Судова практика
Притягнення до кримінальної відповідальності за ухилення від виконання покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами особи, яку вже було притягнуто за керування без права керування транспортними засобами, може містити ознаки повторного покарання
2 грудня 2019 р. Верховний Суд у справі № 612/712/16-к скасував рішення суду апеляційної інстанції через неврахування ним особливостей застосування ч. 2 ст. 11 КК.
Попереднім вироком обвинуваченого було засуджено за ч. 1 ст. 135, ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки 6 місяців і на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування основного покарання з випробуванням на строк тривалістю 2 роки. Попри це в період іспитового строку обвинувачений, будучи попередженим про кримінальну відповідальність за ч. 1 ст. 389 КК, ухилився від відбування додаткового покарання – 1 вересня 2016 р. керував автомобілем.
Судом першої інстанції його було визнано винуватим в ухиленні від відбування покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, а на підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки 2 місяці 11 днів.
Апеляційний суд, попри відхилення доводів обвинуваченого про стан крайньої необхідності, задовольнив його скаргу, скасував згаданий вирок і закрив кримінальне провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК у зв’язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 389 КК, визнавши інкриміновані дії малозначними. Своє рішення суд умотивував тим, що керування обвинуваченим автомобілем без посвідчення мало разовий характер, і такі дії, хоча формально містять ознаки злочину, через свою малозначність не становлять суспільної небезпеки, не заподіяли і не могли заподіяти істотної шкоди.
У касаційній скарзі прокурор просив скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та призначити новий розгляд у цьому суді на підставах, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК, обґрунтовував, що вчинене діяння не можна вважати малозначним, а висновки апеляційного суду про протилежне є необґрунтованими.
Верховний Суд зазначив, що у цьому кримінальному провадженні апеляційний суд не врахував особливостей застосування ч. 2 ст. 11 КК.
При вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності за малозначністю суд має виходити із сукупності всіх обставин, які мають значення для справи, при цьому вказати у своєму рішенні, у чому конкретно виявилася малозначність вчиненого діяння і чому, на думку суду, такі дії не становлять суспільної небезпеки.
При вирішенні питання про те, чи є діяння малозначним, суду необхідно враховувати не тільки фактично заподіяну шкоду, але й те, на що було направлено діяння і до яких втрат могло призвести.
Колегією суддів ВС було встановлено, що обвинувачений усвідомлював необхідність виконання вироку, після набрання рішення законної сили став на облік до органу кримінально-виконавчої інспекції та йому було роз’яснено права та обов’язки, а також правові наслідки невиконання вироку, в тому числі в частині заборони керувати транспортними засобами впродовж установленого судом строку. Постановою від 1 вересня 2016 р. обвинуваченого знову було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 126 КУпАП (керування автомобілем особою, позбавленою права керування транспортними засобами) й накладено на нього стягнення у виді штрафу, після чого, до прокуратури було скеровано подання до притягнення особи до кримінальної відповідальності.
Верховний Суд вказав, що притягнення до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 389 КК, зокрема за ухилення від виконання покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами особи, котру вже було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 126 КУпАП (керування автомобілем особою, позбавленою права керування транспортними засобами), виключається у випадку, коли юридичні заходи та наслідки правового реагування на суспільно небезпечну поведінку є непередбачуваними та непропорційними для такої особи; встановлені факти, які двічі призвели до притягнення до відповідальності, були нерозривно пов’язані між собою, а оцінка у кримінальному провадженні по суті стосувалася тих самих фактів, що досліджувались у провадженні про адміністративне правопорушення, і значну їх частину покладено в обґрунтування кримінального обвинувачення.
У цьому випадку обвинувачення є несумісним із гарантіями, передбаченими у ст. 4 Протоколу № 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а ухвалення обвинувального вироку суперечить приписам ч. 3 ст. 2 КК.
Тому подану прокурором касаційну скаргу Верховний Суд задовольнив частково, скасував ухвалу апеляційного суду і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Підготував Ярослав Степанніков
