Connect with us

Думка експерта

Суспільна небезпечність діяння — фундаментальна ознака поняття «кримінальне правопорушення»

Сергій ХАРІТОНОВ, доктор юридичних наук, доцент кафедри кримінального права № 2 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Микола ПАНОВ,
доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального права № 2 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, заслужений діяч науки і техніки України

Кримінальне законодавство України, як і кожна галузь законодавства, становить собою відносно стабільну кодифіковану систему кримінально правових норм, яка, в той же час, є системою, що достатньо динамічно розвивається, і яка має оптимально відображати мінливі умови життя громадян, суспільства, держави. Серед останніх змін кримінального законодавства України (Кримінального кодексу України (далі — КК)) особливе й надзвичайно важливе значення має Закон № 2617 — VIII від 22 листопада 2018 р., «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень», який набирає чинності з 1 січня 2020 р.

Кримінальне правопорушення

Новели вказаного закону, стосовно кримінального законодавства, полягають у першу чергу в тому, що до змісту Загальної частини КК введено нове поняття — «Кримінальне правопорушення», яке визначається наступним чином: «Кримінальним правопорушенням є передбачене цим Кодексом суспільно-небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення» (ч. 1 ст. 12 КК). Фактично це поняття виконує функції однієї з основоположних категорій кримінального права. Причому законодавець поділяє кримінальні правопорушення на два види: кримінальні проступки і злочини, а останні на: не тяжкі, тяжкі й особливо тяжкі (ст. 12 КК).

Вказані новели умовно можна назвати «малою реформою кримінального законодавства України», оскільки вони тою чи іншою мірою пов’язані з відповідними змінами в більшості інститутів і норм діючого КК. У зв’язку з цим виникає перш за все питання щодо з’ясування змісту поняття «кримінальне правопорушення» і його співвідношення з поняттями «кримінальний проступок» та «злочин».

Співвідношення понять «кримінальне правопорушення» і «кримінальний проступок та злочин»

Виходячи із законодавчого формулювання (ч. 1 ст. 11 КК) зміст вказаного поняття становлять наступні ознаки: 1) кримінальним правопорушенням визначається лише діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення; 2) це діяння є суспільно-небезпечним; 3) воно передбачене чинним КК; 4) вказане діяння є винним. Крім того, як це випливає зі змісту ч. 1 і ч. 2 ст. 1, ст. 12, ст. 50 КК, до змісту поняття «кримінальне правопорушення» слід віднести й ознаку 5) «кримінальна караність діяння» — як його юридичний наслідок. Вказані ознаки є сутнісними, узагальненими, об’єктивними й у сукупності становлять зміст поняття «кримінальне правопорушення» яке відповідно до його дійсного призначення визначає обсяг (коло) суспільно-небезпечних діянь соціально-правової дійсності, що відносяться до класу кримінальних правопорушень. Ці ознаки становлять зміст так званого формально-матеріального поняття «кримінальне правопорушення», в якому відображаються як фактичні та юридичні, так і соціальні властивості кримінального правопору шення як факту реальної дійсності. Причому вказані ознаки властиві і є обов’язковими стосовно всіх видів кримінальних правопорушень — як кримінальних проступків, так і злочинів, в яких кримінальне правопорушення знаходить своє реальне виявлення в об’єктивній дійсності. З викладеного слід зробити висновок, що відсутність хоча б однієї із вказаних ознак цього поняття виключає можливість визнати конкретне діяння в якості кримінального правопорушення, в тому числі в якості кримінального проступку або злочину.

Більшість фахівців-криміналістів (науковців і практикуючих юристів органів системи кримінальної юстиції) дотримуються саме такого погляду. Але останнім часом окремі науковці, на наукових конференціях із проблем розвитку кримінального права України, що відбулися у Львові та Харкові (жовтень 2019 р.), активно пропагують і відстоюють позицію щодо необхідності формулювання в тексті нової редакції КК, що розроб ляється, формального визначення поняття кримінального правопорушення (або злочину), тобто виключення зі змісту цього поняття ознаки «суспільна небезпечність діяння». Цей підхід, безумовно, не може бути залишеним поза увагою фахівців-криміналістів і тому потребує, на наш погляд, поглибленого наукового аналізу.

Суспільно-небезпечне, кримінально-протиправне, винне, кримінально-каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину, становить собою основний (стрижневий) елемент кримінального правопорушення. Діяння — у формі дії чи бездіяльності — це конкретний акт свідомої вольової поведінки особи, передбаченої КК як кримінальне правопорушення. Звідси думки, погляди, побажання, наміри особи, якими б негативними не були, якщо вони не знайшли вираження в суспільно-небезпечному протиправному діянні, не можуть розглядатися як кримінальне правопорушення і відповідно до цього, не можуть тягти кримінальної відповідальності. Це діяння може становити зміст поняття «кримінальне правопорушення» лише за умови, що воно вчинене суб’єктом злочину — особою фізичною, осудною, що досягла віку кримінальної відповідальності, — ст.18 КК.

Шкода як мірило злочинів

Суспільна небезпечність кримінально-протиправного діяння — фундаментальна й надзвичайно важлива соціальна (матеріальна) ознака кримінального правопорушення, полягає в тому, що це діяння заподіює чи створює загрозу заподіяння істотної шкоди правам та свободам людини і громадянина, власності, громадському порядку та громадській безпеці, довкіллю, конституційному устрою Украї ни, миру та безпеки людства, іншим охоронюваним законом про кримінальну відповідальність суспільним відносинам.

Отже, шкода (шкідливість) становить сутність і зміст суспільної небезпечності як ознаки діяння, що визнається кримінальним правопорушенням, органічно притаманна йому й відображає соціальну сутність правопорушення, а тому виступає його іманентною властивістю. Ще в 1764 р. Чезаре Беккаріа писав, що «дійсним мірилом злочинів є шкода, що заподіюється діями суспільству». Це одна з тих очевидних істин, для відкриття яких, зазначав він, не потрібно ні квадрантів, ні телескопів і які доступні кожному середньому розуму». Саме шкода виступає перш за все об’єктивним й основним (головним) показником суспільної небезпечності діяння. Ця шкода, залежно від особливостей суспільних відносин, яким вона заподіюється, може бути матеріальною — шкода, що має особистий фізичний характер (кримінальні правопорушення проти життя та здоров’я особи) чи майновий характер (правопорушення проти власності) і нематеріальною — шкодою в управлінській, організаційній, політичній, моральній сферах тощо. При цьому слід мати на увазі, що суспільна небезпечність діяння пов’язується головним чином із фактичною, тобто (реальною) шкодою (збитками), що заподіюється кримінально протиправним діянням відповідним суспільним відносинам.

У подібних випадках законодавець конструює переважно кримінальні правопорушення з «матеріальними складами». Їм властиве те, що діяння визнається суспільно-небезпечним і тому кримінально-протиправним за умов заподіяння ним істотної шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам, що знаходить вираз у конкретних суспільно-небезпечних наслідках (як правило, матеріальних). Ці наслідки (їх характер, вид, міра) конкретизуються законодавцем і вказуються безпосередньо в тексті закону — в диспозиції відповідної статті (частині статті) Особливої частини КК чи вказуються в примітці до відповідної статті КК, або властиві діянню як такому, що випливає із тексту закону про його тлумачення. В подібних випадках суспільна небезпечність діяння пов’язується безпосередньо із заподіянням саме цієї шкоди (певного виду, характеру та розміру) як наслідків діяння. Тому відсутність вказаних наслідків буде свідчити і про відсутність суспільної небезпечності як суттєвої властивості кримінально-протиправного діяння.

Але досить часто (і в багатьох випадках) суспільна небезпечність діяння знаходить вираз у створенні загрози (реальних умов) заподіяння шкоди і спричинення суспільно-небезпечних наслідків. Діяння цих кримінальних правопорушень відрізняються підвищеною небезпечністю, оскільки їх вчинення завжди пов’язане із загрозою заподіяння реальної і значної або великої шкоди. До них відноситься значний масив «деліктів небезпеки», зокрема, кримінальні правопорушення проти громадської безпеки, проти безпеки виробництва, проти безпеки руху та експлуатації транспорту — розд. IX, X, XI КК тощо. Підвищеною небезпечністю характеризуються діяння насильницьких правопорушень, а також таких, що вчиняються з використанням зброї, інших загально-небезпечних та шкідливих предметів і засобів. Вказані діяння становлять значну небезпеку для існуючих у даному суспільстві відносин, а тому в низці випадків визнаються кримінально-протиправними й караними безвідносно до заподіяння (чи без такого) суспільно-небезпечної шкоди.

Суспільна небезпечність діяння

Суспільна небезпечність діяння обумовлена всією сукупністю об’єктивних і суб’єктивних ознак, притаманних кримінальному правопорушенню: об’єктом і предметом посягання, характером дії чи бездіяльності, способом і засобами, за допомогою яких вчиняється діяння, місцем, часом і обстановкою його вчинення, суспільно-небезпечними наслідками, формою вини (умисел чи необережність), спрямованістю умислу особи, мотивами та метою її поведінки. Для з’ясування й конкретизації змісту ознаки «суспільна небезпечність діяння в науці і практиці кримінального права розроблені її більш деталізовані характеристики (показники) які отримали назву «характер» і «ступінь суспільної небезпечності діяння».

Характер суспільної небезпечності діяння як ознаки кримінального правопорушення — це його якісна характеристика, обумовлена перш за все характером суспільних відносин, на які діяння посягає. Так, характер суспільної небезпечності діянь є різним, залежно від особливостей різних груп суспільних відносин, на які вони посягають, скажімо на основи національної безпеки чи на громадську безпеку або на громадський порядок та моральність. Характер суспільної небезпечності вказаних кримінальних правопорушень безперечно є різним і залежить від характеру вказаних відносин та тих соціальних цінностей, стосовно яких дані відносини функціонують і які страждають від цих посягань. Характер суспільної небезпечності визначається, крім того, характером діяння, його об’єктивними ознаками (показниками): місцем, часом, обстановкою, способами й засобами його вчинення, характером суспільно-небезпечних наслідків, а також формою вини, мотивом та метою діяння. Тому характер суспільної небезпечності впливає на характер і вид покарання, яке встановлюється в санкції кримінально-правової норми.

Ступінь суспільної небезпечності кримінального правопорушення — це її кількісна характеристика, що визначається інтенсивністю посягання і, перш за все, видом та розміром (обсягом) шкоди, яка заподіюється діянням охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам чи ставить їх під загрозу заподіяння такої шкоди. Кримінальним правопорушенням властива істотна шкода, що безпосередньо випливає зі змісту кримінального закону (ч. 2 ст. 11 КК). Діяння, яке не пов’язане із заподіянням істотної шкоди, не може визнаватися суспільно-небезпечним і кримінально-протиправним. Розмір шкоди — її істотність — у більшості своїй визначається кількісними показниками (наприклад, крадіжка, що завдала значної шкоди потерпілому (ч. 3 ст. 185 КК) чи у великих (ч. 4 ст. 185 КК) або в особливо великих розмірах (ч. 5 ст. 185 КК)), а також її обсягом, а саме — кількістю об’єктів, яким завдано шкоди, чи створювалася загроза її заподіяння (наприк лад, при розбої заподіюється шкода як відносинам власності, так і здоров’ю чи життю людини) тощо.

На ступінь суспільної небезпечності діяння суттєво впливають також спосіб його вчинення (наприклад, фізичне насильство, погроза застосування такого насильства, загально-небезпечний спосіб, обман чи зловживання довірою, зокрема зловживання службовим становищем службовою особою тощо), характером і видом засобів і знарядь, що використовуються для вчинення злочину (технічні пристрої, комп’ютери, підроблені документи, зброя (вогнепальна чи холодна) бойові припаси, вибухові речовини, наркотичні засоби, психотропні речовини тощо). Крім того, на ступінь суспільної небезпечності значною мірою впливають обстановка, час, місце вчиненя злочину. Ступінь і характер суспільної небезпечності завжди знаходяться в єдності, уточнюють і доповнюють одна одну при безумовно більшій змістовній повноті, а тому переважній ролі ступеня суспільної небезпечності, що має важливе значення для визначення тяжкості кримінального правопорушення.

Окрім викладеного, фундаментальність «суспільної небезпечності діяння» як ознаки кримінального правопорушення знаходить вираз у її співвідношенні з іншими ознаками цього поняття, зокрема з ознаками «кримінальна протиправність» і «кримінальна караність діяння». Відомо, що система вказаних ознак (у сукупності з ознакою «винність діяння») утворюють зміст поняття «кримінальне правопорушення», в тому числі понять «кримінальний проступок» і «злочин». Однак ознака «суспільна небезпечність діяння» у всіх випадках є базовою і відправною по відношенню до ознак «кримінальна протиправність» та «кримінальна караність» діяння.

Кримінальна протиправність діяння

Кримінальна протиправність діяння — це формально-юридична (нормативно-правова) ознака кримінального правопорушення (кримінального проступку і злочину), означає обов’язкову передбаченість суспільно-небезпечного діяння в законі про кримінальну відповідальність. Ця вимога базується на положеннях п. 22 ст. 92 Конституції України, згідно яких виключно законами України визначаються діяння, які є злочинами, і встановлюється відповідальність за них. Дане надзвичайно важливе конституційне положення знайшло розвиток і закріплення у ч. 2 ст. 1, ч. 1 ст. 11, а також у ч. 3 ст. 3 КК України, в якій встановлено: кримінальна протиправність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки, визначаються тільки цим Кодексом. Вказаний фундаментальний і принциповий підхід надає можливість реалізовувати демократичний і гуманний принцип кримінального права — nullum crimen sine lege, nullum poena sine lege — немає злочину, немає покарання без вказівки на те в законі, який активно відстоювали видатні основоположники просвітницько-гуманістичного напрямку у кримінальному праві Ш. Монтеск’є, Вольтер, Чезаре Беккаріа, Ж.П. Марат та інші.

Але кримінальну протиправність неможливо розглядати ізольовано від суспільної небезпечності діяння. Дана формальна ознака юридично (в законі про кримінальну відповідальність — у відповідній кримінально-правовій нормі) закріплює наявність у кримінальному правопорушенні властивого йому типового рівня (ступеню) суспільної небезпечності. Таким чином, ці ознаки кримінального правопорушення тісно пов’язані: — вони співвідносяться між собою як співвідносяться категорії: «форма» і «зміст» — діяння визнається в законі як кримінальне правопорушення (форма) лише тоді, коли воно є суспільно-небезпечним (зміст). І навпаки, діяння навіть високого ступеню суспільної небезпечності, за умов, якщо воно не передбачено як кримінальне правопорушення законом про кримінальну відповідальність, ні за яких обставин таким визнаватися не може. В цьому сенсі є всі підстави визнати кримінальну протиправність як юридичну (нормативно-правову) оцінку суспільної небезпечності діяння типового рівня, властивого кримінальному правопорушенню даного виду й закріплення цієї оцінки в законі. В той же час суспільна небезпечність діяння, її характер і ступінь, що знаходить вираз у їх типовому рівні, виступає соціальною основою й об’єктивним критерієм визначення законодавчій діяльності межі й обсягу кримінальної протиправності діянь (тобто визнання певного кола (обсягу) діянь даного виду кримінально-протиправними, а тому караними), за якими позитивного рішення про визнання діяння кримінально-протиправним і караним, бути не може. Встановлення в законі кримі
нальної протиправності (ч. 1 ст. 11 КК) як ознаки кримінального правопорушення на підставі реальної оцінки суспільної небезпечності діяння є необхідною умовою реалізації принципів верховенства права і законності в законотворчій діяльності: кримінальній відповідальності і покаранню може підлягати лише та особа, що вчинила суспільно небезпечне діяння, безпосередньо передбачене законом про кримінальну відповідальність у відповідній статті (частині статті) Особливої частини КК як кримінальне правопорушення.

Кримінально-правова караність діяння

Кримінально-правова караність діяння як ознака кримінального правопорушення означає передбаченість у санкції закону про кримінальну відповідальність, у відповідній статті (частині статті) Особливої частини КК, покарання або інших заходів кримінально-правового характеру, що підлягають застосуванню за вчинення суспільно-небезпечного діяння, визначеного в диспозиції цієї статті (частини статті) Особливої частини КК. За своєю суттю й соціальним змістом караність діяння є похідним від суспільної небезпечності і кримінальної протиправності як ознак діяння — воно тому й визнається кримінально-караним, тобто за нього встановлене покарання в законі, оскільки воно є суспільно небезпечним і на цій підставі визнане кримінальним законом, як кримінальне правопорушення.

Безумовно обсяг і зміст поняття «караність діяння» (ступінь караності) визначається перш за все характером і ступенем суспільної небезпечності діяння. Ця соціальна властивість кримінального правопорушення суттєво впливає на визначення його тяжкості, на встановлення з законі виду і міри покарання, що передбачається в санкції кримінально-правової норми. При цьому законодавець, керую чись принципом «пропорційності» та іншими принципами кримінального права (гуманізму, справедливості, економії заходів кримінально-правової репресії тощо), враховує соціальні властивості діяння, його оцінку суспільством, встановлює за це діяння покарання, яке має оптимально відповідати характеру і ступеню суспільної небезпечності (тяжкості) діяння. Тут простежується наступна закономірність — чим вище ступінь суспільної небезпечності діяння, тим тяжчим є той чи інший вид кримінального правопорушення, і тим більш суворішим є ступінь його караності, тобто за нього встановлюється більш суворий вид і міра покарання. В цьому сенсі є всі підстави стверджувати: кримінально-правова караність діяння є узагальненим і формалізованим визначенням у санкції кримінально правової норми (у виді та мірі покарання) характеру й ступеню суспільної небезпечності діяння як матеріальної ознаки кримінального правопорушення. В той же час, що надто важливо, вид і міра покарання, встановлені в санкції, є формалізованими показниками ступеню суспільної небезпечності і тяжкості відповідного кримінального правопорушення.

Як видно з викладеного, суспільна небезпечність діяння як ознака поняття «кримінальне правопорушення» має важливе значення, що прослідковується як на законодавчому, так і на правозастосовному рівнях. На законодавчому рівні суспільна небезпечність діяння, головним чином її ступінь, виступає і враховується в якості основного та визначального чинника при вирішенні питань щодо криміналізації і пеналізації тих чи інших діянь, тобто при визнанні цих діянь у законі (КК) кримінально-протиправними й караними. В кінцевому рахунку ступінь суспільної небезпечності діяння (на підставі врахування всіх її показників, оцінюваних у її сукупності) визначає тяжкість правопорушення і тому знаходить конкретний та концентрований вираз і формальне закріплення як результат її оцінки законодавцем у покаранні, встановленому в санкції статті (частині статті) Особливої частини КК, що передбачає вид і міру і міру покарання за суспільно небезпечне діяння, яке визначене в диспозиції кримінально-правової норми (у відповідній статті Особливої частини КК) як кримінальне правопорушення (кримінальний проступок чи злочин). При цьому законодавець керується принципом «пропорційності» — суворість (вид і міра) покарання (ступінь караності) в цілому має бути оптимальною, відповідати характеру і ступеню суспільної небезпечності кримінального правопорушення і в той же час не може бути надмірним. На цій підставі можна зробити висновок, що суспільна небезпечність діяння, як матеріальна ознака кримінального правопорушення, що відображається у виді й розмірі покарання, лежить в основі диференціації кримінальної відповідальності, а саме, перш за все, в основі поділу (класифікації) кримінальних правопорушень на кримінальні проступки і злочини, а останні — на категорії.

Кримінальні проступки і злочини

До кримінальних проступків відносяться діяння, за вчинення яких передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподаткованих мінімумів доходів громадян, або інше покарання, не пов’язане з позбавленням волі. До злочинів — діяння, за яке передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі більше трьох тисяч неоподаткованих мінімумів доходів громадян, або позбавлення волі (ч. 1, ч. 2, ст. 12 КК). Злочини, в свою чергу, залежно від їх тяжкості, поділяються на категорії: нетяжкі, тяжкі й особливо тяжкі (чч. 3—6 ст. 12 КК). Крім того, суспільна небезпечність є підставою для встановлення в законі «кваліфікованих складів кримінальних правопорушень», «спеціальних норм», за допомогою яких реалізується принцип диференціації кримінальної відповідальності тощо.

На правозастосовному рівні характер і ступінь суспільної небезпечності діяння враховується судом при оцінці та встановлені тяжкості фактично вчиненого кримінального правопорушення, його кваліфікації, вирішенні питання щодо кримінальної відповідальності (чи звільнення від неї) особи, що вчинила відповідне діяння, розмежування суміжних кримінальних правопорушень, які відрізняються ступенем суспільної небезпечності, відмежуванні кримінальних правопорушень від діянь, що такими не є, реалізації принципу індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання. Особливе значення має врахування тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, змістом якого є характер і ступінь його суспільної небезпечності, визначеної у виді і мірі покарання, при призначенні покарання особі, визнаної винною у вчинені кримінального правопорушення.

У п. 3 ч. 1 ст. 65 КК, яка встановлює загальні засади призначення покарання, передбачено, що суд при призначенні покарання враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення… Таким же чином, з урахуванням наявності кількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, суд, вмотивувавши своє рішення, може призначити на цій підставі більш м’яке покарання, ніж передбачене законом (ст. 69 КК).

Нарешті, суспільна небезпечність лежить в основі кримінальних правопорушень на відміну від діянь, що такими не визначаються. Так, згідно з ч. 2 ст. 11 КК не є кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність, яка хоча формально й містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Висновок

Усе викладене дає підстави стверджувати, що суспільна небезпечність діяння є сутнісною, іманентною ознакою поняття «кримінальне правопорушення» (кримінального проступку і злочину), має фундаментальний характер і, відповідно до цього, велике теоретичне й практичне значення. Тому при розробці, формуванні і законодавчому визначенні поняття «кримінальне правопорушення» (кримінального проступку і злочину), що має базуватися на відповідних теоретичних засадах, розроблених формальною логікою та наукою кримінального права. До змісту цього поняття мають бути обов’язково включені всі суттєві й основні узагальнені ознаки, що відображають сутнісні риси об’єкта (явища) як предмета даного поняття. Виходячи з цього, до змісту поняття кримінальне правопорушення (як і до понять «кримінальний проступок» та «злочин») має обов’язково бути включена, поряд з ознаками «діяння кримінально протиправне», «винне», «каране», ознака «суспільна небезпечність діяння». Отже, підстав, які обумовили б необхідність виключення цієї ознаки з поняття «кримінальне правопорушення» і відповідно до цього з понять «кримінальний проступок» та «злочин», немає.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Реформування юрисдикцій: «pro» чи «contra»?..

Микола КУЧЕРЯВЕНКО, завідувач кафедри фінансового права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого,
перший віце-президент НАПрНУ, академік Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук,
кандидат економічних наук, професор

Закінчення. Початок

Чудове, яскраве гасло! Але є кілька уточнень

4. «Близько 30% скарг, які знаходяться в Касаційному адміністративному суді, подані у справах, що виникають із податкових спорів. Передача їх на розгляд до касаційного господарського суду пришвидшить їх вирішення та сприятиме подоланню проблеми із залишками справ. Крім того, голова цього суду позитивно сприйняв таку ініціативу та висловив готовність суду кваліфіковано розглянути такі спори» (Роман Бойко. Як можна розвантажити масив справ, що накопичився у Верховному Суді // Судебно- юридическая газета, 28 грудня 2019 р.).

Чудове, яскраве гасло! Але є кілька уточнень:

а) за яким процесуальним законом у такому випадку розглядатимуться податкові спори: за Кодексом адміністративного судочинства України чи за Господарським процесуальним кодексом України? Спираючись на чинні процесуальні правила, в режимі адміністративного судочинства суд вправі не лише досліджувати докази, надані сторонами, а й витребувати з власної ініціативи докази, яких, за його позицією, не вистачає для повного та об’єктивного розгляду справи. Особливого сенсу це набуває, коли йдеться саме про справи за участю органів державної влади чи інших суб’єктів, які здійснюють публічно-владні управлінські функції. Показово, що згадане право суду фігурує не лише як лозунг; йому кореспондує забезпечений примусом обов’язок суб’єкта владних повноважень подати суду на його вимогу всі наявні в нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази. Отже, в адміністративному судочинстві суд зі спостерігача (арбітра) перетворюється на активного учасника процесу, який всі свої зусилля спрямовує не на реалізацію інтересу якоїсь зі сторін, а на ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

Господарське судочинство базується на інакших засадах; суд у ньому лише арбітрує. З огляду на це, за його правилами, справедливе вирішення спору, де стороною виступає суб’єкт владних повноважень, ускладнюється. Адже суб’єкт та особа, яка йому протистоїть, будучи нерівними в спірних матеріальних відносинах, зберігають таку нерівність й у відносинах процесуальних, а значить, стає невпевненим очікування приватної особи щодо захисту її порушених прав судом.

Варто згадати також, що в адміністративному судочинстві в справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень тягар доказування покладено на самого суб’єкта — відповідача. Згідно з господарським процесуальним законом обов’язок щодо доказування правомірності своїх вимог за будь-якого суб’єктного складу спору несе, у першу чергу, той, хто ініціює його розгляд, тобто позивач. Давайте замислимося стосовно цього. Чи може в судовому процесі з розгляду податкового спору платник виступати на рівних з податковою інспекцією, якщо остання за процесуальними правилами не зобов’язана надавати документи, які, із високим ступенем вірогідності, знаходяться виключно в неї, й відображають процедуру виконання свого обов’язку зобов’язаною особою? Чинним податковим законодавством на податкові органи не покладено обов’язку подавати документи на вимогу суду. Є обов’язок надавати роз’яснення, але він нічим не забезпечений. Тобто в режимі господарського судочинства доказування в податкових спорах дає беззаперечну перевагу (і найчастіше, на жаль, неподолану) суб’єктові владних повноважень.

Зауважу також, що пропонованими змінами не враховано й те, що згідно з правилами предметної юрисдикції в адміністративному судочинстві ймовірним є звернення приватних осіб за захистом своїх прав не тільки до судів адміністративних, а й до судів загальних, які, як відомо, мають розгалуженішу, порівняно із господарськими судами, систему, а відтак є більш територіально наближеними до учасників правового конфлікту.

б) при всій повазі до Голови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловлю сумніви щодо змістовності його заяви (якщо вона була) про можливість господарських судів кваліфіковано розглянути спори, щодо яких пропонують зміни. Я не фахівець у земельних спорах, але мене дивує асоціативність такого підходу, намагання використати таку ж логіку й до податкових спорів. Давайте подумаємо, про що йдеться. Спори, які виникають у цьому випадку, в самому узагальненому вигляді пов’язані із виконанням податкового обов’язку. Саме виконанням податкового обов’язку, а не зі справлянням податків та зборів (бо тоді залишається поза межами регулювання і досить значна частка відносин, пов’язаних із податковим обліком та податковою звітністю). При цьому можна вважати виконання податкового обов’язку як законодавчо врегульованою господарською діяльністю суб’єктів, так і виконанням публічного обов’язку. Якщо ми зупиняємося на першій позиції, тоді, безумовно, податкові спори належать до юрисдикції господарських або загальних судів. Але при цьому маємо довести, що за своєю правовою природою, законодавчим забезпеченням можна поставити знак рівняння між сплатою податків і зборів (обов’язкових платежів) та, приміром, виплатою заробітної плати, розрахунками за контрактами, кредитними договорами тощо. Навряд чи доцільно так знущатися над системою права (та, відповідно, законодавства), знищувати розмежування публічно-правового та приватноправового регулювання.

Я не виключаю й того, що вдасться зруйнувати логічну систему розмежування юрисдикцій господарських та адміністративних судів і довести (користуючись, перш за все, принципами «революційної доцільності»), що податкові спори — це господарська юрисдикція. Але мені не хотілося б червоніти за подібні висновки. Як видається, немає підстав для вихолощування природи податкового обов’язку, знищення його публічності та безумовного логічного місця серед проблем, які повинні вирішуватися саме в рамках адміністративної юстиції за декількома підставами. По-перше, податковий обов’язок — це класичний різновид публічного обов’язку (саме обов’язок, а не зобов’язання), всі аспекти та стадії з’ясування та виконання якого мають регулюватися виключно публічно-правовими методами. По-друге, податковий обов’язок завжди супроводжує відносини, де однією зі сторін є суб’єкт владних повноважень, який у жодному разі не може розглядатися рівноправним по відношенню до особи, яка сплачує податок чи збір. У цих умовах це зрозуміло, бо йдеться про власника коштів, які надходять від податків та зборів (держави — при сплаті частки загальнодержавних податків та зборів (обов’язкових платежів) та територіальних громад — при сплаті, знов-таки, частки загальнодержавних податків та зборів (обов’язкових платежів) та місцевих податків та зборів).

Невеликий авторський відступ на задану тему

Суперечки щодо ревізії розмежування юрисдикцій між адміністративними та господарськими судами (саме ревізії, а не логічних, доцільних та обґрунтованих змін) не є новиною. З певною періодичністю вони породжують обґрунтовані за формою (або не зовсім) пропозиції до законодавця стосовно перекроєння вже врегульованих засад такого розмежування. Є два пояснення цим процесам. По-перше, мова може бути про необхідність вирішення об’єктивного протиріччя, яке склалося між станом розвитку суспільних відносин та його відповідністю стану законодавчого врегулювання, про подолання сталих колізій, характерних для системи законодавства. Але досить ефективна робота адміністративних судів не є свідченням такого розвитку подій. По-друге, наполегливість у пропонуванні таких законодавчих змін може бути обумовлена суб’єктивною індивідуальною зацікавленістю.

На перший погляд, така позиція виглядає жорсткою, але замислимося над принциповими конструкціями вирішення спорів за участю владарюючого суб’єкта в режимі господарського та адміністративного судочинства. Якщо в першому випадку в спорі протистоять дві фактично рівних за процесуальним статусом сторони, які мають рівні процесуальні права та обов’язки, то в іншому — процесуальний статус суб’єкта владних повноважень об’єктивно логічно ускладнений, обтяжений небажаними для нього зобов’язаннями, які насамперед виявляються в тому, що саме він має доводити правомірність своєї діяльності. За таких умов логічною є констатація: тільки правила адміністративного судочинства дозволяють приватній особі гідно протистояти державній машині.

Ще раз наголошу, що, на відміну від інших форм здійснення правосуддя в адміністративному судочинстві, тягар доказування покладається на відповідача — суб’єкта владних повноважень, а не на приватну особу — позивача. Отже, звернувшись до господарського або цивільного суду, підприємство, в описаній вище ситуації, вимушено буде самостійно доводити перед судом, що реєстратор не правий, надавати докази, доступу до яких він не має, формулювати вимоги до третьої особи щодо захисту порушеного права на оренду землі, які він має не до третьої особи, а до реєстратора, а тому виникає запитання — в чому тут Верховний Суд вбачає «ефективність критеріїв визначення юрисдикцій»?

Виходячи з цього, можна стверджувати, що розвиток адміністративної юстиції, її значення та відношення до неї держави свідчить не лише про розвинутість судової гілки влади, а й про розвинутість, демократичність, впевненість у собі держави. Лише демократична правова держава не боїться запровадити такий механізм, який функціонує з огляду на право за змістом, навіть у тих ситуаціях, коли це не збігається з державними інтересами. Лише демократична держава, яка впевнена в собі, може ініціювати та розвивати виваженого, об’єктивного опонента для себе. Саме тому посягання на адміністративну юстицію є фактично замахом на побудову правової держави.

Прагнення до принципової адміністративної реформи свого часу дозволило сподіватися, що з’явиться інституція, яка зможе сформувати підвалини для захисту прав фізичних та юридичних осіб від державного свавілля. Поява адміністративних судів — це не просто похідна реорганізація системи судової влади, це унікальна можливість для приватних осіб ефективно протистояти державі у спорах з нею. Виключна впевненість політичних та державних лідерів у своїй правоті, яка набуває форм управлінських рішень, прийнятих на підставі відповідних (продавлених чи протягнутих) законодавчих норм в умовах відсутності (чи умисного знищення) адміністративних судів, — прямий шлях до побудови тоталітаризму в Україні. Причому поки що йдеться про специфічну форму побудови тоталітаризму певних політичних сил, але в разі, якщо він перейде в державницьку форму, вже буде пізно. Адміністративні суди виступають чи не найважливішим інструментом контролю суспільства за діями тих органів та політичних сил, які й асоціюються з державою. Саме тому зрозуміло прагнення знищити або хоча би ревізувати до невпізнанності систему адміністративної юстиції.

Висновок

Я цілком згоден із принциповим підходом члена Комісії з питань правової реформи при Президентові України Романа Бойка щодо передачі до господарської юрисдикції земельних, податкових та інших подібних спорів, однак з обов’язковою умовою — змінити в ту саму мить юрисдикцію господарських судів на адміністративну.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Інтернет речей і право: погляд у майбутнє

Є людина, яка щиро переконана в тому, що Інтернет речей може стати, і з великою вірогідністю стане, наймасштабнішим інноваційним проектом людства за всю історію земної цивілізації. Сьогоднішній гість редакції ЮВУ, доктор юридичних наук, кандидат технічних наук, керівник Науково-дослідного центру цифрових трансформацій і права НДІ інформатики і права НАПрНУ Олександр Андрійович БАРАНОВ уже багато років буквально живе цією темою і переконаний у тому, що заради процвітання нашої країни, стрімкого підвищення рівня якості життя українців ми повинні докласти всіх зусиль для того, аби такий проект був в Україні реалізований. Тож наша розмова про проблеми розвитку цифровізації, її перспективи та Інтернет речей загалом.

Людство вже вичерпало всі можливі ліміти на свої помилки

— Олександре Андрійовичу, не так давно Ваш інститут звітував Президії Національної академії правових наук України про результати науково-дослідної роботи «Теоретико-методологічні засади правового регулювання в умовах використання технологій Інтернету речей». Ви, як науковий керівник цієї праці, робили доповідь. За нашою інформацією, це Ваша перша участь у засіданні Президії НАПрНУ, які враження?

— Дійсно, присутність на засіданні Президії НАПрНУ — цікавий досвід. Звичайно, спостерігалася певна доля формалізму, але творча, невимушена атмосфера засідання справила сильне враження. Дискусії спалахували в процесі розгляду майже кожного питання й відчувалося, що подекуди остаточні рішення напрацьовувалися безпосередньо в ході самого засідання. Було приємно чути, який великий акцент робився на формуванні місії НАПрНУ як вищої наукової організації країни в галузі права, результати діяльності якої мають забезпечити розвиток суспільства за рахунок сприяння розв’язанню масштабних соціальних проблем правовими засобами. Тобто йшлося про організацію наукових досліджень, навіть фундаментального характеру, з чітким спрямуванням на практичне застосування через співпрацю як із законодавчою, так і з виконавчою гілками влади. Такий сучасний підхід має певні ризики переходу на шлях дрібних правових напрацювань на злобу дня, але уникнення цього ризику вже залежитиме від керівників наукових установ академії.

— Як я зрозумів, на згаданому засіданні Президії НАПрНУ заслуховувалася лише Ваша робота? Чому так?

— Мені невідомі ні принципи, ні статистика відбору робіт для заслуховування, але можна здогадатися, що така зацікавленість була обумовлена, насамперед, темою досліджень. Інтернет речей, сфери впровадження, іноді вражаючі результати застосування на слуху майже у всіх, хто читає або переглядає сторінки веб­сайтів. Оскільки ця тема ще й тісно пов’язана з такими явищами як роботи, штучний інтелект, хмарні обчислювання, мережа Інтернет, великі дані, «розумне місто», «розумний дім», авто без водія тощо, то слід припустити, що це теж створило додатковий імпульс для вчених­юристів послухати про те, а до чого тут право?

— Але ж для правників такий інтерес не зовсім закономірний з професійної точки зору, здебільшого цей інтерес має загальноосвітній характер. Тому уявляю складність вибору такої теми Науково-дослідним інститутом інформатики і права, де Ви працюєте.

— Я дякую за Ваше запитання. На жаль, у суспільстві, навіть на високих його щаблях, поширена думка про те, що в академіях наук на сьогодні працюють ретрогради, які зі всіх сил гальмують прогрес науки. Але це далеко не так. Справа в тому, що пропозиції науковців практично не доходять до осіб, які приймають рішення в нашому суспільстві. І це стосується не лише політиків.

В останні роки в суспільстві, і не тільки українському, поширилося уявлення, що будьяку справу можна зробити за принципом «прийшов, побачив, переміг». Сучасна навала стартапів є показовим свідченням такого настрою. Але про початок стартапів чуємо ми всі — це відбувається під гучні фанфари, а про їх «смерть» майже ніхто не знає — вони помирають мовчки. А кількість стартапів, які не мали успіху, досягає майже 99%. Те саме можна сказати й про численні реформи в країні, після урочистого запуску доля левової частки яких стає практично невідомою.

Дуже популярна наукова пошукова система Google Академія має девіз: «Ті, що стоять на плечах гігантів». Про що цей девіз? Про те, шо жодне наукове досягнення не можете бути здобутим без урахування досягнень та досвіду попередників. Тому будь­яка наукова праця починається з аналізу попередніх робіт і формулювання висновків з цього аналізу як позитивного, так і негативного змісту. Чи багато ми бачили сучасних політиків, які б, здобувши владу, діяли б за таким сценарієм? Питання риторичне. Тому поряд із деякими національними «символами» на почесному місці ми маємо й «граблі».

Це про наболіле, але, конкретно відповідаючи на Ваше запитання, скажу, що після нетривалої дискусії вчені нашого інституту майже одноголосно схвалили проведення цього наукового дослідження. Звичайно, були й скептики, які за результатами досліджень, доповідей та їх обговорень значно «подобрішали». Але наявність конструктивних опонентів у науці, до речі, не лише в науці, відіграє фундаментально позитивну роль.

— Відомо, що все в нашому житті має причинно-наслідковий зв’язок. Що ж стало чи стає причиною появи такого феномена як «Інтернет речей»?

— Як відомо, історія цивілізації знає декілька технологічних (промислових) революцій, які за різною класифікацією мають різну назву. Але всі вони мають одну загальну рису: технологічні революції — це відгук інженерів, науковців, промисловців на концептуальний соціальний запит. Одним із фундаментальних результатів четвертої технологічної революції є процес широкого застосування Інтернету речей (Internet of things, IoT).

На який же соціальний запит є відповіддю ІоТ? Процес застосування технологій ІоТ, що динамічно набирає силу в багатьох країнах, — це відповідь на стрімке погіршення на планеті стану справ з ресурсами чистого повітря, корисних копалин, лісів, чистої прісної води, родючих земель тощо. Спостерігається нарощування проблем у перенасичених мегаполісах, перевантаженість інфраструктурних об’єктів, загрозливе зростання кількості автомобілів тощо. Відбувається глобальне потепління, багато країн потерпають від глобальної нестачі продовольства. Тому експерти доходять висновку, що людство, яке постійно прораховувалося при прийнятті рішень, фактично стоїть на порозі глобальної катастрофи, бо вже вичерпало всі можливі ліміти на свої помилки.

Чому саме сьогодні ми маємо такі невтишні результати господарювання людини на планеті? Базовою причиною є те, що в останні півтора­два століття процес прийняття рішень характеризується наступним: необхідністю враховувати все більші обсяги інформації (даних) про навколишнє середовище, про велику кількість суб’єктів та об’єктів, які є дотичними до процесів, стосовно яких приймається рішення. Здебільшого рішення потрібно приймати в режимі максимально наближеному до режиму реального часу. Внаслідок певних фізіологічних та когнітивних обмежень людина не в змозі в таких умовах приймати обґрунтовані рішення, які б були хоча б раціональними, не кажучи вже про їх оптимальність. Таким чином, основна причина — це неспроможність людства в сучасних умовах з використанням лише своїх здібностей вирішувати інтелектуальне завдання щодо вироб лення максимально раціональних рішень, які є адекватними розвитку реальної ситуації.

Інтернет речей та його можливості

— Ви майже змушуєте поставити наступне запитання. І що ж такого є в тому Інтернеті речей, що він має потенціал до перевершення можливостей людини?

— Що стосується перевершення можливостей людини, то історія з Інтернетом речей — це не перший такий випадок в історії людства. Люди винайшли плуг і трактор, щоб компенсувати обмеженість фізичної сили людини, верстати з числовим програмним управлінням — обмеженість фізичної та психологічної витривалості людини, комп’ютер — для підсилення розумової діяльності тощо. Так ось, технології ІоТ також дозволяють зробити те, що не може людина, а саме забезпечити прийняття та виконання рішень у режимі реального часу на основі збору й обробки величезної кількості даних, ідентифікації всіх об’єктів та суб’єктів, що беруть участь у процесах, стосовно яких приймається рішення. І що найголовніше, при цьому для оброблення великих масивів інформації, яка може динамічно змінюватись, застосовуються спеціальні математичні алгоритми, насамперед, алгоритми штучного інтелекту.

Для юристів завжди при будь­-якому аналізі відправною точкою є терміни, тому приведу визначення, яке дещо складне, але воно максимально зорієнтовано на застосування в юриспруденції.

Отже, Інтернет речей — це сукупність взаємодіючих технічних систем, що складаються з мікропроцесорів, сенсорів, виконавчих пристроїв, програмних засобів, зокрема, програм штучного інтелекту, підключених до мережі Інтернет та призначених для реалізації суспільних відносин, в тому числі, пов’язаних із наданням послуг та проведенням робіт в інтересах фізичних або юридичних осіб при їх безпосередній участі або без участі.

— Ми часто-густо чуємо про певні, начебто, вражаючі технічні досягнення. Але виникає закономірне питання: що це дає економіці або людині? Звичайно, таке саме питання є актуальним і для Інтернету речей.

— Дуже гарне запитання. Навіщо все це робиться? Таке запитання людство задає собі протягом всієї еволюції. Почнемо з відповіді про те, а яку ж роль можуть відіграти технології ІоТ для здоров’я людини? Давно вже визнано, що здоров’я і тривалість життя є важливим не лише особисто для кожної людини, але і важливим чинником зростання економіки. Тому ми є свідками того, що практично у всіх країнах світу системи охорони здоров’я постійно піддаються критиці. Україна — не виняток. Критика зосереджується навколо двох системних проб лем: неефективна система фінансування надання медичних послуг і незадовільна якість їх надання. Навіть відомі й найбільш ефективні системи охорони здоров’я, які реалізовані в Європі (англійська, французька, шведська та німецька) і в США, на думку експертів не є оптимальними, з точки зору показника ефективність/вартість.

Але намагання урядів і політиків реформувати систему охорони здоров’я розбивається об дійсність — наявність протиріччя між обмеженими фінансовими ресурсами держави, які можна виділити на систему охорони здоров’я, й високими вимогами населення до якості медичних послуг. Вбачається, що це протиріччя може бути вирішене не шляхом модернізації, вдосконалення існуючих моделей систем охорони здоров’я, а шляхом пошуку якісно нової парадигми її побудови.

Яка ж це нова парадигма? Нова парадигма: не лікувати хворобу, а попереджати її. Але тоді бажано якомога частіше проходити профілактичне обстеження, може навіть кожного дня. Ви напевно скажете, що це неможливо. І будете праві. Тому ми й звертаємось до лікаря, лише коли у боці щось болить, тобто вже хворими.

Інженери та вчені вже сьогодні пропонують мініатюрні сенсори, які інструментально вимірюють різні параметри стану здоров’я людини, починаючи від температури, рівня цукру в крові до кардіограми. Такі сенсори можуть бути розміщені на тілі або в одязі людини або, навіть, вживлені в її тіло. Велика кількість таких даних із будь­яким коротким інтервалом за допомогою власного смартфона передається Інтернетом на обробку медичному штучному інтелекту, який розміщується в лікарні. Штучний інтелект після аналізу в разі необхідності видає рекомендації або лікарю, або людині, або обом. Рекомендації про профілактичні заходи, або про додаткове обстеження. Таким чином, хвороба купірується на самому її початку й люди не хворіють.

За цією методикою також стає можливим забезпечити продовження життя хворим, які знаходяться в групі ризику. Наприклад, пацієнтам із серцево-судинними захворюваннями. Мініатюрні сенсори попередять про початок аномального підвищення тиску, аномального збільшення чи зменшення пульсу, а смартфон зі спеціальним додатком навіть зможе зробити та передати кардіограму, а також визнати місцезнаходження хворого. Медичний штучний інтелект, отримаши ці дані, зробить усе для надання термінової допомоги аж до виклику бригади екстренної допомоги пацієнту, який знепритомнів.

До речі, студенти КПІ десь років три тому починали проект з розроблення додатку, який «знімав» кардіограму за допомогою смартфону. Цей приклад — лише вершина айсбергу того, що може робити ІоТ у медицині.

— Наша країна, поряд з іншим, спеціалізується на аграрному господарстві. Невже ІоТ щось зможе покращити в тому, чим займаємось уже сотні років?

— Є таке поняття — точне землеробство. Це коли на полі або в саду розміщуються датчики або спеціальні прилади, які можуть вимірювати або фіксувати багато факторів. До речі, в світі на потреби сільського господарства зараз витрачається близько 70% прісної води, тому постійне спостереження за дотриманням рослинами «водного режиму» критично важливо для посушливих сільськогосподарських районів. Датчики вимірюють та передають на спеціалізований штучний інтелект дані про вологість ґрунту, а він уже «приймає» рішення про планування та полив водою лише там, де і скільки це потрібно. Відтак аграрії мають значну економію води.

Такий саме підхід реалізується при плануванні посівів, розрахунку норми внесення добрив і засобів захисту рослин. Наприклад, якщо дані показують, що на одній ділянці ґрунти досить родючі, значить там не потрібно удобрювати, а на сусідній — потрібно. Точність визначення меж таких ділянок залежить від методів обробки даних, а також від якості сенсорів, що використовуються.

Застосування методів дистанційного зондування землі за допомогою дронів, які з землі керуються штучним інтелектом, дозволяє досліджувати великі площі сільськогосподарських земель швидко та ефективно.

Оснащення інфраструктурних споруд сільського господарства (теплиць, стаєнь, птахоферм, ферм великої рогатої худоби тощо) системами типу «розумний будинок» дозволяє значно заощадити витрати на їх утримання, опалення, освітлення і забезпечення водою. З огляду на значний економічний ефект в Україні три великих агрохолдинги вже декілька років активно впроваджують технології ІоТ.

— Не знаю як Ви, а я, як і багато киян, щодня потерпаю від автомобільних заторів. Невже і тут нам допоможе Інтернет речей?

— Два роки тому вчені Колумбійського університету провели дослідження, яке показало, що парк в усього 9 000 автономних автомобілів (робомобіль без водія) може замінити всі таксі в Нью-Йорку (13 000 авто). Цим парком буде керувати Великий штучний інтелект, який забезпечить надзвичайні економічні показники: пасажири чекатимуть на поїздку в середньому 36 секунд (проти сучасних 5 хвилин), а вартість складе 50 центів за милю (проти сучасних $ 5).

Інше американське дослідження щодо переосмислення ролі транспорту за умови використання технологій ІоТ свідчить про вражаючі прогнозні показники. Ось деякі з них: коефіцієнт корисного використання робомобіля в 10 разів більше ніж ККВ власного автомобіля; кількість автомобілів на американських дорогах скоротиться з 247 млн до 44 млн; щорічно вироблятиметься на 30% менше легкових і вантажних транспортних засобів; скоротиться попит на нафту від 100 млн барелів на добу в 2020 році до 20 млн барелів до 2030 року.

Якщо ми як країна не будемо пасти задніх, то за 10 років може і у нас не буде дорожніх заторів. Власне, можна продовжувати розповідати про чудові можливості застосування ІоТ ще довго, настільки довго, наскільки вистачить уяви про всі можливі сфери та сегменти соціальної активності людей.

Чи може сучасна наука бути відірваною від практики?

— Кидається у вічі слова «штучний інтелект» та «робот», але вони асоціюються з фантастичними романами і фільмами. Чи не належите Ви до таких собі вчених-фантастів, які, сидячи в «башті зі слонової кістки», творять науку, відірвану від практики?

— Сьогодні ні один справжній вчений не може перебувати в «башті зі слонової кістки». Результати його роботи повинні мати суспільний резонанс та суспільний попит. За останні 6—5 років декілька десятків країн прийняли на найвищому рівні національні стратегії або концепції щодо розвитку та впровадження технологій ІоТ. Оскільки штучний інтелект вважається базовою умовою застосування технологій ІоТ, тому трошки пізніше, протягом останніх півтора-двох років близько 20 держав світу вже затвердили національні стратегії розвитку штучного інтелекту.

І що в цьому плані є цікавим і привертає увагу? Це те, що майже 10 із цих країн запланували стати державою № 1 у світі з розвитку штучного інтелекту. Ми ж не можемо припустити, що 10 держав, серед яких є США, Китай, Японія, Північна Корея, Канада, Велика Британія і навіть Євросоюз, є суцільними фантастами? Звичайно, не можемо. В дійсності багато країн відводять надзвичайно важливу роль у майбутньому людської цивілізації саме широкому застосуванню штучного інтелекту.

Вражає? Ще більш вражають суми бюджетів, які світовими корпораціями та об’єднаннями виділяються на питання, пов’язані зі штучним інтелектом. Наприклад, це такі бренди як: Google, Apple, Microsoft, Intel, Amazon тощо, а також усі ведучі виробники автономних авто, кораблів та літаків, сучасного лікарського діагностичного обладнання тощо. Тому той, хто досліджує штучний інтелект або так чи інакше пов’язаний з різними аспектами його розвитку, впровадження та застосування — це не фантаст, в негативній конотації цього слова, це — людина, яка працює на майбутнє.

А може, це я так сам себе вмовляю? Бо дійсно, поки що при спілкуванні на ці теми, здебільшого зустрічаєшся або з потаємною посмішкою, або з відвертими запереченнями можливості майбутнього з роботами.

Що воно за «фрукт» штучний інтелект

— Я вважаю, що описана ситуація стосується не стільки Вас особисто, скільки вона була і є характерною для всіх нововведень — як соціальних, так і технічних. Але все ж поясніть, що ж таке штучний інтелект?

— Підступнішого питання й уявити не можна (жарт). Декілька цифр: в одній із дисертацій Тілбургского університету (Нідерланди) досліджувалося близько 200 визначень терміна «інтелект». У в ній же стверджувалося, що по цей день про загальноприйняте визначення терміна «інтелект» вчені ще не домовилися.

Наукова пошукова система Google Академія на запит «штучний інтелект (artificial intelligence)» видає загальну кількість наукових праць за період 1900—2019 рр. — майже 1,58 млн, а за останні 5 років — близько 0,41 млн (26% від загальної кількості). А на запит «правове регулювання штучний інтелект (legal regulation artificial intelligence)»: загальна кількість за період 1900—2019 рр. — 0,048 млн, за останні 5 років — 0,017 млн (38% від загальної кількості) наукових праць. Звичайно, це дуже й дуже приблизна статистика, але можна відчути тенденції. Увага до проблематики штучного інтелекту, зокрема й до правових проблем, пов’язаних із ним, зростає вражаючими темпами. Подібна ситуація складається із загальною тематикою ІоТ. Але в той же час тільки шість національних стратегії (Китай, Південна Корея, Японія, США, Велика Британія, Євросоюз) мають окремі розділи з більш-менш чіткими завданнями щодо вирішення правових проблем, пов’язаних із розвитком та застосуванням систем зі штучним інтелектом.

Водночас парламент Євросоюзу в лютому 2017 р. прийняв Резолюцію з рекомендаціями Єврокомісії щодо питання цивільно-правового регулювання робототехніки. У світі створено декілька десятків комісій з етики розробників роботів зі штучним інтелектом та, власне, з етики функціонування самих роботів. Активно дискутуються питання відповідальності за нанесення шкоди в умовах застосування роботів. В активній науковій та фаховій дискусії знаходиться ще багато проблем, які потребують формування відповідного правового забезпечення. Таким чином, спостерігається активне залучення вчених та відповідних експертів до процесу вирішення правових проблем застосування роботів зі штучним інтелектом.

Спробую, як то кажуть, на пальцях пояснити моє розуміння штучного інтелекту. Вчені дійшли згоди, що штучний інтелект характеризується певною сукупністю когнітивних функцій, наявність яких забезпечує мозок людини. Але точаться жваві дискусії навколо визначення, призначення, можливостей, класифікації, ієрархії когнітивних функцій, а також стосовно ролі та значення для діяльності людини тих чи інших когнітивних функцій.

Погодимося, що наше загальне розуміння про щось штучне полягає в тому, що ми його сприймаємо як аналог чогось природного, але лише у випадку певної еквівалентності всіх або основних властивостей цього штучного властивостям природного. Поширюючи таке розуміння, дійдемо висновку, що штучний інтелект — це коли певна комп’ютерна програма реалізує (моделює) набір когнітивних функцій (КФ), які за властивостями є еквівалентними когнітивним функціям людини. Оскільки я колись навчався в математичній школі при МГУ, то мені до вподоби наступне рівняння КФ штучний інтелект = КФ людина. Такий підхід відкриває широкі перспективи для правових досліджень у сфері застосування штучного інтелекту.

Штучний інтелект і право

— Ви, начебто, привідчинили двері в свою творчу лабораторію. Хотілося б заглянути й далі. До чого Ви вже дійшли?

— Ми з Вами ризикуємо не скоро закінчити цю бесіду тому, що починається найцікавіше.

Фактично, правові дослідження застосування технологій ІоТ, зокрема, штучного інтелекту або роботів потребують не тільки міжгалузевого підходу в рамках правових наук, але й міждисциплінарного підходу в рамках багатьох інших наук. Але, розуміючи формат, буду лаконічним.

Для обґрунтування побудови можливої теоретичної конструкції правового регулювання застосування роботів із штучним інтелектом довелося вдосконалити визначення певних категорій теорії права, а саме юридична догма та юридична фікція. І ця важка справа закінчилася формулюванням наступної юридичної фікції: система Інтернету речей зі штучним інтелектом як суб’єкт права може розглядатися в якості представника в розумінні ст. 237 ЦКУ, який зобов’язаний або має право вчиняти правочини від імені її власника (розпорядника), якого вона (система) представляє.

Більш детально про це викладено в декількох моїх статтях, які розміщені на іншому науковому сайті — Academia.edu. До речі, інструментарій сайту дозволяє відстежувати факт перегляду наукових праць відвідувачами. Так ось яка спостерігається статистика: понад 95% переглядів моїх статей із тематики ІоТ, роботів, штучного інтелекту, блокчейну тощо здійснюється представниками іноземних країн (більш менш активно — це півтора десятки країн, з них 5 країн СНД).

— Як Ви вважаєте, що ж сприяє або заважає розвитку ІоТ у нашій країні?

— Україна, як і всі держави світу, перебуває на порозі кардинального технологічного стрибка (наступні 30—50 років), який відбудеться завдяки застосуванню досягнень у сфері технологій Інтернету речей, штучного інтелекту, нано- і біотехнологій, генетики, робототехніки тощо. Особливість сучасного технологічного стрибка в тому, що він може призвести до стрімкого у часі формування й розвитку нових за змістом і формою суспільних відносин у різних сферах життєдіяльності людини, суспільства, держави. Тобто сьогодні ми не можемо із впевненістю уявити, яке ж суспільство, які ж суспільні відносини будуть через 30—50 років. Саме тому нам вкрай необхідно терміново розгортати роботи по перспективному стратегічному плануванню розвитку нашої держави. При цьому горизонт планування має бути значним — декілька десятиліть.

Але на сьогодні можемо констатувати, що існують певні бар’єри та ризики на шляху розвитку технологій Інтернету речей. До основних системних бар’єрів слід віднести наступне: 1) відсутність державної стратегії та лідерів змін; 2) недостатнє розуміння цінностей Інтернету речей політичним істеблішментом країни, керівниками галузей та бізнес-структур. Крім того, існує й певна низка бар’єрів та ризиків: політичні; техніко-технологічні; правового регулювання; освітянські та мотиваційні; фінансово-економічні; безпекові; конфіденційності; сумісності технологій; стандартизації тощо. Кожен із перелічених видів бар’єрів потребує ретельного дослідження для формування програми заходів щодо їх подолання, бо саме вони є джерелом певного спектру загроз, які можуть реалізуватись при використанні ІоТ.

Як я вже розповідав, протягом наступних десятків років у всіх сферах суспільної активності відбудуться безпрецедентні технологічні зміни, але левова частка з них обов’язково базуватиметься на використанні інформаційно-комп’ютерних технологій (ІКТ). Тобто використання ІКТ буде умовою реалізації всіх суспільних відносин. Таким чином, правове забезпечення всіх правовідносин буде обов’язково включати норми інформаційного права.

Спілкувався Лесь КУРІННИЙ,
спеціально для ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

КЗОТ по-новому: аналіз проекту закону про працю (№ 2708)

Яків ГОЛЬДАРБ, адвокат, директор Goldarb Advice

Як відомо, і про це наразі багато говориться, КМУ розробив і подав до парламенту проект закону про працю. «Мобінг працівників», повідомлення про звільнення по e-mail, нові підстави для звільнення. Про це — в невеликому огляді законопроекту.

Ідея «осучаснити» основний нормативний регулятор трудових відносин назріла давно. В даному випадку вона простежується навіть у використовуваній у законопроекті термінології (наприклад, термін «мобінг працівників», визначення, якого, до речі, дано не вичерпно), закріпленні можливості направлення повідомлень працівником роботодавцеві і навпаки по електронній пошті тощо. Поряд із цим, деякі норми проекту викликають питання, можуть тлумачитися двояко, а значить і застосовуватися. Про це й поговоримо в даному огляді законопроекту № 2708.

Основна новація, яка може лякати працівників й радувати роботодавців — це надання останнім можливості звільняти співробітників безпричинно, але із завчасним повідомленням про плановане вивільнення (термін із моменту повідомлення до звільнення залежатиме від тривалості роботи конкретного працівника в даного роботодавця). У ч. 1 ст. 13 законопроекту наведено перелік ознак трудових відносин (всього їх 6). Пропонується, що наявність трудових відносин може встановлюватися за такими ознаками (зазначеними у ній), але при цьому проект не визначає, чи достатньо наявності однієї ознаки для визнання відносин трудовими, або необхідна одночасна сукупність всіх наведених у проекті ознак.

Деякі з наведених у зазначеній нормі законопроекту ознак притаманні й відносинам цивільно-правовим: наприклад, регулярна виплата особі винагороди за виконувану роботу (надані послуги). Інспектор праці, керуючись вищезазначеною нормою закону (в разі його прийняття), встановивши, що замовник регулярно (наприклад, більше двох місяців поспіль) виплачує підряднику винагороду за виконану роботу, зможе «визнати» такі відносини трудовими, незважаючи на відсутність інших ознак, перерахованих у ст. 13 проекту (що, безумовно, стане підставою для застосування штрафних санкцій та донарахування ПДФО, військового збору, ЄСВ).

Стаття 14 проекту закону № 2708 присвячена правонаступництву в трудових відносинах і, зокрема, передбачає, що правонаступництвом у трудових відносинах між працівниками й фізичною особою, яка використовує найману працю, вважається продовження трудових відносин із працівниками в разі зміни власника майна або його частин, передачі його в оренду тощо.

При цьому, згідно з ч. 2 ст. 32 проекту, правонаступництво не припиняє дію трудового договору. Можна уявити спільне застосування даних положень проекту: в разі відчуження автомобіля, на якому працівник працював водієм у фізичної особи, між таким працівником і новим власником автомобіля також повинні бути встановлені трудові відносини, при тому незалежно від волі нового власника. Але вказаний законопроект не дає відповіді на питання, на яких умовах такі трудові відносини між новим власником майна і працівником встановляться і/або продовжаться, та які правові наслідки незгоди нового власника майна з їх встановленням або їх умовами?

А от ст. 22 законопроекту № 2708 регулює питання укладення трудового договору з не фіксованим робочим часом і дає йому визначення. Частина 1 зазначеної статті не обмежує коло роботодавців для такого виду трудового договору, тобто ними можуть бути і фізичні особи—підприємці, й невеликі компанії. Але відповідно до ч. 2 ст. 22 проекту закону, кількість трудових договорів з нефіксованим робочим часом в одного роботодавця не може перевищувати 1/10 від загальної кількості трудових договорів. Зазначені обмеження застосовуються для роботодавців — юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців.

З урахуванням цього обмеження, роботодавець — юридична особа та фізична особа—підприємець зможе укласти трудовий договір з нефіксованим робочим часом тільки за умови, що в нього вже є не менше 9 найнятих працівників, а в разі, якщо на момент укладення трудового договору такого типу працівників у роботодавця менше дев’яти, обмеження по кількості таких трудових договорів (не більше 1/10 від загальної кількості) не виконуватиметься. Таким чином, нововведення не зможуть застосовувати компанії з невеликим штатом людей і підприємці (в разі якщо законопроект буде прийнятий у даній редакції).

У чинній редакції Кодексу законів про працю України, а саме в її ст. 36 наводиться перелік причин, які обумовлюють неможливість продовження роботи й зобов’язують роботодавця розірвати трудовий договір у строк, в який просить працівник (без «відпрацювання» 14 днів, як прийнято говорити). Законопроект № 2708 такий перелік не містить, і передбачає (абз. 2 ч. 1 ст. 33), що перелік відповідних поважних причин може бути передбачено трудовим або колективним договором. Слово «може» означає можливість, а необов’язковість наявності такого переліку поважних причин для звільнення «без відпрацювання» в трудовому договорі. Гадаю, люди при прийомі на роботу, маючи потребу в працевлаштуванні, навряд чи звертатимуть на це увагу, або «диктуватимуть» потенційному роботодавцю свої умови трудового договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 39 законопроекту, трудовий договір може бути розірваний за ініціативою роботодавця у зв’язку з відсутністю працівника на роботі та інформації про причини такої відсутності протягом десяти робочих днів поспіль. Інформація про причини такої відсутності може бути спрямована працівником у будь-який спосіб, визначений трудовим договором. Таким чином, якщо працівник з’явиться на робочому місці на десятий робочий день або протягом цього терміну повідомить про причини своєї відсутності (з огляду на зміст норми, неважливо, чи є такі причини поважними, чи ні), роботодавець не зможе його звільнити за вказаною статтею.

Частина 3 ст. 93 законопроекту містить перелік прав державних інспекторів праці, серед яких пунктами 1 і 2 передбачені наступні права:

— безперешкодно й без попереднього повідомлення в будь-який час відвідувати будьякі робочі місця для проведення інспекційного відвідування з питань, що належать до їх компетенції;

— безперешкодно й без попереднього повідомлення в будь-який час дня відвідувати виробничі, службові та адміністративні приміщення юридичних осіб незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, фізичних осіб, які використовують найману працю, для проведення інспекції з питань, що належать до їх компетенції.

Таким чином, державні інспектори на рівні закону зможуть отримати право входити в усі без винятку приміщення і в будь-який час. Водночас доступ до деяких приміщення (будівель, територій тощо) обмежений певним режимом у силу охорони державної, комерційної таємниці, санітарних, медичних, карантинних правил, безпеки тощо. Крім того, підприємства-роботодавці фактично отримують тотожний праву інспекторів входити в будь-який час обов’язок допускати їх (також у будь-який час) незалежно від режиму роботи конкретного об’єкта перевірки. Таким чином, у цій частині проект надає найширші повноваження державним інспекторам праці.

Відповідно до п. 1 Прикінцевих положень законопроекту, цей закон вступає в силу через шість місяців із дня, наступного за днем його опублікування. Згідно з п. 2 Прикінцевих положень законопроекту, його положення застосовуються до трудових відносин, які виникли після дня вступу в силу. З огляду на це, трудові відносини, які виникли й виникатимуть до вступу в силу нового Закону про працю (в разі прийняття законопроекту № 2708), ще не будуть регулюватися ним. У той же час згідно з пп.1 п.3 Прикінцевих положень із дня набрання чинності Законом про працю, чинний КЗпП втратить силу. Таким чином, може виникнути такий собі «правовий колапс»: КЗпП втратить силу, а новий Закон про працю не регулюватиме «старі» трудові відносини, які, де-факто, залишаться. Може йтися про тисячі спорів щодо того, на підставі статті якого нормативно-правового акта, наприклад, звільнити, перевести, покарати, заохотити, відправити у відрядження співробітника, прийнятого на роботу до набрання чинності Законом про працю? На підставі «старого» КЗпП? Він уже не діятиме. На підставі нового Закону про працю? Його положення не регулюють «старі» трудові відносини.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.