Думка експерта
Виконавчий директор УГСПЛ Олександр Павліченко: “Найбільш знаковими подіями 2021 року стали заснування Кримської платформи та ухвалення законів щодо забезпечення прав ВПО”
Максим Петров: Пане Олександре, чи пригадуєте, з якими головними викликами ми починали 2021 рік?
Олександр Павліченко: Основні виклики, які тоді були – це, по-перше, неподолана ще пандемія, викликана коронавірусом, і всі ті процеси й обмеження, які в нас були супутні до цього. Зокрема ми очікували, що карантин не завершиться і виникнуть питання входження в процес вакцинування, який в Україні став в цьому році тригером, як ми знаємо. Виник антивакцинаторський рух, спротив вакцинуванню, і Україна “відзначилася” тим, що станом на кінець літав у нас було майже останнє місце серед європейських держав щодо вакцинованого населення
Звісно, до головних викликів я б відніс наслідки продовження окупації і війни з Росією – це тема війни на сході України і тимчасова окупація Росією кримського півострова.
Максим Петров: Тобто ми тут говорили про позицію держави в цьому контексті. Так?
Олександр Павліченко: Ми говорили про те, що, по-перше, мала б бути, і ми працювали над цим зокрема, концепція державної політики. Йдеться про стратегію перехідного правосуддя, яка була підготовлена якраз у 2019-2020 роках. Цей 2021 рік у нас був фактично конкурентною боротьбою між декількома проектами. Зокрема це концепція стратегії перехідного правосуддя, і розроблений законопроект «Про засади державної політики перехідного періоду», який був підготовлений в Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Власне, це був один із викликів, який безпосередньо торкнувся процесу визначення державної політики в питанні перехідного правосуддя.
Ще один виклик – питання пенітенціарної сфери. Постійно точиться розмова про необхідність реформи, проводяться дослідження, пишуться книжки, але ситуація у виправних закладах залишається такою, як і була, навіть гіршою, зокрема, в питаннях медичного забезпечення, через недолугі “реформаторські” кроки.
Я б визнав реальним досягненням те, що ситуацію в Бердянській виправній колонії (далі – БВК) №77 з жорстоким поводженням, про яке написав у своєму звіті Комітет у запобіганні катуванням, вдалось піднести на парламентский рівень обговорення. Як результат, цю виправну колонію було розформовано вже в цьому році, засуджені були етапами переведені до інших колоній. Але покарання, на жаль, тих, хто створив у Бердянській виправній колонії катівню, не відбулось, і це є теж показником системи, яка мириться з таким станом речей, і подає сигнал, що жорстоке поводження може лишатись без покарання. Зазначу лише, що під час мого відвідування 8 квітня цього року БВК -77 було встановлено, що з 24 осіб етапу, який прибув до цієї колонії 5 квітні, 21 особа була побита кийками, – це так відбувся ритуал “прийому”…. Це було задокументовано в присутності народного депутата України Костянтина Касая, матеріали надіслані до Генеральної прокуратури, але відповіді досьогодні щодо винуватців побиття немає…
Максим Петров: Тобто правозахисна спільнота, по великому рахунку, очікувала, що це питання мало би не вирішитися повністю, бо це малоймовірно, так? Але мав бути якийсь суттєвий крок на вирішення цієї проблеми.
Олександр Павліченко: Я думаю, що питання реформування пенітенціарної системи повинно здійснюватись через запровадження модельних установ, про що і говорить Міністерство юстиції України. Навіть уже підібрана локація пропонованої модельної установи, накопичуються ресурси для переведення в нові умови.
Разом з тим, для нас у пенітенціарній системі були й залишаються проблеми з медичною допомогою – медичні частини установ хоч і були виведені зі складу й підпорядкування тим закладам, на території яких вони знаходяться, однак не були передані до Міністерства охорони здоров’я і залишаються підпорядкованими Міністерству юстиції України (далі – Мінюст). Починаючи з 2016 року було розпочато цей процес переведення пенітенціарної медичної служби до Міністерства охорони здоров’я України, однак завершено це було. Це вплинуло не кращим чином на забезпечення медичною допомогою тих, хто перебуває в місцях несвободи.
Ще одна частина в’язничного населення – це ті, хто перебувають в СІЗО. На сьогоднішній день кількість таких осіб є надмірною, це фактично половина всього тюремного населення. Йдеться про тих, хто ще немає вироку, незасуджені, і перебувають вони не місяцями, а роками, чекаючи на завершення слідства.
Одним із основних викликів є проблеми національної системи судочинства. Нещодавно було оголошено, що потрібно заповнити 28% вакантних посад суддів. Це понад четверту частину від усього суддівського корпусу. Є суди, які фактично не можуть здійснювати процес судочинства через відсутність суддів, справи відкладаються, розгляд їх затягується, ефективність знижуєьтся…
Ця проблема виливається в те, що судовий процес, який міг би бути здійснений впродовж кількох місяців або одного року, триває роками. Вже по факту, коли ухвалюється остаточне рішення, то враховується, що особа була в місцях несвободи тривалий час. Виникає питання, щоб цей відбутий час, не був визнаний таким, який потрібно компенсувати. В результаті маємо мінімальну кількість виправдовувальних вироків через те, що особа передбачувано має бути засуджена..
Ми бачимо ще один негативний сигнал, який свідчить про ситуацію з незалежністю судової системи. Будь-яка держава будується за принципом балансу гілок влади, і вони мають урівноважувати одна одну і бути противагою одна одній. Натомість ми бачимо що? Робота вищого судового органу – Конституційного суду України – може бути заблокована й зупинена рішенням Президента… Будувати правову державу можна виключно в правовий спосіб і правовим шляхом…
Окремим викликом є питання навколо ефективного функціонування інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Вже сталою українською традицією стала зміна ставлення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і відповідні труднощі у роботі цього інституту, що загрожує підривом незалежності цього інституту. Йдеться не про конкретну особу, чи це Ніна Карпачова, чи це Валерія Лутковська, чи це Людмила Денісова, – йдеться про незалежність інституту. Я нагадаю, що жодного разу парламент не заслуховував щорічної доповіді чинного Уповноваженого, що він мав би робити. Це вже ставить питання про те, наскільки парламентарі розуміють сутність і вбачають ефективність від цього національного інституту захисту прав людини.
Ще одним традиційним викликом для України є обрання судді до Європейського суду з прав людини. У нас склалась традиційно специфічна ситуація, коли неможливо своєчасно провести національний конкурс і обрати кандидатів на посаду судді. Нагадаю, що конкурс мав бути завершений ще в грудні 2018 року, однак немає результату з проведення конкурсу і на кінець грудня 2021 року. Тому новорічним побажанням буде обрання, нарешті, нового судді в ЄСПЛ від України.
Максим Петов: На Вашу думку, нам (чи державі) вдалося подолати ці виклики?
Олександр Павліченко: Я би сказав, що дуже позитивним і важливим, як на мене, була роль організацій громадянського суспільства, які фактично в Україні, в останні сім років вийшли на досить високий рівень, де вони працюють нарівні з державними інститутами. Вони піднімають проблематику, яка є гострою, намагаються її вирішувати в межах своїх ресурсних можливостей, якщо йдеться про якісь точкові позиції, або ж навіть змінювати, наприклад, на рівні законодавства, експертних розробок.
Максим Петров: Тобто можна сказати, що виріс рівень експертності чи тут якийсь інший секрет?
Олександр Павліченко: Ні. Я би сказав, що тут рівень експертності є так само належним. Є синергія співпраці органів державної влади разом з організаціями громадянського суспільства. Мабуть, найкращим прикладом може стати організація Кримської платформи, там де фактично ініціатива, яку вже декілька років до того висловлювали неурядові організації, а минулому 2020 році вона була запланована й потім успішно здійснена через державні інститути, зокрема, через Міністерство закордонних справ, Постійне представництво президента в Автономній Республіці Крим. В результаті була започаткована платформа, яка консолідує всіх, хто виступає за деокупацію Криму, і через санкційні і скоординовані дії об’єднує низку гравців в цьому полі, актуалізує саме кримське питання на світовому порядку денному. Це дуже важливий прецедент, який відбувся в цьому році.
Максим Петров: Це ми говоримо про вдалий приклад співпраці держави і громадянського суспільства. А загалом з того, які завдання стояли перед владою в цьому 2021 році – що змогла влада виконати, реалізувати?
Олександр Павліченко: У нас є дуже важливий інструмент – Національна стратегія у сфері прав людини. І в 2021 році була розроблена і затверджена нова її версія, яка розрахована на 3 роки реалізації, разом з тим, був проведений аналіз виконання попередньої (з 2015 по 2020 рік). Факт того, що держава вбачає в такій стратегії вагу і сама бере на себе зобов’язання в подоланні викликів та проблем в сфері прав людини – позитивною оцінкою державі. Тепер ми маємо реалістичний досить план для виконання визначених в національній стратегії позицій. Разом з тим, окремим завданням є моніторинг за виконанням державою взятих нею зобов’язань, і це є викликом для організацій громадянського суспільства.
Дуже важливим і, як на мене, позитивним відбувся рух в зміні бачення, а відтак, і забезпечення на державному рівні прав внутрішньо переміщених осіб (далі – ВПО). Про це говорить низка ухвалених законів: щодо відміни тієї ж самої т.зв. “вільної економічної зони”, стосовно скасування адміністративних штрафів за, як вважалося, неправильний виїзд на територію Донецької та Луганської областей, непідконтрольну Уряду України – за такі порушення складалися адмінпротоколи. Сюди ж я б безумовно відніс і відновлене право голосу на місцевих виборах для ВПО. Це все є показником того, що вдається досягти через сім років від початку розвязаної Росією війни проти України. Але подолання цих проблем із забезпечення недискримінаційного підходу держави до тих, хто змушений був, втікаючи від війни, окупації чи анексії, залишити місце проживання на сьогоднішній день непідконтрольних територій України, окупованих, анексованих, триває.
Максим Петров: Чи можемо ми говорити про якісь тенденції у питанні порушення державою прав людини?
Олександр Павліченко: Держава намагається отримувати та зберігати якомога більше контролю над процесами або окремими особами. Силові відомства, такі як СБУ, намагаються залишатися нереформованими або ж в умовах реформи набувати собі додаткових повноважень, яких не мають інші структури.
Так само держава, вірніше президент і окремі державні структури, такі як РНБО, починають у неправовий спосіб ухвалювати рішення. Ми говоримо про санкційний список, закриття телеканалів – наскільки це було законно? Це не значить, що цього не треба було робити, або що ці канали, наприклад, не завдавали шкоди Україні. Але питання у тому, як це було зроблено, і як потрібно було зробити зробити у правовий спосіб?
Ми не припиняємо говорити про існування бази даних “Миротворець” і правових підстав її існування. До сьогоднішнього дня ніхто ніде не з’ясовував, кому належить ця база офіційно, не дав відповіді на питання, чому неофіційною базою користуються офіційні державні структури – Служба безпеки України, прокуратура, національна поліція.
Ці наведені приклади свідчать про існуючу проблему вразливості прав окремої особи: вони можуть бути порушені через втручання у право на приватність шляхом стеження, перехоплення комунікацій, зняття інформації з каналів зв’язку без дотримання належних гарантій захисту такого права на приватність, так, як це відбулося з журналісткою Наталією Седлецькою, наприклад.
Інтернет є тим проблемним полем, де права людини є відкритими та незахищеними від втручання держави.
Ще однією із негативних тенденцій, яка виявилась в 2021 році, стала чергова вимога державного реєстратора неурядових організацій визначити і подати інформацію про кінцевого бенефіціара. При цьому спосіб і організація цього не дуже потрібного процесу продемонстрували непродуманість та неготовність самої реєстраційної системи отримати швидко і без надмірних черг запитувану інформацію про кінцевого бенефіціара.
Максим Петров: Які події, на Вашу думку, стали знаковими для правозахисту у 2021 році? Позитивні та негативні.
Олександр Павліченко: До позитивних я б відніс, по-перше, заснування Кримської платформи. По-друге, ухвалення законів щодо забезпечення прав ВПО.
Якщо говорити про УГСПЛ, то для нашої організації стало позитивом те, що нас долучили до процесу підготовки всіх матеріалів щодо помилування засуджених учасників бойових дій, які відбували покарання за вчинення кримінальних злочинів, нагадаю, що відповідним Указом Президента була звільнена 31 особа. Декілька учасників бойових дій отримали і продовжують отримувати правову допомогу від адвокатів УГСПЛ.
До негативних я б відніс той факт, що не було проведено амністії для засуджених, хоч законопроєкт про амністію є готовий.
Максим Петров: З року в рік ми говоримо про зміну ставлення влади до громадянського суспільства. Як би Ви оцінили комунікацію з владою у році, що завершується?
Олександр Павліченко: позитивним прикладом є робота над започаткуванням Кримської платформи, залучення представників громадського сектору до роботи комітетів Верховної Ради України, розробки Національній стратегії у сфері прав людини.
Максим Петров: А чи відчули Ви зміну ставлення ЗМІ до правозахисників та прав людини?
Олександр Павліченко: Я, чесно сказати, не відчуваю якусь зміну. Скажу так: ЗМІ у нас підготовлені до питань правозахисної сфери і питання захисту прав людини достатньо професійно. Коли йдеться про якісь конкретні випадки, наприклад, про переслідування осіб, які проживають на непідконтрольній Уряду України території, ЗМІ забезпечують швидке реагування, правильно розставлені акценти.
Наша медійна спільнота є професійною, хоча журналісти в Україні і є достатньо залежними від тих каналів, на яких вони працюють, коли це карнали, що належать олігархам чи певним політичним силам. Як на мене, зразком дотримання журналістських стандартів є наш суспільний мовник.
Максим Петров: Пане Олександре, Ви очолюєте спілку з 29 організацій по всій Україні. Чи можна сказати, що на місцях ситуація із забезпеченням прав людини була гіршою?
Олександр Павліченко: Залежить від кожного регіону. Ми говорили про те, що Україна має риси неофеодальної держави, коли в окремих районах влада і кримінал разом контролюють ситуацію. Тих, хто намагається протидіяти цьому – залякують, застосовують фізичну силу, знищують майно, вчиняють насильство.
Цей рік показав, що чим більше активності, тим більше вона породжує спротив і негативну реакцію. Тому тут іде процес посилення позиції громадянського суспільства та збільшення місцевого активізму.
Максим Петров: З яким “багажем” ми йдемо у 2022 рік? Чи бачите Ви перспективи у вирішенні якихось проблемних питань?
Олександр Павліченко: Я думаю, що передовсім в нас зараз дуже пильна увага до кримських питань, загрози з боку Росії. Окремий виклик цього року – Білорусь, кордони з якою Україна вважала для себе до цього безпечними. На сьогоднішній день – це теж зона ризику: загроза отримати нелегальних мігрантів, як це трапилося з Польщею і Литвою. Це взагалі можливість проникнення через цей кордон не тільки мігрантів, але й здійснення ворожої військової атаки. Це питання ще одного небезпечного сусіда, який до 2020 року вважався більш-менш таким, що тримав нейтралітет. Зараз вже нейтралітету немає.
Окремо я б назвав питання екстериторіального захисту українців, які перебувають і переслідуються за кордоном.
Варто згадати і про традиційні питання із найбільш вразливими верствами, які потерпають від неотримання, передусім, медичної допомоги.
Залишаються актуальними проблеми невиконання рішень Європейського суду з прав людини.
Максим Петров: Які топ-3 загрози Ви б назвали у сфері забезпечення прав людини в Україні у наступному році?
Олександр Павліченко: Ми повертаємося до того, з чого починали: судовий захист прав людини, небезпека виходу за межі правового поля, як, наприклад, у ситуації з санкційним списком.
Джерело: Юридична Газета
