В Україні
Публічний антиукраїнізм, українофобія та КК України
Владіслав Смірнов, український підприємець, громадський діяч, публіцист
Українська держава дивно влаштована. Вона без вагань мобілізує українця на війну, покладає на нього податки, обов’язки, службу, жертовність і відповідальність за саме існування країни. Але коли йдеться про повний правовий захист українця саме як українця — як носія державної мови, як частини українського народу, як представника нації з власною історичною пам’яттю, культурою і правом на свою державу, — тут раптом починаються сором’язливість, напівтони й правові недомовки.
Тим часом Конституція не залишає простору для такої невизначеності: вона покладає на державу обов’язок забезпечувати функціонування української мови, сприяти розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також захищати суверенітет, територіальну цілісність та інформаційну безпеку України. Це не романтика і не публіцистика. Це прямий конституційний обов’язок держави.
Саме тому питання захисту українців у праві — це не питання «підвищеної чутливості» й не спроба поставити когось вище за інших. Навпаки: стаття 24 Конституції вимагає рівності перед законом і прямо забороняє привілеї чи обмеження за етнічними, мовними та іншими ознаками. Отже, якщо держава вже створила спеціальну законодавчу рамку для антисемітизму і навіть окремо внесла прояви антисемітизму до статті 161 Кримінального кодексу, вона не має ані морального, ані юридичного права залишати українців у режимі неповного захисту. Тут ідеться не про «особливі права» для українців, а про усунення очевидної асиметрії.
Сьогодні цю прогалину вже видно неозброєним оком. Закон № 3005-IX увів у законодавство термін «українофобія» і описав його як дискримінаційні дії та публічні заклики, що заперечують суб’єктність Української держави й української нації, зневажають етнокультурні ознаки українців, ігнорують українську мову та культуру. Але далі закон зупиняється на півдорозі: у статті 7 він лише каже, що винні особи несуть відповідальність згідно із законом. Іншими словами, явище вже назване, його суспільна небезпека вже визнана, але завершеної кримінально-правової конструкції для нього держава ще не створила. Це і є правова лакуна, а не дрібна технічна нестача.
Саме тому я наполягаю: антиукраїнізм, українофобія і публічне україноненависництво мають бути криміналізовані всі три — але не як випадкові синоніми, а як три взаємодоповнювальні рівні антиукраїнського посягання. Інакше закон знову покриє тільки одну частину проблеми, залишивши решту у сірій зоні. Для держави цього недостатньо. Для держави що воює — тим більше.
Антиукраїнізм — це найглибший, доктринальний рівень. Це не просто неприязнь до окремого українця і не побутова грубість. Це система поглядів і наративів, яка заперечує українську націю як повноцінний суб’єкт історії та політики, принижує українську мову, культуру і пам’ять, представляє українську державність як щось випадкове, другорядне або таке, що має бути поглинуте чужою цивілізаційною матрицею. Саме антиукраїнізм історично виправдовував русифікацію, колоніальну асиміляцію і висміювання українства як «неповноцінного». У кримінальному праві його не можна описати як «неправильний світогляд» — це було б вразливо і суперечило б свободі слова. Але його цілком можливо і потрібно криміналізувати як умисну публічну пропаганду антиукраїнської доктрини, коли така пропаганда підбурює до дискримінації, ворожнечі, насильства або прямо працює на підрив національної безпеки та конституційного ладу.
Читайте також: Соціальний патерналізм та парадигма нової ветеранської політики. Частина 2
Конституція забороняє державну обов’язкову ідеологію і цензуру, але вона ж дозволяє обмеження свободи слова законом в інтересах національної безпеки, прав інших людей і громадського порядку; міжнародний стандарт ICCPR так само вимагає забороняти законом пропаганду національної ненависті, якщо вона переходить у підбурювання до дискримінації, ворожнечі чи насильства.
Українофобія — це вже не лише доктрина, а визначене законом суспільно небезпечне явище. Тут держава зробила перший крок, але зупинилася перед другим. Якщо антиукраїнізм — це світоглядна матриця, то українофобія — це її публічна і дискримінаційна практика: заперечення суб’єктності України, приниження української національної гідності, зневага до питомих етнокультурних ознак українців, заперечення правомірності розвитку української державності, мови та культури. Саме українофобія повинна стати центральною кримінально-правовою категорією, бо вона вже існує в законі. Логіка тут проста: держава не має права зберігати термін у вигляді декоративної вивіски. Якщо явище визначене в законі як шкідливе для Української держави та українського народу, воно має отримати повноцінну санкційну рамку в Кримінальному кодексі.
Публічне україноненависництво — це третій, найбільш відкритий і агресивний рівень. Це вже не просто доктрина і не просто дискримінаційна практика, а винесена назовні мова ворожнечі: дегуманізація українців, публічне приниження українського народу, зловтіха з української мови, культури чи трагедій, заклики до дискримінації, виправдання насильства або створення атмосфери, в якій приниження українців стає соціально допустимим. Саме це найближче до того, що сучасне право розуміє як hate speech. Частину таких проявів уже охоплює стаття 161 КК України, яка карає умисні дії, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі та ненависті, приниження національної честі й гідності, а також обмеження прав чи привілеї за різними ознаками. Додатково стаття 67 КК визнає мотив національної ворожнечі обставиною, що обтяжує покарання. Але цього недостатньо: поки антиукраїнський вимір у законі не виділений прямо, правозастосування лишатиметься фрагментарним і вибірковим.
От чому всі три поняття треба криміналізувати разом. Антиукраїнізм перекриває рівень ідеології. Українофобія перекриває рівень дискримінаційної та підривної практики. Публічне україноненависництво перекриває рівень відкритої мови ворожнечі. Разом вони дають повну карту явищ, спрямованих проти українців як народу, проти української нації як історичної і політичної спільноти, проти української мови як державної, проти української культури, пам’яті й права на власну державу. Якщо криміналізувати лише один термін, інші форми ворожості й далі маскуватимуться то під «політичну позицію», то під «культурну полеміку», то під «іронію». Саме так і працює правова беззубість: вона дозволяє агресивному явищу розповзатися через щілини.
Йдеться не про криміналізацію критики влади. Критика президента, уряду, парламенту, судів, корупції, кадрових провалів чи політичних рішень — це не лише допустима, а й необхідна частина свободи слова в республіці. Конституція гарантує свободу думки й слова, забороняє цензуру і не дозволяє перетворювати право на захист від ненависті на дубину проти інакодумства. Але так само Конституція і міжнародне право допускають і вимагають забороняти законом ті форми публічного висловлювання, які переходять у підбурювання до національної ворожнечі, дискримінації чи насильства. Отже, межа має бути чіткою: не за критику влади, а за антиукраїнську пропаганду, за дискримінаційні дії, за підбурювання і за мову ворожнечі щодо українців як народу.
Читайте також: За українофобію можуть увести кримінальну відповідальність
До того, українське кримінальне право вже містить сусідні конструкції, які доводять: держава вміє карати не лише фізичні дії, а й публічні наративи, якщо вони б’ють по основах національної безпеки. Стаття 110 карає публічні заклики до посягання на територіальну цілісність України. Стаття 111-1 прямо карає публічне заперечення громадянином України збройної агресії проти України та заклики до підтримки держави-агресора. Стаття 436-2 криміналізує виправдовування, визнання правомірною або заперечення збройної агресії російської федерації проти України. Це означає, що сама техніка криміналізації вже існує. Тому проблема не в тому, що право «не знає, як це робити». Проблема в тому, що воно досі не добудувало аналогічний захист саме для українців як нації.
Окремий і принципово важливий блок — Голодомор. Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» прямо визначає Голодомор як геноцид Українського народу і прямо встановлює, що його публічне заперечення є наругою над пам’яттю мільйонів жертв, приниженням гідності Українського народу і є протиправним. Але при цьому в Кримінальному кодексі досі немає спеціальної норми, яка б прямо карала за публічне заперечення, виправдання або грубе применшення Голодомору як геноциду українців. Стаття 442 КК карає сам геноцид і заклики до нього, але не вирішує окремо проблему заперечення вже визнаного геноциду. Для держави, яка визнає історичну пам’ять елементом національної безпеки та національної гідності, така прогалина є вже не випадковістю, а затяжною недоробкою.
Тому законодавче рішення має бути комплексним, а не косметичним. Україні потрібен не один гучний лозунг і не одна поспішно написана поправка. Потрібен повноцінний законодавчий пакет. Перший елемент — спеціальний закон про запобігання та протидію антиукраїнізму, українофобії та публічному україноненависництву, який дасть чіткі дефініції, механізми моніторингу, превенції, освітньої політики та державного реагування. Другий елемент — зміни до Кримінального кодексу: або окрема стаття 161-1, або нові частини в межах статті 161, де окремо будуть описані публічна пропаганда антиукраїнізму, прояви українофобії та публічне україноненависництво. Третій елемент — спеціальна норма про публічне заперечення, виправдання або грубе применшення Голодомору 1932– 1933 років як геноциду Українського народу. Четвертий елемент — кваліфікуючі ознаки: вчинення діяння посадовою особою, організованою групою, через медіа, в умовах воєнного стану, у співпраці з іноземною державою або її агентурною мережею. Такі діяння за своєю природою небезпечніші та мають каратися суворіше. Конституція прямо вимагає, щоб саме законом визначалися права, свободи, діяння, які є злочинами, та відповідальність за них. Отже, поле для таких змін не лише є — воно прямо окреслене Основним Законом.
Найбільша помилка — думати, що це питання семантики. Ні. Народ, який не має точних назв для спрямованої проти нього ворожості, дуже швидко починає сприймати її як щось буденне. Так колоніальна логіка входить у побут. Так приниження стає жанром. Так зневага до державної мови перетворюється на «невинний жарт». Так заперечення української суб’єктності маскується під «іншу думку». Так історична пам’ять оголошується «спірною інтерпретацією». А далі це переходить із мови в політику, із політики — в інституції, з інституцій — у безкарність. Держава, яка не вміє поставити цьому чітку правову межу, сама відкриває двері для повторної колонізації — спочатку в головах, а потім у практиці влади.
Українці мають право не лише вмирати за свою державу. Вони мають право бути нею захищеними — прямо, системно і без лицемірних винятків. Антиукраїнізм має бути визнаний кримінально значущою пропагандою ворожої доктрини. Українофобія має бути доведена від декларації до санкції. Публічне україноненависництво має бути прямо назване і каране як мова ворожнечі проти українського народу. А заперечення Голодомору як геноциду українців має отримати окрему кримінальну норму. Не для пафосу. Не для того, щоб комусь сподобатися. А для того, щоб українська держава нарешті виконала свій прямий конституційний обов’язок перед українським народом.
Підсумую: криміналізація антиукраїнізму, українофобії та публічного україноненависництва — це не жест образи й не спроба комусь заткнути рота. Це елемент політики національної стійкості. Держава, яка вміє виявляти гібридні загрози, зобов’язана бачити й ті форми ворожості, що б’ють по українцях як по народу, а отже — по самій здатності України бути собою. Інакше ми будуємо оборону без захисту внутрішнього ядра нації.
Джерело: Юридичний вісник України
