Удар по злочинах СРСР: що змінює рішення ЄСПЛ у справі про геноцид у Литві

Чи існував геноцид у Радянському Союзі? Для українських істориків чи політиків відповідь на це запитання однозначна, проте юридично довести це досі вважалося неможливим.

Схоже, нині ситуація може змінитися. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Дрелінгас проти Литви» стало насправді революційним, бо, по суті, розширило рамки трактування терміна «геноцид».

Покарання неминуче?

Закриття історичних рахунків за допомогою судових рішень – справа настільки ж приваблива, наскільки й неоднозначна.

Утім, радикально кращих варіантів досі не придумано. Тож кримінальна відповідальність індивідів за такі злочини як геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та, з певними застереженнями, злочин агресії, є добре вкоріненою на міжнародному та національному рівнях.

Отже, інструмент для розгляду нових злочинів проти людства у міжнародної спільноти є. Та чимало націй залишаються глибоко травмованими саме злочинами минулого. Ледь не найтяжче тут доводиться державам, що були частиною колишнього Радянського Союзу.

По-перше, на рахунку СРСР – неймовірна кількість найжорстокіших та наймасовіших злочинів проти власних громадян та цілих народів, що входили до його складу.

По-друге, встановлення історичної істини є суттєво ускладненим як через зусилля радянської влади, так і через сучасну позицію Росії, яка бачить себе продовжувачкою «славетної історії» СРСР.

По-третє, сучасні формулювання у міжнародному праві створювалися після Другої світової війни за безпосередньої участі СРСР та західних держав, які подбали про те, щоб відповідні дефініції добре відповідали злочинам нацистів, але не застосовувалися до їхніх власних злочинів.

Геноцид чи ні?

Поняття геноциду в цьому зв’язку привертає до себе чи не найбільшу увагу. У Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, ухваленій 9 грудня 1948 р., йдеться про дії, спрямовані на повне чи часткове знищення національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої. Найголовніше, що такою дефініцією зі злочину геноциду виключаються дії з масового винищення людей за іншою ознакою – через їхні політичні переконання, соціальний статус, майновий стан тощо.

Як тут не згадати одну із тез російської пропаганди, що Голодомор, «навіть якщо він і був спеціально організований», був спрямований не проти українців (національна/етнічна група), а лише проти селян (соціальна група) – а тому, мовляв, його не слід розглядати як геноцид.

Та повернемося до ситуації в Литві, яку розглядав ЄСПЛ.

Після повернення Литви під контроль Радянського Союзу 1944 р. почалася партизанська визвольна війна.

Жорстокість, з якою радянська влада знищувала представників партизанського руху, вражає. Учасників спротиву СРСР у 1940—1941, а також у 1944—1953 рр. вбивали, членів сімей вивозили до Сибіру, масово застосовувалися катування, залякування та колективні покарання, включно зі спаленням цілих сіл.

У незалежній литовській державі ці дії Радянського Союзу були кваліфіковані як геноцид. Спочатку це визначив спеціальний закон про відповідальність за геноцид мешканців Литви (1992 р.), а згодом і Кримінальний кодекс Литви (2003 р.).

При цьому злочин геноциду, поряд з деякими іншими злочинами проти міжнародного права, було включено до тих, що становлять виняток до правила про заборону зворотної дії кримінального закону. Це дало можливість порушити питання про кримінальну відповідальність тих небагатьох ветеранів Міністерства державної безпеки (МДБ), які брали участь в операціях із винищення литовських партизанів та залишилися жити у незалежній Литві. Відповідні справи було розслідувано, а ветеранів радянських репресивних органів литовські суди почали визнавати винними у злочині геноциду.

Злочини без покарання

Перша така справа у ЄСПЛ, за ініціативи палати, до якої вона надійшла, була розглянута одразу Великою палатою цього суду у 2015 р. Ця справа «Васіляускас проти Литви» була однією з найскладніших у практиці ЄСПЛ з точки зору знаходження рішення.

Після розгляду аргументів заявника та уряду Литви, а також Російської Федерації, що скористалася наданим їй правом виступити із позицією на підтримку заявника, Велика палата ЄСПЛ мінімальною більшістю голосів (9 проти 8 голосів суддів) визнала, що Литва порушила статтю 7 Європейської конвенції з прав людини, яка забороняє покарання без наявності відповідного кримінального закону на момент вчинення злочину (принцип nullum crimen sine lege).

За два тижні після проголошення цього рішення у Страсбурзі Вітаутас Васіляускас помер. На прохання його нащадків Верховний суд Литви повторно відкрив провадження і скасував попередні рішення судів. Та оскільки у зв’язку зі смертю останнього це було неможливо, справу закрили.

Разом із тим, притягнення у Литві колишн іх співробітників МДБ до відповідальності за злочин геноциду продовжилося.

На початку 2016 р. Верховний суд Литви розглянув касаційну скаргу Станіславаса Дрелінгаса, якого роком раніше визнали винним у пособництві у злочині геноциду у зв’язку з його причетністю до операції, в результаті якої 1956 р. було захоплено, піддано лютим катуванням, а згодом страчено одного з лідерів литовських партизанів Адольфаса Раманаускаса (псевдонім «Ванагас»).

Незважаючи на порівняно нетривалий термін покарання (врахувавши поганий стан здоров’я та другорядну роль в операції із затримання Ванагаса, йому присудили лише п’ять місяців позбавлення волі). Дрелінгас теж звернувся із заявою до ЄСПЛ.

Історичне рішення

Рішення ЄСПЛ у справі «Дрелінгас проти Литви» було оприлюднено 12 березня.

Цього разу відповідна палата Суду (четверта секція під головуванням української судді Ганни Юдківської) не стала відмовлятися від розгляду справи на користь Великої палати, а ухвалила змістовне рішення.

П’ятьма голосами проти двох палата ЄСПЛ вирішила, що засудження Дрелінгаса не порушувало ст. 7 Конвенції – ту, на підставі якої виграв попередній скаржник.

Судді ЄСПЛ вирішили, що Верховний суд Литви зняв проблему, через яку Литва програла у справі Васіляускаса. Зокрема, Верховний суд пояснив, чому партизани, які чинили спротив радянському правлінню, можуть розглядатися як важлива частина нації, а тому їхнє винищення відповідало міжнародному визначенню груп, проти яких може бути вчинено геноцид, за статтею ІІ Конвенції про запобігання геноциду та покарання за нього.

А ця Конвенція вже діяла на початку 1950-х років, тобто у час, про який ідеться.

Двоє суддів, що не підтримали це рішення, подали змістовні окремі думки, які зводяться до того, що рішення Великої палати у справі Васіляускаса було цього разу неправильно витлумачено палатою.

Одна з них, що належить румунській судді Юлії Антоанеллі Моток, витримана у доволі різкому тоні. Вона пише: «Наслідки цього рішення ЄСПЛ, що є безпрецедентним у міжнародній практиці, є фундаментальними. Вперше етнополітичний геноцид було визнано міжнародною судовою установою.

Щойно ЄСПЛ визнає «етнополітичний рівень», інші держави матимуть спокусу наслідувати приклад Литви. Ухваливши таке рішення, більшість суддів розширює обсяг геноциду далеко за рамки, визначені донині у міжнародному кримінальному праві».

На думку незгодної судді, справа тепер має бути розглянута Великою палатою. Видається, що такий сценарій є цілком імовірним – позивач планує оскаржити рішення Суду. Проте результат, якого дійде Велика палата ЄСПЛ, якщо вона справді розглядатиме справу Дрелінгаса, передбачити доволі складно.

І якщо у підсумку резонансне рішення залишиться без суттєвих змін, шлях до більш вільного ретроспективного тлумачення злочину геноциду справді може бути відкритий.

***

Новий підхід ЄСПЛ закриває «шпарину», коли захисники тоталітарних режимів виправдовували їхні злочини, ховаючись за суто формальні аргументи.

Разом із тим, варто визнати: практичні наслідки з точку зору кримінального права, скажімо, у випадку радянських злочинів сталінського періоду, будуть доволі обмеженими.

Проте це може відкрити шлях до розгляду крізь призму злочину геноциду пізніших злочинів радянської влади, навіть якщо вони й були менш масовими. І саме тому це рішення може без перебільшення вважатися історичним.

Микола ГНАТОВСЬКИЙ,
доцент Інституту міжнародних відносин
КНУ імені Тараса Шевченка,
президент Європейського комітету
із запобігання катуванням, нелюдському
або такому, що принижує людську гідність,
поводженню або покаранню

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути