Газ, субсидії та тепло. Чого тут більше: правди чи корупції?

Як відомо, з 1 листопада ціни на газ для населення в Україні зросли. Нова ціна становитиме 8 550 грн за 1 тисячу кубометрів (із ПДВ). А в певних регіонах України органи місцевого самоврядування ще й необґрунтовано підвищують тарифи на тепло, про що свідчать дані відповідного моніторингу.

Подекуди рівень такого підвищення сягає 70%. Про це заявила, зокрема, голова Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики і комунальних послуг (НКРЕКП) Оксана Кривенко на своїй сторінці у Facebook. «Незважаючи на власні обіцянки знизити тарифи на тепло при стабільних цінах на газ, місцева влада протягом 2017—2018 років їх підвищувала. Такого висновку дійшла комісія за результатами моніторингу стану регулювання тарифів на тепло органами місцевого самоврядування, яким регулятор передав відповідні функції», — зазначила О. Кривенко. Моніторинг засвідчив, що місцева влада в регіонах збільшила тарифи на тепло до 50% і більше, хоча об’єктивних причин для цього не було. Так, найбільші показники зафіксовано у трьох містах: у Слов’янську Донецької області тарифи необґрунтовано зросли на 70,3%, у Тернівці — на 57,1%, в Івано-Франківську — на 41%. В інших регіонах безпідставне зростання тарифів становило від 12,6% до 37,1 відсотка.

У той же час в Мінсоцполітики заявили, що зниження цін на енергоносії потребуватиме подальшого фінансування за кошти платників податків. Як випливає зі звітів цього відомства, за дешевий для споживачів газ у 2014 році з бюджету компенсували 114 млрд гривень. Усі отримували, начебто, дешевий газ, а потім усі разом платили його справжню ціну, але через бюджет. У цьому році на субсидії витрачається близько 50 мільярдів гривень, що вдвічі менше, ніж коли дотувався Нафтогаз. З юридичних нюансів привертає увагу те, кому можуть відмовити у субсидії? Це особи, які мають автівку, випущену менше ніж п’ять років тому; особи, що є власниками квартири площею понад 120 кв. м чи будинку площею понад 200 кв. м, або якщо родичі субсидіанта або він сам працюють за кордоном, а суму заробітку не вказують під час оформлення допомоги. Та виникає багато запитань не лише юридичного змісту, а й із точки зору здорового глузду. Наприклад, навіщо дотувати було прибутковий Нафтогаз у розмірі 114 млрд грн, чи не є це зловживанням і куди вони пішли, ці мільярди, які уряд Яценюка перерахував цій компанії?

Та все ж таки давайте розберемося в цих питаннях, зокрема, з кардинальним із них — ціною на газ, від якої багато що залежить. Пошлемося на думку авторитетних економістів. Як вважає Віктор Пинзеник, стара ціна в 6 900 грн це не більше ніж ілюзія. «Реально ми платимо значно більше. Просто оплачуємо ту другу частину вартості таким чином, що в цьому годі розібратися. Бо в цій частині ходить та невидима частка ціни, яку, як ми чомусь вважаємо, платить хтось інший, але не ми. Цю так звану невидиму частину оплати здійснює бюджет. Це відбувається через коливання доходів публічної компанії «Нафтогаз України», які все одно зав’язуються на той же бюджет. Але ж він формується лише з нашої кишені. Виключним платником такого джерела казни, як ПДВ (і не тільки), є громадяни, бо це спеціальна надбавка до ціни конкретного товару. При тому, сплачуючи додатково ПДВ при купівлі того ж хліба, ми не знаємо, за що платимо — за оборону, освіту, медицину чи за той же газ, бо гроші потрапляють спочатку в спільну «бочку», яка зветься бюджетом. Таким чином, ми завжди платили, платимо й будемо сповна платити за газ. Просто одну частину ми платимо самі, а другу — спільно, громадою. У кінцевому рахунку платимо за газ навіть більше ніж так звана ринкова ціна купівлі, бо в «тихому болоті чорти бенкетують». І ось що важливо: а чи виправдана система багатоканальної оплати газу, чи повинні ми з бюджету підтримувати всіх, або лише тих, кому найважче? Держава має підтримувати найбідніших», — переконаний Віктор Пинзеник.

Ми ж додамо, що наявність двох цін на газ, що відрізняються майжеина 4 тисячі грн за тисячу кубометрів — це клондайк для зловживань і корупції. При тому постачання газу для населення, виробникам тепла і гарячої води сьогодні монополізовано, його продаж здійснює одна компанія. А цей ринок має стати конкурентним. І споживачі повинні отримати можливість обирати постачальника, того, хто пропонує кращі умови. Це неможливо зробити, коли діють різні правила формування цін.

Із необхідності формування конкурентного ринку випливає й потреба у монетизації субсидій. Тому потрібно задіяти систему підтримки найбідніших, реагуючи на відхилення в роботі цієї системи. Так, до 2015 року будь-яка багатодітна сім’я користувалась пільгами на оплату житлово-комунальних послуг, які багато в чому залежать від ціни на енергоносії, на газ, зокрема. В 2015 році уряд А. Яценюка, ліквідувавши пільги для багатодітних сімей та значно піднявши тарифи, все ж зробив доступною субсидійну допомогу на оплату комунальних послуг.

Проте нинішній уряд, знову піднявши тарифи, водночас позбавив ці сім’ї можливості отримати субсидію. Постає дилема: одягати, годувати, навчати, оздоровлювати дітей чи оплачувати послуги з теплопостачання, платити за газ тощо? Питання відкрите, та головне в іншому — в тому, що доходи видобувних компаній просто непристойні. Ними вони мали б поділитися із суспільством. У цьому секторі генерується дохід, який цілком достатній і для масштабних інвестицій у газовидобуток, і для значно більших надходжень в українську казну. Тому заклик «Go home, IMF» — це не порожні слова. Думаю, треба вже починати бути громадянами, які вболівають за свою країну, а не живуть під зовнішнім контролем.

Віктор Ковальський

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути