«Нульова» декларація: чи готова Україна? | LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

«Нульова» декларація: чи готова Україна?

Дата публікації:

Тарас РЯБЧЕНКО, експерт аналітичного центру
«Інститут законодавчих ідей»

Україні ще надто рано запроваджувати загальне декларування доходів. Одна з причин — надзвичайно низький рівень довіри громадян до державних інституцій.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

«Погані закони в хороших руках виконавців — гарні, найкращі закони в руках поганих виконавців — шкідливі», — сказав свого часу Великий Фрідріх. Економіка є одним із базисів держави. Жодна країна не може здійснити якісний ривок вперед без побудови розвинутої економіки. І, звісно, що зміна влади в державі спричиняє зміни і в економічному середовищі. Тож від перших кроків нової влади в економічному блоці будуть залежати рівень інвестицій, добробут кожного громадянина та розвиток бізнесу.

Важлива й неупереджена оцінка перших реформ, перших кроків для виконання передвиборчих обіцянок. Зокрема, хотілося б звернути увагу на висловлювання народного депутата Данила Гетьманцева про запровадження «нульової декларації» та обов’язкового декларування доходів для всіх. Спробуємо з’ясувати, що саме криється за цією ідеєю. У статті 67 Конституції передбачений обов’язок кожного громадянина сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік. Декларування доходів знайшло своє відображення в статтях Податкового кодексу, який більш детально розкриває процедуру такого декларування. Однак попри детальну регламентацію, самостійно доходи декларують далеко не всі громадяни. Хтось не подає декларацію взагалі, замість когось декларацію подає податковий агент за місцем роботи. Лише деякі громадяни повністю декларують доходи і сплачують податки, передбачені Податковим кодексом. Тобто зміни полягають саме в новому механізмі такої сплати, щоб залучити якомога більше громадян до безпосереднього заповнення та подання декларації до Державної фіскальної служби. Ідеальним варіантом є декларування всіма громадянами на постійній основі всіх наявних у них об’єктів декларування.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Запровадження «нульової декларації» — це легалізація доходів, їх відкриття, сплата з них визначеної суми податків і в подальшому — сплата податків та зборів на основі цієї декларації за ставками, визначеними податковим законодавством. Сутність даної ідеї полягає у встановленні точки відліку, від якої всі громадяни повинні платити податки згідно з чинним законодавством в обов’язковому порядку без приховування будь-яких статків. У декларації відображаються кошти, нерухомість, інші цінності. У разі необхідності сплачуються несплачені раніше податки. Сама ставка податків може бути різною — залежно від суми задекларованих коштів або від об’єктів, що декларуються.

Дана ідея одразу спричинила резонанс. Так, голова Державної фіскальної служби Сергій Верланов беззаперечно підтримав її. Натомість член Національної ради реформ Валерій Пекар вважає запровадження декларування передчасним, а партнер KM Partners Олександр Шемяткін звертає увагу на складність загального декларування.

Ми ж проаналізували іноземний досвід декларування доходів громадян. У Бельгії декларацію про доходи за попередній рік громадяни отримують у травні—червні наступного року. Декларацію можна заповнити і в паперовому вигляді, і в режимі онлайн. В останньому випадку строк на її подання збільшується. Зазвичай податки щомісячно сплачує роботодавець, однак подання декларації обов’язкове.

У Сінгапурі всі декларації повинні бути подані до 15 квітня, якщо це паперова форма подання, і до 18 квітня — якщо декларація подається в електронній формі. Якщо річний дохід громадянина становить менше 22 тисячі доларів, він подає декларацію у випадку запиту з боку податкових органів. З моменту отримання рахунку на сплату податків у травні— вересні у громадян є на це 30 днів — незалежно від того, чи планують вони оскаржувати суму податку.

У Латвії у 2018–2019 роках була ухвалена податкова реформа, яка передбачає новий підхід у загальному декларуванні. Податкові декларації за 2018 рік жителі Латвії подають з 1 березня. Визначені категорії осіб, які обов’язково подають декларацію. Добровільно декларацію можна подати за три попередні роки. Декларація подається через систему електронного декларування. Якщо сума податку перевищує 640 євро, то її можна сплачувати трьома частинами.

У Франції можна подавати і паперову, й електронну декларації. Передбачається штраф у розмірі 15 євро, якщо підключений до інтернету громадянин протягом двох років не подав декларацію в електронній формі. Податкова система передбачає зменшення оподатковуваного доходу. Підстави — навчання дітей, встановлення енергоефективних технологій. Після подання декларації в травні наступного року в серпні приходить рахунок на сплату податків.

Громадяни США повинні подавати декларації в електронному вигляді до 15 квітня. Перед поданням декларації суб’єкти визначають усі події, що вплинуть на податкову базу: народження дитини, вихід на пенсію, шлюб або розлучення. В інтернеті доступні онлайн-калькулятори, які допомагають оцінити податкове навантаження. Податкові декларації потрібно зберігати три роки.

«Нульове декларування» в зарубіжних країнах існує або паралельно із загальним декларуванням, або вводиться одноразово для досягнення швидкого ефекту. Вдалим визнаний досвід введення «нульової декларації» в Італії у 2000-х роках. Там треба було заплатити 2,5% від вартості легалізованого майна. У країну за два місяці повернулося понад 60 млрд євро, таким чином бюджет отримав значні надходження.

Інший вдалий приклад — Ірландія, 1988 рік. Акція тривала десять місяців і замість запланованих 50 млн дол. бюджет за перші десять місяців отримав 750 млн дол. А ось у Бельгії у 2004 році та в Грузії у 2005 році податкова амністія провалилася. У цих країнах легалізували значно менше капіталів, ніж планували.

Щодо аналізу досвіду зарубіжних країн, то варто зазначити таке. По-перше, існують системи електронного та паперового декларування. По-друге, в багатьох країнах можна подавати декларації і після завершення кампанії без нарахування штрафних санкцій. По-третє, є можливість добровільного подання декларацій за попередні роки. По-четверте, сплата податків відбувається не одразу після подання, а після надходження рахунку від контрольних органів. По-п’яте, є видатки, на суму яких дозволяється скорочувати базу оподаткування.

Системи загального декларування зарубіжних країн об’єднує готовність до подання декларацій усіма громадянами. Зручний сервіс, гнучка система строків подання, спрямованість на отримання коштів, а не на покарання за несвоєчасну сплату — усе це забезпечує розуміння громадянами обов’язку подання декларації.

З огляду на цей аналіз, Україна ще не готова до введення загального декларування. Рівень довіри до державних інституцій не дотягує і до 10%. Щоб наблизити момент введення загального декларування, слід зробити наступні кроки.

По-перше, провести перепис населення. Необхідно зрозуміти кількість декларантів. Це сприятиме відкритості й розумінню контрольними органами масштабів перевірок.

По-друге — створення інфраструктури. Слід створити зручний електронний сервіс, який допоможе швидко заповнити декларацію. Потрібно навчити спеціалістів у контрольному органі, які б могли надавати якісні податкові консультації.

По-третє — встановити обмеження щодо подання декларацій. Є два варіанти: визначити категорії громадян, які не подають декларації, наприклад, пенсіонери і студенти, або встановити певний рівень доходів, наприклад, 5 тисяч гривень або 10 тисяч гривень, нижче за який декларації не подаються.

По-четверте — просвітницька робота. Слід провести інформаційну кампанію: роз’яснити основні положення загального декларування та розповісти про користь від його введення. До цього варто додати прозорість використання цих коштів.

По-п’яте — зміна підходу до сплати податків. Громадянам треба створити умови, за яких їх податкова база може бути зменшена на видатки з утримання неповнолітніх дітей, їх освіти, благодійної діяльності.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Кредитні спілки можуть долучитися до Фонду гарантування вкладів

Опубліковано

on

От

За офіційною статистикою, станом на березень 2021 р. в Україні було зареєстровано 323 кредитні спілки. Вони володіють доволі вагомим фінансовим ресурсом. Торік система кредитних спілок отримала нового регулятора в особі Національного банку, який вдосконалює правове поле для їхньої діяльності.

Одне із питань, яке зараз активно обговорюється в експертному середовищі, стосується можливого включення спілок до Фонду гарантування вкладів. Про це говоримо з президентом Всеукраїнської асоціації кредитних спілок (ВАКС) Ольгою ТУГАЙ, віцепрезидентом Національної асоціації кредитних спілок України (НАКСУ), головою правління Об’єднаної кредитної спілки (ОКС) Людмилою КРАВЧЕНКО та заступником директора Проєкту Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Кредитування сільськогосподарських виробників в Україні» Іваном ВИШНЕВСЬКИМ.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

– Кого кредитують кредитні спілки?

Ольга Тугай: – Кредитна спілка насамперед спрямована на певну локальність. Якщо вона знаходиться в сільській місцевості, то люди переважно беруть кредити на вирішення своїх сільськогосподарських або побутових потреб. Якщо говорити про кредитну спілку, котра працює у великому місті, то третину кредитів вона надає на здійснення ремонтних робіт, на будівництво. Також люди купують автотранспорт, вирішують власні повсякденні проблеми.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Сума кредитів, наданих членам кредитних спілок по лінії ВАКС, станом на 1 січня 2021 р. склала 908 млн грн. Середня сума кредиту становила 20-30 тис. грн. Безумовно, є набагато більші кредити, але їх зазвичай беруть сільгоспвиробники, наприклад, для придбання чи ремонту виробничих споруд чи для проведення польових робіт.

Людмила Кравченко: – За статистикою Нацбанку, станом на кінець минулого року середній розмір кредиту спілок по країні не перевищував 25 тис. грн. Переважно такі кошти беруть малі підприємці або вони спрямовуються на споживчі цілі. Такі кредити так і називаються – «споживчими».

– Чим у такому разі кредитні спілки відрізняються від банків? Вони також надають кредити, зокрема й на вирішення побутових питань.

Ольга Тугай: – Члени кредитних спілок – це одночасно і власники, й споживачі. Ми знаємо кожного позичальника. Для нас це не абстрактні люди. Особливо це стосується сільської місцевості. Там всі якщо не родичі, то друзі, однокласники. А це додає впевненості, що кредити, які надаються спілками, повернуться з відсотками. У банках із цим нерідко виникають питання, бо в душу позичальника, якого не знаєш особисто, не зазирнеш, і тому не знаєш, з яким наміром він бере гроші, чи взагалі планує їх повертати.

Людмила Кравченко: – Кредитні спілки мають свою цільову аудиторію і часто кредитують ті прошарки громадян, які не можуть отримати кредити в банку. Зокрема йдеться про пенсіонерів. У багатьох кредитних спілках це значний прошарок позичальників. Також мова йде про переселенців, у яких із зрозумілих причин застави обмаль або вона зовсім відсутня.

Вартість кредиту в кредитній спілці позитивно відрізняється від вартості кредитів інших фінансових інституцій. Більшість спілок не беруть додаткових платежів, комісій тощо. Отже відсутні зайві витрати, пов’язані з обслуговуванням кредиту.

Але головна відмінність полягає в тому, що члени кредитної спілки безпосередньо мають право визначати, які фінансові послуги надаватиме кредитна спілка, на яких умовах, можуть впливати на їхню вартість тощо. Приміром, можуть прийти та сказати, що їм потрібен кредит і саме такий, будь ласка, розгляньте мою пропозицію. Коли ж клієнт приходить до банку, то може зробити одне з двох: або спожити його послугу, або відмовитися від неї. Він не може сказати – ви пропонуєте кредит на ось на таких умовах, а я хочу на інших.

– Чи серйозно держава сприймає кредитні спілки, чи належним чином регулює їхню діяльність?

Ольга Тугай: – Однозначно, серйозно. Тому що кредитні спілки відносяться до сегменту ризикової діяльності. На цьому неодноразово наголошує Нацбанк. Він нагадує, що ми працюємо з коштами своїх членів. Наразі не дуже багато фінансових установ, які працюють із залученими коштами. Тому держава приділяє цьому питанню підвищену увагу. І всі законодавчі ініціативи, які зараз впроваджує Нацбанк, спрямовані на те, щоб убезпечити громадян і осучаснити роботу кредитних спілок.

Людмила Кравченко: – Сьогодні ми стараємося донести до регулятора і до профільного Комітету Верховної Ради, що кредитні спілки потребують адекватного і пропорційного регулювання. Думаю, що тут необхідно зважати на ті унікальні ризики, які притаманні для діяльності спілок.

І другий важливий момент – переконана, що необхідно створити рівні умови для вкладників банківської системи і вкладників кредитних спілок. Держава бере на себе зобов’язання щодо гарантування вкладів фізичних осіб, які є в банках, і тому висуває жорсткі умови до банків. Що стосується кредитних спілок, то такого механізму убезпечення вкладів тут не передбачено. Регулятор має враховувати цю обставину.

– Дотепер кредитні спілки позбавлені доступу до Фонду гарантування вкладів. Чому так сталося?

Людмила Кравченко: – Фонд гарантування вкладів від самого початку формувався, орієнтуючись на банківську сферу. Але з приводу цієї ідеї є різні думки серед самих кредитних спілок.

Всі попередні роки спілки працювали без такого захисту. Відповідно вони приймали на себе всі ризики, пов’язані із забезпеченням повернення вкладів. Питання додаткових витрат для забезпечення гарантування вкладів – це витратні платежі для кредитної спілки, тож не всі вбачають це доцільним. До того ж стартові умови гарантійного покриття, які пропонуються для членів кредитних спілок, є суттєво меншими, ніж для вкладників банківської системи. Такий підхід аргументується з боку його розробників відсутністю частини Фонду гарантування, сформованого кредитними спілками на момент її започаткування. Хоча вкладники новостворених банків, які також ще не встигли взяти участь в акумулюванні коштів Фонду гарантування, одразу отримують повне покриття.

Проте ми не можемо не зважати на той факт, що для членів кредитних спілок це буде дійсно додатковою мотивацією, щоб вкладати свої кошти в спілки.

Звісно, коли ми говоримо про гарантування, то йдеться винятково про фізичних осіб. Гарантування щодо вкладів потенційних юридичних осіб, якщо така можливість буде передбачена, на них не поширюватиметься.

Поки що ця ідея має бути опрацьована, зважаючи на наявність таких норм в Угоді про асоціацію Україна-ЄС. Сподіваюся, що ми знайдемо оптимальну модель для підключення кредитних спілок до Фонду гарантування.

Ольга Тугай: – Кредитні спілки – це, перш за все, неприбуткові організації. Тому, коли встановлюється початковий розмір внеску до Фонду та розмір регулярних внесків, не треба робити це зопалу. Хотілося б, щоб Нацбанк знайшов донора, а, можливо, й сам би став донором, як це було при створенні Фонду гарантування вкладів для банків. Це б значно зменшило фінансове навантаження для кредитних спілок.

Іван Вишневський: – Якщо ми хочемо долучити до спілок молодих людей, нам потрібно пропонувати їм умови, адекватні до інших установ. Тому що «банкопад» 2014-2016 рр. суттєво підняв обізнаність вкладників про державні гарантії. Всі не просто добре знають про гарантування, але й часто про нього питають.

Другий момент. Я вважаю, що не можна міряти сьогоднішніми рамками справу, яка складеться за 5 років. За цей час багато що зміниться. Зокрема будуть інші вкладники, і сьогодні треба готувати умови для них.

Станом на кінець 2020 р. кредитні спілки – члени ВАКС обслуговували 610 млн депозитів, кредитні спілки – члени НАКСУ – 197 млн депозитів. Кредитні спілки, які не входять до цих асоціацій, мали 622 млн депозитів. Із них 300 млн було зосереджено лише в одній кредитній спілці, яка не входить в жодну із асоціацій.

Кредитні спілки, які входять до асоціацій, прозоріші, стабільніше працюють і прогнозованіші в своїй діяльності. Тут ризик неплатоспроможності менший. По тих, хто зовні на ринку, ми не можемо нічого передбачити.

Початковий внесок до Фонду – це теж велика проблема. Де його зібрати? Його розрахунки різняться в десятки разів. Тут і Фонд шукає рішення, і Національний банк за підтримки донорської спільноти. Ми як Проєкт надаємо технічну допомогу Фонду в цьому питанні – які практики застосувати, як побудувати підхід на основі ризиків.

Якщо взяти довгострокову вигоду від гарантування депозитів, вона набагато більша за ті внески, які робитимуть кредитні спілки.

– Окрім гарантування вкладів важливим є питання залучення довгострокових коштів кредитними спілками. Звідки кредитні спілки можуть отримувати додаткове фінансування?

Ольга Тугай: – Кредитні спілки можуть отримувати додаткове фінансування від різних донорів, проєктів, ОКСів. Наразі ОКСами НАКСУ і ВАКС укладені договори про фінансування з Фонду ліквідності USAID і Всесвітньої фундації кредитних спілок. У рамках цих договорів Всесвітня фундація, відгалужений благодійний підрозділ Всесвітньої ради кредитних спілок (WOCCU), виділила додаткові кошти на агрокредитування. І ОКСи надають кошти своїм членам. Хороші партнери – це додатковий механізм для фінансування.

Іван Вишневський: – На сьогоднішній день завдяки співпраці USAID, Всесвітньої ради кредитних спілок (WOCCU) та ОКСів підписано угоду на 1 млн дол., які підуть на кредитування українських фермерів. Це одне із джерел додаткового фінансування: ми не лише надаємо технічну допомогу і сприяємо з навчанням, але і надаємо кошти для підтримки кредитної діяльності спілок.

Додаткове фінансування можуть надавати і серйозні інфраструктурні донори. Але треба зважити на те, що для них інвестиція розміром у 1 млн дол. – це дуже незначна сума. Проте для окремої кредитної спілки вона доволі суттєва. Тому прийняти на себе такі великі кошти від інвесторів здатні потужні об’єднані кредитні спілки.

Повертаючись до угоди, про яку я вже згадував, скажу й наступне: Всесвітня рада кредитних спілок (WOCCU) надала кошти об’єднаним спілкам у національній валюті. Тобто відсутній валютний ризик. Загалом ОКСи повинні мати можливість управляти таким ризиком, залучати більші кошти і системно працювати з подібними потужними інституціями. Бо сьогодні банки дуже активно працюють з різноманітними європейськими інституціями, і кредитні спілки могли би бути серед реципієнтів такого фінансування та надавати його на місцях.

– На які цілі переважно спрямовується додаткове фінансування?

Іван Вишневський: – Переважну більшість залучених коштів у спілках складають кошти від населення. В цьому полягає природа кредитних спілок. Зовнішнє фінансування є спеціалізованим, воно передбачає фінансування певного напрямку, який, можливо, занадто ризиковано або незвично фінансувати за рахунок депозитів населення. Міжнародні фінансові інституції можуть надавати кошти на 5-7-10 років, це дозволяло б фінансувати дрібний бізнес на триваліший термін, тобто на той час, на який спілки не можуть профінансувати за рахунок депозитів.

Людмила Кравченко: – Низка наших кредитних спілок робила спроби попрацювати з банківською системою для отримання банківських кредитів. Проте вимоги, які висувалися до таких взаємовідносин, виявилися для спілок неприйнятними. Тому за останні роки я нічого не чула про залучення зовнішніх ресурсів із банківської сфери. Але вважаю, що така співпраця між нашими секторами могла б бути взаємовигідною. Банки могли б займатися великими позичальниками, а кредитні спілки вели б дрібніших клієнтів. І таким чином банківська система могла б працювати через кредитні спілки як через провайдера своїх послуг. Тут було б багато раціонального, проте побоювання конкуренції не дозволяє налагодити таку кооперацію фінансовим структурам.

В умовах економічної нестабільності, яка виникла через пандемію COVID-19,  люди побоювалися отримувати кредити. Тобто зменшився попит саме на кредитні послуги. Але водночас ми спостерігали готовність людей до вкладання коштів. Це значить, що рівень довіри до кредитних спілок залишається достатньо високим.

Зараз ми відзначаємо відродження попиту на кредитні ресурси. Очікуємо, що ця тенденція збережеться і надалі, і це надасть позитивного поштовху для розвитку кредитних спілок.

Читати далі

Думка експерта

Проблеми відмежування контролю за вчиненням корупційного злочину від провокації злочину

Опубліковано

on

От

Євген КАЛАШНИКОВ, адвокат, засновник і партнер Адвокатського об’єднання «Carlton & Amrok»

Враховуючи сьогоднішній вектор державного апарату, який цілком спрямований на подолання будь-яких проявів корупції в Україні, актуальним постає питання про відмежування провокації злочину від корупційного діяння в цілому.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

«Палочна система» як причина

На жаль, перебуваючи в постійній реформі, правоохоронні органи України страждають на так званий «кадровий голод», який, у свою чергу, призводить до халатного розслідування кримінальних правопорушень, у тому числі, пов’язаних з корупцією, про що свідчить непоодинока судова практика, яка все більше схиляється до провокації злочинів у справах зазначеної категорії.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Злочину не було — була його провокація. Як звільняли й судили морально нестійкого прокурора

Крім того, незважаючи на цей постійний процес реформування правоохоронних органів, останнім так і не вдалося відійти від так званої «палочної системи». Як наслідок, у гонитві за показником, правоохоронні органи нерідко вдаються до позапроцесуальних методів досудового розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією, нехтуючи положеннями як законодавства України, так і міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

У даній статті мова піде про відмежування контролю за вчиненням корупційного правопорушення від провокації злочину, та як не «перейти Рубікон» під час досудового розслідування кримінальних правопорушень зазначеної категорії. Отже, почнемо з дефініції поняття, яке нас цікавить. Чинне законодавство України не розкриває значення цього терміну, а сучасна юридична література надає різноманітні тлумачення останнього. Тому ми акумулюємо всесвітній і національний досвід та викладемо даний термін у наступній редакції. Провокація вчинення злочину — це активна дія, яка виражається в підбурюванні до вчинення кримінального правопорушення й має причино-наслідковий зв’язок із вчиненням або спробою вчинити злочинний акт, який особа не планувала вчиняти раніше. Тобто ситуація, коли злочин не було би скоєно без активної участі правоохоронного органу.

Із даного приводу неодноразово свою позицію висловлював Європейський суд з прав людини, слушно зазначаючи стосовно того, що правоохоронні органи повинні займати пасивну позицію під час розслідування правопорушень вказаної категорії. Розглянемо питання відмежування провокації вчинення злочину від допустимої поведінки правоохоронних органів крізь призму судової практики Європейського суду з прав людини, Верховного Суду та національного законодавства.

Провокація вчинення злочину

Основним «інструментом» для збирання доказів під час досудового розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією, є ряд негласних слідчих (розшукових) дій у своїй сукупності. Ключовим заходом для документування кримінального правопорушення вказаної категорії є контроль за вчиненням злочину. Законодавець у статті 271 Кримінального процесуального кодексу України зазначив, що контроль за вчиненням злочину може здійснюватися у випадках наявності достатніх підстав вважати, що готується або вчиняється тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Визначивши, що формами контролю за вчиненням злочину є контрольована поставка, оперативна закупка, спеціальний слідчий експеримент та імітація обстановки злочину. Разом із тим законодавцем окремо зазначено як імператив те, що під час підготовки та проведення заходів з контролю за вчиненням злочину забороняється провокувати (підбурювати) особу на вчинення цього злочину з метою його подальшого викриття, допомагаючи особі вчинити злочин, який вона би не вчинила, якби слідчий цьому не сприяв, або з цією самою метою впливати на її поведінку насильством, погрозами, шантажем. Здобуті в такий спосіб речі й документи не можуть бути використані в кримінальному провадженні. Крім того, закон встановлює для прокурора обов’язок викласти обставини, які свідчать про відсутність під час негласної слідчої (розшукової) дії провокування особи на вчинення злочину, в своєму рішенні про здійснення контролю за вчиненням злочину.

Серед іншого, статтею 370 Кримінального кодексу України передбачено кримінальну відповідальність за провокацію підкупу, тобто дії службової особи з підбурення особи на пропонування, обіцянку чи надання неправомірної вигоди або прийняття пропозиції, обіцянки чи одержання такої вигоди, щоб потім викрити того, хто пропонував, обіцяв, надав неправомірну вигоду або прийняв пропозицію, обіцянку чи одержав таку вигоду.

Таким чином, закріпивши в нормах матеріального та процесуального права вказані положення, законодавець небезпідставно «застеріг» правоохоронні органи від провокації вчинення злочинів.

Водночас слід зазначити, що моніторингом Єдиного державного реєстру судових рішень не встановлено обвинувальних вироків за статтею 370 Кримінального кодексу України, що свідчить про декларативність вказаної правової норми.

Відповідно до сформованої міжнародної та національної судової практики, незважаючи на те, що неможливо зменшити різноманітність ситуацій, які можуть виникнути в контексті даного питання, розроблено два критерії щодо аспектів підбурення: матеріальний і процесуальний. (Рішення ЄСПЛ: «Матановіч проти Хорватії» (Matanović v. Croatia), § 122 та «Раманаускас проти Литви (№ 2)» (Ramanauskas v. Lithuania (no. 2)), § 55). Матеріальний критерій провокації розкривається виходячи з вищенаведеного визначення та полягає у вчиненні різноманітних активних дій правоохоронних органів, які підбурили особу до вчинення або спроби вчинення кримінального правопорушення.

Практика ЄСПЛ

Для більш чіткого уявлення стосовно позиції судів щодо даного критерію доцільно звернутися до судової практики та розглянути останній на конкретних прикладах. Так, ЄСПЛ визначає провокацію на противагу законному розслідуванню під прикриттям як ситуацію, коли задіяні агенти — працівники органів правопорядку або особи, що діють на їх прохання — не обмежуються суто пасивним розслідуванням протиправної діяльності переважно в пасивній формі, а здійснюють на особу певний вплив, провокуючи її скоїти правопорушення, яке вона в іншому випадку не вчинила б, з метою зафіксувати його, тобто отримати доказ і розпочати кримінальне переслідування («Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania) [ВП], § 55). В іншому рішенні ЄСПЛ зазначає: «Аби встановити, чи розслідування було «суто пасивним», Суд вивчає мотиви, які виправдовували операцію проникнення, і поведінку державних органів, які її здійснювали. Зокрема, Суд встановлює, чи були об’єктивні сумніви в тому, що особу втягнули у злочинну діяльність або схилили скоїти кримінальне правопорушення» («Баннікова проти Росії» (Bannikova v. Russia), § 38).

Серед іншого, ЄСПЛ вважає поведінкою, яку можна розглядати як таку, що спровокувала особу скоїти злочин вказаної категорії, незалежно від того, був таємний агент працівником правоохоронних органів чи особою, котра діяла на їх прохання, наступні дії: агент правоохоронних органів з власної ініціативи встановлював контакт з особою, щодо якої здійснювалося кримінальне переслідування («Бурак Хун проти Туреччини» (Burak Hun v. Turkey), § 44; «Сепіл проти Туреччини» (Sepil v. Turkey), § 34), після попередньої відмови особи, щодо якої здійснювалося кримінальне переслідування, від вчинення злочину, агентом правоохоронних органів було поновлено пропозицію щодо вчинення вказаних дій («Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania) [ВП], § 67, порівняйте з «Раманаускас проти Литви (№ 2)» (Ramanauskas v. Lithuania (no. 2)), де особа щодо якої здійснювалося кримінальне переслідування, сама прохала зв’язатися); агентом правоохоронного органу змінювалася ціна понад звичайну «ринкову» за послуги/ товар («Малінінас проти Литви» (Malininas v. Lithuania), § 37).

Іншим важливим питанням розмежування провокації вчинення злочину від правомірної поведінки правоохоронних органів є те, чи агентів, які діють від імені держави, можна вважати такими, що «долучилися» до злочинної діяльності або «проникли» в неї, чи вони її спричинили. У першому випадку згадана дія залишається в межах секретної розробки. Як приклад, у рішенні по справі «Мілінене проти Литви» (Milinienė v. Lithuania, §§ 37-38) ЄСПЛ вирішив, що хоча поліція й вплинула на перебіг подій, зокрема, надавши агенту технічні засоби для запису розмови й доведення того, що заявнику пропонували грошове заохочення, він «долучився» до злочинної діяльності на прохання приватної особи. Цей чоловік поскаржився до поліції, що особа, щодо якої здійснювалося кримінальне переслідування, вимагала від нього хабара для позитивного вирішення його справи, і тільки після отримання цієї скарги заступник генерального прокурора дав дозвіл на проведення операції з метою перевірити її обґрунтованість (щодо подібного мотивування див. «Секвієра проти Португалії» (Sequieira v. Portugal) (ухв.); «Єврофінаком проти Франції» (Eurofinacom v. France) (ухв.)).

Спосіб, у який була розпочата й проводилася секретна поліцейська операція, слід брати до уваги для встановлення того, чи стала особа, щодо якої здійснювалося кримінальне переслідування, жертвою пастки. Відсутність чіткої і передбачуваної процедури отримання дозволу, проведення даного слідчого заходу і контролю за ним схиляють ваги правосуддя до кваліфікації оскаржуваних фактів як пастки: дивіться, наприклад, справу «Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania) [ВП], § 64, в якій ніщо не дозволяло сказати, з якої причини чи з якого особистого мотиву таємний агент з власної ініціативи встановив контакт із заявником, не доповідаючи про це своєму керівництву; справу «Чохонелідзе проти Грузії» (Tchokhonelidze v. Georgia, § 51), в якій Суд встановив, що не було офіційного дозволу та контролю за операцією під прикриттям, про яку йдеться.

Процесуальний критерій провокації

Процесуальний критерій провокації полягає в процедурі доведення, встановлення останньої в діях правоохоронних органів та можливості суду здійснити перевірку наявності, або відсутності останньої. У справах, що стосуються вищезгаданих пасток, стаття 6 Конвенції може бути дотримана тільки тоді, коли під час судового розгляду заявник міг з користю для себе посилатися на факт провокації, наприклад, шляхом висловлення заперечень або в інший спосіб. Отже, недостатньо, аби було дотримано загальних гарантій, таких як рівність сторін або права захисту («Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania) [ВП], § 69). У подібних випадках ЄСПЛ вирішував, що доведення відсутності провокації лежить на стороні обвинувачення за умови, що твердження обвинуваченого не позбавлені правдоподібності.

Якщо певні ознаки вказують на наявність провокації і підтверджують її, то судові органи мають перевірити факти справи і вживати заходів, необхідних для встановлення істини, аби визначити, чи дійсно мала місце провокація. У випадку її наявності вони мають вжити дій, відповідних до Конвенції (там само, § 70). Лише той факт, що особа, стосовно якої здійснюється кримінальне переслідування, визнала себе винною в пред’явленому обвинуваченні, не звільняє суд, який розглядає справу, від обов’язку перевірити повідомлення про провокацію (там само, § 72).

У таких випадках суди повинні перевіряти, чи апріорі обґрунтована скарга на провокацію має право на існування та є реальним засобом захисту, чи допомагає вона визнати докази неприйнятними або спричинити подібні наслідки («Баннікова проти Росії» (Bannikova v. Russia), § 54). Хоча саме державні органи повинні визначати, якої процедури слід дотримуватись у випадку повідомлення про провокацію, проте ЄСПЛ вимагає, щоб така процедура була змагальною, ретельною, повною й давала відповідь на питання щодо провокації (там само, § 57). Окрім того, у випадку, коли слідчі органи відмовляються розкривати інформацію, ЄСПЛ надає особливої ваги дотриманню принципів змагальності і рівності сторін (там само, § 58).

Якщо обвинувачений стверджує, що його спровокували на скоєння правопорушення, то суди, які розглядають кримінальну справу, повинні уважно вивчити матеріали справи, оскільки для того, щоб судовий розгляд був справедливим у розумінні статті 6 § 1 Конвенції, усі докази, отримані внаслідок поліцейської провокації, повинні бути відхилені. Тим більше, якщо така поліцейська операція проводилася за відсутності правової бази й достатніх гарантій (Ramanauskas проти Литви [ВП], § 60). У такій системі судовий розгляд скарги на підбурювання є єдиним ефективним засобом перевірки обґрунтованості причин негласного заходу та з’ясування того, чи діяли агенти під час цих операцій «в основному пасивним чином» («Лагутін та інші проти Росії» (Lagutin and Others v. Russia), § 119). Також необхідно, щоб рішення національних судів, які відхиляли скаргу особи, стосовно якої здійснюється кримінальне переслідування, на провокування, були достатньо обґрунтовані («Санду проти Республіки Молдова» (Sandu v. the Republic of Moldova), § 38; «Чохонелідзе проти Грузії» (Tchokhonelidze v. Georgia), § 52).

Якщо на підставі наявних матеріалів суди не можуть дійти висновку, що проти особи, стосовно якої здійснювалось кримінальне переслідування, була вчинена провокація, тоді судова перевірка цього питання стає визначальною відповідно до методології оцінки судами справ про провокацію («Едвардс і Льюіс проти Сполученого Королівства» (Edwards and Lewis v. the United Kingdom) [ВП], § 46; «Алі проти Румунії» (Ali v. Romania), § 101; див. також справу «Худобін проти Росії» (Khudobin v. Russia), в якій державні органи не проаналізували відповідні фактологічні і правові чинники для того, щоб відрізнити провокацію від законних видів слідчої діяльності; справу «В. проти Фінляндії» (V. v. Finland), у якій заявник не міг скористатись фактом провокації як засобом захисту).

Позиція Верховного Суду

Стосовно проблематики розмежування провокації вчинення злочину від законного здійснення контролю за вчиненням злочину свою позицію висловлював і Верховний Суд. Зокрема, в постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 13 лютого 2018 року по справі № 646/6873/15-к останній зазначив, що наявність рішення прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину підлягає обов’язковій перевірці, оскільки це має істотне значення для визнання чи невизнання, у відповідності до статті 94 Кримінального процесуального кодексу України, належними, допустимими, достовірними докази, якими у вироку обґрунтована доведеність інкримінованих засудженим.

В іншому своєму рішенні, викладеному в постанові Верховного Суду від 6 березня 2018 року по справі № 727/6661/15-к, останній зазначив, що відповідно до вимог ЄСПЛ для відмежування провокації від допустимої поведінки правоохоронних органів є низка критеріїв, тобто під змістовним критерієм розуміється наявність/відсутність суттєвих змістовних ознак, притаманних провокації правоохоронних органів, а під процесуальним критерієм — наявність у суду можливостей перевірити відомості про ймовірну провокацію під час судового засідання з дотриманням рівності змагальності та рівності сторін. Тобто будь-яка інформація, що стосується існуючого наміру вчинити злочин або вчинюваного злочину, має бути такою, що може бути перевіреною, та державне обвинувачення повинно мати змогу продемонструвати на будь-якій стадії, що в його розпорядженні наявні достатні підстави для проведення оперативного заходу. Аналогічного підходу дотримується й Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 16 січня 2019 року у справі № 751/7557/15-к.

Таким чином, ми можемо стверджувати, що Верховний Суд у своїй практиці, здебільшого, керується позиціями ЄСПЛ щодо критеріїв розмежування провокації правоохоронних органів від контролю за вчиненням злочину.

Як післяслово

Отже, підсумовуючи вищевикладене, можемо дійти висновку, що судова практика та національне законодавство надають широкий та невизначений спектр для визнання дій правоохоронних органів, як провокацію вчинення злочину. У свою чергу, контроль за вчиненням корупційного правопорушення має носити суто пасивний характер, а правоохоронні органи мають лише долучатися до незаконної діяльності, не втягуючи до неї особу.

Незважаючи на існуючу полеміку з даного питання, слід зауважити, що суспільними інтересами не можна виправдати використання доказів, здобутих шляхом підбурювання до такої діяльності з боку правоохоронних органів. Якщо дії агентів, що працюють під прикриттям, або правоохоронних органів спонукали людину вчинити кримінальне правопорушення, і ніщо не передбачає, що воно було би скоєно без цього втручання, то такі дії агентів, або правоохоронних органів виходять за рамки допустимих і є провокацією злочину.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 9

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 9. Монополія і монополісти

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

У продовження циклу статей у минулих номерах ЮВУ, автори продовжують розглядати проблему фонових явищ організованої злочинності. У частинах 6, 7, 8 циклу було викладено про такі фактори відтворення фонових явищ організованої злочинності, як політичні процеси, пов’язані із недоліками побудови політичної підсистеми українського суспільства; організаційно-управлінські недоліки функціонування інститутів державного управління; тіньова економіка. Сьогодні увазі читачів газети представлений наступний із факторів, що породжує та відтворює фонові явища організованої злочинності, а саме — монополізм.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Прогресивний розвиток України — реальна протидія
організованій економічній злочинності

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Це саме стосується й феросплавного бізнесу в Україні, який, за словами Г. Корбана, контролюється І. Коломойським. Повідомляється, що лише сукупна потужність Нікопольського й Запорізького заводів становить 1,8 млн тонн феросплавів на рік, а це становить 89% від загального обсягу виробництва феросплавів в Україні (URL: https://hromadske.ua/ru/posts/chastnaya-imperiya-chto-v-ukraine-prinadlezhit-kolomojskomu).

Читайте також: «Мертва» норма закону? Чи є ефективним наділення контрольними повноваженнями державних органів у протидії організованій злочинності?

У даному випадку йдеться лише про одного з переліку монополістів, які гальмують у країні розвиток справжніх цивілізованих ринкових відносин. Разом із тим, на перший погляд — це уже не рекет і навіть не «прихватизація», це, нібито, культурне «ринкове» накопичення капіталу в зазначених сферах виробництва організованими олігархічними групами. Але, на жаль, не цивілізованими, а монопольними способами.

Як заявив колишній голова Антимонопольного комітету Ю. Терентьєв, і ми повністю з ним погоджуємося: «монополія неможлива без держави» (Інтерв’ю виданню «Рейтинг»: URL: https://amcu.gov.ua/news/monopoliya-nemozhliva-bez-derzhavi-intervyu-golovi-komitetu-vidannyu-rejting). І цим усе сказано — це кримінальний корупційний «сплав» бездарного, продажного й корупційного чиновництва та відповідних монополістів із метою незаконного отримання надприбутків коштом зубожіння працівників та інших верств суспільства. Такий державно-приватний монополізм — ще й міцна загорожа (відлякування) від проникнення в Україну іноземних інвестицій, що сприяло б налагодженню ринкових конкурентних виробничих відносин, росту ВВП та покращенню соціального забезпечення українців.

Тільки за умови налагодження глобальної конкурентоспроможності

Як зазначено в офіційному електронному виданні президента США, в Євразії, Російській Федерації та Румунії існує тісний зв’язок між організованою злочинністю, нечесними чиновниками та великим капіталом, що загрожує економічному зростанню і перспективам для демократичного управління. Tранснаціональні організовані злочинні бізнес-структури ввели монополію на енергетичних, телекомунікаційних ринках та ринках дорогоцінних металів.

Виходячи зі сказаного, слід ще раз наголосити, що прогресивний розвиток України — це не формальна, а реальна й ефективна боротьба з організованою економічною злочинністю та корупцією , налагодження глобальної конкурентоспроможності й ефективного антимонопольного внутрішнього виробничого середовища, яке повинне ґрунтуватися на економічній свободі. Тільки за таких умов остання буде слугувати реалізацією права всіма громадянами вільно володіти приватною власністю, а господарюючим суб’єктам виробляти й споживати, продавати й купувати та вільно наймати й найматися і діяти у сфері економіки за законами її цивілізованого ринку.

Сміливо можна стверджувати , що масштабна монополізація української економіки криміналізує економіку і гальмує її розвиток.

Держава зобов’язана проводити системну антимонопольну політику

Тому держава зобов’язана проводити активну та сувору антимонопольну системну політику, складовою якої є не тільки видання відповідних законів та підзаконних актів, а й реальна їх реалізація з метою обмеження сфери впливу монополістичних об’єднань, застосування різного роду санкцій до порушників від організаційних, економічних, адміністративно-правових до кримінальних. Безумовно, що це потребує удосконалення й антимонопольного законодавства, яке б чітко регулювало процеси демонополізації уже присутніх на ринку монополій, а також передбачало кримінальну відповідальність за умисну монопольну діяльність.

У Кримінальному кодексі України 2001 р. статтею 228 була передбачена кримінальна відповідальність за змову про штучне підвищення та підтримання монопольних цін, тарифів, знижок, надбавок, націнок з метою усунення конкуренції між суб’єктами підприємницької діяльності всупереч умовам антимонопольного законодавства. В 2003 р. її було змінено. У новій редакції кримінальним правопорушенням стало вважатися лише примушування до антиконкурентних узгоджених дій, які заборонені законом про захист економічної конкуренції, шляхом насильства чи заподіяння матеріальної шкоди або погрози застосування насильства чи заподіяння такої шкоди, що зовсім звузило випадки для її застосування. А в 2011 р. Законом України № 4025-VI вона втратила чинність як і ряд інших норм, які стосувалися кримінальної відповідальності у сфері господарської діяльності. У цей період Президентом України був В. Янукович та його команда, яка займала чільні позиції в парламенті та центральних органах виконавчої влади та судових органах. Виходячи зі сказаного і нині відомих діянь цієї особи та його олігархічного оточення після його втечі з України, в економічній та інших сферах діяльності, не трудно здогадатися про причини такої ненависті олігархів до кримінального антимонопольного законодавства. Чимось іншим важко це прояснити, адже в самих цивілізованих державах Заходу антиконкуренті дії давно трактуються як злочин.

Від акту Клейтона до акту Селлера-Кефовера

У США ще в далекому 1890 р. був прийнятий з цього приводу перший акт Шермана, а пізніше, 1914 — 1936 рр., — акт Робінсона-Петмана, у 1950 р. — акт Селлера-Кефовера. Цими актами монополія розглядається як домінантне становище фірми на ринку. Встановлюється кримінальна відповідальність за політику хижацьких (грабіжницьких) цін тощо. Важливим напрямком державної політики є також регулювання інформаційного забезпечення ринку.

Недарма у США нині відзначається про початок зникнення навіть природно-монопольних галузей. Там залишаються монополії лише в декількох галузях. Зокрема, це стосується телекомунікацій та енергорозподілу. У США лише законодавство визначає сфери та райони існування певних монополій, які є вкрай необхідні, а тому конкуренція небажана.

Багато країн світу запозичили основні положення антимонопольної політики у США, хоча кожна з них має свої особливості. А Україна — навпаки, відмовилася навіть від того, що уже встигла набути, декриміналізувавши штучне підвищення та підтримання монопольних цін, тарифів, знижок, надбавок та націнок, про що сказано вище.

Витоки феодальної монополії

Якщо коротко розглядати відносно недалеку сучасність, то першим типом монополізму при виробництві ремісничої, мануфактурної і промислової продукції зазначають феодальний. Він формувався на основі економічних умов, які створювали для різних груп підприємців феодальні владні структури. Вигідні умови були товаром, і чиновницький апарат монархічної і регіональної влади їм торгував. Хто пропонував велику суму, отримував краще. Хто хотів отримати цей товар безкоштовно, задовольнявся тим, що залишалося після роздачі хорошого «товару».

Монополістам не було потреби розвивати техніку і технології. Їхнім завданням було позбавлення інших виробників можливості піднятися на більш високий рівень виробництва. Останнім, щоб витримати нерівну конкуренцію, доводилося працювати вдвічі, втричі інтенсивніше, ніж монополістам, і на наукову і винахідницьку діяльність у них вже не залишалося ні сил, ні коштів.

У результаті Англійської та Французької революцій феодальні порядки були усунені, але тільки в рамках окремих держав. Загалом у світовій економіці вони збереглися без обмежень. Найсильнішою з військової точки зору держава могла диктувати умови господарської діяльності підприємцям всього світу — визначати ціну на сировину і продукцію сільського господарства південних країн. Так, більша частина кращих територій планети виявилася захоплена і перетворена в колоніальні володіння найсильніших промислових держав — Англії і Франції, політика яких відносно колоній визначалася вузьким колом найбільших промисловців.

Підприємці з інших країн Європи таким чином були позбавлені можливості забезпечити своє виробництво дешевих сировиною, а пролетаріат цих країн виявився позбавлений дешевих продуктів харчування. Це збільшувало продукції і робило її неконкурентоспроможною.

За підсумками Другої світової війни США, Англія і Франція, СРСР відстояли колишній порядок розподілу колоній, а післявоєнна політична карта світу встановлена на тривалий історичний термін.

Невдовзі, в 60-х роках ХХ ст. слабкі національно-визвольні рухи Африки і Азії зруйнували колоніальну систему за короткий час без значної збройної боротьби. Після розпаду колоніальних імперій влада великих транснаціональніх корпорацій (ТНК) США, Англії, Франції, Німеччини над економіками формально незалежних держав Азії, Африки і Латинської Америки тільки посилилася. Були лише змінені важелі управління. Вони стали більш ефективними.

Нові механізми впливу ТНК на країни, що розвиваються припускають, що вийти на світовий ринок зі своєю продукцією можна тільки в тому випадку, якщо вона зроблена на сучасному обладнанні. Цим і обумовлюється залежність країн, що розвиваються від глобальних ТНК. Якщо країна нездатна придбати сучасну зброю, вона цілком може стати об’єктом розграбування. Прикладом може слугувати хоча б країни африканського континенту.

Держави, які здатні створювати нові технології, отримали найширші можливості обмінювати їх на будь-яку сировину і на будь-яку продукцію. Стати фактичними господарями всіх ресурсів планети ТНК змогли тому, що вони є монополістами у виробництві самого ліквідного товару сучасного світу. При продажу країнам, що розвиваються сучасних технологій ТНК встановлюють такі високі ціни, що вартість продукції цих держав, що розвиваються для цих же корпорацій виходить набагато нижчою за ринкову. У підсумку, країни, що розвиваються, як продавали своїм метрополій продукцію за заниженими цінами, так і продовжують це робити (Убайдуллаев Сурат. Монополізм в мировой экономике. http://svom.info/entry/703-monopolizm-v-mirovoj-ekonomike/).

Зловживання монопольним становищем позиції ЄС

Європейський Суд, у справі «Hofmann-La Roche» визначає поняття «зловживання монопольним становищем», а саме — це така поведінка учасника ринку, яка впливає на структуру ринку, при цьому — абсолютно не відповідає поведінці, що передбачає існування здорової конкуренції, перешкоджає збереженню її нормального рівня та її зростанню. Отже, домінуюче становище на ринку надає суб’єкту таку економічні переваги, які дозволяють йому протидіяти здорової конкуренції, діяти у спосіб, порушуючи інтереси інших учасників ринку. Класичним прикладом монополісту на українському ринку є компанія LIMITED LIABILITY COMPANY TEDIS UKRAINE (ТОВ «Тедіс», она ж раніше — «Мегаполіс-Україна», кінцевим бенефіціарним власником якої є Б. Кауфман, яка охоплює понад 60% оптового ринку тютюнової продукції. Україна, притягуючи його учасників до різного виду відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, на жаль, протягом тривалого часу закривала очі на існуванні єдиного дистриб’ютора. У 2021 р. АМКУ наклало штраф на компанію на суму 264,2 млн. грн. за не повне виконання його рішень у 2016 р., коли і визнав її монополістом. Під новою назвою, з 2016 р. компанія продовжувала діяти як монополіст на тютюновому ринку. При цьому, інші учасники ринку, зазнають дискримінації у контексті ціноутворення, так само як і можливості задовольнити потреби торгових мереж у потрібному обсязі і асортименті.

Кримінальні норми для «прикриття» монополії

І хоча раніше, АМКУ, нібито ухвалив низку рішень щодо монополії Б. Кауфмана, але, як заявив народний депутат О. Качура, така інформація не надається народним депутатам за їх запитами до Антимонопольного комітету. Нагадаємо, що вони цікавилися питанням часу визнання незаконною змову «Тедіс Україна» з іншими виробниками-монополістами України тютюнових виробів та намагалися отримати рішення АМКУ по Б. Кауфману і його сигаретної монополії в Україні.

КМУ прийняв постанову 9 вересня 2020 р. №840, якою затвердив Порядок реалізації експериментального проекту «Національний оператор на ринку тютюнових виробів». За поясненнями розробників, він запланований до реалізації на кінець 2021 р. Проект нібито покликаний для протидії ухиленню від сплати податків, контрабанді і контрафактної продукції, але, насправді виходить, за висновками спеціалістів, він лише закріплює легалізацією монопольного становища компанії «Тедіс Україна». Чому? Тому що, критеріям, які містяться у Порядку реалізації пілотного проекту, відповідає лише один суб’єкт господарювання в Україні, і це саме — наш «Тедіс Україна», який за прогнозами, буде законно утверджувати на ринку тютюну свою монополію. Чи можна це назвати боротьбою з податковими злочинами — велике питання.

Вважаємо, що саме для «прикриття» таких дій у КК України таки було передбачено кримінальну відповідальність за нібито недобросовісну конкуренцію, але лише у формі незаконного використання знаку для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару (ст. 229), хоча її редакція шість раз піддавалася змінам; незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю (ст. 231) — зазнала трьох редакційних змін; розголошення комерційної або банківської таємниці (ст. 232) — зазнала також трьох редакційних змін. Але вказані статті не досить конкретизовані та й покарання за такі діяння не є особливо загрозливими та повчальним для правопорушників — в основному штрафні санкції.

Ми не заперечуємо, того факту, що в Україні, як у США та інших країнах Заходу, також повинні існувати певні природні монополії, які є суспільно необхідними й корисними для держави і суспільства. Але, з метою недопущення зловживання ними своїм монопольним становищем, українське національне законодавство також повинно чітко визначати сфери та території їх діяльності. Щодо природних монополій повинні бути адекватна державна політика, ефективний регулятор та анбандлінг.

Неефективне управління в сфері фінансових відносин

Стан фінансових відносин у будь-якій державі залежить від її фінансової політики. Фінансова політика держави — сукупність цілеспрямованих дій і заходів розподільчого характеру, які реалізуються через фінансову систему, щодо організації та використання фінансових відносин відповідно до засад соціально-економічного розвитку суспільства з метою забезпечення зростання ВВП країни й підвищення добробуту громадян (Сидор І. Фінансова політика держави: теоретичні аспекти та практична реалізація в Україні. Світ фінансів. 2009. № 4. С. 44- 53). Отже, саме через фінансову систему відбувається розподіл грошових коштів, які спрямовуються на створення валового внутрішнього продукту, їх перерозподіл між підприємствами та населенням. З метою належного функціонування фінансової системи, держава повинна проводити жорстку політику фінансового контролю за системою розподілу та перерозподілу грошових коштів.

На жаль, ця важлива функція держави ще не відіграє позитивну роль у зміцненні фінансової системи України. Тому, в Україні й існує кримінальна організована нелегальна економіка з безконтрольними каналами відмивання злочинних тіньових коштів. Це дуже небезпечне явище, оскільки діяння організованих злочинних угрупувань щодо отримання та накопичення тіньових коштів наносять Україні величезні фінансові втрати. Наскільки це небезпечно — свідчить такий факт. Нещодавно появилося повідомлення, що навіть Єврокомісія Європейського Союзу планує ініціювати створення нового наглядового органу, що займатиметься боротьбою з відмиванням коштів (URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2021/07/10/7125303/).

В Україні ще й досі трапляється незбалансованість у видатках та доходах бюджету, непрозорий розподіл витрат, рух яких неможливо відслідкувати.

«Переливання» державних коштів у тіньову економіку відбувається і у процесі злочинної змови шляхом включення завищених і необґрунтованих витрат при проектуванні та при виконанні відповідних робіт.

Трапляється й непрозоре використання публічних фінансів. Не дивлячись на існування електронної системи публічних закупівель України ProZorrо, нині уже прийнято ряд змін до Закону України «Про публічні закупівлі» та інших актів, що дозволяє без тендерів проводити відповідні закупівлі для будівництва аеропортів, Укрзалізниці, великої кільцевої автомобільної дороги навколо Києва і навіть для організації та проведення Дня незалежності України.

З іншого боку відбувається виведення державних коштів у тіньовий обіг і шляхом заниження отриманих доходів чи неповного відображення результатів фінансово-господарської діяльності тощо.

Не завжди вдалою є й монетарна політика Національного банку України, що призводить до девальвації гривні та виведення грошового капіталу за кордон.

Крім цього, одним з реальних механізмів фінансового шахрайства, девальвації гривні та виведення грошового капіталу за кордон є й рефінансування, яке здійснює НБУ. Цей засіб монетарної політики також іноді призводить до зростання курсу валюти й обвалу гривні.

Антипод розвитку легальної економічної діяльності

Функціонування такого фінансового сектору стає не лише ключовим антиподом розвитку легальної економічної діяльності, а й призводить до формування антисоціальної поведінка у значних прошарків суспільства і уже сприймається ним як необхідна категорія, що й створює сприятливе фонове явище для забезпечення діяльності організованих злочинних угрупувань.

У результаті неефективної роботи фінансового сектору відбувається не тільки неповне накопичення фінансових ресурсів в державі, але й нераціональне їх використання для сталого економічного розвитку та стабільного функціонування держави.

Усі ці негативні процеси гальмують і надходження інвестицій у країну, які є вкрай необхідними й для фінансового сектора. Немає сумніву в тому, що нестабільна макроекономічна ситуація відштовхує іноземних інвесторів від українського ринку. Нестача внутрішніх і зовнішніх інвестицій є однією з основних, першочергового вирішення державою. Від такого стану несе величезні грошові та ресурсні недоотримання українська економіка. Проте, звертаючись до інвесторів із інших розвинутих держав, український уряд ще недостатньо залучає внутрішні резерви для залучення інвестицій.

Обсяги прямих іноземних інвестицій (акціонерного капіталу), які надходять із України для поповнення економік інших держав, зосереджено, як правило, в невиробничих галузях економіки — операції з нерухомістю, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям, свідчать про неефективність інвестиційної політики держави в частині концентрування капіталів на території України. Тут виникає багато питань до власників акціонерних активів, які монопольно з однієї сфери до невиробничої галузі лише однієї держави вкладають мільярдні інвестиції.

(Далі буде …)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link