Деякі проблеми забезпечення стійкості суспільства до викликів інформаційно-комп’ютерної доби

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Впровадження в життя й державне управління України сучасних інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) вимагає від суспільства повної мобілізації зусиль на розвиток інформаційно-комунікаційної сфери з метою охопити всю сукупність суспільно-політичних відносин, пов’язаних зі створенням, накопиченням, зберіганням, обробкою й поширенням всіх видів інформації, а також прискореного усунення багатьох факторів соціально-економічного характеру, а головне — інформаційно-комунікаційної нерівності громадян.

Право знати

Життя вимагало законодавчого забезпечення права громадян на доступ до вільного використання інформації. Смисловим змістом категорії «право знати» є право людей знати, наскільки ефективно різні гілки публічної влади (в тому числі судова) зокрема, як урядові «слуги народу» за Фордом (Форд Генрі. Має життя та робота/Генрі Форд. К.: Наш Формат, 2015. 384 с.) виконують взяті на себе перед своїм народом зобов’язання й обов’язки.

Така політико-правова конструкція виникла спочатку в світовій політико-правовій доктрині, а потім отримала закріплення і в нормах міжнародно-правових регуляцій. Причому виникла не випадково, а як реакція на трагічні наслідки своєрідної недуги світової спільноти того часу, яку можна визначити як певний суспільний імунодефіцит, в свою чергу багато в чому викликаний саме громадською інформаційною недостатністю. Ця громадська недуга зіграла свою фатальну роль як у період розв’язання, так і в ході Другої світової війни. Уроки цієї світової бійні зримо показали, що питання війни і миру в сучасних умовах набули настільки великого суспільного значення, що довіряти їх обговорення й рішення лише політикам чи державним структурам відтепер стало неможливо.

Уже перший після Другої світової війни міжнародно-правовий акт, що заклав основи корпусу норм, які склали сучасну систему законодавства про права людини, а саме Загальна декларація прав людини, прийнята на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН (Резолюція 217 А (III) від 10 грудня 1948 р.) містила найважливіший правовий принцип, згідно з яким здійснення свободи інформації, яка являє собою «право вільно збирати, отримувати і поширювати інформацію та ідеї», яка забезпечує право народу знати і через це знання контролювати свою власну державу, має здійснюватися за «будь-яку ціну» і, на чому особливо було наголошено, «незалежно від державних кордонів». Саме ця декларативна від початку норма сформувала правову основу для подальшого розвитку нині вже загальновизнаного принципу й повноправної норми міжнародного права (цього статусу вона набула у форматі ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (Нью-Йорк, 19 грудня 1966 р.) про право кожного індивіда шукати й отримувати інформацію незалежно від державних кордонів.

Цілком природно, що дія такого роду права не могла бути безмежною й абсолютною. Уже в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (Нью-Йорк, 19 грудня 1966 р.) світова спільнота визнала (ч. 2 ст. 19), що користування правом народу знати накладає особливі обов’язки й особливу відповідальність. Отже, воно може бути пов’язане з певного роду обмеженнями, які в свою чергу повинні відповідати таким обов’язковим умовам: мають встановлюватися законом і бути необхідними для поваги прав і репутації інших осіб, а також для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення формаційної діяльності, забезпечення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб, регулювання ринку інформації і послуг тощо.

Оскільки принципи — це основоположні ідеї (вимоги), що визначають у своїй сукупності ідеальну конструкцію (модель) регулювання конкретної галузі суспільних відносин, питання їх детальної регламентації потребує найпильнішої уваги. При цьому є необхідним облік усіх істотних ознак поняття «принципи права», розроблених юристами і філософами.

Державна інформаційно-комунікаційна політика: нові вимоги

Усе це, безумовно, не було повним визначенням вимог до Державної інформаційно-комунікаційної політики, яка мала законами закріпити відносини держави, бізнесу і громадян в інформаційно-комунікаційній сфері, включаючи право на отримання й поширення інформації, захист персональних даних та інтелектуальної власності.

Стратегія мала б визначати пріоритетні напрямки діяльності з регулювання відносин у такій виключно чутливій сфері, передбачивши:

— забезпечення правових, технічних та економічних можливостей доступу до інформаційних ресурсів для всіх категорій користувачів;

— визначення пріоритетів і підтримки виробництва ІКТ, інформаційних продуктів та електронних послуг;

— заохочення конкуренції, боротьбу з монополізмом у сфері ІКТ;

— охорону авторських прав та інтелектуальної власності;

— регулювання діяльності з формування державних інформаційних систем і ресурсів;

— контроль ефективності інформатизації держустанов і витрачання бюджетних коштів на інформатизацію;

— розвиток системи безперервної і відкритої освіти в сфері ІКТ;

— забезпечення інформаційно-комунікаційної безпеки держави, юридичних та фізичних осіб, регулювання діяльності в галузі технічного захисту інформації;

— забезпечення взаємодії з іншими державами та міжнародними організаціями щодо входження в глобальний інформаційний простір.

У сьогоднішньому світі ці питання сформували виключно складний за сенсом, формою і змістом сегмент світової економіки та вагомий фактор розвитку соціально-політичних систем, здатний значною мірою визначати характер суспільного устрою, способи формування соціальних спільнот їх взаємодії з державними інститутами, форми організації економічної активності, типи й принципи зайнятості населення, спосіб життя і соціальні установки для розвитку значної частини суспільства.

У цьому контексті все більш виразним стає новий категоричний імператив глобального інформаційного суспільства: прискорене формування адекватних правової та інституційної відповідей на виклики, пов’язані з упровадженням новітніх ІКТ, які забезпечують відкритість та прозорість процесів політичного й економічного управління. Вони дозволяють національним громадянським товариствам не тільки більш ефективно контролювати органи державної влади, а, головне, постійно нарощувати якість інформаційної взаємодії громадян з органами публічної влади. Таким чином, новітні ІКТ виступають каталізатором утворення демократичних каналів спілкування влади з громадянами. Безумовно, при цьому виникають цілком реальні загрози нелегітимного, незаконного або недбалого використання впровадження нових технологій, які порушують звичні для нас процеси роботи з інформацією, зокрема щодо її відкритості і прозорості.

«Вікілізація» світового інформаційного простору

Події, які розгортаються навколо доступу і права на інформацію сьогодні в світовому та інформаційно-комунікаційному просторі України під впливом лібералізації процесів роботи з інформацією, дедалі більше викликають заклопотаність. Найбільш яскравою подією, яка сфокусувала на собі основні риси названих суперечливих соціально-технологічних і соціально-інформаційних процесів, стало розміщення на інтернет-порталі WikiLeaks не призначених до розголосу документів і матеріалів про військові дії держав коаліції під керівництвом США в Афганістані й Іраку: «Афганське досьє» (липень 2010 р.) та «Іракське досьє» (23 жовтня 2010 р.). На базі саме цієї події формується, знаходячи зримі риси і набираючи сил, новітнє світове явище, яке ми пропонуємо назвати «вікілізацією» світового інформаційного простору.

Із технологічної та організаційно-правової точок зору вікілізація — це соціально-інформаційне явище, що являє собою застосування спеціального формату електронної соціальної мережі, призначеної для максимально можливої (в таких умовах місця і часу) мінімізації розкриття інсайдерів національних та транснаціональних урядових, військових або корпоративних структур, які вирішили надати розголосу певні, досі обмежені в доступі відомості зазвичай фінансового, антикорупційного характеру. Сутнісною стороною вікілізаціі є розширення й поглиблення застосування спеціальних технологічних та організаційно-правових механізмів нелегального отримання й поширення суспільно значимої інформації, відомостей, даних обмеженого доступу з метою підвищення соціально виправданого впливу на прийняття суспільно значимих рішень як на національному, так і на наддержавному та глобальному рівнях.

Уже сьогодні такого роду відомості й дані все частіше стають специфічним об’єктом інтересу безлічі людей, суспільства і держави та їх інституцій, і, як наслідок, особливим предметом діяльності й соціально-політичних відносин, а отже, — особливим предметом правових і професійно-етичних відносин.

Досвід, який ми накопичуємо, дає розуміння того, що новітні ІКТ являють собою нову могутню зброю і надають можливість гравцям світової політики поневолювати народ маніпуляцією, позбавляти його впевненості, повнокровного духовного життя та зростання. Ми в Україні вже маємо досвід безвідповідального використання їх можливостей для акумуляції вибухової енергії народу, що став на шлях пошуку справедливості, свободи і незалежності, і в цьому полягає одна з фундаментальних властивостей суспільства — стійкість до викликів інформаційно-комунікаційної доби.

Початок XXI століття дав нам можливість побачити й відчути організацію енергетичних вибухів різних народів за рахунок вибухового розвитку цифрових ІКТ, тому не варто думати, що на площі Каїра, Москви чи Києва в різні роки стихійно приходили тільки ошу- кані владою люди різного віку. Масштабне використання новітніх засобів комунікації та Інтернету, блогосфери, соціальних медіа й мобільних телефонів створили неконтрольовані владою канали, через які інформація вийшла з-під цензури та мобілізувала людей на протести. У них, безумовно, брало участь багато різних людей, але, в більшості, без моральних послань до можновладців. І суть справи навіть не в тому, що їх хтось обдурив, а в їх власному самообмані. У нас, зокрема, на Майдан в Києві виходив не середній клас, якого в Україні давно немає, і не національно орієнтована інтелігенція, яка, на жаль, із втратою лідерів дисидентського руху 1960-х років вимирає, а добре організовані люди, в кого раптом під впливом засобів новітніх ІКТ запанувало почуття власної гідності, тож це були не прості громадяни, які в усі часи просто працюють. Це були люди певним чином організовані за допомогою віртуальних інформаційно-психологічних маніпуляцій новітніми ІКТ, які дали змогу масам швидко мобілізуватися проти авторитаризму. У натовпі майданів, за словами українського поета Павла Тичини, вони обирали собі отаманами чабанів, тобто поводирів, за логікою професії найменш підготовлених до роботи з людьми, і тим самі перешкоджали своїм природним якостям трансформувати почуті ідеї в ідеальний, хоча й абстрактно-віртуальний, нормативний тип людини нової ери.

Віртуальне —   не завжди ірреальне,  фіктивне

Треба пояснити, що віртуальне не означає ірреальне, фіктивне. Віртуальний простір — це просто штучно сконструйований простір з мінімальною кількістю перешкод для обігу інформації. Він манить, а тому людство поступово повністю переміщається в сферу віртуальності. Віртуалізація суспільства апріорі має бути глобальною, оскільки за периметром мережевого простору в кінцевому результаті нікого й нічого не повинно залишитися. В іншому разі віртуальні процеси виявляють схильність до збоїв. Саме звідси — потреба глобалізації інформаційно-комунікаційного простору в планетарному вимірі. Вона стала найважливішою умовою віртуалізації й розбудови постіндустріального суспільства, оскільки вивчення проблем природи і сенсу світу дає всім розуміння того, що винятково за таких умов інформація стає ресурсом і рушійною силою всіх його суспільно-політичних та економічних процесів, підґрунтям процесів інноваційного розвитку. Останній має дві головні винятково вразливі з огляду на впровадження новітніх ІКТ складові — реалізацію інноваційних проектів і розвиток інноваційного потенціалу. Так, скажімо, було і в буремному січні 1918 року, коли біля казенного заводу «Арсенал» Київський комітет партії більшовиків організував барикади на шляху кінних загонів гайдамаків.

Останні поспішали захистити паливні склади Південно-західної залізниці, якою армія Муравйова йшла з Росії для повалення влади Центральної Ради в Києві. Зрозуміло, що поранених захисники барикад ховали в прилеглих приміщеннях заводу, куди, після кровопролитного штурму барикад, увірвалися війська Симона Петлюри (в штурмі брали участь козаки Гайдамацького коша Слобідської України і 1-а сотня куреня Січових стрільців) вранці 22 січня (4 лютого). Там вони справді по-звірячому порубали поранених, але реально кадрових робітників заводу «Арсенал» на барикадах майже не було. Хтось був, та сховався в хащах Печерська, але міф про повсталий «Арсенал» радянська ідеологія чудово використала й, здавалося, навічно.

У всі часи на майдани йшли люди, підняті яскравими (полум’яними) гаслами і промовами політиків про право народу на свободу, рівність і справедливість. Усе це повторилося, але без кровопролиття, в Києві в 2004 році. Тоді офіцери Служби безпеки України запобігли силовому варіанту придушення владою трансгресивних людей, в психотипі яких завжди яскраво проявляються тенденції до форсування розвитку подій. Не кажемо про тих, кого просто втягнули в процес за гроші. Серед мітингувальників були школярі, студенти, аспіранти, викладачі та співробітники різних офісів. Вирішення проблем свого «невдалого» життя, занедбаності, відчуженості, тотальної несправедливості можновладців, вони пов’язували з організаторами Майдану та ім’ям «месії» — Вік тором Ющенком. Людське — під впливом телебачення, гаслами свободи й гуманізму проникло в їхні голови, але в них самих його виявилося мало. Мітинговий натовп не знайшов для них ні ідей розвитку, ні загальних інтересів: їх вихором втягнуло в революційні події, де стихія бунту народу, розігріта політиками — «чабанами» (у своїй масі безвідповідальними дилетантами від партій, які в нас так і не стали ідеологічними), використовувалася для досягнення потрібних для гравців світової політики результатів.

Уже в 2014 році під час другого Майдану без кровопролиття не обійшлося. Імпульс неприйняття народом тотальної соціальної несправедливості з боку можновладців виплеснувся на вулиці. Президентом України було обрано Петра Порошенка, який так і не став загальнонаціональним лідером. Час свідчить, що вкотре міражі політичних гасел залишили звичайній людині тільки гіркий досвід обманутих.

Разом із тим космополітично налаштована частина українського суспільства, або глобалісти, продемонстрували суспільству силу людей, які не виходять з інтернету та інших мереж, що всмоктали глобалізм і його коди через набуту освіту й виховання, продовжують розпочату роботу, вільне трактування багатьох понять, зокрема поняття «свобода». Як наслідок, події, що відбуваються довкола, лякають своєю непередбачуваністю, а сил їм додає вікілізація світового інформаційного простору, яка відчутно змінює рівень прозорості реалізації функцій публічної влади в нинішньому світі, дозволяючи ставити питання про виникнення епохи нової гласності, цифрової за формою і влаштованої горизонтально, а не вертикально, як її офлайнові предтечі. Уже видно, хто генерує їх (течії/перебіг), та фігури, які діють приховано, не афішують себе, хоча вже досить легко визначаються. У суспільстві починають навіть називати творців тих чи інших «новаторських», в основному деструктивних, ідей, але, на жаль, людей-лідерів, здатних відвернути народ від падіння в безодню на різкому (переломному) повороті історії, поки не видно.

Уже три десятиліття незалежності громадяни України переживають феєричний період перемог і розчарувань, але ідеалістичні програми і плани політиків щодо облаштування справедливого суспільства не впливають позитивно на процес зростання добробуту народу. На бурхливих мітингах нам, як і нашим предкам, довелося почути масу прекрасних думок та ідей, але від цього ми не пішли далі, і, як писав свого часу Генрі Форд, «… прийшовши додому, побачили, що вогонь у вогнищі погас… ». Спроби організаторів політичних процесів повернути український народ в бік реалізації «американської мрії», якої вони особисто, безумовно, досягли в розшарованому і розореному приватизацією суспільстві, не викликає оптимізму. Сьогодні, оглядаючи розмежовані сталевими сітками ліси, підходи до річок і озер, ми дивимося на розбещеність народних депутатів і можновладців, які їх привласнили, і розуміємо, що ми перейшли межу соціально-політичних трансформацій в бік рабства і феодальних відносин. За таких умов сьогодні, говорячи про прозорість владних структур, Президенту України Володимиру Зеленському потрібно терміново своїми указами вводити новий порядок розміщення в інтернеті інформації про діяльність не просто органів державної влади, а насамперед так званих «президентських» інститутів. Зокрема, в Інтернеті має з’явитися інформація про діяльність таких раніше закритих урядових структур, як Служба безпеки, Служба зовнішньої розвідки, Служба з військово-технічного співробітництва, Служба з технічного та експортного контролю, Служба з контролю за оборотом наркотиків тощо. Перелік інформації, яку має бути оприлюднено, порядок і терміни її поновлення, безумовно, мають бути виключно виваженими.

Діяльність   «слуг народу»:  перші висновки

  Однак, із обранням нового Президента України Володимира Зеленського з рейтингом довіри майже 74% голосів виборців почуття гіркого й хворобливого розчарування від усвідомлення того, що нова влада демократичної і незалежної України, гордо назвавши себе по Г. Форду «Слугами народу», поки що не бачить, що розвиток сучасної держави, управління якою засновано на використанні новітніх ІКТ, має більше співвідноситися зі справедливістю і взагалі зі сферою духовного розвитку людини. Здається, що обираючи собі благозвучну роль «слуг народу», влада не враховує досвіду краху найбільших ідеологій XX століття (комунізму і фашизму), які бралися за вирішення проблем виховання «нової людини». Для марксистів це повинна була бути людина, наділена комуністичною свідомістю, повністю вільна від кодів класового суспільства. Німецький націонал-соціалізм висував свою версію «нової людини» — через «расову гігієну», «виведення чистих арійців».

Новообраний Президент України зауважує: «Подивімося правді в очі, Україна, яка 28 років будувалася руками «професійних державників», сьогодні просто неконкурентоспроможна в світі. Сучасні політики пов’язані давніми образами, кумівством, бізнес-проектами, не здатні змінити країну. Україна сьогодні потребує не просто нових облич. Вона вимагає нових ідей! Моє головне завдання — привести до влади порядних і патріотично налаштованих фахівців». Новим трендом розвитку держави В. Зеленський обрав реалізацію грандіозної інформаційно-комунікаційної стратегії управління країною через смартфон: вона так і називається — «Країна в смартфоні», а тому природа, сутність і сенс її розробки та формування моральної парадигми дедалі більше цікавлять наших громадян. Вона передбачає відстежувати настрої й задовольняти потреби громадян України через активне використання засобів мобільного зв’язку. Однак переконати фахівців у тому, що через такі технології держава зможе виконати інформаційно-комунікативну функцію, складно. Дивлячись крізь призму проблем технологічної безпеки мобільних засобів зв’язку й розуміючи, що інформація, набуваючи мережеві якості, вже стала надзвичайно вразливою, а тому складно гарантувати, що така всепроникна сила, яка впливає на всі соціально-економічні перетворення, не вислизне з рук влади і стане ресурсом нашого розвитку. Наразі, ведучи розмову про теорію і практику інформаційно-комунікаційної діяльності, процеси безпеки розвитку держави, про це потрібно знати точно. Гучні заяви чиновників, які прийшли до влади, про загальне економічне зростання не відповідають дійсності, суспільство катастрофічно розшаровується, молодь у пошуках роботи покидає країну.

Структурно-феноменологічна  модель особистості:  компоненти

Майдани світу, на яких децентралізовані люди з віртуального світу, продемонстрували свої можливості, показали, що нинішня світова економічна криза дала поки що збій в організації великих соціально-політичних проектів, а використання можливостей новітніх ІКТ для їх реалізації потребує глибокого наукового аналізу з боку розробників ІКТ і громадянського суспільства, оскільки досвід впровадження доводить їх винятково високий вплив на безпеку життя. Відомо, що відповідно до сучасних теорій структурно-феноменологічна модель особистості містить чотири компоненти: «духовне», «психічне», «фізичне» і «розумне». «Розумне» є психо- і духовно-фізичним апаратом пізнання, мислення і творчості, в якому, знову таки, виділяють ще чотири компоненти, де один із них — «Его» (від лат. Ego — Я) — вроджений компонент, відповідальний за протікання інтелектуальних пізнавальних процесів під час прийняття рішень в умовах реальності. Він зберігає цілісність організму, відтерміновуючи задоволення інстинктів до того моменту, коли з’явиться можливість їх реалізувати.

«Супер-Его» (від лат. Super — над і Ego — Я) — компонент розумного апарату, який розвивається під час взаємодії з оточуючими і являє собою «інтерналізовану» версію громадських морально-етичних та соціальнo-правових норм і стандартів поведінки, діючих на всіх рівнях свідомості. Інакше, Супер-Его — це індивідуалізоване відображення «колективної совісті» соціуму.

«Ід» — несвідомі, як інстинктивні або вроджені, можливо й набуті риси особистості, що «функціонують» відповідно до принципу негайного задоволення (негайної розрядки психічної енергії), який далі вона не може контролювати.

Інтра-ід (від лат. intra — всередині та id — воно) — колективне несвідоме, як вроджені чи набуті навички реагувати емоційно, когнітивно і поведінково на конкретні ситуації та об’єкти, відповідно до визначених архетипами (первинними психічними образами, відображаються у вигляді символів, які проявляються, наприклад, в релігії, літературі, живописі, а також у звичайних сновидіннях), що є в основі індивідуального несвідомого.

Гармонізація всіх компонентів психологічних властивостей особистості — винятково складний процес розвитку людини в соціумі, що досягається в середньому віці за умов постійного набуття знань і життєвого досвіду.

Протягом життя діюча інформаційно особистість постійно вступає в різні інформаційно-комунікаційні відносини (співпрацю, суперництво, захист). Навіть в ізоляції вона піддається прямо або побічно деструктивним інформаційним впливам у разі вмілого застосуван ня проти неї так званої «інформаційної зброї». Її головною небезпекою є те, що вона цілеспрямовано і систематично застосовується у звичайній обстановці, надаючи негативний і навіть руйнівний вплив на психіку людини на всіх рівнях її інформаційних потреб.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути