Річниця Майдану: свято чи розчарування?

До сьомої річниці початку Революції Гідності правоохоронні органи піднесли її учасникам два «подарунки». Перший — 16 листопада Київський апеляційний суд скасував ухвалу про заочний арешт Віктора Януковича у справі про розгін Майдану 18–20 лютого 2014 року, яку ще 12 травня цього року постановив Печерський районний суд Києва. Другий — 17 листопада Державне бюро розслідувань завершило слідство за обвинуваченням Тетяни Чорновол в участі в захопленні 18 лютого того ж року офісу Партії регіонів.

Зрозуміло, що ці події мають, швидше, символічне, аніж практичне значення: мало хто вірить, що коли-небудь буде заарештований Янукович або засуджена Чорновол, проте факт залишається фактом: судді, прокурори та слідчі відчули, що вітер повіяв в інший бік — протилежний тому, в який він віяв усі ці роки. За офіційними даними під час подій грудня 2013 — лютого 2014 років загалом постраждали дві з половиною тисячі людей, з яких 104 загинули, в тому числі 13 осіб, які працювали в міліції або служили у Внутрішніх військах. У зв’язку з цим було відкрито чотири сотні кримінальних проваджень й ухвалено сорок обвинувальних вироків, але в місцях позбавлення волі відбуває покарання лише один тітушка — азербайджанець Азіз Тагіров, який своєю бурхливою біографією і без подій на Майдані заслужив щонайменше три таких строки.

А от із числа працівників силових структур не засуджений ніхто, так само як і ніхто з них не перебуває в ув’язненні в рамках досудового слідства, хоча саме на їх руках кров більшості вбитих людей. З цього належить зробити висновок: нинішнє керівництво правоохоронних органів вважає, що під час тих подій силовики діяли правильно, захищаючи всіма доступними їм засобами законно обраного президента від спроб незаконного усунунення його від влади. Бо якщо, мовляв, карати за це людей у погонах, то на чию ж іще допомогу зможуть розраховувати можновладці у випадку нової революції?

У цьому плані особливо показовим є випадок з командиром однієї з рот київського полку «Беркут» Дмитром Садовником і суддею Печерського районного суду Києва Світланою Волковою, якій зовсім недавно — 26 серпня 2020 року — ухвалив виправдувальний вирок Шевченківський райсуд столиці. Згаданого працівника міліції було затримано в квітні 2014 року за підозрою у вбивстві 20 лютого на Майдані Незалежності в Києві 39 людей, але вже 19 серпня Світлана Волкова змінила йому запобіжний захід із тримання під вартою на домашній арешт. Через два тижні, 4 жовтня, Апеляційний суд Києва скасував її ухвалу, але було пізно — Садовник, опинившись на волі, перейшов на нелегальне становище й нині перебуває в Росії.

За це Волкову було притягнуто до кримінальної відповідальності за статтею 375 Кримінального кодексу України — «Ухвалення завідомо неправосудного рішення», а крім того, постановою Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року звільнено з посади судді за порушення присяги. Проте через три роки після цього постановою Верховного Суду від 3 жовтня 2019 року її було поновлено на посаді, а ось тепер ще й звільнено від кримінального переслідування.

Показовим цей випадок є тому, що проти Садовника були незаперечні докази, оскільки він вчиняв убивства в умовах очевидності. Так, журналісти того дня зафільмували, як «беркутівець» із пошкодженою рукою стріляє в людей, а таким чоловіком з усього полку був лише він один. Крім того, зловмисник стріляв зі службової зброї, характеристики якої були відомі, тож за вилученими з тіл загиблих кулями експертиза дуже швидко встановила, з якого саме автомата Калашникова по ним вівся вогонь на ураження. Цього не могла не знати Світлана Волкова, коли відпускала його на волю, але вона при цьому знала й інше — що за це її не посадять і з суддів не виженуть, а якщо й виженуть, то ненадовго, а потім ще й компенсують неотриману заробітну плату за кожен день вимушеного прогулу.

Разом із тим не слід вважати, ніби в тому, що вбивці лишилися безкарними, винні лише судді. У випадку з тим же Садовником органи МВС і прокуратури мали достатньо сил і засобів не допустити його втечі. Припустимо, що в них не знайшлося якого-небудь іншого законного приводу тримати вбивцю під вартою протягом тих двох тижнів, поки Апеляційний суд Києва розглядав скаргу на ухвалу судді Волкової, але ж була можливість увесь цей час не спускати з нього очей, контролюючи кожен його крок. Проте вони цього не зробили, бо не хотіли — іншого пояснення немає.

Тож на фоні цього випадку промови керівників правоохоронних органів про те, що слідчі зібрали чотири тисячі томів матеріалів, але щось їм постійно заважало видати «на гора» бажаний результат, видаються дуже непереконливими й схожими на окозамилювання. Тож слід визнати очевидним те, що попри перемогу Революції Гідності, її найактивніші учасники до стану переможців не потрапили, хоча й отримали неабияке задоволення побачити крах режиму Януковича. Проте замість нього на фінансові потоки сіли інші люди, для яких вірні силовики значно цінніші за відчайдушних протестувальників.

Юрій КОТНЮК

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути