Думка експерта
Чому таке солодке слово «свобода» в Україні продовжує бути гірким? Актуальний урок американського конституціоналізму
Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор
Дон-Кіхот Ламанчський своєму вірному зброєносцю Санчо Пансі якось сказав: «Воля, Санчо, є однією з найдорогоцінніших щед рот, які небо дарує людям. З нею не можуть зрівнятися жодні скарби — ні ті, що є в надрах землі, ні ті, що є на дні морському. Заради волі, як і заради честі, можна й потрібно ризикувати життям. І, навпаки, неволя є найбільшим з усіх нещасть, які тільки можуть спіткати людину». Слід, однак, визнати, що те, що цієї істини не знав слуга Дон-Кіхота, — не біда. Біда в тому, що її часто не знають і «слуги народу». І чи не саме тому в Україні, де за «Землю і Волю» народ завжди платив своїм життям, хоча для нього вони залишалися недосяжною мрією, земля вже, ніби, нікому й не потрібна, і її як ту курку, що несе золоті яйця, хочуть продати, а волю, іменую чи «свободою», вважають лише одним із прав людини? Водночас, декларуючи «верховенство права», не уточнюють — ні якого, ні чийого права. Що ж до обов’язків, то складається враження, що про них тут забули взагалі, а про честь знають лише те, що її «потрібно віддавати».
Світоглядні орієнтири
Прагнути до задоволень й уникати страждань — це єдине, що вклала в людину природа, а все інше придумане людьми для того, аби підкоряти собі подібних, — висновок хоча й не оптимістичний, все ж небезпідставний. Адже залежність людини і від сил природи, і від самої себе, і від інших людей, а згодом і від створених ними соціальних інститутів, завжди як не заперечувала, то обмежувала її волю. Не випадково одні завжди намагалися звільнитися від цієї залежності, а інші — узаконити її, придумати для неї «наукове» обґрунтування й механізми ефективного, а іноді — й ефектного, використання. А осмислення цих процесів сприяло появі цілого спектру відповідних філософських теорій — від ідей фаталізму з його сумною настановою — «від долі не втечеш» до ідей волюнтаризму з його оптимістичним — «доля є безсилою перед волею людини».
Ускладнює розуміння цих проблем в Україні й те, що поняття «воля» і «свобода», тут, як правило, ототожнюються, хоча вони є полісемантичними, що й зумовлює величезну кількість їхніх визначень. Так, «воля» тлумачиться в діапазоні від «постійне спонукання до дії» (Вольтер), здатності людини здійснювати свої бажання, досягати поставленої перед собою мети, до незалежного фізичного стану людини. А «свобода» — від свободи волі, що забезпечує можливість думати і діяти згідно з своїм вибором, прояву своєї волі з урахуванням законів розвитку природи і суспільства до політичної та юридичної незалежності. При цьому підкреслюється, що свобода нерозривно пов’язана з необхідністю, наявність якої і передбачає можливість свободи. Тобто, хоча людина не може позбутися ні потреб свого організму, ні вимог природної та суспільної необхідності, але вона має можливість вибору як між цими вимогами, так і шляхами їх реалізації, що й давало підстави для висновку, що свобода є пізнаною необхідністю та діяльністю згідно з нею. Що ж до перспектив цих можливостей, то Ф. Енгельс писав: «Об’єктивні, ворожі сили, які до цього часу панували над історією, з часом людьми будуть взяті під свій контроль. І тільки з цього часу вони почнуть справді свідомо самі творити свою історію, тільки тоді суспільні причини, які приводяться ними в рух, матимуть переважно та все більшою мірою й ті наслідки, до яких вони прагнуть, що й буде стрибком людства з царства необхідності в царство свободи».
Юридичний аспект проблеми
Що ж до юридичного розуміння свободи, то оскільки в Україні офіційний світогляд базується на позитивістському праворозумінні, то тут традиційно і право, і свобода від їхньої онтологічної сутності відриваються, й вважається, що свобода — похідна від права та фактично є одним із прав людини. Як наслідок, поняття «право» тлумачиться в об’єктивному — як система норм, що встановлені державою, та в суб’єктивному значенні — як права і свободи людини, змістом яких є обсяг і межі тих благ, які держава зобов’язалася гарантувати особі й суспільству.
Проте такий підхід з методологічного погляду є хибним, а тому М. Козюбра зазначає, що поняття «право» та «права людини» повинні розглядатися як принципово однорідні явища, які мають єдину соціальноюридичну природу, бо права людини поза межами права, так само, як і право поза межами прав людини, існувати не можуть». Однак офіційно вважається, що «право — це сукупність норм, які уможливлюють існування суспільства шляхом визначення меж свободи одних і водночас міри несвободи для інших, відображених у правах та юридичних обов’язках суб’єктів суспільних відносин, реалізація яких підтримується державою» (Велика українська енциклопедія: у 20 т. Т. 3. Харків: Право, 2016).
Що ж до обов’язків, то це визначена законом міра обов’язкової поведінки особи, недотримання якої зумовлює правові наслідки. А оскільки виконання обов’язків від волі особи не залежить, то їх називають юридичними обов’язками.
Якщо ж права, свободи і обов’язки закріплюються в Конституції, то вони іменуються конституційними. А так як Конституція є формою суспільного договору, то це зобов’язує його сторони передбачені ним умови виконати. Саме тому «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави… Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (ст. 3); «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існую чих прав і свобод» (ч. 2 ст. 22).
Однак оскільки забезпечення передбачених Конституцією прав і свобод, які зобов’язалася гарантувати українська держава, виявилося неможливим, а такі наслідки суперечать і умовам вказаного договору, і засаді верховенства права, то вони й актуалізували потребу пошуку шляхів розв’язання цих проблем. І, як це традиційно в Україні й буває, виявилося, що найпростішим способом їх розв’язання є відповідне, тобто — обмежене тлумачення змісту прав і свобод Конституційним Судом. Але оскільки за допомогою юридичної еквілібристики ці проблеми розв’язати не вдавалося, то не дивно, що за спроб обґрунтування того, що згідно з Конституцією Україна є правовою і соціальною державою, хоча фактично ознакам такої держави вона не відповідає, ця проблема лише загострилася.
Водночас, якщо врахувати наявний політичний досвід, то наслідки ці були закономірними. Адже відомо, що радянські держави «в інтересах суспільства» завжди обіцяли велику кількість прав і свобод, видавали безліч законів і були готові пообіцяти й видати ще більше. Внаслідок цього, як зазначає Бернард Г. Сіган, вони мали надмір законів, але ніколи не мали достатньо їжі, одягу й житла. А проблема полягала в тому, що комуністи ототожнювали добробут суспільства зі зміцненням держави та збільшенням повноважень її органів. На противагу цьому ринково орієнтовані країни зробили значно більше для своїх народів, дотримуючись протилежного принципу — прирівнявши суспільний інтерес до свободи особистості. Й не випадково, оскільки демократія базується на винахідливості, творчій і виробничій ініціативі людини, яка є рушієм історичного поступу суспільства. А досвід підтверджує, що передумовою найбільших суспільних досягнень є саме вільний розум, вільне серце та вільне тіло.
Тобто, оскільки причиною неможливості виконати українською державою взяті на себе зобов’язання стала саме методологічна хибність закріплених в її Конституції засад, то це й актуалізувало пошук можливостей їх удосконалення. А прикладом цього є слушні роз’яснення С. Головатого, який акцентує увагу на тому, що коло суб’єктів, на яких поширюються конституційні права, свободи і обов’язки, неоднорідне, що зобов’язує за цією ознакою розрізняти й права і свободи. Зокрема, потрібно брати до уваги, що філософськоюридична основа засад, передбачених ст. 21 Конституції України, вказує на природне (тобто позадержавне) походження прав людини і основоположних свобод, чим останні істотно різняться від тих з них, що стосуються «прав громадянина». Саме тому, як зазначає автор, Конституція України певною мірою (але «шкода, що не до кінця») такі категорії, як «права і свободи людини» та «конституційні права і свободи громадянина» розмежовує. Адже не випадково щодо суб’єктів природних прав людини і основоположних свобод у ній вжито терміни «кожен», «кожна людина», «особа», «усі», «ніхто», а стосовно суб’єктів «конституційних прав і свобод громадянина» — терміни «громадянин», «кожний громадянин», «громадяни». Саме це й дає підстави розрізняти «права людини і основоположні свободи», які має «кожен» і про це йдеться у ст. 21 Конституції та «громадянські права і свободи», які мають лише громадяни, прикладом яких є ті, що передбачені в ст. 24. Отже, як зазначає С. Головатий, традиційне ототожнення цих базових юридичних категорій, зумовлює складнощі при розмежуванні таких понять, як «права і свободи людини» (у розумінні природних прав, яким притаманна властивість невідчужуваності та непорушності) та «конституційні права громадян» (в розумінні прав, наданих і гарантованих державою, через що їхній обсяг тією ж державою може бути змінено — розширено чи звужено). А з методологічного погляду усе це унеможливило й формування науково обґрунтованої офіційної вітчизняної юридичної доктрини як у питаннях поняття «соціальна держава», так і в питаннях поняття «права людини».
Об’єктивності ради до цих аргументів слід додати й те, що в західному конституційному праві для визначення поняття «права людини» існує декілька різних термінів, зокрема: rights — невід’ємні людські права, якот право на життя, або права взагалі, у широкому розумінні, liberties/freedoms — громадянські права або свободи, якот право на вільне пересування чи свобода слова, та entitlements — права, надані державою в ході політичних відносин, якот право на працю чи житло. Однак радянські конституціоналісти розмежування прав liberties/ freedoms та entitlements уникали. Як наслідок в українській мові для позначення тих прав, що охоплюються поняттям «entitlements» адекватного терміна немає, що і є додатковою причиною, яка породжує цю конституційну термінологічну плутанину.
Урок американського конституціоналізму
Крім того, з часом стає очевидним, що основною причиною методологічної недосконалості Конституції України є збережені в ній радянські уявлення про державу, однією з основних функцій якої є функція патерналізму, згідно з якою її громадяни повністю підпорядковувалися державі, яка «про них дбала й вирішувала всі їхні проблеми». Саме тому, відмовляючись від цієї держави, потрібно було відмовитися й від засад, на яких будувалася її правова система. Але цього зроблено не було, хоча приклад американського конституціоналізму в цих питаннях на час ухвалення Конституції України був відомий. А його засади ще в 1927 році яскраво розкрив суддя Верховного суду США Луїс Брандейс, який писав: «Ті, хто виборов нашу незалежність, вірили, що мета держави — зробити людей вільними, щоб вони розвивали свої здібності; і що в її керівництві розважливі сили мають переважати над деспотичними. Вони цінували свободу і як мету, і як засіб для її досягнення… Вони вірили, що свобода думати, як хочеш, і говорити, як думаєш, — це необхідні засоби для політичної правди; що без вільного слова та зібрання дискусія буде марною; що з ними разом дискусія зазвичай сприяє адекватному захисту від поширення згубного вчення; що найбільша загроза свободі — це інертний народ; що публічне обговорення — це політичний обов’язок і що це має бути найголовнішим принципом американського урядування».
Тобто на відміну від творців української Конституції, які задекларували прагнення розвивати й зміцнювати державу й проголосили верховенство права в розумінні верховенства встановлених нею правил та пообіцяли величезну кількість прав і свобод, яких, як виявилося, забезпечити вона просто не в змозі, творці американської Конституції суспільні відносини будували на засаді верховенства свободи. Але не в розумінні «свободи як одного з прав людини», а в розумінні особистого суверенітету людини, який передбачає неможливість втручання в її особисте життя будь-кого, у тому числі й держави. І хоча цей принцип у тексті Конституції США дослівно не закріплений, він випливає з духу її преамбули, у якій було виголошено завдання «гарантувати блага свободи» і сучасникам, і їхнім нащадкам, її тексту та поправок до нього, в яких підкреслюється, що посягання на таку основоположну соціальну цінність, як свобода, неприпустиме. А промовистим образом цієї засади стала 93-метрова статуя давньоримської богині Свободи, яка на сьогодні манить до себе весь світ.
Що ж до роз’яснення змісту вказаної засади та Конституції США в цілому, то до цього доклали зусиль як судді Верховного суду США, так і вчені. Так, В. Блекстоун зазначав, що громадянська свобода є не що інше як природна свобода, обмежена людськими законами настільки (і не більше), ніж необхідно і доцільно для загального громадського добра. Звідси ми можемо зробити висновок, що закон, який утримує людину від скоєння шкоди своїм співгромадянам, хоча й обмежує її природну свободу, але розширює громадянську свободу всього людства; і навпаки, будь-яке довільне й безпричинне обмеження волі особи, здійснюване чи то монархом, чи шляхетством, а чи народними зборами, є різновидом тиранії. Крім того, навіть самі закони, незалежно від нашої згоди чи незгоди на їхнє створення, якщо вони регулюють і обмежують нашу поведінку в цілковито неважливих питаннях, без жодної доброї мети, є законами, які нищать свободу. От тому Конституція США розрахована насамперед на захист громадянської свободи, що залишає особу повним господарем своєї поведінки, за винятком тих випадків, коли громадське добро вимагає певного її спрямування чи обмеження.
Вона орієнтує на розуміння того, що у здійсненні своїх прав громадяни від ласки політиків не залежать, оскільки свобода означає вільність від будь-якого примусу і насамперед з боку держави, яка не має права позбавити будь-кого свобод, які йому належать, більше того, вона гарантує людям свободу вільно обирати собі поле діяльності. А оскільки її творці наївними романтиками не були, то вони підкреслювали, що свобода не може бути безмежною, оскільки, наприклад, гарантування прав, які можуть бути надані державою (entitlements) без підпорядкування особистих свобод колективному добробутові, неможливе. Більше того, ці права і свободи можуть навіть часом вступати у прямий конфлікт між собою, оскільки підтримка певного права може вимагати звуження свободи.
Що ж до повноважень державних органів, то в цьому питанні американські конституціоналісти виходили з того, що немає кращого способу зберегти свободу, аніж примусити тих, хто має владу, дотримуватися обмежень, передбачених конституцією. Саме тому, обмеженням, що накладалися на дії органів влади, вони приділяли більше уваги, ніж функціям, які ці органи мали виконувати. Крім того, як зазначав Джеймс Медісон, по вертикалі владні повноваження повинні бути розподілені так, щоб ті з них, які надані Федеральному урядові, були «нечисленними, але чітко визначеними», а ті, «що лишаються за урядами штатів — численними й чітко не визначеними». Й задумано це було з урахуванням того, що якщо урядова влада в одному штаті потрапить до поганих рук, то можна буде переїхати до іншого штату, але коли деспотична влада запанує над цілою нацією, то тоді вже тікати буде нікуди.
Важливим є й те, що оскільки Конституція є «найвищим законом країни», шанувати який присягаються всі посадові особи, то це означає, що вони не мають права нехтувати її положеннями навіть тоді, коли вони з ними не згодні.
Творці Конституції США розуміли, що оскільки її «великі накреслення» мали застосовуватися до безлічі непередбачуваних проблем, то вона, щоб бути довговічною, повинна закріплювати переважно засади політичних і правових відносин, полишаючи розроблення деталей на галузевий рівень. І, як засвідчує досвід, це мудре рішення надало їй вікової несхитної сталості й сформувало переконання в тому, що її положень без достатніх підстав змінювати не слід.
Висновки
Наведені підходи до розуміння такої основоположної соціальної цінності, як «свобода», засвідчують, що в Україні: 1) уявлення про такі базові категорії, як «свобода», «право» та «права людини» їхньому фактичному змісту не відповідають; 2) ра – дянська держава взятих на себе зобов’язань — гарантувати задекларовані нею права і свободи, не виконала, а українська держава, яка є її правонаступницею, не виконавши перед своїми громадянами зобов’язань, які випливають з її правонаступництва, й наобіцявши їм усіх відомих і невідомих у світі прав і свобод та ошукавши, фактично кинула їх напризволяще; 3) конституційні засади сучасних взаємовідносин суспільства і держави є хибними, оскільки вони були визначені тими, хто, скориставшись можливостями, які радянська держава, лицемірно проголошуючи всіх рівноправними, все ж гарантувала лише особам, що належали до партійної номенклатури, стали олігархами, і тепер українському народу диктують і «свою волю», і «свої умови»; 4) сама держава з її армією чиновників, для яких «боротьба з корупцією» означає боротьбу з самими собою і які при цьому захищені взаємною круговою порукою, продовжує бути «жахливим соціальним паразитом», який стоїть над суспільством, й лише ігноруючи та ускладнюючи його проблеми, все більше й більше відчужується від нього, що й зумовлює періодичні соціальні бунти, які, щоб хоч якось облагородити їх, стали урочисто називати «революціями».
Джерело: Юридичний вісник України
