Судова практика
Виконавцю не надано права накладати арешт на право оренди майна боржника-орендаря
7 серпня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 916/1092/19 залишив без змін постанову апеляційного суду, якою скасовано постанову приватного виконавця про арешт майна боржника у виконавчому провадженні.
Товариство з обмеженою відповідальністю звернулося до суду зі скаргою, у якій просило визнати протиправними і скасувати постанови приватного виконавця у виконавчому провадженні, що було відкрито на виконання судового наказу господарського суду.
Ухвалою господарського суду у задоволенні скарги відмовлено.
Постановою апеляційного господарського суду ухвалу скасовано, визнано протиправною та скасовано постанову приватного виконавця про арешт майна боржника у виконавчому провадженні з тих мотивів, що місцевий суд не врахував усіх обставин справи, а тому передчасно відмовив у задоволенні скарги.
У касаційній скарзі приватний виконавець зауважував, що право оренди державного майна є майновим правом відповідача-орендаря, тому під час здійснення виконавчого провадження щодо стягнення з орендаря-боржника заборгованості на користь позивача за судовим рішенням, приватний виконавець має право накласти арешт та реалізувати такі майнові права відповідача в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».
Верховний Суд зазначив, що аналіз положень ст.ст. 10, 18, 48, 56 Закону України «Про виконавче провадження», абз. 8 та 11 п. 2 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не дає підстав стверджувати, що майно боржника і речові права на це майно є одним об’єктом. Адже положення ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» наділяють виконавця правом накладати арешт на рухоме майно, а також нерухоме майно: будівлю, іншу капітальну споруду, але не свідчать такою ж мірою про поширення цієї норми на арешт права оренди такого майна як речового права.
Так само не вбачається однозначно й право виконавця накладати арешт на майнові (речові) права (тобто на право оренди) з приписів ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки вона регулює питання арешту і вилучення тільки майна (коштів) боржника і не містить застереження, яке б дозволяло поширити цю норму на майнові (речові) права, як це зроблено, наприклад, у п. 1 ч. 1 ст. 10 цього Закону, де законодавець прирівнює майно і майнові права, на що вказує словосполучення «майно (майнові права) боржника».
Тож, визначаючи наявність чи відсутність у приватного виконавця права накладати арешт на майнові (речові) права боржника, відповідні норми Закону України «Про виконавче провадження» слід застосовувати у їх системному зв’язку зі спеціальним законодавством, яке регулює зміст відповідного права, а також порядок його виникнення, зміни та припинення.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» об’єктами оренди за цим Законом є нерухоме майно (будівлі, споруди, нежитлові приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств. Зазначеним Законом не передбачено можливості продажу прав на таке майно (зокрема, право оренди).
Частиною 2 ст. 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено вичерпний перелік підстав припинення договору оренди.
У цьому переліку відсутня така підстава як реалізація арештованого майнового права (права оренди), належного боржникові.
З аналізу положень Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» випливає, що право на оренду (право оренди) майна, яке набуте орендарем на підставі договору оренди, є похідним від права власності майновим правом у розумінні ст.ст. 177 і 178 ЦК України, щодо якого законодавством установлено певні обмеження, які визначають рівень його оборотоздатності. Тобто лише власник майна має право розпоряджатися (реалізовувати) право оренди на власний розсуд, боржник таким правом не наділений.
Системний аналіз норм ст. 19 Конституції України, ст.ст. 10, 18, 56 Закону України «Про виконавче провадження», ст.ст. 177, 178, 190 ЦК України свідчить, що виконавцю не надано права накладати арешт на право оренди майна боржника-орендаря, яке за змістом наведених законодавчих норм є об’єктом цивільних прав, іншим, ніж майно (кошти), та має обмежену оборотоздатність для боржника-орендаря.
Відповідно до висновку про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у п. 6.41 постанови ВП ВС від 18 березня 2020 р. у справі № 904/968/18, «виконавець, виконуючи рішення, не може бути наділений більшими повноваженнями щодо майнових прав, ніж має щодо цих самих майнових прав сам боржник».
Застосування виконавцем такого заходу примусового виконання рішень як звернення стягнення на право оренди рухомого та нерухомого майна є можливим стосовно власника такого майна, а також у тих випадках, коли право на таке відчуження щодо іншої, крім власника, особи, передбачено законом або договором (заставодержатель права оренди такого майна тощо).
Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що під час виконання рішення суду арештованими можуть бути лише ті майнові права, які належать боржнику та які міг відчужити сам боржник, а кошти, виручені від їх продажу, спрямувати на погашення вимог стягувача до боржника у виконавчому провадженні.
Підготував Леонід Лазебний
