Правників багато — якісної юридичної освіти замало: Як Україні перейти на європейські стандарти правничої освіти

ПРОДОВЖЕННЯ. Початок у №11

Україна має велику кількість людей із юридичними дипломами. Але головне питання сьогодні полягає не в тому, скільки юристів випускають університети та спеціалізовані навчальні заклади МВС і СБУ. Головне питання інше — чи здатна українська система юридичної освіти готувати правників, які мислять категоріями верховенства права, прав людини, професійної доброчесності, незалежності правничої професії та європейських стандартів правничої діяльності.

Ліцензійна політика, яку потрібно переглянути

Саме тому перегляд ліцензійної політики у сфері юридичної освіти має враховувати не лише формальні показники закладу вищої освіти, а й реальну спроможність його кафедр, авторитетність наукових шкіл, якість роботи гарантів освітніх програм, рівень практичної підготовки, стан академічної доброчесності та здатність внутрішньої системи забезпечення якості реально впливати на зміст і результати правничої освіти. Окремого й принципового перегляду потребує багаторічна ліцензійна політика держави у сфері підготовки правників. За роки незалежності Україна в особі Міністерства освіти і науки надмірно розширила мережу закладів вищої освіти, які отримали право готувати бакалаврів і магістрів права, докторів філософії та докторів юридичних наук. У результаті система юридичної освіти значною мірою почала розвиватися за логікою кількісного розширення, а не концентрації якості.

Особливо проблемним стало відкриття шкіл, юридичних клінік, професійних баз практики, міжнародної академічної комунікації та системного зв’язку з правничою професією.

Проблема полягає не лише у формальному дотриманні ліцензійних вимог. Йдеться про значно глибше й принциповіше питання: чи має конкретний заклад вищої освіти реальну академічну, професійну та дослідницьку спроможність називатися правничою школою? Чи здатні його кафедри формувати сучасне правниче мислення, забезпечувати належний рівень практичної підготовки, підтримувати наукову школу й гарантувати якість юридичної освіти? Якщо такої спроможності немає, право готувати правників не повинно зберігатися лише за інерцією, на підставі старих ліцензійних рішень або формального статусу факультету/ інституту.

Ліцензія на підготовку правників не може бути довічним адміністративним дозволом. Вона має бути підтвердженням реальної якості, кадрової спроможності, наукової репутації, ефективної роботи кафедр, професійного рівня гарантів освітніх прокатури, прокуратури, державного управління, сектору безпеки і всієї системи захисту прав людини.

Читайте також: Чому судова система України не відповідає вимогам суспільства щодо справедливого правосуддя? Роль ВРП в цьому процесі

Окремо слід наголосити, що магістерська, аспірантська і докторська підготовка у сфері права не можуть бути механічним продовженням бакалаврської програми. Це рівні освіти і науки, які потребують значно вищої концентрації фахових кадрів, сильної кафедральної та дослідницької культури, авторитетних наукових шкіл, якісних наукових публікацій, міжнародної академічної інтеграції, професійного наукового керівництва та реальної участі у формуванні правової доктрини.

Саме тому перегляд ліцензійної політики має стосуватися не лише кількості юридичних програм, а передусім їхньої реальної спроможності. Держава повинна перейти від формального обліку програм до змістовної оцінки того, чи здатний конкретний заклад вищої освіти готувати правника, дослідника, викладача права або доктора юридичних наук відповідно до сучасних європейських стандартів правничої освіти.

У центрі такої оцінки мають бути не лише формальні показники кадрового забезпечення чи кількість публікацій, а реальний стан кафедр, наявність і рівень наукових шкіл, результати ЄДКІ, якість практичної підготовки, робота юридичних клінік, академічна доброчесність, міжнародна інтеграція, зв’язок із правничою професією та здатність освітнього середовища формувати правника, який мислить категоріями верховенства права, прав людини, професійної етики та відповідальності перед суспільством.

Саме за такими критеріями держава повинна визначати, як правничі школи мають право готувати майбутніх суддів, адвокатів, прокурорів, нотаріусів, науковців і викладачів права, а які юридичні програми потребують глибокого реформування, об’єднання із сильнішими центрами або припинення підготовки правників.

Докторський рівень юридичної науки: небезпечна девальвація

Останніми роками дедалі помітнішою стає ще одна небезпечна тенденція — стрімке зниження якості докторських досліджень у галузі права. Для частини практиків докторська дисертація дедалі частіше перестає бути результатом багаторічної наукової праці й перетворюється на інструмент особистого статусу, кар’єрного просування, корпоративного впливу, а подекуди — і на відверто комерційний проєкт. У таких випадках докторський ступінь починає сприйматися не як підтвердження здатності створювати нове наукове знання, а як елемент престижу, службової ваги чи академічного «капіталу».

Нерідко докторська дисертація фактично підміняється розширеним описом професійного досвіду, компіляцією давно відомих положень або спробою академічної легітимації службового статусу. У таких випадках докторський рівень перестає бути простором народження нових доктринальних ідей, розвитку правової науки та формування справжніх наукових шкіл і дедалі більше ризикує перетворитися на інструмент академічного престижу та службового впливу.

Разом із девальвацією змісту докторських досліджень неминуче девальвується і сам докторський ступінь, який поступово втрачає належний авторитет, довіру та повагу в науковому середовищі. І це вже проблема не лише академічного середовища. Така тенденція становить пряму загрозу для всієї системи правничої освіти й правової держави загалом, адже деградація докторського рівня неминуче веде до деградації юридичної науки, ослаблення правничих шкіл і зниження якості підготовки майбутніх правників.

Читайте також: Диспропорція юрисдикцій: Одна інстанція — різні реальності забезпечення

Докторська дисертація з права не може бути індивідуальним статусним проєктом, відірваним від наукової школи, фахової апробації та відповідального академічного керівництва. Вона повинна залишатися самостійним фундаментальним дослідженням, здатним розвивати правову науку, формувати нові підходи до розуміння права та впливати на правозастосовну практику.

Саме тому докторська підготовка у сфері права має концентруватися у профільних правничих школах провідних університетів і науково-дослідних установах НАН України та НАПрН України, де реально існують авторитетні наукові школи, фахове академічне середовище, системна наукова апробація досліджень і жива інтелектуальна дискусія.

Докторантура не повинна бути формальною оболонкою для індивідуального захисту дисертації. Її змістом має бути повноцінне включення докторанта в наукове середовище: участь у дослідницьких семінарах, фахових дискусіях, міжнародній академічній комунікації, публікація результатів у якісних наукових виданнях та постійна професійна апробація наукових положень.

Обов’язковим елементом такої системи має бути сильний і відповідальний науковий консультант докторської дисертації. Вимоги до нього повинні бути значно жорсткішими, ніж сьогодні: науковий ступінь доктора юридичних наук, щонайменше п’ятирічний стаж після захисту докторської дисертації, основне місце роботи у профільному закладі вищої освіти або науково-дослідній установі, наявність авторитетних наукових праць саме за тематикою дисертаційного дослідження докторанта, досвід підготовки наукових кадрів та реальна належність до відповідної наукової школи.

Науковий консультант повинен бути не формальним підписантом документів, а академічним лідером і гарантом наукового рівня докторського дослідження. Саме він має забезпечувати не адміністративний супровід, а справжнє наукове наставництво, методологічну вимогливість, доброчесну апробацію результатів і відповідальність за якість дисертаційного дослідження.

Так само спеціалізовані вчені ради для захисту докторських дисертацій з юридичних наук мають створюватися лише у тих профільних правничих школах і науково-дослідних установах, де існує належне кадрове, дослідницьке та академічне середовище.

Неможливо забезпечити якісний докторський торський рівень там, де відсутня потужна правнича школа, системна наукова діяльність і визнане професійне середовище.

Інакше докторський ступінь остаточно ризикує перетворитися не на підтвердження здатності створювати нове наукове знання, а на атрибут академічного статусу, службового впливу чи професійного престижу. Це вже не проблема окремих дисертацій або окремих науковців — це загроза для самої системи правничої освіти та правової держави.

Адже деградація юридичної науки неминуче веде до деградації правничої освіти, слабка правнича освіта породжує слабке правосуддя, а слабке правосуддя — недовіру до права, руйнування правової культури, поширення правового нігілізму в суспільстві та ослаблення інституційної спроможності держави забезпечувати законність, справедливість і захист прав людини.

У воюючій державі, яка одночасно проходить шлях європейської інтеграції, така деградація становить уже не лише освітню чи академічну проблему, а фактор системного послаблення держави.

Національна академія правових наук: центр координації юридичної науки й правничої освіти

У дискусії про реформу юридичної освіти не можна оминути роль Національної академії правових наук України. Якщо Міністерство освіти і науки відповідає за державну політику у сфері освіти, а Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти — за зовнішнє оцінювання освітніх програм, то НАПрН України має виконувати іншу, не менш важливу функцію: бути національним центром координації правничої науки, доктринального розвитку права і науково-експертної підтримки правничої освіти.

Це не питання інституційного престижу чи відомчого впливу. Це питання самої логіки розвитку правової держави. Якісна правнича освіта неможлива без сильної юридичної науки. А юридична наука не може розвиватися стихійно, фрагментарно й ізольовано в десятках слабких або випадкових освітніх програм. Якщо в державі немає авторитетного центру, який бачить загальний стан правових досліджень, координує наукові напрями, формує пріоритети, підтримує наукові школи й забезпечує фахову експертизу, юридична наука поступово перетворюється на сукупність розрізнених дисертацій, конференцій і публікацій без реального впливу на правову систему.

Саме НАПрН України за своїм статусом і природою покликана відігравати таку роль. Академія має бути не адміністративним дублером МОН чи НАЗЯВО, а науково-доктринальним центром, здатним формувати бачення розвитку правової науки, оцінювати стан правничих наукових шкіл, підтримувати високі стандарти юридичних досліджень і забезпечувати зв’язок між правовою доктриною, законодавством, правозастосовною практикою та юридичною освітою.

У реформі юридичної освіти НАПрН України не повинна залишатися лише символічною академічною інституцією. Вона має стати активним експертним майданчиком, який допомагає державі відповісти на принципові питання: де в Україні є справжні правничі наукові школи; які заклади вищої освіти та науково-дослідні установи реально здатні готувати докторів філософії і докторів юридичних наук; які напрями правових досліджень є пріоритетними для європейської інтеграції, післявоєнного відновлення, реформи правосуддя, захисту прав людини, безпеки, антикорупційної політики, розвитку приватного права та модернізації публічного управління.

Читайте також: Паранормальні судові здібності ККС ВС

Особливо важливою є роль НАПрН України у впорядкуванні аспірантур, докторантур і спеціалізованих вчених рад угалузі права. Саме Академія у співпраці з МОН, НАЗЯВО, провідними правничими школами та науковими установами могла б ініціювати створення карти авторитетних правничих наукових шкіл України. Така карта має показати, де реально існує науковий потенціал для підготовки докторів філософії та докторів юридичних наук, а де аспірантура чи докторантура існує переважно формально.

Це не означає, що НАПрН України має адміністративно «роздавати дозволи» університетам. Але вона повинна мати вагомий експертний голос у визначенні критеріїв якості докторської підготовки, вимог до наукових консультантів, оцінки спроможності наукових шкіл, тематичних пріоритетів дисертаційних досліджень і стандартів наукової доброчесності. Без такої фахової координації держава ризикує й надалі мати формально велику мережу аспірантур і докторантур, але слабкий реальний результат для юридичної науки та правничої освіти.

Не менш важливо, щоб НАПрН України виконувала роль доктринального мосту між юридичною наукою, правничою освітою, законодавчою діяльністю і правозастосуванням. Академія має координувати не лише дослідження «для науки», а й дослідження, які потрібні державі: щодо імплементації права ЄС, виконання рішень ЄСПЛ, реформування судової системи, розвитку кримінальної юстиції, оновлення правоохоронної системи, захисту власності, цифровізації права, інформаційної безпеки, відновлення України та відповідальності за міжнародні злочини.

У цьому контексті НАПрН України могла б щороку готувати національну доповідь про стан правничої науки і юридичної освіти. У такій доповіді варто оцінювати ключові тенденції розвитку юридичної науки, проблеми докторської підготовки, стан наукових шкіл, якість дисертаційних досліджень, тематику правових досліджень, потреби законодавства і практики, а також відповідність правничої освіти європейським стандартам. Така доповідь могла б стати важливим орієнтиром для МОН, НАЗЯВО, парламентських комітетів, правничих шкіл, спеціалізованих вчених рад і професійної спільноти.

Водночас сама НАПрН України також має відповідати викликам часу. Її роль у реформі юридичної освіти має бути не декларативною, а реальною: відкриті експертні обговорення, прозора оцінка стану правової науки, залучення молодих учених, співпраця з провідними університетами, участь у міжнародних дослідницьких мережах, підтримка якісних фахових видань і формування високих стандартів наукової доброчесності. Академія має не лише зберігати академічну традицію, а й оновлювати її відповідно до потреб воюючої держави, європейської інтеграції та післявоєнного відновлення.

Водночас у контексті реформи юридичної освіти та науки важливо порушити і питання модернізації самої Національної академії правових наук України. Йдеться не про заперечення її ролі чи академічної традиції, а навпаки, про необхідність її оновлення відповідно до сучасних викликів розвитку науки, освіти, європейської інтеграції та потреб воюючої держави.

Сьогодні реформування НАПрН України має розглядатися у ширшому контексті модернізації всієї системи академічної науки України, включно з реформуванням Національної академії наук України. В умовах воєнного та післявоєнного періоду держава потребує не інерційного збереження радянських або пострадянських моделей функціонування академічних установ, а формування сучасної, відкритої, конкурентної й інтегрованої в європейський науковий простір системи юридичної науки.

НАПрН України повинна посилити свою роль не як закритої корпоративної структури, а як відкритого науково-доктринального центру, здатного координувати розвиток правничої науки, підтримувати авторитетні наукові школи, залучати молодих учених, розвивати міжнародні дослідницькі проєкти та формувати сучасний порядок денний юридичних досліджень для держави, яка воює, реформує правосуддя, інтегрується до Європейського Союзу та здійснює післявоєнне відновлення.

Особливого значення набуває необхідність оновлення кадрової політики, посилення прозорості діяльності академічних установ, розвитку міждисциплінарних досліджень, підтримки молодих науковців, інтеграції науки й освіти, а також реального включення академічних інститутів у міжнародний науковий простір. У сучасних умовах академічна юридична наука не може залишатися ізольованою від європейських дослідницьких мереж, міжнародних грантових програм, цифрових технологій, практики ЄСПЛ, права ЄС та новітніх викликів у сфері безпеки, цифровізації, воєнних злочинів, відновлення держави й захисту прав людини.

Не менш важливо, щоб реформування НАПрН України відбувалося не шляхом механічного скорочення чи формального «осучаснення» структур, а через посилення її реальної наукової спроможності, конкурентності та авторитету. Академія має стати центром продукування сучасної правової доктрини, наукової експертизи для держави та інтелектуального забезпечення реформи правничої освіти, правосуддя й правової системи України загалом.

Саме в цьому полягає сучасна місія Національної академії правових наук України в умовах війни, європейської інтеграції та майбутнього післявоєнного відновлення держави.

Отже, реформа юридичної освіти потребує не лише рішень МОН і НАЗЯВО. Вона потребує сильного наукового центру, здатного координувати розвиток правничої науки, підтримувати авторитетні наукові школи, відновлювати вимогливість до докторських досліджень і забезпечувати зв’язок між правовою доктриною, освітою та практикою. Таку роль природно має виконувати Національна академія правових наук України. Без її активної участі реформа юридичної освіти ризикує залишитися переважно адміністративною. З її участю вона може стати справді змістовною — реформою не лише дипломів і програм, а правничої науки, правової культури і професійної якості українського правника.

Правник — не виконавець державної волі, а захисник права

Українська юридична освіта значною мірою успадкувала радянську модель, у якій правник розглядався передусім як службовець державного апарату, покликаний забезпечувати функціонування адміністративної системи та реалізацію владної волі. У такій моделі право сприймалося не як інструмент захисту людини і обмеження державної влади, а як механізм управління суспільством. Відповідно й підготовка юриста орієнтувалася переважно на формальне знання законодавства, підпорядкування державній дисципліні та виконання процедурних функцій.

Європейський підхід до правничої професії є принципово іншим. У сучасній правовій державі правник служить не адміністративній системі, а праву, людині та суспільству. Його професійна місія полягає не в механічному виконанні державної волі, а в забезпеченні верховенства права, захисті прав людини, стримуванні свавілля влади, підтриманні справедливості та правової рівноваги між державою і громадянином.

Саме тому сучасна правнича освіта не може обмежуватися лише вивченням законодавства, кодексів і процедур. Майбутній правник повинен розуміти зміст верховенства права, прав людини, принципу юридичної визначеності, заборони свавілля, принципу пропорційності, права на справедливий суд, професійної етики, незалежності правничої професії та культури юридичної аргументації. Він має навчитися мислити не лише категоріями формальної законності, а й категоріями справедливості, гідності, свободи та відповідальності.

Справжній правник повинен уміти не лише знайти норму закону чи процитувати судову практику. Він має бути здатним оцінити, чи відповідає конкретне застосування норми принципам справедливості, людської гідності, конституційним цінностям, стандартам Ради Європи та Європейського Союзу. За текстом норми він повинен бачити не тільки юридичну конструкцію, а й людину, її права, свободу, безпеку та гідність. Саме ця здатність відрізняє професійного правника від технічного виконавця процедур.

Таке розуміння правничої професії особливо важливе для держави, яка одночасно веде війну, проходить складний шлях європейської інтеграції та реформує власну правову систему. У цих умовах правник має бути не частиною адміністративної інерції, а носієм правової культури, здатним діяти професійно навіть в умовах політичного чи владного тиску, захищати права людини у кризових ситуаціях і не допускати перетворення державної доцільності на виправдання свавілля.

Саме на таке бачення орієнтують і підходи, закладені у проєкті Концепції розвитку юридичної освіти, який обговорювався експертним середовищем і профільним парламентським комітетом. У ньому наголошувалося на необхідності підготовки правників, здатних застосовувати право відповідно до стандартів Ради Європи та Європейського Союзу, заснованих на незалежності, компетентності, доброчесності й професійній відповідальності.

Юридична освіта, яка не формує такої правової культури, може видати диплом, але не здатна сформувати справжнього правника. У результаті виникає професійний правовий нігілізм: право починає сприйматися як технічний інструмент влади, а не як система захисту людини і справедливості. Це становить небезпеку не лише для окремої професії, а й для всієї правової держави, оскільки руйнує довіру до права, правосуддя та самої ідеї справедливості.

Саме тому реформа юридичної освіти повинна бути реформою не лише навчальних планів чи процедур акредитації. Вона має стати реформою правничого мислення, професійної етики та правової культури майбутніх правників. Без цього будь-які зміни назв дисциплін або формальних стандартів залишаться лише імітацією європейських реформ. (Далі буде…)

Микола ПОГОРЕЦЬКИЙ, професор,
перший проректор КНУ ім. Т. Шевченка,
член-кореспондент НАПНУ,
голова експертної ради з правових наук МОН України, д.ю.н.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути