Організована злочинність в Україні. Частина 21 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 21

Дата публікації:

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 21. Завідомо неправосудне судове рішення Конституційного Суду України

Аналізуючи стан організованої злочинності та корупції в Україні, ми вже відмічали, що ті ж ОЗГ наразі міцно, тим чи іншим способом, вкорінилися в усі державні органи влади, в тому числі й судову систему, яка замість відправлення правосуддя іноді намагається будь-що перетворитися на закриту та недоторкану й уособлену структуру, що, з нашої точки зору, є надзвичайно небезпечним для правових підвалин держави. Це, безумовно, проявляється й у деяких судових рішеннях. У попередній публікації нами було розпочато аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020, яким він визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) ст. 375 Кримінального кодексу України, що передбачала кримінальну відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. Ми вже розглянули найзагальніші положення цього рішення та висловили свої міркування щодо його мотивувальної частини й виклали власні аргументи щодо них. А тепер переходимо до більш конкретних мотивацій суду щодо неконституційності ст. 375 КК України.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Обмовка за Фрейдом — вимоги законотворення
не стосуються всіх інших громадян України

У рішенні КСУ від 11 червня 2020 р. № 7-р/2020 сказано, що аналіз тексту самої ст. 375 КК України дав підстави суду стверджувати, що законодавець при описі змісту цієї статті використав неоднозначне тлумачення терміна «завідомо неправосудне» рішення. І розпочав з того, що дослідження в історичному контексті ст. 375 Кодексу дає підстави вважати її невдалим наслідуванням юридичної практики радянської держави. Воно запозичене зі ст. 176 КК Української PCP 1960 р., в якій було встановлено відповідальність за винесення суддями з корисливих мотивів або іншої особистої заінтересованості «завідомо неправосудного» вироку, рішення, ухвали або постанови. Вважаємо, що це далеко не аналіз, як цього потребує рішення КСУ, а проста констатація результатів порівняльного зіставлення змісту двох статей колишнього та нинішнього кримінального законодавства.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Конституційний Суд України в рішенні також перейшов у політичну площину, що недопустимо для суду, і відмічає, що радянська юридична та політична системи уможливлювали використання такої норми для контролю над суддями й впливу на них. В Україні, як у демократичній державі, основною вимогою до законодавства є його відповідність критеріям і принципам, встановленим у Конституції України, зокрема принципу верховенства права. Характерні для радянської держави та її конституції запозичення «відображають» (у тексті рішення — автори) систему принципів і цінностей, які суперечать Конституції України, її принципам, зокрема верховенству права. З огляду на наведене, КСУ дійшов висновку, що ст. 375 Кодексу суперечить ч. 1 ст. 8 Конституції України. Таким чином, КСУ вважає, що будь-яке кримінальне обвинувачення щодо судді має ґрунтуватися на приписах кримінального закону, що є достатньо чіткими, зрозумілими, однозначними та передбачуваними, за умови встановлення гарантій, які забезпечують незалежність судді при здійсненні правосуддя. З цього, найперше, випливає, що такі вимоги законотворення не стосуються усіх інших громадян України. Що це, обмовка за Фрейдом?

З обґрунтуваннями рішення КСУ важко погодитися

У рішенні відзначається, що встановлення кримінальної відповідальності за постановлення «завідомо неправосудного» судового рішення створює ризики та можливості для впливу на суддів внаслідок нечіткості та неоднозначності диспозиції ст. 375 кодексу. КСУ вважає, що його ст. 275 не узгоджується з принципами незалежності суддів, обов’язковості судового рішення, а отже, суперечить ч. 1 ст. 8, чч. 1 і 2 ст. 126, ч. 1, п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України. Отже, деякі мотиваційні намагання є, але доведення цього, нібито невдалого, наслідування немає. Як зазначається, «…використання логічної конструкції «стаття кодексу як наслідування юридичної практики» навряд чи можна визнати досконалим, адже текст законодавчого акту та юридична практика (навіть у сенсі «юридична практика держави») не є тотожними поняттями (Гацелюк В. О. Неконституційна криміналізація та конституційна декриміналізація: через кількість рішень КС до якості кримінального закону. Європейські перспективи. 2020. № 3. С. 11).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

А тепер знову про «поганих» прокурора та слідчого, яким такий правовий захист, як у суддів, у кримінальному процесі лише сниться. Якщо вони, як відмічається в судовому рішенні КСУ, стануть на шлях незаконного впливу на суддів, то для них законодавець приготував не одну статтю кримінального закону як для суддів, яку і так КСУ визнав неконституційною, а цілу низку статей. Їх, щонайменше, чекає відповідальність за різні протиправні діяння аж за чотирма статтями ККУ (статті 371374). Неправомірні дії прокурорів і слідчих також можуть кваліфікуватися й за іншими статтями КК України за незаконне втручання в діяльність судових органів чи погрози щодо судді тощо. Але самолюбство суддів КСУ не дало їм написати в своєму рішенні чи хоча б взяти до уваги, що в ч. 5 ст. 40 КПК України також ідеться й про процесуальну самостійність слідчого, втручання в яку осіб, що не мають на це законних повноважень, забороняється. Законні вимоги та процесуальні рішення слідчого є також обов’язкові для виконання. Це саме стосується й прокурора (ч. 1 ст. 36 КПК України).

А ще, до речі, у статтях 371 та 372 КК України також вживається термін «завідомо». Виникає питання — вони, разом зі статтями 371374, конституційні, чи ні? На них розповсюджується вказане рішення суду, чи ні? Адже суд конституційної юрисдикції визнає неконституційним саме закон, а не статті. Вважаємо, що з такими обґрунтуваннями рішення суду важко погодитися й вони спонукають до багатьох питань.

Як бути з улюбленим суддями КСУ принципом верховенства Основного Закону?

Якщо виходити з принципу верховенства права, на яке суд так часто посилається в своєму рішенні, то в ст. 147 Конституції України сказано, що КСУ вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та в передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституцї. Діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, обґрунтованості та обов’язковості ухвалених ним рішень i висновків.

У нашому випадку КСУ визнає неконституційною лише одну статтю кримінального закону, а не сам закон. А це відповідає принципу верховенства права? Нам можуть сказати, що в Законі «Про Конституційний Суд України» (ст. 8 та ін.) йдеться про те, що цей суд має право розглядати питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) чинних актів (їх окремих положень). Але в Конституції України не йдеться про якісь окремі положення, а тільки про закони та інші акти. Як бути з улюбленим суддями КСУ принципом верховенства Основного Закону? А норми окремої статті закону — це положення закону чи іншого нормативного акту? Словами «загальні положення», «прикінцеві положення» в законах чи інших нормативних актах позначають перелік статей чи цілий ряд норм певного законодавчого акту, а не однієї статті.

Читайте також: Протидія економічній злочинності в Україні в 2020 році: стан і проблеми (Частина 1)

Вказівка суду на невідповідність ст. 375 ККУ Основному Закону, як випливає з наведеного тексту його рішення, не відповідає й вимогам чіткості, точності, однозначності та належній аргументації. У тексті рішення також є й деякі суперечності щодо цього. У викладеній нами мотивувальній частині рішення йдеться, в одному місці, про невідповідність цілої ст. 375 ч. 1 ст. 8 Конституції України, а в іншому — лише про нерозкриття законодавцем вживаних у диспозиції цієї статті слів «неправосудний» та «завідомо неправосудний».

Що саме визнав КСУ неконституційним: закон чи норму закону?

Конституційний Суд вважає, що «виходячи з гарантованого Конституцією України принципу незалежності суддів, оспорювані положення кодексу, якими визначено діяння, що є злочинами, суб’єктом яких є суддя, мають бути сформульовані законодавцем таким чином, щоб державний орган, будь-яка посадова особа були не в змозі використати їх як спосіб впливу на суддю та втручання у здійснення ним правосуддя». Але, вимагаючи визначеності від законодавця щодо чіткого термінологічного визначення протиправних діянь, суд сам використав не зовсім зрозумілі слововираження, які, як стверджує згаданий уже В. О. Гацелюк, самі по собі є, до певної міри, юридично невизначеними, адже важко уявити собі норму КК України, яка використовується правомірно для тиску на суддю, для цього відповідна особа має зловживати своїм правом слідчого чи прокурора. Водночас, якщо тиском вважати досудове розслідування будь-якого злочину, суб’єктом якого є суддя, то логічним висновком з цієї тези суду була б пропозиція встановлення окремого кримінального законодавства для суддів (Гацелюк В. О. Неконституційна криміналізація та конституційна декриміналізація: через кількість рішень Конституційного Суду до якості кримінального закону. Європейські перспективи. 2020. № 3. С. 12).

Читайте також: Протидія економічній злочинності в Україні в 2020 році: стан і проблеми (Частина 2)

Отже, якщо прийняти таку судову мотивацію, то суддю взагалі не можна буде притягнути до кримінальної відповідальності, адже навіть вчинення ним будь-якого злочину, не пов’язаного зі службовою діяльністю, вважатиметься тиском «поганих» слідчого та прокурора. Тому, найперше, в цьому контексті важливе значення має також питання, що саме визнав неконституційним суд? Чи закон, як цього вимагає Конституція України, чи статтю закону? Чи криміналізацію постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали, чи сам спосіб викладу цього діяння невідповідними термінами в диспозиції статті Особливої частини КК України? Якщо ці поняття «неправосудний» та «завідомо неправосудний» визнані судом такими, що призвели до юридичної невизначеності самого поняття складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, і його неконституційності, то як бути з конституційністю інших норм цього ж закону якщо вони використовуються і в інших його статтях? Якщо останнє відповідає дійсності, то якими є правові наслідки визнання неконституційною окремої редакції статті Особливої частини КК України, за умови, що сама по собі криміналізація такого діяння визнана судом суспільно корисною та важливою? У рішенні суду на це відповіді немає.

Щодо термінів «завідомо» і «неправосудне рішення»

А тепер конкретніше щодо вжитих законодавцем у диспозиції ст. 375 КК України термінів «завідомо» і «неправосудне рішення». По-перше, вказані терміни правильно засвоюють студенти ЗВО ще під час опановування першими теоретичними знаннями з предмета «Кримінальне право». Вони не є оціночними ні з точки зору філології, ні юриспруденції, які потребують якогось спеціального тлумачення. Завідомо — це свідоме діяння особи, яка наперед знає неправомірність вчиненого, у словнику: наперед, заздалегідь (Значення слів в українській мові — тлумачення в прикладах. URL: https://dul.in.ua/zavidomo ).

Відмічається також, що закон вимагає наявності «завідомості» постановлення неправосудного судового рішення, тобто очевидної його незаконності для суб’єкта злочину. Це відмежовує вказаний злочин від інших випадків прийняття неправосудних актів (Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. 4-е вид., переробл. та доповн. / відп. ред. С. С. Яценко. Київ: А.С.К., 2005. С. 740). Інші автори вважають, що «завідомість» у ч. 1 ст. 375 КК України означає, що винний: а) усвідомлює, що постановляє неправосудний судовий акт, усвідомлює, яке рішення за даної конкретної ситуації є правосудним, однак не робить цього, керуючись при цьому будь-якими мотивами, за винятком корисливих та інших особистих інтересів (ч. 2 ст. 375); б) бажає постановити неправосудне рішення (якщо постановив, значить бажав постановити, в іншому разі необхідно встановлювати наявність обставин, що виключають злочинність діяння — наприклад крайню необхідність у відповідь на погрози насильством чи насильство щодо судді чи його близьких родичів (ст. 39) або фізичний чи психічний примус (ст. 40 ККУ). Суддя, який постановив судовий акт, однак не усвідомлював його неправосудність, не несе відповідальності за розглядуваною нормою кодексу (Калужна О. М., Палюх Л. М. Соціальна обумовленість норми про кримінальну відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення у світлі звіту Greco від 23 червня 2017 р. Журнал східноєвропейського права. 2017. № 43. С. 45).

Яким ще іншим чином, в принципі, можна витлумачити
«завідомість» для Конституційного Суду України?

Ст. 370 КПК України вимагає від суддів, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. А далі законодавець пояснює, що законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права, з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом (ч. 2). Ба більше, сам КСУ визначає, що суди «…при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону» (Рішення у справі за конституційним поданням ВСУ про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) від 1 грудня 2004 р. № 19-рп/2004). А якщо суд не підкорився закону, то це уже не правосуддя і рішення неправосудне. Знову все просто та зрозуміло.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу (ч. 3). А ст. 94 Кодексу вказує, що суд оцінює докази у кримінальному провадженні за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення (ч. 4).

А тепер розглянемо це з точки зору філології. Неправосудний — це невідповідний вимогам закону; який порушує закон (Великий тлумачний словник сучасної української мови: укладач і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. С. 613).

Щодо цих законодавчих визначень, немає якихось обґрунтованих суттєвих заперечень, як з боку практиків, так і науковців.

Чи може бути правосудним умисно ухвалене незаконне рішення?

А тепер питання до опонентів: чи може бути правосудним рішення, якщо воно ухвалене завідомо з умислом та з порушенням наведених вище правових норм? Інше питання: як можна за наявності нині чинних норм матеріального та процесуального права органами розслідування під контролем прокурора та слідчого судді притягнути до кримінальної відповідальності суддю чи суддів за ухвалення правосудного рішення, що відповідає наведеним вище нормам, чи неправосудного, при цьому без явного усвідомлення прямого умислу суддів чи судді, який вчинив таке діяння несвідомо і без наперед визначеного задуму такого діяння? Ніби усе досить просто і зрозуміло, але, як виявилося, — не для КСУ, оскільки, як ми вважаємо, не було відповідного бажання. Ми не заперечуємо, що такі випадки можливі, але це не може бути системним і винні мають нести кримінальну відповідальність за такі умисні дії.

Що кажуть науковці?

Науковці також уже давно визначилися з указаними поняттями. Ще відомий український правознавець Грошевий Ю. М. вказував, що вирок може бути або правосудним, тобто законним та обґрунтованим, або неправосудним, тобто незаконним та необґрунтованим (Грошевий Ю. М. Правові властивості вироку — акт правосуддя: навч. посіб. Харків, 1994. С. 21).

Для тих, хто переживає, що суддю можна було притягати до кримінальної відповідальності за будь-які помилкові рішення, наводимо коментар щодо цієї статті М. Й. Коржанського, який писав, що постановлення суддями неправосудного акту — злочин умисний, різноманітні судові помилки складу злочину не утворюють (Коржанський М. Й. Науковий коментар КК України. Київ: Атіка, Академія, Ельгпа-Н, 2001. С. 566).

Александров Ю. В., аналізуючи склад злочину, передбачений ст. 375 КК України, вказав, що об’єктивна сторона цього злочину полягає в постановленні суддею (суддями) завідомо неправосудного судового рішення. Неправосудним є рішення, яке прийняте з грубим порушенням закону, і не базується на обставинах справи. Так, неправосудним слід визнавати засудження невинного, виправдання винного, винесення занадто суворого чи занадто м’якого покарання у кримінальній справі, задоволення необґрунтованого позову чи безпідставна вимога в задоволенні позову у цивільній справі тощо. Злочин вважається закінченим з моменту постановлення неправосудного судового рішення. (Кримінальне право України, Особлива частина: підручник / Ю. В. Александров, О. О. Дудоров. В. А. Клименко та ін.; за ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. Київ: Юридична думка, 2004. С. 521).

Карташов А. Ю. визначив неправосудність вироку як його невідповідність фактичним обставинам юридичного конфлікту, який підлягає судовому розгляду, що виражається в неправильному застосуванні норм матеріального та (або) процесуального права (Карташов А. Ю. Уголовная ответственность за вынесение заведомо неправосудного приговора, решения либо иного судебного акта: автореф. дис. … канд.. юрид. наук. Ставрополь, 2004. С. 3).

Виноградова Л. Є. вважає, що під «неправосудним» вироком варто розуміти незаконний судовий акт, що ухвалений умисно або в результаті недбалості, і відзначає, що в результаті цього завдано істотної шкоди правам та інтересам громадян чи інтересам держави (Виноградова Л. Є. Юридична відповідальність суддів загальних судів України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.10. Одеса, 2004. С. 9.

Квасневська Н. Д. відмітила, що філософсько-правове поняття «неправосудність судового рішення» означає виражену в неправильному застосуванні некомпетентним або (і) упередженим суддею норм матеріального або (і) процесуального права (Квасневська Н. Д. Кримінальна відповідальність судді за неправосуддя в Україні. Київ: Юрінком Інтер, 2010. С. 57).

Інші дослідники, розглядаючи питання щодо притягнення суддів до кримінальної відповідальності за постановлення завідомо неправосудного рішення, на наш погляд, також вказують цілком правильно про наявність трьох складових, що характеризують постановлення суддею завідомо неправосудного рішення: 1) рішення суду має бути неправосудним; 2) неправосудне рішення судді має бути постановленим; 3) постановлення неправосудного рішення має бути завідомим (Капліна О. В., Тютюгін В. І., Тітко І. А. Постановлення суддею завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови: окремі аспекти застосування ст. 375 КК України. Вісник ВСУ. 2012. № 2 (138). С. 42).

Погорецький М. А. вважає, що під неправосудним судовим рішенням слід розуміти судовий акт, який не відповідає стандартам законності, обґрунтованості, вмотивованості, справедливості, розумності та своєчасності. Незаконним є рішення, ухвалене суддею (суддями) з порушенням норм матеріального та/або процесуального права (Погорецький М. А. Вісник кримінального судочинства. 2015. № 2. С. 227).

Цікава позиція з цього питання і пропозицій про перегляд спершу таких рішень вищестоящим судом є у Будріна В. М.: «Скасованих рішень немало, проте незаконне і завідомо неправосудне рішення — це зовсім різні поняття. Тому найбільшою проблемою, пов’язаною із застосуванням ст. 375 КК України, «наріжним каменем» є процесуальне доказування того, що судове рішення є не просто незаконним, а завідомо неправосудним (наявність прямого умислу), тобто таким, що фактично не може вважатися судовим рішенням» (Бурдін В. М. Окремі питання кримінальної відповідальності за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. Актуальні питання кримінального права, кримінального процесу та криміналістики : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (Львів, 29 січ. 2016 р.). Львів : Вид-во Львів. політехніки, 2016. С. 11).

Інші науковці звертають увагу на те, що термін «неправосудний» більш чітко вказує на коло суспільних відносин, охоронюваних за допомогою ст. 375 КК України: незаконні дії може вчинити будь-яка особа, а неправосудні — лише суддя (Єднак В. М. Кримінальна відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови з корисливих мотивів: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. С. 89) .

Ми, маючи також практичний досвід правозастосування норм кримінального права, повністю підтримуємо тих авторів, які не вбачають проблеми у використанні цього терміна (Дудоров О. О., Палюх Л. М. Проблеми кримінально-правової характеристики злочину, передбаченого статтею 375 КК України. Вісник Асоціації кримінального права України, 2016. № 1(6). С. 280. URL: http://nauka.nlu.edu.ua/wp-content/uploads/2016/07/20_Dudorov.pdf). До цього лише можна додати, що в кримінальному законодавстві є дійсно чимало норм оціночних, але практика та роз’яснення Верховного Суду вирішують ці питання однозначно, а не звертаються до Конституційного Суду про визнання кримінального закону неконституційним. Одночасно — це ще один аргумент того, що вказане рішення суду не є простою і випадковою помилкою суддів.

З аналізу думок науковців слідує, що вони, ці два поняття — «завідомо» і «неправосудне рішення» й характеризують по суті однаково. Аналіз визначень цих понять свідчить про їх асоціацію з умисним порушенням законодавства. А слово «завідомо» означає наявність прямого та упередженого умислу в діянні. Наведені визначення кожного автора дещо різняться лише в словесних виразах, які в загальному не міняють суті сказаного.

Звернемося до Кримінального кодексу України

Для тих, кому незрозумілий термін «завідомо неправосудне рішення», слід звернутися до ч. 2 ст. 24 КК України, де сказано, що прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки, бажала їх настання. Враховуючи те, що суб’єктом злочину може стати суддя, що має спеціальний статус недоторканності, законодавець лише підсилив зміст диспозиції вказаної ст. 375 словом «завідомо», тобто йдеться про наперед визрівший прямий умисел вчинити протиправне діяння. І нічого більше це слово, в цьому випадку, не означає. Для тих, хто переживає за суддів і можливість притягнення їх до кримінальної відповідальності, ще раз пояснюємо, що кримінальна відповідальність судді за ст. 375 за постановлення завідомо неправосудного рішення виключалася в разі помилки судді чи неправильної оцінки правоохоронцями його рішення тощо, а саме відсутності в його діях прямого умислу. Якщо суддя допускав будь-яку судову помилку без завідомого усвідомлення і прямого умислу щодо ухвалення неправосудного рішення, то такі його дії жодним чином не підпадали під ознаки злочину, що був передбачений ст. 375 КК України.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement

Думка експерта

Справам про банкрутство – знову зелене світло

Опубліковано

on

От

Андрій ІЛЮК,
радник TEFFI Law Firm, керівник практики вирішення спорів та банкрутства

Упродовж 14 місяців боржники могли не розраховуватися з боргами. Що змінює новий закон?

Хто хоча б раз у житті не мріяв про можливість не сплачувати борги в законний спосіб? Уявімо, що ця мрія збулася й таку можливість закріпили на законодавчому рівні. Звісно, що це виглядає як жарт, проте саме це зробила Верховна Рада у 2020 році на початку пандемії. Тоді були такі обставини: перший в історії країни локдаун, повне нерозуміння, як і куди рухатися, що буде з бізнесом та економікою? Влада запровадила обмеження, щоб зупинити поширення вірусу, бізнес благав про підтримку в нових та непередбачуваних умовах.

Читайте також: Скасовано мораторій на ініціювання банкрутства в період дії карантину

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Допомога втілилася в законодавчі зміни. Однією з них стало запровадження мораторію на відкриття проваджень у справах про банкрутство боржників — юридичних осіб за вимогами, які виникли з 12 березня 2020 року. Мораторій був введений зі стандартним формулюванням: на час дії карантину та 90 днів після його скасування. Що тут не так? Аби відповісти на це питання, потрібно згадати, за яких обставин вводився той мораторій.

Тоді ніхто не планував прожити з пандемією коронавірусу цілий рік. Ця обставина була непередбачувана, не входила в плани ні людей, ні бізнесів, ні влади, яка тоді намагалася стримувати нову загрозу, як могла. Економіка сповна відчула на собі локдаун, з яким впоралися далеко не всі бізнеси.

За тих умов введення відповідного мораторію виглядало цілком логічним. Банкрутство — це інструмент, який застосовується боржником або кредиторами боржника до підприємства, яке не може розрахуватися з боргами. Мета процедури банкрутства — проаналізувати стан справ клієнта й затвердити план його повернення до нормального функціонування (відновлення платоспроможності, санація) або максимально ефективно реалізувати його активи для повернення боргів (визнання банкрутом і ліквідація).

Читайте також: Мораторій на порушення справ про банкрутство державних шахт діятиме ще 2 роки

Однак умови змінювалися. Замість повного локдауну і карантину прийшов адаптивний карантин (дарма, що ніхто не знає, в чому полягає різниця), а ковід, залишаючись неабиякою загрозою, перетворився на повсякденність, на додаткову обставину, яку бажано враховувати під час планування діяльності. Трансформуючи карантин та його обмеження, змінюючи по кілька разів на місяць правила, Верховна Рада забула про мораторій. Лише 15 жовтня 2020 року проект закону № 4220 про скасування мораторію та відновлення функціонування інституту банкрутства Президент вніс як невідкладний.

Поки парламент розглядав цей законопроект, для юридичних осіб створилася цікава законна ситуація, коли було можна брати в борг і не боятися банкрутства. Таким чином підприємства отримали легітимний механізм ухилення від виконання боргових зобов’язань з мінімальним рівнем ризику. Здавалося, таку проблему необхідно терміново вирішувати, оскільки ця ситуація зовсім не відповідає ринковим механізмам взаємодії суб’єктів господарювання. Й нарешті 14 грудня 2021 року Верховна Рада ухвалила «невідкладний» законопроект, а в останній день року Президент його підписав.

Весь цей час справи про банкрутство відкривалися за вимогами, які виникли до 12 березня 2020 року. Тобто кредитор розділяв свої вимоги на ті, які є підставою для відкриття провадження у справі, та на загальні вимоги. За відсутності інших перешкод цього достатньо, аби суд відкрив провадження. На можливість заявити вимоги у відкритій процедурі відповідний мораторій не впливав, і далі процедура йшла звичним шляхом. Проте не все так добре. Із березня 2020 по грудень 2021 року накопичилася низка вимог до боржників — юридичних осіб, які не можуть задовольнити ці вимоги. Кредитори були позбавленні останньої можливості отримати хоча б якесь відшкодування.

Новий закон вирішить питання відкриття проваджень у справах про банкрутство. Він очікуваний та необхідний. Шкода, що на ухвалення цього «невідкладного» закону знадобилося аж 14 місяців. Хочеться сподіватися, що колись розуміння слова «невідкладний» у суспільства та влади буде збігатися.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link