Судова практика
Спір між позивачем – фізичною особою та відповідачами – юридичними особами щодо недійсності договору купівлі-продажу за суб’єктним складом є цивільно-правовим
Впродовж дії мораторію на продаж предмету іпотеки звернення стягнення на нього неможливе навіть на підставі рішення суду, оскільки мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання.
10 квітня 2019 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу у справі № 726/1538/16-ц позовом фізичної особи до ПАТ КБ «Приватбанк» та ТОВ «Естейт селлінг», треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу, Чернівецька міська рада, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.
Позивач звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 18 лютого 2016 р. між ПАТ КБ «Приватбанк» та ТОВ «Естейт селлінг» було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку загальною площею 68,80 кв. м, житловою площею 51,30 кв. м, що належить на праві власності позивачу. Указаний правочин було вчинено відповідачами з порушенням вимог Закону України № 1304-VII від 3 червня 2014 р. «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку.
Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці, залишеним без змін Апеляційним судом Чернівецької області позов задоволено.
У жовтні 2017 р. ПАТ «КБ «Приватбанк» звернулося з касаційною скаргою, яку мотивовувало тим, що суди попередніх інстанцій не повно з’ясували обставини справи, а висновок суду про наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень Закону № 1304-VII є необґрунтованим. Під час розгляду справи суди не врахували, що заявник направляв на адресу позивача повідомлення про намір укладення договору купівлі-продажу, яке останній отримав та проігнорував, отже, надав згоду на реалізацію предмета іпотеки, а згаданий Закон не містить прямої заборони щодо виконання судових рішень про примусове звернення стягнення на предмет іпотеки, які набули чинності.
Також касаційна скарга містить посилання на те, що суди не з’ясували, чи був спірний будинок постійним місцем проживання позивача, не звернули уваги на юрисдикцію спору, розглянули справу та визнали недійсною угоду, укладену між двома юридичними особами, а отже, такий спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
У підсумку розгляду справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на те, що мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання.
Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави).
Крім того, згідно з п. 4 Закону України від 3 червня 2014 р. № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.
Щодо юрисдикції спору, Велика Палата зазначила, що в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
До суду з позовом звернувся позивач – фізична особа, яка ставила питання про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між двома юридичними особами, і яка хоч і не була стороною цього договору, проте є заінтересованою особою, оскільки вважає, що укладеним договором порушено її права та законні інтереси.
Виходячи з положень ЦПК України та ГПК України, спір, що виник між сторонами, де позивачем є фізична особа, а відповідачами – юридичні особи, щодо недійсності договору купівлі-продажу за суб’єктним складом є цивільно-правовим, а його розгляду підлягає суду загальної юрисдикції.
Підготував Леонід Лазебний
