Думка експерта
Проблемні аспекти використання сучасної національної юридичної термінології. Частина 2
Іван Котюк, доктор юридичних наук, професор
Закінчення. Початок
Нещодавно у Юридичному Віснику України його шеф-редактор Віктор Ковальський опублікував інтерв’ю, яке він взяв у народного депутата України шести скликань, міністра юстиції у трьох урядах, судді Конституційного Суду у відставці, доктора юридичних наук, професора, члена-кореспондента Національної академії правових наук та члена Венеційської комісії від України Сергія Головатого.
Інтерв’ю актуальне, цікаве, спонукає до роздумів. І все ж окремі висновки його автора у яких висловлені його світоглядні позиції з обговорюваних питань та мають методологічне значення для теорії і практики правовідносин, є спірними і потребують наукового аналізу. Зокрема, це стосується як ініціатив щодо створення «Правничої мови» та запровадження окремих юридичних неологізмів, так і тлумачення змісту окремих юридичних термінів та засади верховенства права.
Читайте також: Правовий висновок Верховного Суду: генеза поняття та особливості застосування
Верховенство права як один із «каменів спотикання» українських правознавців
Формальною підставою для ототожнення поняття «право» з поняттями «правила» та «законодавство» було й те, що у деяких мовах ці різні поняття позначаються однаковими термінами. От тому традиційним виявилось і те, що якщо у назві статті 8 Конституції України декларується верховенство права, то його зміст у цій нормі розкривається через верховенство конституції, тобто закону.
Та й Конституційний Суд України, дійшов висновку, що «верховенство права — це панування права в суспільстві. Воно вимагає від держави втілення його у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема, у закони, які за змістом мають бути пройняті ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з принципів верховенства права є те, що право не обмежується законодавством як однією з його форм, а включає й інші легітимовані суспільством соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо». Але ж висновок, що право не обмежується законодавством, а «включає й інші соціальні регулятори», є помилковим, оскільки «соціальні регулятори» є не правом, а його джерелами.
Принциповим є й питання, що в суспільстві повинне «панувати» — право чи людина? Якщо право, то право, яке ототожнювалось з законодавством, панувало завжди, але ніколи не панувала людина, а мало б бути навпаки.
Всі ці аргументи свідчать про те, що ототожнення юристами понять «право», «правила», «законодавство» є безпідставним. Що ж до уявлень про їхній зміст, то вони зумовлені світоглядною позицією серед яких найбільш обґрунтованими є юридичне (від jus — право, яке згодом було назване природно-правовим) і легістське (від lex — закон, яке згодом булло назване позитивістським) праворозуміння.
Природно-правове праворозуміння базується на визнанні наявності й верховенстві природних прав людини, які надаються кожному природою (Богом) від народження. Тобто, за такого підходу визнається, що право породжується не нормотворчою діяльністю держави, а життям, а правовідносини можуть виникати незалежно від їх визнання чи невизнання з боку держави, оскільки вони спочатку відображаються у свідомості суб’єктів суспільних відносин, потім — виникають фактично, а вже потім вони можуть відображатися, а можуть і не відображатися в офіційних актах. От тому, з позицій цього праворозуміння право не є довільним владним велінням, яке залежить виключно від волі (а часто й свавілля) та розсуду державних чиновників. Воно є особливим соціальним благом, що базується на вимогах самого життя, в умовах якого, попри очевидну нерівність фізичних і розумових здібностей однієї людини перед іншою, відносини між ними повинні базуватися на визнанні формальної рівності їхніх соціальних можливостей, зумовленої рівністю кожного перед природою (Богом). От тому «віра у всесильність людського закону, його єдину правильність і визначальність є абсурдна. Потрібним є лише той закон, який відповідає природному праву, перебуває у гармонійному зв’язку з іншими соціальними нормами, а через природне право пов’язаний із загальними, космічними законами».
Що ж до позитивістського праворозуміння, то воно базується на визнанні правом лише того, що є офіційно висловленими примусово-обов’язковими веліннями держави, якими вона підпорядковує усі сфери суспільного життя. За такого підходу, іменуючи ці веління позитивним правом, закон, як їхня форма, відривається від його правової сутності й тлумачиться як продукт волі держави, що забезпечується нею шляхом офіційного примусу. От тому з цього приводу Л. Петражицький ще у 1909 році зазначав, що «скільки до слова «позитивне» слова «право» не добавляй, воно від цього правом не стане». І саме ототожнення понять «право» та «позитивне право» й зумовлює помилкове ототожнення понять «суб’єкт права» і «суб’єкт правовідносин», «право», «правила» і «права людини», та необхідність введення терміна «суб’єктивне право» й поіменування суб’єктивним того, що існує об’єктивно.
Читайте також: В чому причина тотальної кризи «академічної доброчесності» сьогодення?
Обмеженим є й традиційне тлумачення змісту «суб’єктивного права» як «виду і міри можливої поведінки особи», оскільки за такого підходу не враховується структура складу правовідносин, і, зокрема, їхній зміст, з урахуванням якого воно мало б тлумачитись як загальновизнана та охоронювана суспільством і державою соціальна цінність, що передбачає можливість кожного: 1) набувати певні соціальні блага у спосіб, що не суперечить загальновизнаним правилам; 2) володіти, користуватись та розпоряджатись цими благами; 3) діяти або утримуватись від дій у своїх інтересах; 4) вимагати від інших не посягати на її блага; 5) використовувати будь-які загальновизнані засоби захисту від посягань на них; 6) звертатися до уповноважених органів з вимогою усунення перешкод у володінні, користуванні або розпорядженні нею її благами; 7) вимагати вчинення правовідновлювальних і компенсаційних заходів з метою повного відшкодування шкоди, завданої неправомірними посяганнями на її блага тощо.
Тобто, природне право суспільством як носієм найвищої соціальної влади нав’язується державі й узаконюється нею, і внаслідок цього стає позитивним правом. Але й за цих умов верховенство права як загальновизнаний морально-етичний імператив, тобто його безумовне веління, свій соціальний статус зберігає, а закон стає лише одним із засобів його забезпечення, оскільки є доказом і наявності цього права і того, що держава взяла на себе зобов’язання безумовного його забезпечення та захисту.
От тому актуальним завданням юридичної освіти є формування такого праворозуміння, яке б запобігало визнанню, «з одного боку, апріоризму теорії природного права, а з іншого — релятивізму юридичного позитивізму», оскільки лише поєднання цих підходів при збереженні відносної автономії кожного з них, сприяє його демократичному змісту. Саме цьому сприяють й процеси глобалізації, які передбачають конвергенцію правових систем та створення єдиних правових стандартів і насамперед щодо прав людини, які повинні базуватися на засадах їхнього верховенства, непорушності й невідчужуваності та пріоритету у цих питаннях не норм національного законодавства, а загальновизнаних міжнародно-правових норм.
Що ж до терміна «Rule of Law», то в латинській мові його немає взагалі. Немає там й таких слів як «Rule» та «law», у її алфавіті немає навіть букви «w». Проте тут поширеними є слова «jus, juris», якими позначаються такі поняття як «право», «справедливість», «сукупність законів», «система правил» тощо.
З урахуванням цього зрозумілим є те, чому у римському законодавстві були поширеними такі поняття, як: «Jus romanum» — римське право; «Jus civile» — цивільне право; «Jus publicum» — публічне право; «Jura naturale» — природне право; «Jus gentium» — міжнародне право; «Jus divinum» — релігійне (церковне) право; «Juris scientia (prudentia)» — наука про право, юриспруденція тощо.
Словом «Jus» тут позначались і: 1) право, надане законом, правоздатність; 3) влада; 4) суд тощо. Словами «just», «justice», «justlu», «juris» позначається поняття «справедливо» (»неупереджено») й в англійській мові. Наприклад: «he is a stern but just man», що означає «він є суворою, але справедливою людиною.
Водночас якщо поглянути на розмаїття цих видів римського права з наукознавчого погляду, то виявиться, що ніякого такого права фактично не було. Адже якщо для прикладу взяти категорію «Jus romanum» — римське право, то фактично воно являло собою «Закони XII таблиць» у яких були офіційно узаконені звичаєві правила римської громади, які знать часто порушувала. А вже Кодекс Юстиніана являв собою розпорядження (конституції) імператорів починаючи з 2 ст. н.е., які були об’єднані в 12 книг: кн. 1 — церковне право і обов’язки держслужбовців; кн. 2 — 8 — приватне право (майнові та приватні відносини); кн. 9 — кримінальне право; кн. 10–12 — адміністративне і фінансове право).
Тобто, саме тут і почалось ототожнення категорії «право» з його джерелами (законодавством), які згодом були названі «правом в об’єктивному розумінні» та «позитивним правом». Латинським є й слова «lex», «legis», які означають закон, правило, договір, угода, рішення тощо. А звідси й вислів «Dura lex, sed lex», що означає — закон суворий, але це закон. А в англійській мові слово «закон» позначається словом «law».
Що ж до слова «верховенство», то у латинській мові його коренем є «supra» яким позначаються такі поняття як: зверху, над, на, вище тощо. А в англійській мові поняття вищий, кращий, найвищої якості, верховний тощо позначаються словами «super», «superior». От тому й поняття «верховенство», «верховна влада» позначаються словом «supreme» і внаслідок цього, наприклад, «Supreme Soviet» означає Верховна Рада, «Supreme Court» — «Верховний Суд» тощо. А якщо врахувати, що у латинській мові словом «Voluntas» позначаються такі поняття як «воля», «бажання» тощо, то стає зрозумілим й такий вислів як: «Voluntas populi suprema lex», тобто — найвищим законом є воля народу тощо.
Все це й дає підстави для висновку, що дискусія щодо змісту англійського терміна «Rule of Law» є суто наукознавчою і для практики правовідносин в Україні значення не має. А от термін «верховенство права», є слушним і продуктивним. І якщо Конституції він закріплений як одна з визначальних засад правовідносин без належного обґрунтування його змісту, внаслідок чого у практиці правовідносин його почали тлумачити неправильно, то від цього він свого політичного і методологічного значення не втрачає. Водночас це означає що завданням правознавців є наповнення його істинним змістом, який стає зрозумілим лише тоді, коли категорія «право» буде тлумачитись не в позитивістському, а природно-правовому розумінні згідно з яким право — це не правила, встановлені органами влади, а повноваження особи на певні цінності. І не має значення те у яких загальновизнаних джерелах вони закріплені.
А за таких обставин якщо це право має належний офіційним «титул», який посвідчує його наявність у конкретної особи, то визнає хтось там це право справедливим чи несправедливим, юридичного значення не має оскільки за будь-яких обставин воно зобов’язує кожного його визнавати й не перешкоджати у його реалізації, а його власнику це надає повноваження і на його самозахист будь-якими не забороненими законом засобами.
Висновки: 1) ініціатива щодо створення в рамках української мови ще якоїсь «правничої мови» є сумнівним, що ж до вдосконалення юридичної термінології, то з урахуванням постійного оновлення законодавства, що зумовлюється самим життям, у ньому потреба завжди була, є і буде; 2) запровадження в юридичну термінологію нових категорій не повинне суперечити загальновизнаним вимогам і до них, і до процедури їх запровадження; 3) ототожнення змісту слів «право» і «справедливість» одне з яких є юридичною, а інше — морально-етичною категорією та використання їх як синонімів є помилковим; 4) оскільки в демократичному суспільстві повинне «панувати» не право, а людина, то ініціатива визнання принципу «правовладдя» є хибним; 5) термін «верховенство права», є прогресивним і демократичним, а це означає, що актуальним завданням правознавців є наповнення його істинним змістом, який стає зрозумілим лише тоді, коли категорія «право» буде тлумачитись не в позитивістському, а в природно-правовому розумінні згідно з яким право — це не правила, встановлені органами влади, а повноваження особи на певні цінності незалежно від того у яких загальновизнаних джерелах вони закріплені; 6) тобто засада «верховенство права» означає верховенство прав людини, а відтак, і обов’язок кожного не порушувати цих прав.
Джерело: Юридичний вісник України
