Правників багато — якісної юридичної освіти замало: як Україні перейти на європейські стандарти правничої освіти

Україна має велику кількість людей із юридичними дипломами. Але головне питання сьогодні полягає не в тому, скільки юристів випускають університети та спеціалізовані навчальні заклади МВС і СБУ. Головне питання інше — чи здатна українська система юридичної освіти готувати правників, які мислять категоріями верховенства права, прав людини, професійної доброчесності, незалежності правничої професії та європейських стандартів правничої діяльності.

Що являє собою європейська інтеграція України

Це питання давно вийшло за межі університетських аудиторій. Воно безпосередньо стосується якості правосуддя, діяльності адвокатури, прокуратури, органів правопорядку та безпеки, державного управління й захисту прав людини. Якість юридичної освіти зрештою визначає не лише рівень підготовки випускника, а й те, яким буде судове рішення, прокурорське обвинувачення, адвокатський захист, нотаріальна дія, управлінське рішення чи реакція правоохоронця на порушення прав людини.

Європейська інтеграція України — це не лише адаптація законодавства, ухвалення нових кодексів чи звіти перед Брюсселем.
Це насамперед формування правової системи, у якій закон реально працює, суд є незалежним, адвокатура — професійною, прокуратура — доброчесною, державна влада — обмеженою правом, а права людини — не декларацією, а щоденною практикою правозастосування.

Для цього потрібні не просто випускники юридичних факультетів та інститутів. Для цього потрібні правники європейської правової культури — фахівці, здатні діяти професійно, доброчесно, незалежно й відповідально перед людиною, суспільством і державою.
Саме тому реформа юридичної освіти перестала бути другорядною темою. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 травня 2025 року № 475-р схвалено Дорожню карту з питань верховенства права в межах переговорного процесу щодо вступу України до Європейського Союзу. Окремий розділ цього документа присвячений реформі правничої освіти: модернізації системи підготовки правників, перегляду доступу до правничої професії, посиленню акредитації, академічної доброчесності та оновленню Єдиного державного кваліфікаційного іспиту з акцентом на право ЄС, етику і професійну відповідальність.

Читайте також: Правова доктрина розвитку цифрових технологій КНР: Рецепції для української інноваційної політики

Водноча с важливо чітко розрізняти документи різного юридичного статусу, які сьогодні формують дискусію про реформу юридичної освіти. Дорожня карта з питань верховенства права, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України № 475-р, є офіційним урядовим документом у межах переговорного процесу щодо вступу України до ЄС. Натомість значна частина концептуальних підходів до реформування правничої освіти була сформульована у проєкті Концепції розвитку юридичної освіти, який обговорювався експертним середовищем і профільним парламентським комітетом.

Цей проєкт не набув статусу чинного нормативного акта. Однак його положення важливі для розуміння логіки сучасної реформи: встановлення стандартів юридичної освіти, посилення практичної підготовки, підвищення конкурентоспроможності випускників правничих шкіл і формування правників із належними професійними компетентностями.

Фактично Європейський Союз ставить перед Україною не лише питання про зміст законів, а й питання про тих, хто ці закони застосовуватиме. Хто навчає майбутніх суддів, адвокатів, прокурорів, нотаріусів, науковців і державних службовців? За якими стандартами їх готують? Чи можна довіряти системі, яка видає юридичний диплом? І чи означає цей диплом реальну готовність людини діяти професійно, доброчесно та відповідально в умовах правової держави?

Дипломів багато — гарантій професійної якості мало

Протягом тривалого часу українська юридична освіта розвивалася переважно за логікою кількісного розширення. Право поступово стало однією з наймасовіших спеціальностей, а юридичні програми почали відкриватися у найрізноманітніших закладах вищої освіти: від класичних університетів до технічних, аграрних, транспортних, економічних, педагогічних та інших ЗВО. У результаті система правничої освіти дедалі більше орієнтувалася не на концентрацію якості, а на масовість підготовки та розширення освітнього ринку.

Держава отримала значну кількість випускників із юридичними дипломами, однак сама по собі масовість дипломів не створює якості правничої освіти. Вона може створювати статистику, конкуренцію за абітурієнта, масштабні набори та розгалужену мережу програм. Але вона не гарантує, що за дипломом стоять реальні знання, професійне мислення, практичні навички, правова культура, академічна доброчесність і здатність діяти відповідально в умовах правової держави.

Проблема полягає саме в тому, що кількість юридичних дипломів в Україні тривалий час не супроводжувалася належними гарантіями професійної якості. Формальна наявність диплома ще не означає готовності людини бути суддею, адвокатом, прокурором, нотаріусом, науковцем, викладачем права чи фахівцем сектору правопорядку. Правнича професія є однією з тих сфер, де ціна неякісної підготовки вимірюється не лише помилками в роботі, а й людською свободою, правами людини, довірою до правосуддя та легітимністю державної влади.

Станом на 1 жовтня 2024 року підготовку бакалаврів за спеціальністю «Право» здійснювали 167 закладів вищої освіти та їхніх структурних підрозділів, магістрів права — 125, докторів філософії у галузі права — 79. Загальна кількість здобувачів юридичної освіти становила майже 100 тисяч осіб.

Такі масштаби самі по собі свідчать не лише про популярність юридичної освіти, а й про надмірну фрагментацію системи підготовки правників.

Водночас станом на 1 січня 2024 року в Єдиній державній електронній базі з питань освіти містилася інформація приблизно про 600 активних освітніх програм з права всіх рівнів. Однак за новими правилами акредитації до Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти подавалася лише приблизно третина таких програм.

Читайте також: Проблеми адвокатури вимагають реформ

Значна частина системи юридичної освіти фактично продовжувала функціонувати на підставі старих ліцензійних та акредитаційних рішень, без проходження повноцінної сучасної зовнішньої оцінки якості.

Це означає, що держава тривалий час не мала повної, актуальної та об’єктивної картини реального стану значної частини правничої освіти. А без незалежної та вимогливої оцінки якості неможливо чесно гарантувати суспільству, що юридичний диплом справді підтверджує готовність людини до професійної правничої діяльності відповідно до стандартів верховенства права, професійної етики та прав людини.

Особливу небезпеку становить те, що формально акредитована, але фактично слабка юридична програма здатна роками випускати правників із недостатнім рівнем професійної підготовки. У результаті проблема неякісної освіти переноситься у сферу правосуддя, адвокатури, прокуратури, нотаріату, державного управління та сектору безпеки. Держава фактично починає отримувати фахівців, які мають диплом, але не завжди мають належне правниче мислення, професійну культуру, навички юридичної аргументації та здатність діяти відповідально в межах права.

Не менш небезпечним є й те, що надмірна кількість юридичних програм неминуче призводить до розпорошення кадрових, наукових і фінансових ресурсів. Сильні кафедри, авторитетні наукові школи та висококваліфіковані викладачі не можуть одночасно забезпечити однаково високий рівень підготовки у сотнях програм. У результаті частина закладів вищої освіти змушена формально виконувати ліцензійні вимоги без реальної академічної спроможності забезпечувати сучасний рівень правничої освіти.
Саме тому проблема юридичної освіти в Україні полягає не у «нестачі дипломів» і не у «недостатній кількості правників».
Проблема полягає у відсутності достатніх системних гарантій того, що юридичний диплом підтверджує реальну професійну якість, а не лише факт завершення освітньої програми.

Якість правничої освіти є не лише відповідальністю конкретного університету чи факультету/інституту. Це відповідальність держави, яка ліцензує програми, встановлює стандарти, проводить акредитацію, фінансує підготовку, допускає випускників
до професії й потім очікує від них якісного правосуддя, доброчесної прокуратури, професійної адвокатури, ефективного нотаріату, правомірної діяльності органів правопорядку та реального захисту прав людини.

Саме тому держава повинна перейти від логіки формального контролю кількості юридичних програм до логіки відповідальності за реальну якість підготовки правника. У сфері права компроміс із якістю зрештою означає компроміс із верховенством права, довірою до правосуддя та здатністю держави забезпечувати законність і захист прав людини.

Не кожен університет має бути правничою школою

Проблема полягає не в тому, що технічний, аграрний, економічний, транспортний чи педагогічний університет викладає окремі правові дисципліни. Це природна й об’єктивна потреба сучасної освіти. Інженеру необхідні знання з інтелектуальної власності, аграрію — із земельного та екологічного права, економісту — з фінансового, податкового й корпоративного регулювання, фахівцю з кібербезпеки — із захисту персональних даних і цифрових прав, управлінцю — з адміністративного права та публічного врядування. Сучасний світ вимагає міждисциплінарності, і право дедалі більше інтегрується в різні професійні сфери.

Але зовсім інша ситуація виникає тоді, коли непрофільний або кадрово слабкий заклад починає масово готувати бакалаврів, магістрів, докторів філософії чи докторів юридичних наук, не маючи для цього належного академічного, професійного й дослідницького середовища. У таких випадках право перетворюється не на фундаментальну професійну школу, а на додатковий освітній продукт, який використовується для розширення контингенту студентів, збільшення фінансування або формального підвищення статусу закладу.

Правнича освіта — це не набір лекцій із кодексів і не формальна наявність ліцензії.

Вона потребує сильної наукової школи, авторитетного кадрового складу, юридичної клініки, системної практичної підготовки, постійного зв’язку із судами, адвокатурою, прокуратурою, нотаріатом, правозахисними інституціями, міжнародної академічної комунікації, професійної етики та культури правничого мислення. Саме це формує не просто випускника з дипломом, а правника, здатного діяти в умовах верховенства права.

Технічний університет може якісно викладати окремі правові дисципліни для своїх спеціальностей. Аграрний університет може розвивати земельне чи екологічне право. Економічний університет може спеціалізуватися на фінансовому, податковому чи корпоративному регулюванні. Але готувати професійного правника має лише той заклад, який реально функціонує як правнича школа, а не лише формально має юридичну програму або ліцензію.

Сьогодні в Україні склалася ситуація, коли право на підготовку правників фактично отримала надто велика кількість закладів, частина з яких не має ані достатньої кількості фахових докторів юридичних наук, ані потужного наукового середовища, ані сучасної практичної інфраструктури. У результаті відбувається розпорошення кадрових, фінансових і наукових ресурсів, а сама юридична освіта дедалі більше ризикує втратити професійну ідентичність і стандарти якості.

Особливо небезпечно це проявляється на рівні магістратури, аспірантури та докторантури. Підготовка магістра права, доктора філософії чи доктора юридичних наук не може здійснюватися за принципом «відкрили програму — набрали здобувачів».
Для цього потрібні визнані правничі школи, потужні наукові колективи, фахові дослідницькі семінари, міжнародна академічна інтеграція, системна наукова апробація та реальний зв’язок із правозастосовною практикою. Інакше юридична наука перетворюється на імітацію дослідницької діяльності, а докторський ступінь — на формальний атрибут статусу.
Це не обмеження університетської автономії. Навпаки, справжня автономія неможлива без відповідальності. Якщо заклад претендує на підготовку майбутніх суддів, адвокатів, прокурорів, нотаріусів, науковців і викладачів права, він повинен дове-
сти свою кадрову, академічну, практичну та етичну спроможність. Автономія не може бути прикриттям для збереження формальних, слабких або неконкурентоспроможних юридичних програм.

Читайте також: Криза зайнятості та потреба в міністерстві праці

Метою реформи не може бути механічне скорочення кількості юридичних факультетів чи адміністративне «закриття» університетів. Метою має бути створення такої системи, у якій право готувати правників мають лише ті заклади, що реально довели свою якість, спроможність і відповідальність перед суспільством. Слабкі, формальні й неконкурентоспроможні юридичні програми повинні або змінитися, або об’єднатися з сильнішими центрами, або втратити право на підготовку правників.
Це не атака на освіту і не боротьба з університетською автономією. Це нормальна вимога правової держави до якості профе-
сійної підготовки тих людей, яким суспільство довірятиме здійснення правосуддя, захист прав людини, прокурорське обвинувачення, адвокатський захист, державне управління та застосування державного примусу.

Європейський досвід демонструє спільну закономірність: висока якість правничої освіти забезпечується не безконтрольним збільшенням кількості юридичних програм, а концентрацією ресурсів у сильних правничих школах, жорсткими стандартами акредитації, високими вимогами до викладачів і прозорими правилами доступу до професії. У більшості країн Європейського Союзу слабкі або неспроможні програми або об’єднуються з сильнішими центрами, або втрачають право на підготовку правників. Це сприймається не як «обмеження освіти», а як відповідальність держави перед суспільством і правничою професією.

Україна також повинна перейти від логіки формального утримання будь-яких юридичних програм до логіки відповідальності за якість підготовки правника. У сфері підготовки правників компроміс із якістю зрештою означає компроміс із правосуддям, верховенством права та здатністю держави забезпечувати законність і захист прав людини.

Кафедра та гарант освітньої програми: внутрішній центр якості правничої освіти

У дискусії про реформу юридичної освіти зазвичай основна увага приділяється ліцензуванню, акредитації, Єдиному державному кваліфікаційному іспиту, діяльності НАЗЯВО та державній політиці у сфері освіти. Усе це справді важливо. Але існує ще одна ключова ланка, без якої жодна реформа правничої освіти не стане реальною, кафедра та гарант освітньої програми.

Саме кафедра є базовим академічним осередком правничої школи. Не міністерство, не акредитаційна справа, не формальний навчальний план щоденно формують якість майбутнього правника. Її формує кафедра через добір викладачів, зміст дисциплін, методику викладання, наукову роботу, академічну доброчесність, практичну підготовку, зв’язок із судами, адвокатурою, прокуратурою, нотаріатом, правозахисними інституціями та професійним середовищем загалом.

Правнича школа починається не з назви факультету/інституту та не з формальної ліцензії. Вона починається з кафедр, де існує сильне академічне середовище, авторитетні науковці, реальна наукова школа, вимоглива культура викладання та професійна відповідальність перед студентом і суспільством.

Однією з проблем сучасної юридичної освіти є поступове знецінення ролі кафедри. У багатьох випадках вона перестає бути центром наукової школи, професійного наставництва й академічного розвитку та дедалі більше перетворюється лише на адміністративний підрозділ для розподілу навантаження і підготовки звітів. Але сильна кафедра права має бути не бюрократичною одиницею, а інтелектуальним ядром правничої школи.
Особливе значення має постать завідувача кафедри. У сильній правничій школі це не просто адміністратор. Як правило, це керівник наукової школи, найавторитетніший науковець і освітянин у відповідній галузі права, людина, яка формує академічний рівень кафедри, забезпечує наступність поколінь, підтримує молодих учених, визначає дослідницькі напрями та відповідає за професійну репутацію кафедри.

Сьогодні в Україні склалася ситуація, коли право на підготовку правників фактично отримала надто велика кількість закладів, частина з яких не має ані достатньої кількості фахових докторів юридичних наук, ані потужного наукового середовища, ані сучасної практичної інфраструктури.

Саме тому чинне законодавче обмеження, за яким завідувач кафедри не може перебувати на посаді більш як два строки, потребує перегляду. Такий підхід може бути виправданим щодо окремих адміністративних посад, однак механічне перенесення цієї логіки на кафедру є помилковим. Кафедра права є не лише адміністративним підрозділом, а насамперед науковою школою, а наукові школи не створюються за кілька років і не повинні штучно руйнуватися через формальне завершення другого строку керівника.

Для правничої освіти особливо небезпечно втрачати академічне лідерство там, де воно реально існує. Якщо завідувач кафедри забезпечує високу якість освітнього процесу, має професійний авторитет, підтримку колективу, наукові результати й здатність розвивати кафедру, закон не повинен автоматично усувати його лише через завершення другого строку перебування на посаді.
Тому відповідна норма Закону України «Про вищу освіту» має бути переглянута.

Йдеться не про безконтрольне перебування на посаді, а про іншу модель відповідальності: відкритий конкурс, регулярне оцінювання результатів роботи кафедри, врахування позиції колективу, якості викладання, наукової діяльності, академічної доброчесності, результатів акредитації та ЄДКІ. Якщо завідувач кафедри демонструє реальні результати й користується довірою професійного середовища, закон не повинен штучно обмежувати можливість продовження його роботи.

Не менш важливою є роль гаранта освітньої програми. У сучасній системі забезпечення якості гарант не повинен бути формальною особою, яка з’являється лише під час акредитації або підписання документів самооцінювання. Він має бути академічним лідером програми, який відповідає за її цілісність, логіку, актуальність і відповідність сучасним вимогам правничої професії.

Сьогодні однією з головних проблем є те, що гарант освітньої програми часто не має достатніх реальних повноважень. Формально він відповідає за програму, але фактично не завжди може впливати на кадрове забезпечення, зміст дисциплін, практичну підготовку, якість викладання чи оновлення освітніх компонентів. У результаті виникає небезпечна ситуація: відповідальність існує, а реальних інструментів впливу недостатньо.

Для юридичної освіти це особливо критично. Гарант освітньої програми з права має бути не технічним координатором акредитаційної документації, а фаховим правником із високим науковим рівнем, професійним авторитетом і розумінням сучасної правничої професії. Він повинен бачити програму як цілісну модель підготовки правника: від програмних результатів навчання до практики, юридичної клініки, ЄДКІ, професійної етики, права ЄС і стандартів прав людини.

Тому гаранту освітньої програми мають бути надані реальні академічні та організаційні повноваження. Він повинен мати право ініціювати оновлення освітньої програми, перегляд навчального плану, зміну освітніх компонентів, аналіз результатів ЄДКІ, залучення роботодавців, випускників і професійного середовища до розвитку програми.

Особливо важливо забезпечити правильну взаємодію між кафедрою та гарантом освітньої програми. Освітня програма не може існувати окремо від кафедри, а кафедра не може бути байдужою до якості програми, яку реалізує. Якщо гарант не має підтримки кафедри, його діяльність стає формальною. Якщо кафедра не визнає відповідальності гаранта, програма втрачає цілісність управління.

Оптимальною є модель партнерства, у якій завідувач кафедри відповідає за академічне середовище, кадрову політику, наукову школу та організацію освітнього процесу, а гарант освітньої програми за цілісність програми, відповідність стандартам, зв’язок із професійним середовищем, студентами, випускниками та роботодавцями.

Кафедра і гарант освітньої програми мають бути також першими інституційними фільтрами академічної доброчесності. Саме вони повинні забезпечувати реальний контроль якості письмових робіт, недопущення плагіату, прозорість оцінювання, належне рецензування кваліфікаційних і дисертаційних досліджень та формування культури професійної відповідальності.

Особливого значення це набуває на рівні магістратури, аспірантури та докторантури. Саме кафедра повинна бути середовищем формування дослідницької культури, правничої методології, академічної дискусії та наступності наукової школи. Якщо аспірант або докторант фактично не включений у життя кафедри, не проходить реальної апробації результатів і не отримує вимогливого наукового наставництва, підготовка наукових кадрів неминуче перетворюється на формальність.

Отже, реформа правничої освіти повинна охоплювати не лише акредитацію, ЄДКІ чи ліцензійну політику. Вона має передбачати відновлення ролі кафедри як базового осередку правничої школи та посилення статусу гаранта освітньої програми як реального академічного лідера програми.

Без сильної кафедри, авторитетного завідувача та сильного гаранта освітньої програми будь-яка правнича освіта ризикує перетворитися лише на набір формальних документів і процедур. Саме кафедра, гарант і академічне середовище щоденно визначають, чи отримає студент лише диплом, чи стане справжнім правником, здатним служити праву, захищати людину й утверджувати верховенство права. (Далі буде…)

Микола ПОГОРЕЦЬКИЙ,
професор, перший проректор КНУ ім. Т. Шевченка,
член-кореспондент НАПНУ,
голова експертної ради з правових наук МОН України, д.ю.н.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути