Connect with us

Судова практика

Різниця «об’єкта незавершеного будівництва» та «самочинно збудованого об’єкта»

Євген МОРОЗОВ,
адвокат, магістр права

Поняття «об’єкт незавершеного будівництва» та «самочинно збудований об’єкт» мають різний правовий статус та різне законодавче регулювання.

Вісімнадцятого грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/633/19 (ЄДРСРУ № 86438103) досліджував питання щодо різниці понять «об’єкта незавершеного будівництва» (частина 3 статті 331 ЦК України) та «самочинно збудованого об’єкта» (частина 1 статті 376 ЦК України). Відповідно до частини 1 статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення. Порядок набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва врегульований статтею 331 ЦК України, за приписами частини другої якої право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна в експлуатацію, право власності виникає саме з цього моменту. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна в експлуатацію, право власності виникає з моменту його прийняття в експлуатацію. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Указаний висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду України від 06.07.2016 по справі № 3-576гс16 та підтриманий у постанові ВС від 21 березня 2019 року по справі № 909/175/18 (ЄДРСРУ № 80685160), в якій, зокрема, вказано, що до прийняття об’єкта новоствореного нерухомого майна в експлуатацію та його державної реєстрації право власності на цей об’єкт не виникає.

Одночасно частиною 3 статті 331 ЦК України передбачено, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна) (абзац перший). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об’єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону.

Важливо. Отже, об’єкт незавершеного будівництва за визначенням частини 3 статті 331 ЦК України за своєю правовою природою є сукупністю будівельних матеріалів, які є майном, що належить забудовнику (особі, яка на законних підставах здійснює відповідне будівництво). Поняття ж самочинного будівництва, правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені в статті 376 ЦК України, яка унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів при створенні нової речі (самочинному будівництві) були порушені.

Згідно з частиною 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. За загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина 2 статті 376 ЦК України). Проте в окремих випадках стаття 376 ЦК України передбачає можливість визнання судом права власності на самочинно збудоване нерухоме майно.

Окремо слід зазначити, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці, але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм та правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови.

З урахуванням змісту зазначеної норми в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України позивачами за такими вимогами можуть бути відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування й інші особи, право власності яких порушено самочинним будівництвом (Постанова Верховного Суду від 16 січня 2019 року по справі № 458/1173/14-ц, провадження № 61-13282св18 (ЄДРСРУ № 79615876). Таким чином, поняття «об’єкт незавершеного будівництва» (частина 3 статті 331 ЦК України) та «самочинно збудований об’єкт» (частина 1 статті 376 ЦК України) мають різний правовий статус та відмінне законодавче регулювання. Як зазначено вище, чинне законодавство передбачає можливість набуття особою за певних умов права власності на самочинно збудований об’єкт нерухомого майна за рішенням суду. І при цьому стаття 392 ЦК України, в якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

У той же час об’єкт незавершеного будівництва є лише сукупністю належних забудовнику будівельних матеріалів і наявність судового рішення про визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва не змінює правового статусу такого майна й не перетворює сукупність будівельних матеріалів на новостворену річ — об’єкт нерухомого майна (житловий будинок, будівлю, споруду тощо) в розумінні статті 181 та частини 2 статті 331 ЦК України, оскільки не звільняє забудовника від обов’язку після завершення будівництва (створення майна) ввести його в установленому порядку в експлуатацію в загальному порядку та здійснити державну реєстрацію права власності на новостворене нерухоме майно.

Висновок

Визнання за судовим рішенням права власності на об’єкт незавершеного будівництва ні за яких умов не спричиняє правового наслідку у вигляді отримання таким майном (сукупністю будівельних матеріалів) статусу новоствореного нерухомого майна.

Джерело: Юридичний вісник України

Клікніть для коментування

You must be logged in to post a comment Login

Залишати коментар

Судова практика

Користування землею: Верховний Суд вирішив ще одну важливу правову проблему

Ігор ТЕТЕРЯ,
aдвокат,
засновник
Адвокатського
бюро «Ігоря Тетері»

Після запуску земельної реформи в Україні Велика Палата Верховного Суду активніше почала вирішувати важливі правові проблеми, які стосуються земельних відносин. 

Так, нещодавно ВП ВС винесено дві постанови, що стосуються питання виникнення речових прав селянських (фермерських) господарств (надалі — СФГ) на земельні ділянки, отримані в користування їх засновниками. Це постанова від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18 та постанова від 30 червня 2020 року у справі № 927/79/19.

Передісторія вказаної правової проблеми полягає в тому, що й чинне в минулому й чинне на сьогодні законодавство України передбачає необхідність одержання засновником земельної ділянки, як обов’язкової умови для створення СФГ та набуття ним правосуб’єктності як юридичної особи. Однак, враховуючи, що отримання земельної ділянки, якою в подальшому володітиме та користуватиметься СФГ, відбувається до його створення, оформлюються відповідні правовстановлюючі документи на земельну ділянку на ім’я відповідного засновника-фізичної особи. У зв’язку з цим, на практиці виникає велика кількість спірних ситуацій, які поступово й вирішує Велика Палата Верховного Суду. У вищевказаних постановах ВП ВС вкотре нагадала, що право користування земельною ділянкою, отримане громадянином для створення СФГ, після його створення переходить до останнього.

У постанові від 30 червня 2020 року Велика Падата Верховного Суду зазначила, що якщо таке право користування виникло з договору оренди, то для переходу до СФГ прав та обов’язків орендаря укладення додаткової угоди не вимагається, оскільки такий перехід відбувається в силу закону. А в постанові від 23 червня 2020 року наголосила, що в разі смерті громадянина — засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов’язки щодо використання земельної ділянки (зокрема, мова йшла про право постійного користування), яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

Звідси Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не входить до складу спадщини.

Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Стягнення шкоди з держави, завданої внаслідок кримінального правопорушення

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року в справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19) вказано, що «з урахуванням того, що саме на державу покладено обов’язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності в цивільних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. 

Загалом про відшкодуваня шкоди державою

Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган».

У пунктах 5.6 і 5.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зазначено, що «шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті — така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України)».

Механізм відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням

Механізм відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, за рахунок коштів Державного бюджету України, на сьогодні законодавчо визначений Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Водночас цей закон передбачає можливість реалізації норми цивільного законодавства про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, за рахунок коштів держбюджету лише у випадку, коли кримінальне правопорушення вчинено спеціальним суб’єктом (працівником правоохоронного органу, прокуратури) й набуло вигляду незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою тощо.

Згідно з положеннями статті 1176 ЦК України, якою врегульовано питання відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

Оскільки наразі йдеться про моральну шкоду, спричинену фізичній особі бездіяльністю посадових осіб органів, що здійснюють досудове розслідування, та прокуратури, то відповідно до положень частини шостої статті 1176 ЦК України така шкода відшкодовується на загальних підставах. Загальні підстави відшкодування шкоди, завданої органом державної влади та посадовою або службовою особою органу державної влади, передбачені статтями 1173, 1174 ЦК України.

Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Відповідно до статті 1174 цього ж кодексу шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Дії суду

Застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи, відповідно, їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності вказаних умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування. Вказаний висновок відповідає висловленій у постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 березня 2019 року у справі №916/1423/17 (ЄДРСРУ № 87527961) правовій позиції.

Так, у вищевказаній постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що «Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України). Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають порядок відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього ж Кодексу шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Положення статті 1177 ЦК України встановлюють порядок відшкодування шкоди, завданої саме фізичній особі.

Позиція ЄСПЛ

Отже, держава Україна зобов’язалася компенсувати шкоду, спричинену злочином, перед фізичними особами відповідно до ЦК України та спеціального закону, тоді як стосовно юридичних осіб держава Україна такого позитивного обов’язку не має. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ), дослідивши приписи статті 1177 ЦК України в редакції, що була чинною до 9 червня 2013 року, та статті 1207 цього кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими — фізичними особами, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які в них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08, і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13) …».

За загальним правилом підставою виникнення зобов’язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов’язання про компенсацію моральної шкоди завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом — моральною шкодою (постанова Верховного суду від 21 лютого 2020 року у справі № 554/7349/17).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Рішення загальних зборів товариства можуть бути визнані недійсними у разі порушення процедури повідомлення учасника про їх проведення

14 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/3722/18 залишив без задоволення касаційну скаргу господарського товариства, яке провело загальні збори, не повідомивши акціонера належно.

Акціонер звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсними рішень загальних зборів, позачергових загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю, посилаючись на те, що були проведені загальні збори учасників ТОВ, на яких були прийняті рішення, які в подальшому слугували підставою для внесення змін до установчих документів товариства. Позивач вважає, що рішення загальних зборів учасників ТОВ є недійсними, оскільки прийняті з порушенням вимог закону та установчих документів ТОВ.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з тих мотивів, що рішення загальних зборів учасників ТОВ не має юридичної сили і не породжує правових наслідків для учасників ТОВ і самого товариства, оскільки учасники, які сукупно володіли частками у розмірі 80 % статутного капіталу, участі у скликанні загальних зборів, їх проведенні та голосуванні на них не брали.

У касаційній скарзі ТОВ посилалося на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28 березня 2018 р. у справі № 910/22291/16, де вказано, що відсутність доказів стосовно того чи був учасник повідомлений про скликання загальних зборів, не є підставою для визнання недійсними рішень таких зборів, якщо буде встановлена присутність на оспорюваних загальних зборах учасника чи акціонера/його представника.

Верховний Суд зазначив, що для визнання недійсними рішень загальних зборів товариства необхідно встановити факт порушення цим рішенням прав і законних інтересів учасника (акціонера) товариства. Також слід з`ясувати дотримання порядку скликання загальних зборів, зокрема щодо належного повідомлення позивача про такі збори.

Згідно зі ст. 167 ГК України правомочність учасника (акціонера, члена) на участь в управлінні господарською організацію, зокрема, шляхом участі в загальних зборах, є однією зі складових корпоративних прав. Відтак зазначені права можуть бути визнані порушеними внаслідок недотримання порядку скликання і проведення загальних зборів, якщо учасник не зміг узяти участі у загальних зборах та/або належним чином підготуватися до розгляду питань порядку денного, зареєструватися для участі у загальних зборах тощо, тобто не зміг належним чином реалізувати своє право на участь в управлінні.

Стаття 145 ЦК України передбачає, що черговість та порядок скликання загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюються статутом товариства та законом.

В силу ч. 5 ст. 61 Закону України «Про господарські товариства» про проведення загальних зборів товариства учасники повідомляються передбаченим статутом способом із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного; повідомлення повинне бути зроблене не менш як за 30 днів до скликання загальних зборів; будь-хто з учасників товариства вправі вимагати розгляду питання на загальних зборах за умови, що воно було ним поставлене не пізніш як за 25 днів до початку зборів; не пізніш як за 7 днів до скликання загальних зборів учасникам товариства повинна бути надана можливість ознайомитися з документами, внесеними до порядку денного зборів; з питань, не включених до порядку денного, рішення можуть прийматися тільки за згодою всіх учасників, присутніх на зборах.

Рішення загальних зборів господарського товариства можуть бути визнаними недійсними в судовому порядку у випадку недотримання процедури їх скликання, встановленої ст. 61 Закону України «Про господарські товариства».

Суди попередніх інстанцій установили, що позивач не був повідомлений у жодний спосіб про проведення загальних зборів ТОВ, що вплинуло на можливість реалізації ним права на управління справами товариства шляхом участі в загальних зборах, ознайомлення з документами, які виносилися на їх розгляд, висловлення своєї думки щодо питань порядку денного, внесення своїх питань до порядку денного тощо.

Установивши факт неповідомлення позивача про час, місце і порядок денний зборів, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для визнання недійсними прийнятих на зборах рішень, адже право позивача на управління товариством шляхом участі у загальних зборах його учасників було порушеним.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

Telegram