Юридична практика
Довіра до адвоката
Олекса ЯКИМЕНКО, адвокат, м. Вінниця
Довірчі відносини між адвокатом і клієнтом можуть виникнути лише в разі відсутності в останнього сумнівів щодо порядності, чесності та добросовісності адвоката. (Загальний кодекс правил для адвокатів країн європейського співтовариства).
Довіра, а не видіння веде людину до адвоката. Довіру не можна осягнути доступними для людини способами, можна лише відчути її присутність або відсутність, її посилення або послаблення. Це основа, на якій тримається уся багатогранна будівля взаємовідносин.
І хоча носій довіри — клієнт, джерелом довіри є саме адвокат. Тому довіра це не суто психологічне або комунікаційне явище. Це явище духовного виміру, яке вподібнилося в початок обопільного рішення, що відтепер адвокат і клієнт тимчасово стали родиною, де найбільше цінується відвертість, підтримка, допомога; де навіть у найменшій частці не можуть бути допущені обман, недовіра, зрада. І те, що початково це стосунки по розрахунку, вони не втрачають своєї стійкості, навпаки, цим окреслюються більша відповідальність за їх збереження.
В подальшому, що часто відбувається, від розрахунків не залишається нічого, все переростає в особисті теплі відносини, в яких розуміння, співчуття та співпереживання, милосердя та жалість — є первісними. А тимчасовість стає тривалою, навіть на все життя. Адвокат завжди для клієнта стає чимось більше, аніж виконавцем за договором про надання правничої допомоги. Він, коли виконує свої професійні обов’язки, знає тільки одну людину в світі, і ця людина — його клієнт. І, навпаки, клієнт для адвоката ніколи не може залишатися в окреслених рамках зобов’язань. Його стосунки з адвокатом є більш інтимнішими, аніж із лікарем, перед яким пацієнт оголяє своє тіло; зі священником при сповіді, коли знімаються тягарі з душі. Ці стосунки можуть навіть торкатися, за висловом Ф. М. Достоєвського, — тієї глибини, тієї своєї таємниці, яку боїться сказати і ні за що не скаже людям, не тільки те, що він боїться сказати своїм кращим друзям, але навіть і те, в чому боїться часом зізнатися самому собі.
Тому коли не має довіри до адвоката — не може бути й ніякої співпраці. В довірі відбивається правова і моральна природа відносин адвоката з клієнтом. Це — компетентність, добросовісність, чесність, збереження таємниці відносин, тобто те, що становить професійні обов’язки адвоката, які є нормами закону або етичних правил.
Коли є довіра, то в клієнта не може бути навіть найменших сумнівів щодо компетентності та добросовісності адвоката. Це передбачає, що адвокат, з урахуванням всіх обставин, що стосуються доручення клієнта і можливих правових наслідків його виконання, має всі передумови до належного виконання доручення, а саме відповідний рівень професійної підготовки, фундаментальні знання чинного законодавства, практику його застосування та вміння тактики, методів і прийомів адвокатської діяльності.
Клієнт розраховує на абсолютну чесність та повну відвертість адвоката, правдивість повідомлюваної інформації. У чесності весь адвокат. Проте чесності, в загальноприйнятому значенні, адвокату мало: він повинен доводити її до педантичності… Неприпустимими з боку правозахисника є недомовки, ухильні відповіді, неправдива інформація. Він не має права приховувати ті обставини, про які клієнт не запитує, але які мають пряме або опосередковане відношення до справи, з приводу якої людина звернулася до адвоката. Дотримання вказаних принципів для адвоката — це абсолютний імператив. Клієнт же має бути спокійним щодо збереження таємниці усіх відомостей, які повідомляє адвокату, і про які останній дізнається самостійно при виконанні доручення. Забезпечення адвокатом дотримання адвокатської таємниці — це основа з основ адвокатської діяльності.
Разом із тим, життя показує, що клієнти вкладають у зміст довіри інколи такі очікування, які виходять за рамки професійної діяльності адвоката, хоча, можливо, видаються такими, що притаманні йому. Наприклад, обіцянки у стовідсотковий результат; посередництво у вирішенні проблем за допомогою майнових або інших вигод; знайомства та зв’язки з суддями, прокурорами, слідчими; зайняття в минулому високих суддівських, прокурорських або інших посад тощо. Це – лжедовіра, або не виправдана довіра. Людина, яка шукає захисту, як правило, знаходиться в стані постійного стресу. І насамперед чує саме те, що в цю важку для нею хвилину хотіла б почути. Це може бути вирішальним, щоб лжедовіритися. Довіряти стрімголов у жодному разі не можна. Адвокат не може гарантувати виграш справи. Максимум, на що можна розраховувати — на більш-менш високу ймовірність позитивного результату. Крім суб’єктивних, існують тут й об’єктивні пояснення: «виграти справу» — це відносне поняття, оскільки у правосудді беруть участь люди, вони ж і здійснюють саме правосуддя. А люди, що часто буває, ведуть себе непередбачувано.
Адвокат може обіцяти клієнту рівно те, що залежить виключно від нього, а саме — кваліфікований і сумлінний захист. І для такого адвоката немає ніякої потреби перебільшувати свої можливості, посилаючись на те, що «в мене все схвачено, я все вирішу!», «у мене 100 % виграних справ!». Буває, люди думають, що «домовлятися» зі слідчими, прокурорами та суддями, в тому числі передавати їм гроші, — це мало не професійний обов’язок адвоката. Моторошна омана… Сумлінний адвокат ніколи не запропонує вирішити проблему за допомогою такого посередництва, оскільки — це явна ознака непрофесіоналізму. А колишні посадові «заслуги-діаманти» на адвокатській ниві, як правило, перетворюються в розсип розбитого скла, яке іскриться на сонці, а візьмеш в руки — поранишся.
Коли ж довіра включає ірраціональні мотиви — вона стає вірою. Проте адвокат не маг і не екстрасенс. І знає та вміє стільки, скільки йому дозволяють його професійні знання та навики. Ніяких надзвичайних здібностей. Така віра — це як навіювання, пелена, яка рано чи пізно сходить у глибоке розчарування.
Зовні довіра до адвоката виражається в об’ємі повноважень, які надає клієнт. Загалом, повноваження адвоката прирівнюються до прав клієнта. В цьому випадку адвокат повністю заміщає клієнта. Проте можуть бути й винятки. Наприклад, клієнт обмежує адвоката у визнанні позову, відмови від позову, визнанні фактів, в укладенні мирової угоди тощо. Натомість процесуальні кодекси структуровані таким чином, що повноваження адвоката визначаються на підставі ордеру, який виписує сам адвокат. У зв’язку з цим великий кредит довіри до адвокатів, закріплений у процесуальних кодексах, збалансовує можливість притягнення за «порушення такої «довіри» до кримінальної відповідальності, зокрема, адвокат несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а так само умисне невнесення до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, встановлених договором про надання правничої допомоги (ст. 400-1 КК України).
Загалом, довіру підриває формальне виконання адвокатом своїх функцій, створення видимості активності, та імітація правозахисної діяльності.
Джерело: Юридичний вісник України
