Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Провокування підкупу: справи, про які мовчать

Опубліковано

on

Олексій БАГАНЕЦЬ,
заступник Генерального прокурора України
(2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.),
кандидат юридичних наук, адвокат,
заслужений юрист України

Хіба можливо шляхом провокацій злочинів забезпечити протидію корупції, насамперед у вищих ешелонах влади, чим сьогодні продовжують займатися наші правоохоронці? Автор цих рядків давно переконався, що шляхом провокацій пропозиції, обіцянки та одержання неправомірної вигоди, як і інших злочинів, забезпечити протидію їм неможливо. Говорити про те, що саме за часів постмайданівської України набула поширення подібна практика, було б не зовсім об’єктивно. І раніше, в дореволюційні часи, такими забороненими методами грішили оперативні підрозділи і СБУ, й тодішньої міліції, особливо їх спецпідрозділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю.

«Кадрові хабародавці»

Будучи тривалий час прокурором, я не належав до числа прихильників подібних методів боротьби з корупцією і завжди принципово реагував на такі факти провокацій (тоді ще хабарів) і використання для таких цілей здебільшого осіб, які, нібито, добровільно співпрацювали з правоохоронними органами й виступали як так звані «торпеди». Доходило навіть до того, що таких «добровільних помічників» використовували як кадрових хабародавців одночасно різні правоохоронні органи й навіть у різних областях нашої держави. Звісно, суди, викриваючи подібні факти, переважно не сприймали здобуті таким шляхом докази і зазвичай виправдовували підсудних або тривалий час зволікали з розглядом цих справ, а потім повертали їх на додаткове розслідування (це до ухвалення нового КПК України 2012 року).

Але вже після Революції Гідності найвищі посадові особи нашої держави й навіть сам гарант Конституції, а також частина політиків і ті ж «грантоїди», почали активно ініціювати узаконення провокації підкупу. Звісно, у всіх названих ініціаторів мотиви подібних закликів були різні. Але головне, що такі декларації та заяви не ґрунтувалися на вимогах національного законодавства й суперечили практиці Європейського суду з прав людини.

Провокація підкупу — незаконна

Із цього приводу можна дискутувати, бо, справді, в тих же США провокація підкупу значною мірою є узаконеною, в той час як у нас — ні. Ба більше, в Україні за такі дії передбачена кримінальна відповідальність. Але провокативні заклики про негайне внесення змін до нашого законодавства та відвертий тиск на керівництво держави так званих партнерів і фінансистів, насамперед — із-за океану, під виглядом необхідності посилення боротьби з корупцією призвели до негативних наслідків. Наші правоохоронці, особливо НАБУ і САП, які й не приховують своєї орієнтації на закордонні центри впливу, розпочали на свій розсуд застосовувати таку незаконну практику провокацій підкупу. Тим більше в умовах, коли прокурорський нагляд за додержанням законів про оперативно-розшукову діяльність та вимог КПК України фактично зруйнований, а судовий контроль за діяльністю органів досудового розслідування та оперативно-розшукової діяльності майже відсутній. Судова система за останні три роки настільки знекровлена, а судді залякані як внаслідок так званої судової реформи, так і різними антикорупціонерами, що служителі Феміди сьогодні бояться приймати навіть законні рішення.

Загрозлива тенденція

Про організовані НАБУ за відсутності належного прокурорського нагляду з боку САП дуже схожі провокації підкупу стосовно народних депутатів Максима Полякова і Борислава Розенблата, а також першого заступника Голови Державної міграційної служби України Діни Пімахової говорили в ЗМІ більше ніж достатньо. Зокрема, лунали й по-справжньому професійні висновки та судження. Хотів би зупинитися на тих фактах, про які у пресі чомусь промовчали. А на мою думку, на них потрібно звернути увагу, бо вони в сукупності вже свідчать про загрозливу тенденцію і створюють прецеденти, від яких постраждають як наші громадяни, так і Україна в цілому. Поширення подібної практики, а точніше — її нав’язування Україні з-за кордону, підриває й основи нашої державності.

Безпрецедентний факт провокації підкупу було застосовано щодо мера Вишгорода Київської області. Працівники СБУ по м. Києву та області, спільно й під прикриттям прокуратури Київської області, ще в 2015-му чи на початку 2016 року спровокували й без жодних законних підстав затримали останнього, начебто, «на гарячому», під час одержання неправомірної вигоди (хоча це й не відповідало дійсності). Після того йому було необґрунтовано повідомлено про підозру, взято під варту й навіть відсторонено від займаної посади.

Найбільш неприйнятним і цинічним було те, що всі ці заходи процесуального примусу були застосовані на підставі показань — наголошую — єдиної особи, яка, до того ж, діяла під чужим ім’ям за надуманим оперативними працівниками сценарієм. Пізніше заява «хабародавця» про обставини участі в цій події була викладена в інтернеті й шокувала багатьох експертів. Попри розкриття цієї небаченої за розміром і цинічністю «спецоперації» з усунення вказаного керівника органу місцевого самоврядування від займаної посади, втручання в її вирішення навіть апеляційного суду, який фактично і викрив незаконні дії оперативних працівників та прокуратури, це не відновило доброго імені міського голови. Адже внаслідок відсутності належного прокурорського нагляду, а точніше — відсутності взагалі в Київській області районного прокурора, а в Україні — Генерального прокурора, цю фактично сфальсифіковану справу все одно було спрямовано до суду з обвинувальним актом.

Цей приклад є показовим і з тієї причини, що ставить під сумнів загальні обвинувачення нинішнього Генпрокурора на адресу НАБУ за, начебто, допущені провокації щодо вказаних вище народних депутатів і однієї з керівництва Міграційної служби. Адже він сам у ситуації з вишгородським міським головою якщо й не був причетним до організації цього беззаконня, то, напевно, знав про нього й міг не допустити завідомо незаконного притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності, перешкодити подальшій фальсифікації кримінальної справи та відновити справедливість.

Але цього не зробив. Тому, коли чую його заяви про досягнення в частині встановлення справедливості в діяльності органів прокуратури, мені стає соромно за ту державну структуру, в якій я прослужив понад 35 років!

Хабар Холодницькому

Про те, що наші нинішні «борці з корупцією» взяли на озброєння подібну практику провокацій одержання чи дачі неправомірної вигоди насамперед задля піару, а не для реального вжиття заходів щодо протидії цьому злу, свідчать й інші випадки, не менш кричущі ніж наведені вище. Вони чомусь не були предметом відповідної реакції з боку суспільства.

Перший такий випадок був оприлюднений САП і Генпрокуратурою як свідчення чесності й непідкупності головного антикорупційного прокурора. Ними було затримано двох суддів одного з районних судів м. Дніпра, які, начебто, намагалися вручити Назару Холодницькому в його службовому кабінеті неправомірну вигоду за прийняття рішення про закриття справи проти одного з цих суддів, якого НАБУ звинувачувало в корупції. Незважаючи на те, як широко був розпіарений цей факт, за кілька днів про нього всі замовкли, й складається враження, що й забули. Тому абсолютно не дивно, що про результати розслідування цього очевидного кримінального правопорушення, якщо воно насправді мало місце, організатори зазначеного «дійства» до цього часу не поінформували суспільство. Але в мене виникають, особливо в світлі останніх подій за листопад—грудень минулого року, сумніви: чи у відповідності до вимог чинного законодавства були запідозрені (а через ЗМІ — вже й фактично звинувачені) названі двоє суддів?

Виходячи з аналізу цієї ситуації, виникають закономірні запитання: яким чином ці судді, іногородні жителі, змогли встановити контакт із керівником САП і провести з ним перемовини на предмет вчинення ним дій з використанням свого службового становища з метою звільнення судді від кримінальної відповідальності, і чому антикорупційний прокурор взагалі пішов на таку розмову? Хто з них під час цієї першої розмови чи контакту обмовився про винагороду за вчинення Антикорупційною прокуратурою дій на їхню користь? Якщо припустити, що саме хтось із названих суддів запропонував винагороду, то як на це зреагував антикорупційний прокурор: категорично заперечив подібний подальший розвиток подій і відкинув цю пропозицію чи, навпаки, погодився вести подальші перемовини з цього приводу? Хто назвав конкретну суму винагороди, тобто неправомірної вигоди? Якщо хтось із суддів, то як на це відреагував сам Холодницький: категорично заперечив і припинив з ними не тільки розмови, а головне — зустріч, і відкинув будь-які контакти в майбутньому?

Далі: яким чином, на яку дату, час і місце була домовленість про наступну зустріч з метою вже передачі неправомірної вигоди й чи було попередньо обумовлено її суму чи розмір? За чиєю пропозицією місцем передачі грошей було визначено службове приміщення Антикорупційної прокуратури, зокрема, службовий кабінет Холодницького? На якому етапі цих перемовин останній повідомив детективів НАБУ чи Генерального прокурора про те, що йому збираються передати неправомірну вигоду і за що саме? Чи всі розмови Холодницького та цих суддів супроводжувалися аудіо- та відеозаписом, в тому числі як телефоном, так і під час особистих зустрічей? Скільки було таких розмов, в яких фактично Холодницький підтримував подібні переговори, тим самим не припинивши їх, не заперечуючи й не відкидаючи подібних пропозицій, чим фактично сформував впевненість своїх співрозмовників у можливості або навіть необхідності передачі йому цієї неправомірної вигоди? Яким чином вдалося названим суддям пройти з такою сумою грошей в охоронюване службове приміщення САП, а тим більше — до службового кабінету Холодницького, в приймальні якого, напевне, обов’язково обшукують усіх сторонніх відвідувачів, тим більше підозрюваного у справі чи посередника в його інтересах?

Відповідь на всі ці запитання напрошується одна: якби під час першої зустрічі чи контакту з вказаними суддями (чи суддею) у відповідь на такі пропозиції за неправомірну вигоду закрити кримінальну справу головний антикорупційний прокурор категорично відкинув подібні пропозиції і припинив контакти з цими особами (чи особою), які запропонували дати йому неправомірну вигоду, то і цього злочину не сталося б. А тепер самі подумайте: чи могла мати місце в цьому випадку провокація вчинення злочину названими суддями?

Миколаївщина: стиль схожий

Ще більше здивувала пресконференція прокурора Миколаївської області, яку він провів за участі голови обласної державної адміністрації. Ви тільки вдумайтесь: деякі нинішні керівники регіональних прокуратур вже дійшли до того, що замість принципового реагування на порушення закону під час оперативно-розшукової діяльності та в ході здійснення досудового розслідування займаються самопіаром або допомагають із використанням свого службового становища піаритися тому ж голові обласної державної адміністрації. Який, до речі, в тій ситуації був заявником і, мабуть, свідком у конкретному кримінальному провадженні. З їхнього спільного повідомлення у ЗМІ стало відомо, що вони «героїчно» розкрили суспільно дуже небезпечний злочин, пов’язаний, начебто, з тим, що один з керівників підприємства області намагався дати неправомірну вигоду цьому голові ОДА. Але якщо б і ви, шановні читачі, поставили їм запитання, які в мене виникли до ГПУ та антикорупційного прокурора в попередньому випадку, то з їхніх об’ємних відповідей зробили б висновок, який був би дуже схожим на мій: в таких ситуаціях, при такій віддаленості вказаних службових осіб від суб’єктів дачі неправомірної вигоди вчинити подібний злочин без відповідної провокації з боку правоохоронних органів об’єктивно неможливо! До речі, в цій справі теж результат розслідування невідомий.

Гонитва за дешевим піаром

Я також просто не вірю, що подібними пропозиціями за неправомірну вигоду вчинити якісь дії по службі, в тому числі й незаконні, було заподіяно названим високопосадовцям «непоправної моральної шкоди», у зв’язку з чим потрібно було штучно створювати умови для підкупу, тобто фактично провокувати таких осіб до вчинення злочину. Причина зрозуміла — гонитва за дешевим піаром.

А найголовніше, що я сумніваюсь у судовій перспективі обох вказаних справ. У всякому випадку, таке враження склалося не в мене одного, а і в інших експертів.

Так, слід визнати, що подібні випадки (намагання дати хабар) були й могли виникати на практиці, але вони мали місце в таких ситуаціях, де відповідні службові особи були заскочені подібною пропозицією зненацька, коли ситуації з пропонуванням неправомірної вигоди (хабарів) були спонтанні, раптово виникли, без будь-яких попередніх зустрічей із посадовцями і тим більше — цілеспрямованих перемовин. Для прикладу уявімо ситуацію, що дорожньою поліцією виявлено порушення Правил дорожнього руху, при цьому затриманий в автомашині в п’яному вигляді водій одразу ж намагається вручити неправомірну вигоду поліцейському. Друга ситуація, коли громадянин прийшов до лікаря з метою одержання лікарняного листа, а йому відмовили, в зв’язку з чим він і намагався передати гроші лікарю тощо.

Але наші так успішно «реформовані» правоохоронні органи в гонитві за дешевою популярністю та з метою піару, на превеликий жаль, фактично йдуть на провокування вчинення злочинів особами, які взагалі до цього не планували вчиняти подібних кримінальних правопорушень, якби їх до цього не схилили самі правоохоронці або особи, які діяли за їхніми вказівками.

Головне, що потрібно пам’ятати нашим «борцям з корупцією»: і на них розповсюджуються загальні засади кримінального провадження, передбачені ст. 7 КПК України, серед яких і такі, як верховенство права, законність, презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини тощо. «З поганими законами й хорошими посадовцями цілком можна правити країною. Але якщо посадовці погані, не допоможуть і найкращі закони», — справедливо зауважив свого часу Отто фон Бісмарк.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Жіноче обличчя творчості та інновацій. До Всесвітнього дня інтелектуальної власності

Опубліковано

on

Наталія Сорока, адвокат Укрінюрколегії, викладач кафедри європейського права Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат юридичних наук

Продовження. Початок

Перешкоди на шляху новаторок і мисткинь

Цілком очевидно, що жінки за своєю природою нічим не поступаються в новаторському і творчому потенціалі чоловікам. Яка ж тоді причина такого значного розриву між чоловіками і жінками у використанні системи інтелектуальної власності?

В ході експертного дискусійного форуму, що відбувся у ВОІВ у 2017 році, було здійснено аналіз низки важливих питань. Основний висновок полягає в тому, що гендерна нерівність у сфері інтелектуальної власності відображає значно поширений феномен гендерного дисбалансу в соціальному і економічному житті. Наприклад, у більшості країн дівчатка набагато рідше в порівнянні з хлопчиками вивчають науку, техніку, інженерну справу й математику. В результаті частка жінок у галузях, що відповідають за створення більшої частини технічних і технологічних інновацій, є відносно низькою.

Частково такі прояви нерівності є відображенням упереджень, забобонів і стереотипів щодо жінок та дівчат. Як це не парадоксально, представники обох статей різного віку, як і раніше, переконані, що жінкам слід обмежуватися виконанням деяких традиційних функцій, а не претендувати на роль потенційних лідерів у науково-технічній сфері, підприємницькій діяльності та мистецтві. І якщо не боротися з цими стереотипами, то нерівність може вкорінитися: у дівчат і молодих жінок, можливо, просто не буде взірців для наслідування, здатних надихати їх на повноцінне розкриття власного потенціалу.

В основі нерівності також лежить відсталість економічних і соціальних структур, які можуть обмежувати перспективи жінок у кар’єрному зростанні. Усім добре відома проблема горезвісної «скляної стелі». Талановиті жінки можуть досягти успіхів у навчанні і на перших етапах просування по кар’єрній драбині, однак потім їх ріст припиняється, особливо якщо вони роблять перерву в зв’язку з народженням дітей. Суспільство повинно знайти шляхи, що дозволяють забезпечити жінкам можливість нарівні з чоловіками поєднувати роботу й сімейне життя.

Певні питання, як видається, тісніше пов’язані із системою інтелектуальної власності. Так, наприклад, розвиток деяких видів інтелектуальної власності, зокрема патентів, може вимагати значних фінансових вкладень; побутує думка, що жінки надають пріоритетного значення стабільності сімейного доходу, що обумовлює їх меншу, в порівнянні з чоловіками, готовність іти на ризик. Крім цього, деякі правознавці критикують систему інтелектуальної власності з позицій фемінізму, стверджуючи, що, хоча ця система і є зовні нейтральною, низка елементів містить упереджене ставлення до жінок.

На шляху до конструктивних змін

Попри складність завдань у суспільстві зростає розуміння необхідності усунення гендерної нерівності в сфері інтелектуальної власності. Організації та окремі люди в різних країнах працюють над заохоченням та підтримкою новаторок і винахідниць. Відповідні ініціативи мають різний формат: це можуть бути як міжнародні кампанії із заохочення участі жінок у науковій діяльності, так і більш адресні заходи на рівні окремих країн, регіонів і груп.

Позиціонуючи себе в авангарді цих рухів, ВОІВ ухвалила у 2014 році політику в сфері гендерної рівності та взяла на себе амбітне зобов’язання подолання гендерного дисбалансу в усіх сферах своєї діяльності. Ця ініціатива передбачає, зокрема, забезпечення рівного доступу до послуг ВОІВ, розбудову можливостей та надання технічної підтримки для обох статей задля урівноваженого представництва чоловіків і жінок на всіх рівнях кадрової структури організації. Крім того, ця робота охоплює продовження й розширення новаторських досліджень у сфері пропорційного представництва обох статей у системі інтелектуальної власності, так само, як і реалізацію низки проектів з виявлення і підтримки інноваційної та творчої діяльності жінок.

Всесвітній день інтелектуальної власності—2018 є ще одним важливим кроком на шляху до цієї шляхетної мети. Об’єднуючи всіх зацікавлених осіб в усьому світі з тим, аби віддати належне досягненням новаторок і мисткинь, це свято покликане руйнувати стереотипи і заохочувати жінок різного віку до створення цінних інтелектуальних продуктів.

У рамках урочистостей з нагоди Всесвітнього дня інтелектуальної власності—2018 ВОІВ у співпраці з постійними представництвами Сполучених Штатів Америки та Австрії проводить спеціальний показ фільму «Історія неймовірної Хеді Ламарр» (Bombshell: The Hedy Lamarr Story). Доля успішної голлівудської акторки з українським корінням (батько Хеді був банкіром, вихідцем зі Львова), що здобула світової слави як винахідниця, є дивовижним джерелом гордості й натхнення. У часи Другої світової війни Хеді Ламарр запатентувала систему управління торпедами, секретні системи зв’язку, які мають широке застосування і в наш час — від мобільних телефонів до Wi-Fi і GPS. До дня народження Хеді 9 листопада приурочені Дні винахідника у трьох європейських країнах: Німеччині, Австрії та Швейцарії.

Прагнучи долучитися до ініціативи ВОІВ, пригадаймо собі імена наших сучасниць, різних за віком та колом інтересів, які успішно реалізують свій творчий потенціал у винахідницькій та інноваційній діяльності.

Олена Лук’янова – українська вчена у галузі педіатрії, що досліджувала методи профілактики і лікування кісткових захворювань, винайшла нові ефективні препарати для попередження захворювань, викликаних нестачею вітаміну D, нагороджена Оксфордськими відзнаками «Золотий Меркурій» та «Нагорода тисячоліття за заслуги перед людством».

Наталія Ульянчич — науковий співробітник Інституту проблем матеріалознавства імені Івана Францевича, винахідниця біоактивної кераміки, що розчиняється в кістках і заміщується повноцінною кістковою тканиною. Імплантати з біоактивної кераміки не спричинюють відторгнення та використовуються у травматології, ортопедії, щелепно-лицьовій хірургії, онкології, стоматології, мікрохірургії ока.

Ірина Уварова — науковий співробітник Інституту проблем матеріалознавства імені Івана Францевича, винахідниця фільтрів для питної води, систем очищення повітря й поглиначів запаху, систем вентиляції й спеціального газоочищення повітря на атомних станціях.

Світлана Марченко — вчена-біолог, розробниця портативного біосенсора для одночасного аналізу креатиніну і сечовини, з допомогою якого за лічені хвилини навіть у домашніх умовах можна отримати показники, що свідчитимуть про наявність ниркової недостатності.

Ольга Броварець — наймолодший доктор фізико-математичних наук у віці 29 років, провідний науковий співробітник відділу молекулярної та квантової біофізики Інституту молекулярної біології і генетики НАН України. Вперше встановила закономірності виникнення деяких мутацій у ДНК, її оригінальна концепція допоможе в розробці протиракових та противірусних препаратів.

Катерина Таратинська — молода вчена, автор десяти патентів щодо архітектурних рішень автоматизованих багатомісних, багатоповерхових, інтелектуальних енергоавтономних паркінгів. За її участю спроектовано понад 15 автоматичних паркінгів, які пройшли державну експертизу.

Тамара Вощило — студентка Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя, винахідниця електронної рукавиці, яка озвучує мову глухонімих, трансформуючи мову жестів у звук «Я говорю замість тебе» (I speak instead of you (ISIOY).

Софія Петришин — 16-річна львів’янка, переможниця всеукраїнського конкурсу Intel-Техно Україна, винахідниця пристрою, що перетворює цифрову інформацію на шрифт Брайля для незрячих.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право людини на опір гнобленню: історико-правова генеза

Опубліковано

on

Валентин Головченко, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

В енциклопедичних джерелах і політичній філософії право на спротив гнобленню, право на революцію — це особливе політичне право громадян будь-якими засобами, навіть шляхом збройної боротьби, захищати свої права і свободи від узурпаторів влади. Воно є природним правом людини і потребує підтвердження нормами позитивного права. Таке право, як радикальна форма повалення тоталітарних режимів правління, в чинних конституціях сучасних держав не завжди визначається чітко. І це можна пояснити. Адже конституції пишуть не народи, а представники політичних сил.

У Преамбулі Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року (далі — Декларація), зазначено: «Беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань та будуть вільні від страху і нужди, проголошено як високе прагнення людей; і беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення». Тобто Декларація підтверджує право не лише народу, а й кожної окремої людини на повстання проти тиранії і гноблення. І це дуже суттєво, оскільки в разі повстання проти гноблення можновладці намагаються визнавати окрему людину або групу людей, які виступають проти узурпації державної влади і гноблення власного народу, як звичайних кримінальних злочинців.

Історія ідеї права на опір гнобленню

В історичній ретроспективі «горючим матеріалом», тобто причиною для масових заворушень і протестів, була практика деспотичного правління. Деспотіями були Римська, Візантійська, Російська та Османська імперії, Китай, Золота Орда, монархії близького й середнього сходу всіх часів (Єгипет, Вавілон та інші). Видатні мислителі різних епох і держав добре усвідомлювали антигуманну природу гноблення людини й наполегливо шукали способи її усунення. Обґрунтування ідеї опору народу проти гноблення і тиранії правителів беруть свій початок із стародавніх часів, про що згадується навіть у релігійних кодексах. Дослідженням даної теми присвятили свої твори, зокрема, Платон, Сократ, Марк Тулій Цицерон, Лукрецій Кар, Фома Аквинський, Л. Дюгі, Хуан де Мариана, Гуго Гроцій, Ж. Ж. Руссо, Джон Локк, Томас Гоббс, Ш. Л. Монтескьє, І. Бентам та інші представники науки політико-правових вчень. Фактично всі вони були прихильниками права народу на опір гнобленню. Противником права на спротив гнобленню був І. Кант, який вважав, що спротив народу знищує весь законний устрій держави.

Перші згадки щодо припустимості загальнонародного опору наказам правителя можна також знайти в Біблії — Книзі Естери, що є частиною Старого заповіту, і яка була написана між 460 та 350 роками до нашої ери. За цією біблейською історією саме через Естеру, єдиним бажанням якої був порятунок свого народу, Бог визволив єврейський народ. Згідно з біблейським текстом персидський правитель Артиксеркс видає наказ про винищення єврейського народу. Згодом він змінює своє рішення, однак, не маючи правових підстав для скасування попереднього наказу, правитель видає новий, відповідно до якого єврейський народ має право чинити опір будь-кому, хто вчинятиме стосовно нього агресивні дії. Унаслідок цього було вбито весь каральний загін персів. Тим самим була зафіксована можливість легальної протидії зловживанням правителів (Біблія, Книга Естери (3–9).

Отже, ідея спротиву деспотичним методам державного правління засобами повстань і заворушень виникла ще в Середньовіччі. Відтоді видатні постаті Франції, Німеччини, США, Англії досліджували її десятиліттями, дослідження триває аж до новітнього часу. Тема демократії, захисту прав людини в цих дослідженнях відігравала й відіграє провідну роль.

Пилип Орлик у своєму зверненні до урядів європейських держав під назвою «Вивід прав України» зазначав, що «московський двір належить вважати за узурпатора України», а «народ завжди має право протестувати проти гніту задля поновлення своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час». На його думку, «міжнародне право вимагає допомагати в крайніх випадках пригніченим громадянам» (Пилип Орлик. — Вивід прав України).

У ХVI столітті після Варфоломіївської ночі у памфлеті Vindiciae contra tyrannos (Едінбург, 1579 р.) протестантські письменники чітко й відверто висловилися на користь права на повстання: «Якщо тиран настільки сильний, що його можна повалити лише силою зброї, представники народу можуть спонукати людей взяти зброю і вжити будь-який вид сили або хитрощі проти нього».

Відомий юрист (суддя, вчений, письменник, громадський діяч) А. Ф. Коні у кандидатській роботі «Про право необхідної оборони» дійшов висновку, що «народ, влада якого прагне порушувати його державний устрій, має в силу правової підстави необхідної оборони право на революцію, право на повстання» (Кони А. Ф. О праве необходимой обороны: приложение к Московским университетским известиям. — М., 1865. — Т.1).

Дана проблема залишається актуальною й у сучасний період. В Україні її досліджували такі відомі вчені-юристи, як С. П. Погребняк, М. І. Скриголюк, В. В. Джунь, В. Ф. Сіренко, Б. В. Бабин, В. В. Головченко, Д. М. Зборошенко, О. О. Уварова та інші. Лейтмотивом і наслідком досліджень є обґрунтований висновок, що деспотична форма правління, узурпація влади є протиправним явищем, таким, що суперечить фундаментальним принципам міжнародного права.

Правові підстави

У новітній час право на опір гнобленню набуло не лише теоретичного і декларативного, але й законодавчого значення. Перевіреним історією й дієвим механізмом правового захисту народного суверинітету є відкликання влади самим народом — джерелом і носієм цієї влади. Якщо зміна узурпованої влади таким шляхом не відбувається, а влада ігнорує законні мирні акції протидії, то народ набуває право на спротив такій владі шляхом повстання. ООН визнала правомірним повстання за таких умов: наявність у державі, де відбувається повстання, тиранії і гноблення; наявність у повстанців спеціальної мети у вигляді усунення тиранії і гноблення; відсутність у правовій системі держави ефективних і доступних для народу правових засобів усунення гноблення шляхом судового захисту. Право народу на повстання в літературі розглядається як еквівалент конституційного права на необхідну оборону, крайній захід (ultimaratio), до якого звертаються в разі неможливості захистити свої права за допомогою інших механізмів, що реалізуються в нормальних умовах за наявності демократичного режиму.

Там, де закінчується закон, там починаються зловживання, гноблення людини, корупція, порушення людських прав. Якщо хтось із можновладців зловживає наданою йому народом владою, використовує її у власних інтересах та застосовує силу проти повсталих громадян, то після цього така особа перестає бути посадовцем і йому можна чинити спротив, як і будь-якій іншій людині, яка посягає на права іншого (Локк Джон. Соч. в 3 т. — М.: Мысль, 1988. — Т. 2. — С. 378–379, 383).

У Декларації незалежності США 1776 року право на опір гнобленню прямо пов’язане з відносинами народу з власним урядом. Там сказано: «… якщо довга низка зловживань і узурпацій, що незмінно переслідують одну й ту саму мету, виявляє намір зрадити цей народ до влади необмеженого деспотизму, то він не лише має право, а й зобов’язаний повалити такий уряд і на майбутнє довірити свою безпеку іншій охороні». У статті 2 Французької Декларації прав людини і громадянина 1789 року як складової частини Конституції Франції сказано, що метою будь-якого політичного союзу є забезпечення природних і невідчужуваних прав людини. Цими правами є свобода, власність, безпека та опір гнобленню.

Статтею 20 Основного закону ФРН передбачено: «Усі німці мають право на спротив кожному, хто спробує усунути цей (конституційний) устрій, якщо інші засоби неможливі». Право народу на опір гнобленню закріплено конституціями Греції, Португалії, Словаччини, Чехії, Перу, Литви, Естонії тощо.

Конституція України — не виняток

У Конституції України також є достатньо норм, що гарантують реалізацію права людини на опір гнобленню. Щоб мати уявлення про це право, слід з’ясувати дві його складові: що є гнобленням і що таке опір гнобленню. Тлумачні словники розкривають поняття «гноблення» як обмеження чиїхось прав і свобод, інтересів, утискання, приголомшення, експлуатація, бідність. Це все те, що спричиняє пригнічений стан людини, гнітить її (наприклад, викликає суїцидальні настрої) тощо. «Пригнічений» означає той, хто зазнає соціального, класового, національного, релігійного або іншого гніту, гноблення; пригнічений, ослаблений у рості, розвитку, стримуваний, придушений. Головним підґрунтям, що визначає стан гноблення, є матеріальне і духовне становище громадян у суспільстві. Як зазначав другий Президент України Л. Д. Кучма, «бідність визначається як неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу… Бідність (в Україні)… перетворилася на один із найважливіших чинників формування соціальної напруги і соціальної нестабільності в суспільстві, стрімкого зниження народжуваності, зростання обсягів еміграції, погіршення стану здоров’я та зростання смертності і процесів депопуляції (Кучма Л. Д. — Газета «Голос України», 2000 р., 25 жовтня). В умовах будь-якої тоталітарної держави спостерігається обмеження або навіть припинення фундаментальних суб’єктивних прав людини. Політичний вибір у тоталітарній державі — справа абсурдна, адже переважна більшість населення навіть не уявляє, що таке вибір і кого чи що слід обирати. Влада тоталітарної держави створює закони, виконувати які зобов’язані всі люди, крім самої влади. Народ, загнаний у такі політичні та економічно-матеріальні умови, має право на боротьбу з гнобленням. Конституція України через конкретні положення окремих статей закріпила таке право народу — це статті 27, 34,39, 48, 55. Конституційно-правовими формами можуть бути страйки, мітинги, пікети, наметові містечки, демонстрації, петиції, референдуми, маніфестації, судові позови, громадська непокора, інтифада, бойкот виборів, листівки, фронти опору тощо. Практично всі ці організаційні способи опору дозволено чинною Конституцією України. Суд може обмежити їх в інтересах національної безпеки та громадського порядку. Але загроза національній безпеці та громадському порядку має бути реальною, а не уявною. Соціальна, правова і політична ситуації в Україні упродовж кількох років перед лютим 2014 років за наведеними критеріями мали ознаки узурпації влади і гноблення народу. Це було підставою для Революції Гідності. Очевидним став факт (de fakto) легалізації революції в Україні у грудні 2004 та 2014 роках.

Оскільки масові акції і повстання як крайні заходи захисту демократії і прав людини визнаються світовим співтовариством правомірними способами вирішення проблем у конкретних обставинах місця та часу їх вчинення, то дії учасників у таких акціях не можуть вважатися злочином, оскільки право на повстання є природним правом людини і воно реалізується не з метою повалення чи насильницької зміни конституційного ладу, а з метою його збереження. Унаслідок крайньої необхідності та природного права людини на опір гнобленню революційні дії піддаються декриміналізації (кримінально-правовій інфляції). Масова участь людей у повстанні перевищує обсяг можливого їх покарання.

Зрозуміло, що заради обережності немає потреби влаштовувати необґрунтовані заворушення через маловажні та тимчасові причини. Але якщо досить довга низка зловживань і узурпацій реально загрожують щастю й безпеці народу, то він має природне право на спротив і самозахист. При цьому слід мати на увазі, що під виглядом боротьби за права людини можлива політична мімікрія, коли, маніпулюючи складнощами життя, дехто з політиків прагне в будь-який спосіб сформувати таку систему поглядів і переконань співвітчизників, які б цілком відповідали установкам самих маніпуляторів.

Як носій суверенітету і єдине джерело влади народ може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на Всеукраїнському референдумі. Таку правову позицію висловив Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України (справа No 6-рп від 05.10.2005 року). У пункті 4.4 мотивувальної частини Рішення йдеться про заборону узурпації належного виключно народові права визначати і змінювати конституційний лад в Україні. У результативній частині рішення є імперативний припис: «Тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України».

Висновки

Результати аналізу міжнародних правових актів, Конституції України, конституцій інших держав, історико-правових, політико-правових, соціологічних та плебсологічних підходів до пізнання права народу на опір гнобленню як феномену конституційно-правової реальності, є підставою для визнання такого права ефективною гарантією забезпечення народного і державного суверенітету. Право людини на опір гнобленню є наслідком багатовікової боротьби людей різних континентів за свої права і свободи, воно легалізує право конкретного народу в конкретний час, за конкретних підстав чинити опір деспотичній владі і будь-яким спробам узурпації влади з метою захисту або поновлення конституційного ладу. Право на опір гнобленню є природним правом людини, воно реалізується не з метою повалення чи насильницької зміни конституційного ладу, а задля його збереження.

Не можуть бути підставою для масових протестів маніпулятивні заклики так званих політичних еліт (квазіеліт), їх популістичні гасла-обіцянки, в основу яких закладено приховані політичні і приватні інтереси.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Застосування пені за порушення строків сплати податкового зобов’язання

Опубліковано

on

Євген Морозов, адвокат

Відповідно до підпункту 14.1.162 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України пеня — сума коштів у вигляді відсотків, нарахована на суми грошових зобов’язань у встановлених цим кодексом випадках та не сплачена у встановлені законодавством строки.

Згідно з підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України при нарахуванні суми грошового зобов’язання, визначеного контролюючим органом за результатами податкової перевірки, — починаючи з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати платником податків податкового зобов’язання, визначеного цим Кодексом (у тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження). Відповідно до пункту 129.4 статті 129 ПКУ на суми грошового зобов’язання, визначеного підпунктами 129.1.1 та 129.1.2 пункту 129.1 цієї статті (включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності та без урахування суми пені), та в інших випадках визначення пені відповідно до вимог цього Кодексу, коли її розмір не встановлений, нараховується пеня за кожний календарний день прострочення сплати грошового зобов’язання, включаючи день погашення, з розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки НБУ, діючої на кожний такий день.

Тобто незалежно від того, з яких причин платником податку не було своєчасно погашено узгоджену суму грошового зобов’язання, такий платник після фактичного погашення податкового боргу повинен сплатити пеню (штраф) у розмірі, який залежить від періоду прострочення. Податковий кодекс України не містить винятків для застосування пені (штрафу) за порушення граничних строків сплати узгодженої суми податкового зобов’язання в залежності від того, як платник податку її сплатив — добровільно чи на підставі рішення суду, в тому числі й у випадку розстрочення його виконання.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2014 року у справі No 21-279а14. Так, 20 березня 2018 року в рамках справи No 2а-6855/12/2670, адміністративне провадження No К/9901/525/18 (ЄДРСРУ No 72867179) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погодився з позицією податкового органу, що розстрочення податкового боргу означає перенесення строків сплати платником податків його грошових зобов’язань або податкового боргу.

Пунктом 5.2 статті 5 ПКУ, яка встановлює співвідношення податкового законодавства з іншими законодавчими актами, передбачено пріоритет понять, правил, термінів та положень цього Кодексу для регулювання відносин оподаткування. Аналіз наведених норм, предмета правового регулювання податкового законодавства та цивільного законодавства доводить безпідставність застосування судом апеляційної інстанції норм Цивільного кодексу до спірних правовідносин стосовно оцінки договору про розстрочення податкового боргу.

Важливо. Договір розстрочення податкового боргу є адміністративним договором у розумінні пункту 16 статті 4 КАСУ (п. 14 статті 3 Кодексу в редакції до 15 грудня 2017 р.). З урахуванням особливостей адміністративного договору, положень статті 100 ПКУ, розстрочення припиняється в силу закону у зв’язку з прийняттям відповідного рішення про скасування розстрочення, яке платник податку має право оскаржити.

Колегія суддів зазначила, що правова природа податкового боргу не змінюється в залежності від його способу сплати. Порушення граничних строків сплати узгодженої суми грошового зобов’язання, яке було предметом договору розстрочення в межах спірних відносин після його розірвання, є підставою для притягнення платника податків до відповідальності у вигляді штрафу, відповідно до статті 126 Податкового кодексу України.

Норми статті 100 Податкового кодексу, які регулюють правила розстрочення та відстрочення грошових зобов’язань або податкового боргу платника податків, є спеціальними нормами щодо доказів як підстав для відстрочення податкового боргу (п. 100.5 ПКУ) та порядку погашення податкового боргу (п. 100.7 Податкового кодексу України).

Висновок

Таким чином, Верховний Суд підтверджує, що Податковий кодекс України не містить винятків для застосування штрафу за порушення граничних строків узгодженої суми податкового зобов’язання в залежності від того, як платник податку її сплатив — добровільно чи на умовах розстрочення.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді