Юридична практика
У справах про банкрутство треба розрізняти субсидіарну та солідарну відповідальність
Під час фахового обговорення проблемних аспектів застосування інститутів субсидіарної та солідарної відповідальності у справах про банкрутство юридичних осіб були зроблені оцінки ефективності чинного регулювання, виявлення проблем правозастосування.
Олег Васьковський окреслив ключові етапи становлення інституту субсидіарної відповідальності, наголосивши на значенні 2019 року як моменту його системного нормативного закріплення в КУзПБ. Водночас за його словами, саме судова практика Верховного Суду забезпечує уніфікацію підходів та поступове усунення прогалин правового регулювання, про що також свідчать результати моніторингового дослідження Мін’юсту.
По-перше, було зосереджено увагу на практичному аспекті застосування відповідних інститутів, підкресливши, що йдеться не так про теоретичну дискусію, як про аналіз поточного стану правозастосування у сфері неплатоспроможності. Статистика розгляду справ у касаційній інстанції, яка свідчить про поступове зростання кількості спорів щодо субсидіарної відповідальності: від 2 справ у 2018 році до 39 у 2025 році, а станом на 2026 рік – 12 справ. Така динаміка підтверджує активне формування відповідної судової практики.
По-друге, як ключовий орієнтир для правозастосування слід визначити постанову судової палати для розгляду справ про банкрутство Верховного Суду від 19 червня 2024 року № 906/1155/20 (906/1113/21) у справі ТОВ «Агро-Успіх» до ТОВ «Агроуспіх-1». Саме вона дає змогу уніфікувати напрацьовану практику для глибшого аналізу і сформувати системний підхід до застосування субсидіарної відповідальності, а також виконати основне завдання Верховного Суду – забезпечити єдність і сталість судової практики.
У зазначеній постанові сформульовано «реперні точки» цього інституту: визначено його правову природу, склад правопорушення, підходи до встановлення і доведення передумов відповідальності, визначення її розміру, а також застосування позовної давності. Ці підходи фактично сформували цілісну архітектуру правозастосування у відповідній сфері.
Окрему увагу бажано приділити питанню правової природи субсидіарної відповідальності, підкресливши, що вона належить до сфери деліктної відповідальності та пов’язана із заподіянням шкоди. У цьому контексті звернувся до підходів, сформульованих у практиці Великої Палати Верховного Суду, та наголосив на складності доведення об’єктивної сторони правопорушення, яка може проявлятися в різних формах – як через активні дії, так і через бездіяльність, зокрема у вигляді втрати або виведення активів.
Складним є питання взаємозв’язок субсидіарної відповідальності з корпоративними відносинами та інститутом фідуціарної відповідальності, зазначивши їх спільну правову природу. Необхідно ширше оцінювати поведінку учасників відповідних правовідносин як у межах процедур банкрутства, так і до їх відкриття.
Аналізуючи проблемні питання правозастосування, мушу відзначити, що частина з них уже вирішується на рівні судової практики. Це кореспондує із загальним висновком Мін’юсту про те, що судова практика Верховного Суду фактично заповнює прогалини законодавчого регулювання. Як приклад він навів постанову Верховного Суду від 26 лютого 2026 року у справі № 44/440-б, у якій до відповідальності притягнуто сторону правочину боржника-банкрута. Водночас бажано звернути увагу на складність визначення кола осіб, які можуть бути суб’єктами субсидіарної відповідальності, що також відзначається серед проблемних питань на рівні регулювання.
Окремо було розглянуто питання солідарної відповідальності, підкресливши наявність теоретичних і практичних суперечностей у визначенні її правової природи. Солідарна відповідальність за своїм змістом вона є наближеною до субсидіарної відповідальності, оскільки також пов’язана з протиправною поведінкою, що призводить до зменшення активів боржника та порушення прав кредиторів.
Проблематика «пізнього» застосування субсидіарної та солідарної відповідальності після завершення реалізації ліквідаційної маси не пов’язана із самими цими інститутами, а зумовлена необхідністю вирішення проблематики тривалості процедур банкрутства. За його словами, оцінка ефективності їх застосування має здійснюватися не крізь призму строків, а через зміст і якість правозастосування. Подальший розвиток відповідного правового регулювання можливий за умови належного напрацювання судової практики та її наукового осмислення.
Підготовлено за матеріалами Олега Васьковського
(Секретар судової палати КГС ВС)
Джерело: Юридичний вісник України
