Судова практика
Для кваліфікації перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу достатньо самого лише вчинення насильства
Істотна шкода, яка в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, не є обов’язковою ознакою для кваліфікації перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу
5 грудня 2018 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула у справі № 301/2178/13-к (провадження № 13-57кс18) касаційну скаргу заступника прокурора Закарпатської області на ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 14 червня 2017 р. у кримінальному провадженні за обвинуваченням осіб у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 365, ст. 366, ч. 1 ст. 371 КК України.
За матеріалами справи, оперуповноважений сектору карного розшуку Іршавського районного відділу УМВС в Закарпатській області та помічник дільничного інспектора міліції, що виконував функцію міліціонера-водія цього ж відділу, обидва вчинили завідомо незаконне затримання, а один з них також перевищив службові повноваження, що супроводжувалося застосуванням насильства за відсутності ознак катування.
Вироком Іршавського районного суду одного з них засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням функцій представника влади, на строк 2 роки та зі сплатою штрафу у розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; іншого – до покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов’язані з виконанням функцій представника влади, на строк 2 роки, а за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК, визнано невинуватим і виправдано.
Апеляційний суд ухвалою вирок Іршавського районного суду в частині засудження фігурантів за ч. 1 ст. 371 КК скасував, а кримінальне провадження закрив у зв’язку з відсутністю в їх діях складу зазначеного кримінального правопорушення, а в частині засудження одного з них за ч. 2 ст. 365 КК – скасував вирок і закрив кримінальне провадження у зв’язку з набранням чинності закону, яким скасовано кримінальну відповідальність за це діяння.
Закриваючи кримінальне провадження щодо обох обвинувачених за ч. 1 ст. 371 КК, суд апеляційної інстанції виходив із того, що поведінка потерпілого містила очевидні ознаки протиправності, цей факт вимагав перевірки правоохоронними органами і вжиття передбачених законом заходів реагування, а опитати його на місці події було неможливим. Отже, супроводження працівниками міліції цього громадянина для з’ясування обставин правопорушення і відібрання пояснення до райвідділу, де він перебував нетривалий час (не більше 30 хвилин), не вимагало складання процесуального документа і не може розцінюватись як завідомо незаконне затримання або привід.
У касаційній скарзі прокурор серед іншого оспорював висновки апеляційного суду в частині закриття кримінального провадження за обвинуваченням у насильницькому перевищенні службових повноважень. На переконання прокурора, істотна шкода у розумінні п. 3 примітки до ст. 364 КК не є обов’язковою ознакою злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК. Натомість, як зазначав прокурор, об’єктивну сторону цього злочину становлять лише дії, що явно виходять за межі наданих службовій особі прав чи повноважень і супроводжуються застосуванням визначеного у диспозиції відповідної частини статті насильства чи погрозою його застосування, незалежно від наявності чи відсутності матеріального еквіваленту завданої шкоди.
Велика Палата зазначила, що викладені в ухвалі висновки апеляційного суду про те, що обов’язковою ознакою злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК України, має бути істотна шкода у розумінні п. 3 примітки до ст. 364 КК України, не ґрунтуються на правильному тлумаченні закону України про кримінальну відповідальність, яке б відповідало його точному змісту.
Дієвість юридичних засобів запобігання протиправній поведінці уповноважених службових осіб є однією з необхідних умов створення правоохоронної системи, яка б досягала головного результату – захисту прав і законних інтересів людини і громадянина, і таким чином виправдовувала легітимні очікування суспільства. У цьому контексті звуження сфери кримінальної відповідальності працівників правоохоронних органів призведе до протилежного результату є нівелюванням гарантій захисту людини від свавільних посягань з боку цих посадовців, адже створить умови для безкарних найнебезпечніших проявів насильства та жорстокості з використанням залежного становища осіб, котрі перебувають під їх впливом.
Визначене у ч. 2 ст. 365 КК України фізичне насильство, а тим більше погроза його застосування, застосування зброї або спеціальних засобів, болісні або такі, що ображають особисту гідність потерпілого, дії далеко не завжди призводять до розладів здоров’я, які би потребували відновлювального лікування й зумовлювали необхідність грошових витрат на вищезазначені суми.
Моральна шкода за такі дії, яка підлягає відшкодуванню, відповідно до усталеної судової практики зазвичай оцінюється у значно менших розмірах. Окрім зазначеного, розмір завданої злочином шкоди, що підлягає відшкодуванню, визначається судом за результатами розгляду справи на її завершальній стадії – при ухваленні вироку у разі заявлення відповідних позовних вимог у межах кримінального провадження, або прийнятті рішення в разі звернення потерпілого з позовом окремо в порядку цивільного судочинства.
Отже, висновок, що кримінальна відповідальність за ч. 2 ст. 365 КК України залежить від матеріального еквіваленту спричиненої шкоди, істотно ускладнює вирішення питання про наявність чи відсутність у діянні ознак злочину на початку досудового розслідування. А після початку розслідування це може призводити до безпідставного закриття кримінальних проваджень слідчим, прокурором, необґрунтованого затягування відповідних процедур і неможливості ефективного розслідування фактів жорстокого поводження з людиною з боку службових осіб правоохоронних органів.
Однак, таке розслідування є позитивним обов’язком держави в контексті ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Інакше конвенційна заборона жорстокого, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження і покарання буде сприйматися як теоретична й ілюзорна, що дасть можливість працівникам правоохоронних органів діяти свавільно й безкарно.
Не всі насильницькі дії, описані в ч. 2 ст. 365 КК України, можуть отримати юридичну оцінку за іншими статтями цього Кодексу, а ті з них, що можуть бути кваліфіковані за статтями про злочини проти життя і здоров’я особи із загальним суб’єктом, не відображають належного рівня суспільної небезпечності вчиненого, адже підвищення такої небезпечності зумовлене особливостями спеціального суб’єкта злочину – працівника правоохоронного органу, службове становище якого передбачає з одного боку обов’язок захисту прав і свобод людини від протиправних посягань, необхідні для його виконання державно-владні права та повноваження й підвищену відповідальність перед суспільством за свої дії чи бездіяльність, а з іншого – ширші можливості для порушення цих самих прав і свобод, аж до найтяжчих форм, порівняно з особою, котра не має відповідного службового становища.
В підсумку Велика Палата дійшла висновку, що об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК України, вичерпується самим фактом вчинення дій, які явно виходять за межі наданих працівнику правоохоронного органу прав чи повноважень, і містять принаймні одну з ознак, визначених у ч. 2 ст. 365 КК України, – супроводжуються насильством або погрозою застосування насильства, застосуванням зброї чи спеціальних засобів або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування. Заподіяння наслідків у вигляді істотної шкоди в розумінні п. 3 примітки до ст. 364 КК України не є обов’язковою умовою для кваліфікації дій особи за ч. 2 ст. 365 цього Кодексу.
Таким чином суд апеляційної інстанції, дійшовши висновків про відсутність у діях обвинувачених складу вищезазначеного злочину з огляду на невстановлення факту спричинення його діями потерпілому шкоди у матеріальному вимірі, неправильно застосував закон про кримінальну відповідальність.
