взаємопов’язаних норм, їх оновлення та вдосконалення виключно спеціально уповноваженими на це державними органами, які обираються громадянами відповідно до існуючого законодавства.

Читайте також: За межами покарання. У спогадах про Великдень…

Із цих підстав таке право отримало назву загального, а його творчим компонентом став суддя. Саме судді в загальному праві творять право. В основі такої правотворчості лежать не норми статутного права, а уявлення самих суддів про те, що наявний той чи інший правовий випадок, подію потрібно врегульовувати на основі свого уявлення про те, «що є прийнятним з точки зору громадськості» (Бернхем В. Вступ до права та правової системи США; пер. з англ. Вид-во «Україна». Київ, 1999. С. 554; Шевчук С. В. Судова правотворчість та соціальна школа права. Вісник Верховного Суду України. 2007. № 1. С. 24; Монтеск’є Ш. Про дух законів. М., 1964. С. 273. web.archive.org/web/20200215113723id_/civisbook.ru/£les/File/ Monteskye_O dukhe.pdf ; Капцова Т. Прогалина в праві як передумова застосування юридичної аналогії. Підприємництво, господарство і право. 2021. № 3. С. 94. С. 90 – 98). При цьому відсутність суб’єктивного підходу судді забезпечується, з одного боку, високим рівнем відповідальності перед суспільством, з другого боку, високим рівнем довіри суспільства до системи правосуддя.

Як відомо, в Україні, яка належить до романо-германської правової сім’ї, домінуюча правова доктрина протягом тривалого часу заперечувала судову правотворчість. Компетенція суду зводилася виключно до застосування права. Радянська теорія права завжди виходила з постулату, що судова практика не є джерелом права. С. Зівс підкреслював, що зворотне суперечило б принципам підзаконності судової діяльності (С. Л. Зівс. Видавництво «Наука», 1981. 239 с.). Правотворча діяльність суду з неминучістю зменшує значення закону та може підміняти закон. Вважалося, що в законодавця під час формування правових норм є можливість врахувати набагато більше факторів, ніж це здатен зробити суд (Сердюк B. O. Роль судової правотворчості в процесі здійснення судової реформи в Україні. УДК 347.97).

Континентальне право, що ґрунтується на даній теорії, передбачає стабільність статутного права, яке охоплює всі без винятку законодавчі акти. Така стабільність спостерігалася в Європі з ХVІІІ по кінець першої половини ХХ століття. З цього часу суспільні відносини, обумовлені стрімким розвитком науки, техніки, інформаційних технологій, глобалізацією економіки, міграційними процесами почали суттєво випереджати правотворчі можливості законодавця, який об’єктивно не встигає врегульовувати все нові й нові відносини, які виникають у суспільстві кожного дня.(Кройтор В. А. Суд як суб’єкт судової правотворчості в цивільному судочинстві України. УДК 342.130.3).

При цьому автор упустив, що перелічені складові (розвиток науки, техніки, інформаційних технологій, глобалізації тощо) здійснили домінуючий вплив на зростання демократії в більшості європейських країн і незворотний процес формування громадянського суспільства, що, в свою чергу, істотно підвищило не тільки рівень довіри, але й авторитет судової влади. Наскільки вказана позиція актуальна, чи відбулися в українському суспільстві зміни, здатні вплинути на трансформацію сприйняття судової правотворчості, спробуємо розібратися в подальших дослідженнях.

Причини виникнення та існування судової правотворчості

Більшість авторів, які підтримують судову правотворчість, основними аргументами називають недоліки законів, їх хибність, складність, неоднозначність трактування, а ще неможливість законодавцем передбачити напрямки суспільного розвитку тощо. З цього приводу Н. М. Пархоменко вказує, що мінливість законодавства не сприяє правовій визначеності, а якість закону залишається невисокою. Саме за таких умов зростає правотворча роль вищих судових інстанцій, які мають надавати належне тлумачення закону з позицій розумності та справедливості.

Суддя пов’язаний законом. Проте закон має бути співвіднесений із визнаними в даному суспільстві принципами справедливості та з природою речей, тобто справедливістю в конкретній ситуації (Пархоменко Н. М. Переконливий прецедент як результат нормотворчості суду (сутнісні та змістові аспекти). DOI: 10.33663/1563- 3349-2022-33-103-112 С. 103 – 112. URL: 2022 р.).

У зв’язку з цим слід зазначити, що визнані в суспільстві принципи справедливості мають досить стійкий, інерційний та стабільний характер. Вони закріплені в Конституції України, законах України, історичних традиціях та релігійних повчаннях і текстах. А класичні уявлення про справедливість Джона Локка (роки життя 1632 – 1704 рр.), Жан-Жака Руссо (1712 – 1778 рр.) та Іммануїла Канта (1724 – 1804 рр.), що включають в себе рівність усіх громадян перед законом, забезпечення гарантій життєдіяльності людини, високий рівень соціальної захищеності, не втратили своєї актуальності через багато століть.

Основні характеристики та елементи

Кваліфікуючи поняття законодавчих прогалин у загальному (філологічному) розумінні їх змісту, С. Погребняк пропонує під ним вважати «пусте», «не заповнене місце», «пропуск» чогось. У переносному значені це може виглядати як хиба, недогляд, недолік. При цьому хиба характеризується як невиконання належного. Недогляд, як помилка з необережності, а недолік – як недосконалість та неповнота (Погребняк С. Прогалини в законодавстві та засоби їх подолання/ Вісник академії правових наук України: зб. наук. праць. Харків: Право, 2013. № 31(72). С. 45. С 44–56).

За оцінкою М. М. Ясинка, судова правотворчість є наслідком того, що неможливо врегулювати безпосередньо всі існуючі відносини в суспільстві за рахунок наявних норм права, оскільки такі норми відсутні або іноді є неповними, неточними, нечіткими чи суперечливими. Таким чином, суди під час правозастосовчого процесу доволі часто намагаються за рахунок тлумачення наявних норм права розширити горизонт змістовно-правової сутності таких норм із тим, щоб осучаснити їх зміст і в такий спосіб врегулювати спірні відносини (Ясинок М. М. Судове тлумачення та судова правотворчість : поняття та взаємодія. Матеріали міжн. наук.-практ. конф. (Дніпро, 14– 15 січня 2022 р.). Дніпро. 2022. С. 37–40).

Ясинок Д. М. дотримується думки, що право, ще на стадії законотворення має свою певну закономірність, яка полягає в тому, що законодавець не може ідеально передбачати всі без винятку питання суспільного розвитку (Ясинок Д. М. Судова правотворчість судів, органів державного правління та місцевого самоврядування. УДК 342.130.3).

Обґрунтовуючи необхідність подолання наведених законодавчих неузгодженостей шляхом правотлумачення автори виправдовують можливість вносити в процес урегулювання спірних відносин ту чи іншу частку правової новизни, яка в основному спрямована на розширення змістовно-правової суті окремих слів чи словосполучень. В той же час за відсутності норм права, а відтак і неможливості врегулювати спірні відносини цивільно-правового спрямування, перед судом постає правова проблема, яка полягає в тому: як урегулювати спірні відносини не порушуючи при цьому принципів природно-приватного права, моралі та суспільних цінностей, які сформувалися в суспільстві. (Курило М. П., Ясинок Д. М., Законодавчі прогалини та судова правотворчість: взаємозв’язок понять. УДК 340.142).

А як бути з Конституцією?..

Разом із тим варто нагадати, що навіть відсутність необхідних норм права не є підставою для порушення Конституції України, а саме ст. 6 відповідно до якої державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Із метою подолання законодавчих прогалин, які мають місце в нормах різногалузевих законів, автори пропонують наступний алгоритм: а) законодавчий, який передбачає можливість зміни, доповнення чи уточнення норм права самим законодавцем і б) судово-правотворчий, який має місце в межах судових засідань під час правозастосовчої практики, яка спрямована на подолання законодавчих прогалин (Курило М. П., Ясинок Д. М. Законодавчі прогалини та судова правотворчість: взаємозв’язок понять. УДК 340.142). Якщо в першому випадку дії законодавця абсолютно виправдані і мають конституційний характер, то в другому як мінімум виникає ряд питань щодо дотримання Конституції України. При цьому, в спробі нас втішити, автори посилаються на те, що «Законодавчі прогалини в тій чи іншій мірі притаманні всім законам, в якій би державі вони не приймалися, як би детально вони не обговорювалися».

Читайте також: Сучасні уявлення щодо протидії злочинності

Складається враження, що нас намагаються переконати в тому, що закони недосконалі, застарівають, не відповідають вимогам часу та мають прогалини, а народні депутати некомпетентні та ще й політично і економічно заангажовані. У зв’язку з цим виникає цілком резонне питання: навіщо нам такі закони та відповідні законодавці? По-друге, якщо із законами і депутатами все досить сумно, то чому досі на законодавчому рівні не прийнято відповідних норм, з одного боку, що дозволяють сприймати судову правотворчість як об’єктивну необхідність, з іншого – досить вільно ставитися до чинних в Україні законів або «перейти» в англосаксонську правову сім’ю. Правда, для цього необхідно внести низку суттєвих змін до Конституції України. Процес цей складний, тривалий, дорогий, а головне непередбачуваний. Саме у зв’язку з цим і виникають певні спроби на рівні теоретичної науки протягнути по-тихому можливість суддів як вершити правосуддя, так і формувати законодавство під необхідні рішення. Як на мою думку, за існуючого авторитету та рівня довіри до судової системи в Україні легалізація судової правотворчості призведе до краху правосуддя, узурпації влади, порушення конституційних засад держави.

І далі автори продовжують зомбувати наше мислення, наполягаючи на тому, що можна говорити про те, що інститут законодавчих прогалин є об’єктивною закономірністю законотворчого процесу, оскільки законодавець об’єктивно ні в історичному минулому, ні сьогодні чи в майбутньому не міг, не може і в подальшому не зможе створювати ідеальні закони, які б регулювали всі без винятку цивільні спори. Зрозуміло, що в такій критичній ситуації єдиним «месією» може бути виключно суд, і тільки суд може приймати ідеальні рішення.

Продовжуючи нагнітати обстановку, автори дають дуже «привабливу» оцінку вітчизняним нормам права. «Змістовна нечіткість чи суперечливість норм права, неповнота або їх відсутність – це і є тими видами законодавчих прогалин, які з тих чи інших технічних, технологічних чи філологічних причин законотворчого процесу «проникають» у зміст окремих норм права, деформуючи їх суть, а іноді – спотворюючи й увесь дух закону, що в подальшому і проявляється на стадії правозастосовчої практики судів».

На думку згаданих авторів, ще однією проблемою, яка породжує законодавчі прогалини, є вплив на правовий процес, а від так і на депутатський корпус олігархіч них кланів. Таким чином створюється ціла система тих чи інших законодавчих прогалин, що в подальшому на рівні як цивільного, так і господарського чи адміністративного судочинства дає змогу тиснути на суди для буквального застосування закону, який часом є суперечливим, нечітким або неповним, нелогічним, а відтак і несправедливим. Правозастосування ж з механічним відступом від принципу верховенства права та перехід до принципу «верховенства закону» безумовно підвищує корупційну складову в судовій системі, яка як іржа роз’їдає її із середини, а кругова порука суддів часом унеможливлює реальну ефективну боротьбу з цим злом (Курило М. П., Ясинок Д. М. Законодавчі прогалини та судова правотворчість: взаємозв`язок понять. УДК 340.142).

Зростання рівня корупції в судочинстві

У чому автори мають рацію, так це в безумовному підвищенні останнім часом корупційної складової в судовій системі, що досягла стану повного абсурду, коли необхідно давати хабара за ухвалення правосудного рішення.

Аналізуючи вищенаведене, з’являється думка про те, що згадані автори пропонують передати процес формування норм права від одного некомпетентного та корумпованого органу, до іншого, що очевидно не приведе ні до чого хорошого. А розплачуватиметься за черговий провальний експеримент як зазвичай народ України.

Продовжуючи цю тему, неможливо не згадати погляд Т. С. Подорожної на дефектність законів. Згідно її позиції, необхідність тлумачення закону виникає через його неясність, тобто дефект юридичної техніки, призначеної, насамперед, для створення законів, доступних для розуміння. Системний дефект законодавства у вигляді текстів, які не містять чітких логічних норм, у тому числі чітких формулювань юридичних фактів породжує «неминучість судової правотворчості» у вигляді тлумачення закону аж до можливості його застосування. У той же час судовий прецедент, з погляду вченої, – неминуча форма суддівського права, спрямованого на виправлення дефектів законодавства, що виявляються в правозастосуванні (пробіл у законі, колізії норм права, правова невизначеність). Судова правотворчість щодо усунення дефектів законодавства є його зміною, подібною до «ремонту неякісно виготовленого виробу». Таким чином, у випадках прогалин та колізій у законодавстві суд за допомогою власної правотворчості змінює закон, зберігаючи при цьому систему права та законодавства (Т. С. Подорожна. Правотворчість та судово-інтерпретаційне правозастосування: співвідношення понять. DOI: 10.36695/2219-5521.4.2023.04. УДК 340.13).

Практично революційна пропозиція належить Н. М. Пархоменку, який вважає, що сучасна доктрина держави і права не повною мірою об’єктивує швидкоплинні соціально-політичні процеси, які відбуваються як в українському суспільстві, так і в світі загалом. Одним з аспектів такої невідповідності є конституційно закріплений розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу та судову із наділенням їх відповідними повноваженнями в дусі середньовічного політико-правового концепту (Пархоменко Н. М. Переконливий прецедент як результат нормотворчості суду (сутнісні та змістові аспекти). DOI: 10.33663/1563-3349-2022-33-103-112 С. 103 – 112. 2022 р.).

У даному випадку вичерпна відповідь наведена у Висновку Конституційного Суду України «Організація і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову не є самоціллю, а покликана забезпечувати права і свободи людини і громадянина. Це, зокрема, випливає зі змісту статті 3 Конституції України» (Висновок Конституційного Суду України у справі про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України», направленого Головою Верховної Ради, вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до статей 29, 59, 78 та інших Конституції України) від 30 жовтня 2003 року № 1-в/2003).

Досить конструктивна думка у питанні судової правотворчості належить О. Копитовій, яка закликає дотримуватися меж судового розсуду і не допускати створення нової норми. Тобто має бути забезпечена функція правосуддя, а не уявлення судді про те, що насправді мав на увазі законодавець і в чому мала би полягати найбільш мудра позиція законодавця у минулому. Особливо небезпечним у цьому сенсі може бути тлумачення волі законодавця із перекручуванням історичного аспекту чи формування власних завдань для окремої сфери регулювання відносин. (Копитова О. Продуктивність субсидіарного характеру судової правотворчості під час судового правозастосування. УДК 340.132.626).

Позиція КСУ

Спростовуючи звинувачення в тому, що законодавець часом навмисне приймає недосконалі та недолугі закони, Конституційний Суд України заявляє, що держава повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини першої статті 13 Закону «Про психіатричну допомогу» (справа про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу) від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).

Читайте також: Прояв неповаги до суду чи судді

Більше того, верховенство конституційних норм поширюється на всі сфери державної діяльності, в тому числі і на законотворчий процес. Верховна Рада України, ухвалюючи закони, не вправі допускати невідповідності щодо будь-яких положень, прямо закріплених у Конституції України (Рішення КСУ у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону «Про Рахункову палату Верховної Ради України» (справа про Рахункову палату) від 23 грудня 1997 року № 7-зп/1997).

Аргументи за судову правотворчість

Аналіз аргументів вітчизняних фахівців-правознавців прихильників судової правотворчості, призводить до висновку про те, що для підтвердження своєї точки зору вони, як правило, не оперують нормами чинної Конституції, законами України, відповідними рішеннями Конституційного та Верховного судів. Переважна більшість їхніх аргументів зводиться до прикладів застосування судової правотворчості в англосаксонській правовій сім’ї. Існуючою останнім часом тенденцією конвергенції права, що намітилася на європейському континенті серед демократичних держав у зв’язку з взаємною дифузією положень романо-германської та англосаксонської правових систем. Природно квінтесенцією та лейтмотивом цього дійства є критика законодавця та скептична оцінка результатів його діяльності – ухвалених законів України.

Складається враження, що нас хочуть переконати, використовуючи давно забутий принцип радянської епохи – принцип революційної необхідності, згідно з яким домінуюче значення набували інтереси революції, а дотримання законів, у тому числі рівність перед законом, вважалося чимось другорядним. А наведені нижче приклади є, нехай і не абсолютною, але аналогією вищесказаного.

На думку С. Шевчука, за сучасних умов розвитку демократичних правових систем судова правотворчість уже не визнається як така, що суперечить принципу поділу влади. Більше того, її навіть можна вважати сучасним елементом теорії стримувань та противаг, як результат заперечення монополії парламенту на правотворчість.

Автор дійсно правий щодо визнання судової правотворчості джерелом права, яке не суперечить принципу поділу влади в демократичних державах, в яких сформовано та успішно розвивається громадянське суспільство, а влада підконтрольна та підзвітна суспільству. Водночас неодноразово уже наголошувалося, що Україна є державою гібридного типу, яка не завершила транзит від авторитаризму до демократії і ні про яке громадянське суспільство з усіма наслідками, що випливають із цього, в нашому випадку говорити не доводиться.

«М’яка» модель поділу влади

Більше того, згаданий С. Шевчук наголошує, що в сучасних конституційних системах починає переважати «м’яка» модель поділу влади, яка припускає часткове виконання функцій однієї гілки влади іншими гілками як елемент системи стримувань та противаг. Така модель є загальновизнаною в сучасних розвинутих демократичних країнах.

Згідно з «м’якою» моделлю поділу влади відповідні положення Конституції сприймаються лише як путівники практичної діяльності держави щодо досягнення «загального блага». Тому судова правотворчість з позицій такого підходу до розуміння принципу поділу влади не забороняється, а, навпаки, припускається (Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні URL: e-pidruchniki. com/book/ 12_sydova_ К. : Реферат, 2007. – 640 с. Pravotvorchist _svitovii dosvid_i_perspektivi_v_ykraini).

У зв’язку з цим доречно нагадати зміст ч. 3 ст. 8: «Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».

Абсолютно однозначно з цього приводу висловився КСУ. Верховенство конституційних норм поширюється на всі сфери державної діяльності, в тому числі і на законотворчий процес. Верховна Рада України, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будь-яких положень, прямо закріплених у Конституції України (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про Рахункову палату Верховної Ради України» (справа про Рахункову палату) від 23 грудня 1997 року № 7-зп/1997).

Пряма дія норм Конституції означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише в частині, що не суперечить Конституції України (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п’ятої статті 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій) від 8 вересня 2016 року № 6-рп/2016).

Судова правотворчість і «події Майдану»

Малишев Б. В. вважає, що судовий прецедент є актом судової правотворчості та формою (джерелом) права передусім із тієї причини, що містить у собі прецедентну норму права, а тому «будь який судовий прецедент є продуктом судової правотворчості». Судова правотворчість робить правосуддя не індивідуальним регулятором суспільних відносин, а загальним. Указані стандарти переходять від стану одиничного (вирішений казус) до стану загального (загальнообов’язкове правило для вирішення певного виду казусів) (Малишев Б. В. Судовий прецедент у правовій системі Англії / Б. В. Малишев. К.: Праксіс, 2008. С. 30, 109. 344 с.).

У зв’язку з цим необхідно звернути увагу на правотворчість суддів під час подій Майдану, коли в результаті прийняття судових рішень тисячі громадян були притягнуті до відповідальності всупереч нормам права та справедливості. Чи потрібна така практика Україні? До речі, багато хто з цих суддів і досі вершить правосуддя.

Комар П. А. пропонує визнати джерельний характер судової правотворчості як можливість і водночас обов’язок суду створювати право в певних випадках з огляду на пряму дію норм Конституції України, необхідність подолання прогалин тощо. Відсутність суперечності між принципом розподілу влади та правотворчими можливостями судової влади автор обґрунтовує з огляду на те, що, по-перше, з-поміж усіх гілок влади лише судова гілка відрізняється своїм суб’єктним складом – складається виключно з професійних юристів; по-друге, правотворчість (окрім законотворчості у вузькому сенсі) не є виключною прерогативою парламенту, а притаманна й органам виконавчої влади; по-третє, судді порівняно із законодавцями та урядовцями здаються найменше заполітизованими, не в останню чергу завдяки заходам щодо забезпечення незалежності судової влади (Комар П. А. Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії. Роль судової правотворчості в утвердженні принципу верховенства права. УДК 340.142. Вінниця – 2021). Обгрунтована та аргументована оцінка пропозицій автора з точки зору положень Конституції України, оцінок КСУ та реального стану українського суспільства, вже наводилася вище, то, як то кажуть, коментарі тут зайві.

Досить безапеляційно звучить позиція Т. С. Подорожної, яка стверджує, що судова правотворчість, яка фактично змінює законодавство, є визнаним у юридичній науці фактом. При цьому судова практика знімає проблему ієрархії актів та норм. Правовий акт, що містить вихідну норму, може юридично не припиняти свою дію, не змінюватися, але фактична норма в тому сенсі, в якому вона представлена в переформатованому приписі, буде реалізована з опорою на судові механізми такого переформатування (Т. С. Подорожна. Правотворчість та судово-інтерпретаційне правозастосування: співвідношення понять. DOI: 10.36695/2219-5521.4.2023.04. УДК 340.13).

Таким чином, відбувається зміна, а скоріше підміна, конкретної норми права судом всупереч положенням Основного Закону. Для реалізації цього залишилося зовсім небагато – внести необхідні зміни до Конституції України.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути