Бійся данайців, що дари приносять

Василь МАЛЯРЕНКО,
доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент Національної академії
правових наук України,
голова Верховного Суду України у відставці

Коли я вперше почув про ініціативу створення антикорупційного суду в Україні, то подумав, що це жарт, — назва суду побутова, вулична. Я вважав, що освічені сучасні люди, які знають про принципи неупередженості, незаангажованості, об’єктивності суду не можуть на це піти. Бо що означає префікс «анти»? Він означає налаштованість проти чогось чи проти когось, протидію, налаштованість на боротьбу. Проте не можна уявити в сучасному світі, що суд налаштований на протидію. Не можна уявити суд антивбивчий, хоча вбивств сьогодні, мабуть, більше ніж корупції. Не можна уявити суд антизлодійський, хоча викрадень сьогодні більше ніж корупції. І так далі. Суд не орган боротьби. Він ні з ким і ні з чим не може боротися. Це — аксіома. І тому назви судів з префіксом «анти» бути не може.

Перед тим, як створити такий суд, слід прозондувати позицію Європейського суду з прав людини, бо якщо він все таки буде створений, то я впевнений, що перші ж його вироки в ЄСПЛ отримають негативне ставлення, бо суд, у самій назві якого закладається необ’єктивність, не може сприйматися такою структурою позитивно. Якщо вже без такого суду Україна обійтися не може, то він повинен мати назву «Спеціалізований суд з розгляду справ про корупційні правопорушення». Така назва є нейтральною, яким і повинен бути суд. Це — перше.

Друге. Згідно з Конституцією України найвищою соціальною цінністю є людина, її життя і здоров’я, права і свободи, законні інтереси. І тому за логікою саме ці цінності слід захищати в першу чергу. Але незважаючи на те, що вбивства, крадіжки майна, розбої і грабежі, загибель і травмування людей на дорогах в Україні сьогодні рядове явище, спеціалізованих прокуратур та судів з цього приводу ніхто не створює. Натомість створюються антикорупційні, тобто органи, які спрямовуються на боротьбу з іржею, яка роз’їдає владу і державний апарат. За такою логікою людина в нашій державі стає другорядною, а то і третьорядною цінністю. На перше місце ставляться інтереси влади. Це офіційне повернення в ті часи, коли людина була ніким і нічим. Декларувати в правових актах такий поворот сьогодні дуже небезпечно.

Третє. За логікою, вище це те, біля якого є щось нижче. Якщо нічого нижчого не існує, то вищим його може назвати лише людина, яка не в ладах зі здоровим глуздом. Український законодавець всупереч здоровому глузду, наділяючи антикорупційний суд функціями найнижчого суду, тобто суду першої інстанції, називає його Вищим антикорупційним судом. В чому полягає ця вищість, мабуть, не скаже і його творець.

Четверте. У відповідності з Конституцією України та Законом «Про судоустрій і статут суддів» учасники судового процесу та інші особи мають право на апеляційний розгляд справи. Цим законом не передбачено право апеляційних судів на перегляд справ, рішення в яких прийняв Вищий антикорупційний суд. Тому за логікою закону апеляційний перегляд цих справ буде здійснювати або Верховний Суд, або сам цей суд. А це означає, що правосуддя в першій і апеляційній інстанціях або в апеляційній і касаційній інстанціях будуть здійснювати судді, які підкорені одному й тому ж голові суду, отримують заробітну плату в одній касі, сидять поряд у кабінетах і на нарадах тощо. Це надзвичайно небезпечний крок, який може вилізти державі і суспільству боком, бо він суперечить Конституції України і міжнародним стандартам правосуддя. Сама ідея розведення судових інституцій у просторі й часі була однією з головних цілей судової реформи. Але наш законодавець забув про це.

П’яте. Яка мета створення антикорупційного суду? Чого держава хоче досягти з його створенням? На мій погляд, те, що цей суд сприятиме зменшенню корупційності чиновників, — наївно. Дивує і наївність західних «штовхачів» цього суду. Справа в тому, що суд і його рішення, за умови призначення навіть найжосткіших покарань, не впливають на кількість та небезпечність злочинів. Ця аксіома наукою доведена давно. Для ліквідації або хоча б зменшення корупції необхідно ліквідувати її фундамент, її причини. Суд цим не займається (про фундамент корупційності та її причини дивись статтю автора «Про філософію корупційності в Україні»). Створення в Україні антикорупційного суду свідчить про недовіру влади судам загальної юрисдикції. Проте ніхто не вивчав стан розгляду судами справ про корупційні правопорушення. Є підстави їм недовіряти, чи не має? Ніхто не з’ясовував, хто винен у тому, що суди повільно розглядають такі справи, що немає гучних вироків на «крутих» корупціонерів.

Я не допускаю думки, що судді умисно зволікають. Скоріше всього якість справи, доказова база та надзвичайна складність сьогоднішніх процесуальних норм не дають їм змоги спішити. Влада сподівається, що цей суд буде менш корумпованим, більш освіченим та кваліфікованим тощо. Дай Боже, звичайно. Але знайти на вулиці людей, які раніше не займалися судочинством, кращих ніж сьогоднішні судді, справа не легка. Судді такі, яким є суспільство. Якщо суспільство варварське, то й суд такий же.

Водночас творці цього суду повинні знати, що він не зможе виправдати їх сподівань ще й тому, що судді цього суду, які б сміливі й висококваліфіковані вони не були, думатимуть у першу чергу про свій захист, бо над ними є Вища рада правосуддя, Європейський суд з прав людини, Кримінальний кодекс і часта зміна влади.

Спеціалізований суд за своєю природою не може бути ні більш суворішим, ні м’якішим від інших судів. Він не може розглядати справи ні швидше, ні повільніше, бо повинен керуватися тим же Кримінальним процесуальним кодексом, що й інші суди. Він буде лише більш прикормленим, бо його судді отримуватимуть більшу зарплату ніж інші судді першої інстанції. Творці цього суду повинні знати, що може прийти час, коли вони шкодуватимуть, що його створили.

Аби зрозуміти це, слід прочитати книгу канадського дослідника радянського права, професора Пітера Соломона «Про радянську юстицію за Сталіна». У цій книзі в подробицях доводиться, що в тридцятих роках ХХ століття в СРСР суди загальної юрисдикції чинили опір сталінській політиці репресій і не йшли на очевидне та бездоказове засудження людей. Щоб обійти цей спротив Сталін не став ліквідовувати суди, а створив квазі судові органи: двійки, трійки та особливі наради, які знищували людей списками, в багатьох випадках без всяких судових процесів. Коли без процесу обійтися було неможливо, то їх проводили нашвидкоруч, формально.

Створення антикорупційного суду — це велика проблема. Сьогодні вона фактично сприймається як пропагандистська акція, яка нічого спільного з боротьбою з корупцією не має, але коштів із платників податків забере чимало. І тому перш ніж його створювати, треба добре подумати.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути