Юридична практика
Банкопадом історія не закінчується
Юрій Котнюк,
ЮВУ
Вказаний Великою Палатою Верховного Суду напрям ще не став битим шляхом
За останніми статистичними даними Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі — Фонд) винен Міністерству фінансів 108 мільярдів гривень із позики, взятої в держави у 2014–2017 роках для здійснення гарантованих виплат у межах 200 тис. грн вкладникам збанкрутілих банків. Це, з одного боку, а з іншого станом на цей час Фондом подано до господарських судів 69 позовних заяв про стягнення з 816 посадових осіб 44-х збанкрутілих банків шкоди, заподіяної ними цим фінансовим установам, загальна сума якої становить 98 млрд грн. Із суто арифметичної точки зору друга цифра майже перекриває першу, але навіть для такого, трошки неповного, відшкодування треба, щоб, по-перше, юристи Фонду виграли всі справи, а по-друге, державні виконавці стягнули з відповідачів усі гроші. Поки що ж зазначеному відомству вдалося виграти лише одну справу — ту саму, де йшлося про стягнення 76 млн грн з 25 високопоставлених клерків банку «Укоопспілка», в якій 25 травня поточного року остаточне рішення ухвалила Велика Палата Верховного Суду. Потому в суді касаційної інстанції було винесено ще чотири постанови в справах даної категорії, останню з яких зовсім недавно — 28 жовтня у справі банку «Траст». Проте жодне з цих рішень назвати для Фонду виграшним не можна: в одному вирішено в задоволенні позовних вимог відмовити через те, що позов було подано після спливу трирічного строку давності, в трьох інших справи передано на новий розгляд до судів першої інстанції.
Читайте також: Українські кредитні спілки в очікуванні законодавчих змін
Важкий старт новації
Чинним законодавством присвячено чимало уваги питанню майнової відповідальності менеджменту банку за спричинену йому шкоду. Базовою тут можна назвати ст. 92 Цивільного кодексу України, в якій сказано, що члени органу юридичної особи, які порушують свої обов’язки щодо неї, несуть солідарну відповідальність за завдані їй збитки. Оскільки всі вітчизняні банки за своїм статусом є акціонерними товариствами, то доречно буде згадати й ст. 63 Закону «Про акціонерні товариства», якою передбачено солідарну відповідальність перед товариством за збитки, завдані йому діями чи бездіяльністю посадових осіб. Ще більш конкретно стосовно нашої ситуації про це написано в ст. 58 Закону «Про банки і банківську діяльність», згідно з положеннями якої в разі банкрутства банка з вини його керівників, на них за рішенням суду може бути покладена відповідальність за зобов’язаннями банку перед його вкладниками та кредиторами. Щось подібне є і в ст. 52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», до якої ми ще не раз будемо повертатися.
Отже, в теорії все виглядає дуже добре, а от на практиці — суцільний провал. Коли в 2018 році Фонд почав подавати до господарських судів позови даної категорії, судді сприймали їх за дивну чудасію, запозичену ззовні та явно непридатну для використання в умовах вітчизняного «клімату». Для них постулатом було те, що подібні претензії мають пред’являтися у формі цивільних позовів у рамках кримінальних проваджень. Більш-менш прийнятним варіантом вважався позов про стягнення майнової шкоди за наявності обвинувального вироку за ст. 218-1 Кримінального кодексу України «Доведення банку до неплатоспроможності». Без цього вони, образно кажучи, навіть у руки ці позови брати не хотіли, внаслідок чого судами масово постановлялися ухвали про повернення позовної заяви без розгляду — деякі з таких ухвал, до речі, були залишені без змін постановами Верховного Суду.
Читайте також: Чи є великий банкопад захистом вкладників та кредиторів банків
Згодом ситуація почала поступово мінятися на користь Фонду: у 2018–2019 роках Велика Палата ВС виклала в низці своїх постанов (справи № 920/715/17 та № 757/75149/17-ц) висновок про те, що стягнення заподіяної шкоди з особи, яка її завдала, можливе без притягнення цієї особи до кримінальної чи адміністративної відповідальності. Далі процес пішов значно веселіше, оскільки згадана вище стаття ККУ була прийнята Верховною Радою лише 2 березня 2015 року, тож не могла бути застосована до тих зловмисників, які навмисне доводили банки до банкрутства до вказаної дати, тож відповідно до традицій звичної судової практики левова частка поданих Фондом господарських позовів була би приречена на поразку.
Поворотний момент
Попри те, що суди перестали відмовлятися від розгляду позовних заяв Фонду, останньому це попервах мало чим допомогло, оскільки за результатами розглядів все ж таки прийнятих у провадження позовів він все одно в судах першої та другої інстанцій не виграв жодної справи. Першою з них дійшла до касаційної інстанції справа банку «Укоопспілка», після чого в листопаді 2019-го процес було поставлено на паузу: у Верховному Суді вирішили, що її необхідно передати до Великої Палати ВС для вирішення нею однієї виключної правової проблеми, яка полягає в питанні про те, з якої саме дати починається в подібних справах відлік позовної давності: з моменту виявлення операції та осіб, що заподіяли шкоду, і встановлення її розміру чи з моменту завершення розпродажу майна ліквідованого банку. Після цього суди низових інстанцій як по команді постановили ухвали про зупинення розгляду понад тридцяти аналогічних справ, аж поки своє слово з цього приводу не скаже Велика Палата.
Читайте також: Кредитні спілки можуть долучитися до Фонду гарантування вкладів
За іронією долі якраз ця проблема банку «Укоопспілка» не стосувалася, оскільки в нього з термінами подачі позовної заяви все було в порядку, зате вона стосувалася банку «Таврика», в справі якого Верховний Суд нещодавно вирішив, що позовні вимоги Фонду були справедливими, але задоволенню не підлягають, оскільки той надто пізно звернувся до суду. Що ж стосується банку «Укоопспілка», то в цій справі Велика Палата ВС скасувала вердикти Господарського суду Києва і Північного апеляційного господарського суду, якими було відмовлено в задоволенні позову, й ухвалила нове рішення, яким його було задоволено.
Аргументи і контраргументи
Очікувалося, що ця постанова стане орієнтиром для всіх інших судів при розгляді подібних спорів, оскільки причини банкрутства були одні й ті самі для всіх банків, які потрапили до категорії неплатоспроможних — це невиважена інвестиційна політика та ризикована кредитна діяльність. Обидва ці пункти обвинувачення були пов’язані з так званими технічними, тобто «сміттєвими» облігаціями, котрі, образно кажучи, не були варті паперу, на якому вони були надруковані, але за які банки платили сотні мільйонів гривень або під заставу яких давали сотні мільйонів гривень у кредит. Спростовуючи претензії Фонду, колишні керівники банків, серед яких були голови й члени їхніх правлінь, наглядових рад і кредитних комітетів, запевняли, що в банкрутстві очолюваних ними фінансових установ винні не вони, а об’єктивні причини.
Так, наприклад, рішення про укладення договорів купівлі-продажу укладалися в період фінансової стабільності, тобто до 2014 року, а знецінення «цінних паперів» сталося в умовах шоку на банківському ринку, викликаного зовнішніми факторами. Суди попередніх інстанцій повірили чи зробили вигляд, що повірили, в цю «відмазку», але судді Великої Палати ВС встановили, що придбані облігації й при Януковичі нічого не були варті, оскільки емітенти, тобто підприємства , які їх випускали, мали ознаки фіктивності. Бо як інакше можна назвати товариство з обмеженою відповідальністю з копійчаним статутним фондом, одним працівником (директором) із зарплатнею 1 500 гривень, яке займається наданням послуг з оренди офісних, торговельних та комерційних приміщень. Тобто в одних бере в оренду нерухомість, іншим її в оренду віддає, а на маржу орендної плати обіцяє погашення проданих на триста мільйонів гривень облігацій.
Інший аргумент відповідачів — рішення про укладення, як виявилося лише згодом, невигідних для банків договорів, приймалися ними на підставі позитивних висновків профільних служб фінустанов, тож перед тим, як обвинувачувати їх у завданні шкоди очолюваним ними банкам, треба, мовляв, перевірити клеркам низової ланки на предмет вчинення службового підроблення. Верховний Суд у відповідь на це нагадав про Методичні рекомендації щодо вдосконалення корпоративного управління в банках України, затверджені постановою правління НБУ № 98 від 28.03.2007 р., в яких чітко написано, що під час прийняття рішень керівники банку можуть покладатися на інформацію, що надається його працівниками, однак ця можливість не звільняє їх від персональної відповідальності за прийняття неналежних рішень.
Ще один момент, на якому дуже наполягали як відповідачі, так і суди попередніх інстанцій, — це відсутність фактів застосування до них, як керівників банку, заходів впливу з боку регулятора, тобто НБУ. Зокрема, у випадку з банком «Укоопспілка» в період придбання ним «сміттєвих» облігацій у даній фінансовій установі працював призначений Нацбанком спеціальний куратор, який погодив укладання відповідних правочинів, що, мовляв, свідчить про їх правомірність та відсутність ризиків. Це, до речі, доволі пікантний момент, оскільки відповідно до чинного законодавства до повноважень куратора входить визначення рівня ризику, на який може йти банк при здійсненні операцій, обов’язкова присутність на зборах керівних органів і нарадах керівництва установи, узгодження рішення керівництва та документів, пов’язаних із рухом грошових коштів. Попри це зазначений куратор не лише дав добро на проведення сумнівних операцій, а й не згадав про них у своїх звітах керівництву НБУ. У зв’язку з цим Велика Палата ВС зазначила, що будь-які порушення з боку регулятора чи призначеного ним куратора й неналежне виконання останнім своїх посадових обов’язків не звільняє від відповідальності керівників, оскільки саме вони, а не регулятор, ухвалювали відповідні рішення.
До успішного для Фонду фіналу ще далеко
Попри такий багатообіцяючий для Фонду початок судді Касаційного господарського суду не поспішали наслідувати поданий Великою Палатою приклад. Так, постановами від 21.07.2021 р. у справі банку «Даніель» (№ 910/12930/18, 20 відповідачів і сума позовних вимог 1,127 млрд грн), від 14.09.2021 р. по «Легбанку» (№ 910/11371/18, 15 відповідачів на 412 млн грн) і від 28.10.2021 р. по банку «Траст» (№ 910/9851/20, 12 відповідачів на 395 млн грн) вердикти судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовів були скасовані, але й рішення про задоволення позовних вимог прийняті не були. Це було мотивовано звичною для подібних випадків фразою про те, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу чи перевагу одних доказів над іншими.
У зв’язку з тим, що всі відмовні для Фонду вердикти за своїм змістом дуже схожі між собою, виникає логічне питання: чому в одному випадку Великій Палаті ВС вистачило підстав для ухвалення остаточного рішення у справі, а в трьох інших судді Верховного Суду знайшли причину ухилитися від цього. Та оскільки лише трьох постанов замало для ґрунтовного дослідження на цю тему, воно ще чекає свого часу.
Джерело: Юридичний вісник України
