Судова практика
Судовий збір за встановлення контролю за виконанням судового рішення
Євген МОРОЗОВ,
адвокат
Законом не передбачено ставки судового збору за звернення із заявою про встановлення контролю за виконанням судового рішення.
П’ятого травня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/9769/19, адміністративне провадження № К/9901/47675/21 (ЄДРСРУ № 104191425) досліджував питання щодо звільнення від сплати судового збору за подання заяви про встановлення контролю за виконанням судового рішення. Відповідно до статті 4 Закону № 3674-VI скаржник звільнений від сплати судового збору за подання заяви про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, про що він вказував у поданій скарзі.
Читайте також: Судовий збір повертатимуть у разі порушення суддею строків розгляду справи
Верховний суд зазначає, що за змістом частин першої, другої статті 132 КАС України судовий збір входить до складу судових витрат, а його розмір та порядок сплати, повернення й звільнення від сплати встановлюються законом.
Правові засади справляння судового збору, платників, об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом № 3674-VI. Відповідно до статті 1 Закону № 3674-VI судовий збір – це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим законом. Судовий збір включається до складу судових витрат. Об’єктами справляння судового збору є процесуальні дії, за які справляється судовий збір, встановлені у статті 3 Закону № 3674-VI. Так само ця норма визначає процесуальні документи, за подання яких судовий збір не справляється (частина друга статті 3 цього Закону).
Статтею 4 Закон № 3674-VI встановлює розміри ставок судового збору стосовно документів, за подання яких справляється судовий збір. При цьому розміри ставок цього судового збору залежать від характеристики об’єкта справляння – позовна заява, скарга чи інша заява (в деяких випадках – у поєднанні з характеристикою суб’єкта, який звертається до суду). Однак, приписами вказаної статті не передбачено ставки судового збору за звернення із заявою про встановлення контролю за виконанням судового рішення. Відтак за відсутності законодавчо встановлених ставок судового збору за звернення до суду із заявою про встановлення контролю за виконанням судового рішення, колегія суддів Верховного Суду доходить висновку, що на позивача не поширюється обов’язок сплати судового збору за звернення до суду з такою заявою, а тому, відповідно, і з апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції, прийнятої за результатами її розгляду.
Зазначені висновки суду узгоджуються з позицією щодо застосування статті 132 КАС України та статті 4 Закону № 3674-VI, висловлену в постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 2а/0470/2563/12, від 22 січня 2020 року та від 11 серпня 2021 року у справі № 560/4364/19.
Між тим, у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 915/955/15 суд апеляційної інстанції зауважує, що відповідно до викладеного в зазначеній постанові висновку Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування підпункту 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» визначено, що положення цієї норми, якою передбачено ставку судового збору з апеляційної і касаційної скарг на ухвалу господарського суду у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, стосується подання апеляційних і касаційних скарг на всі без винятку ухвали господарського суду, які підлягають оскарженню, незалежно від того, чи передбачено цим законом справляння судового збору за подання тих заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали.
Читайте також: Новий механізм забезпечення виконання судових рішень містить корупційні ризики
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 320/5719/19 та від 24 листопада 2021 року у справі № 826/17526/18. Вказану позицію активно застосовує Шостий апеляційний адміністративний суд, наприклад у справі № 580/5231/21 (ЄДРСРУ № 103943035), а також Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 811/563/2012 (ЄДРСРУ № 102704922), вказавши при цьому на наступне.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2018 року у справі № 12-66гс18 дійшла висновку, що підпунктом 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» визначено ставку судового збору з апеляційної та касаційної скарг на всі без винятку ухвали суду, які підлягають оскарженню, незалежно від того, чи передбачено вказаним Законом справляння судового збору за подання тих заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали.
Відповідно до положень частини другої статті 416 ЦПК України та частини першої статті 417 ЦПК України, висновок палати, об’єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов’язковим для застосування судами. Виходячи з телеологічного (цільового), логічного й системного тлумачення положень статей 403, 404 ЦПК України і статей 13, 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», можна зробити висновок, що цивільним процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об’єднаної палати – над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду – над висновками об’єднаної палати, палати й колегії суддів касаційних судів. З огляду на викладене, Апеляційний суд правомірно застосував висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2018 року у справі № 12-66гс18.
Таким чином вбачається, що судова практика неоднорідна, а Верховний суд не може забезпечити її єдності, оскільки в досліджуваній справі висновок наступний.
Верховний суд зазначає, що особа, яка отримала на свою користь судове рішення, враховуючи конституційний принцип стосовно обов’язковості судового рішення, закріплений у статті 129-1 Основного Закону України, звільняється від сплати судового збору за зверненням до суду з вимогою забезпечити виконання судового рішення (встановлення судового контролю), яке набрало законної сили, якщо законом прямо не встановлено обов’язок сплати такого збору.
Джерело: Юридичний вісник України
